46 Методологічні принципи Ст. Тулміна

В основі процесу розвитку наукових знань лежить концепція американського філософа Стівена Тулміна (1922-1997). Для пояснення безперервності в описі науки Тулмін пропонує використовувати схему еволюції, аналогічну теорії природного добору Ч. Дарвіна.

Згідно до Тулміна, розвитку науки притаманні не радикальні революції, а мікрореволюціі, які повязані з кожним окремим відкриттям і аналогічні індивідуальної мінливості або мутацій.

Розвиток науки здійснюється як розгортання мережі проблем, обумовлених ситуаційно і зникаючих зі зміною ситуації або в результаті зміни цілей і поколінь. Концепції, теорії оцінюються не як справжні чи фальшиві, а в термінах адаптації до оточуючого середовища, до інтелектуального полю проблем.

Знання, по Тулміну, «розмножуються» як потік проблем і понять, найбільш цінні з них передаються від епохи до епохи, від одного наукового співтовариства до іншого, зберігаючи спадкоємність у розвитку. При цьому вони піддаються відомої трансформації, «гібридизації» і т.п. Таким чином, Тулмін по суті тлумачить науковий процес як постійний процес боротьби ідей за існування шляхом найкращої адаптації до середовища їхнього перебування.

Наукові теорії та традиції, по Тулміну, піддані процесам консервативної зберігання (виживання) та інновацій («мутаціям»). Інновації в науці («мутації») стримуються факторами критики і самокритики («природний» і «штучний» відбори). Виживають ті популяції, які найбільшою мірою адаптуються до «інтелектуального середовищя». Найважливіші зміни повязані зі зміною теоретичних фундаментальних стандартів, або «матриць» розуміння, які лежать в основі науковців теорій.

Історія науки постає в Тулміна як розгорнутий у часі процес здійснення і чергування стандартів раціонального пояснення, взятих разом з процедурами їх перевірки та випробування на практичну ефективність, а наука - «як розвивається тіло ідей і методів», які «постійно еволюціонують в змінюється соціальному середовищі» . На відміну від біоеволюціонної позиції Поппера або біосоціальних Куна, позицію Тулміна можна охарактеризувати як «селекційну» модель науки.

47 Науково-дослідницька програма і. Лакатоса

«Науково-дослідницька програма» — основне поняття концепції науки Лакатоса. Це - основна одиниця розвитку та оцінки наукового знання. Науково-дослідницькою програма – серія змінюючих одне одного теорій, які об’єдинані сукупністю фундаментальних ідей, методологічних принципів. Будь-яку наукову теорію слід оцінювати разом із допоміжними гіпотезами, початковими умовами і, у низці з попередніми їй теоріями. Об'єкт методологічного аналізу - не окрема гіпотеза чи теорія, а серія теорій, тобто певний тип розвитку.

Особливості наук.-дослід. програм Лакатоса: а) суперництво; б) універсальність; в) прогностична функція: кожен крок програми слід приближувати до підвищення змісту, до «теоретичного зрушення проблем»; г) основними етапами у розвитку програм є прогрес і регрес, а кордон цих стадій — «пункт насичення». Нова програма повинна пояснити те що могла стара. Зміна програм – наукова революція.

Структура програми: а) «жорстке ядро» — цілісна система фундаментальних, наукових і онтологічних припущень, що зберігається і переважає у всіх теоріях даної програми;

б) «захисний пояс» - допоміжні гіпотези, які зберігають «жорстке ядро» від спростувань; може бути модифікований, частково чи цілком замінений у зіткненні з контраргументами;

в) нормативні, методологічні правила – регулятиви, які вказують на те, які шляхи є найперспективнішими для подальшого дослідження («позитивна евристика»), а яких шляхів слід уникати («негативна евристика»). Негативна еристика пропонує відмовитись від твердого ядра в тому випадку якщо програма не дозволяє прогнозувати відомі раніше факти. Позитивна евристика складається з ряду доказів і припущень, спрямованих на те, як модифікувати, уточнювати «спростовний» захисний пояс.

. Історія розвитку науки, за Лакатосом, - це історія боротьби і зміни конкуруючих дослідницьких програм, які змагаються на основі їх евристичної сили в поясненні емпіричних фактів, передбаченні шляхів розвитку науки і прийняття контрмір проти ослаблення цієї сили.

Лакатос бачить у науці внутрішню і зовнішню історії. Внутрішня історія науки базується на основі руху ідей, методології методик наукового дослідження, те, що за словами Лакатоса, складає власний зміст науки. Зовнішня історія – це форми організації і особистісні фактори наукового дослідження. Кун підкреслював велике значення цих «зовнішніх факторів», Лакатос же віддає їм другорядне значення.