20. Поняття політичної партії, її виникнення, етапи розвитку. Функції політичної партії.

Слово "партія" (лат. рагtis - частина) означає частину більшої спільності або цілісності. Воно використовувалося ще в античному світі для позначення політичної організації, причому в негативному значенні.Наукові спроби визначити сутність політичної партії були здійснені у XIX ст. В розумінні сутності партії виокремились три основних підходи:

партія - це ідеологічна спільність людей, їх добровільне об'єднання навколо якоїсь ідеології (ліберальне).партія - це організація певного суспільного класу чи соціальної групи (характерне для марксизму);партія - це громадська організація, інститут політичної системи, головним завданням якого є завоювання, утримання й використання державної влади.Американський політолог Дж. Ла Паломбара вирізнив чотири елементи, які конституюють політичну партію. Партія:є носієм ідеології або принаймні відбиває конкретну орієнтацію;це організація, тобто відносно тривале в часі об'єднання людей;метою партії є завоювання і здійснення влади;партія прагне забезпечити собі підтримку народу - аж до членства або активної участі в ній.Партія відрізняється від суспільно-політичного руху, який не має характерних для партії організаційної структури та детально розробленої політичної програми, а від групи інтересів тим, що не прагне до завоювання державної влади, а обмежується лише здійсненням впливу на неї.Політична партія - це добровільне та організаційно оформлене об'єднання громадин, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.Зародки політичних партій у вигляді станових угруповань склалися ще в рабовласницькому і феодальному суспільстві. Політичні партії в сучасному їх розумінні виникли лише у другій половині XIX ст.У розвитку партій як суб'єктів політичної діяльності М. Вебер розрізняє три стадії:аристократичної котерії (угруповання);політичного клубу;масової партії. Всі стадії пройшли лише дві англійські партії- вігів і торі. Більшість сучасних політичних партій сформувались одразу як масові партії. В Англії міжпартійна боротьба у сучасних її формах бере свій початок з другої половини XVII cт. У центрі цієї боротьби було питання про розширення повноважень парламенту за рахунок обмеження повноважень королівської влади. Поступово аристократичні роди оформились у більш-менш згуртовані партійні угруповання, що дістали назву вігів і торі (пізніше їх стали називати відповідно лібералами й консерваторами).Руйнування традиційних структур влади аристократії і поступове становлення представницької форми правління ознаменували вступ наприкінці XVIII - на початку XIX ст. на політичну арену буржуазії, різко посилили ідейне й політичне протистояння в суспільстві. Це дало поштовх формуванню нового типу об'єднань - політичних клубів, які відрізнялись від аристократичних угруповань - котерій - наявністю ідеологічної доктрини й розвинутої організаційної структури. Клуби виникали й діяли як центри формування і пропаганди в основному буржуазної ідеології. Віги заснували Реформ клаб, а Торі - Чарльтон клаб, які успадкували історичні традиції аристократичних котерій. Вони вели позапарламентську діяльність, справляючи водночас великий вплив на парламент.Введення загального виборчого права, яке ознаменувало залучення до політики широких верств населення, поклало початок формуванню сучасних масових політичних партій. Перші з них з'явились в основному в результаті злиття в єдині організації місцевих виборчих комітетів, що забезпечували підтримку депутатам. Однак на відміну від політичних клубів політичні партії вже не обмежувались забезпеченням підтримки кандидатам з боку впливових кіл суспільства та збиранням необхідних для виборчої кампанії коштів, а чимраз більше орієнтувались на вплив на маси, завоювання виборців, залучення до своїх лав якомога більшої кількості членів.До кінця XIX ст. масові партії виникли в Англії (ліберали й консерватори), а також на Заході континентальної частини Європи (соціалдемократи). Першою масовою партією вважається засноване в 1861 р. Ліберальне товариство реєстрації виборів в Англії. В 1863 р. виникла перша масова робітнича партія - Всезагальна німецька робітнича спілка (нині Соціал-демократична партія Німеччини).У виникненні партій є певна послідовність. Лібералізм і ліберальні партії сформувались у боротьбі проти феодальних режимів. Консервативні партії постали як противага ліберальним партіям. Робітничі партії виникли в боротьбі з капіталістичною системою, а комуністичні партії - в боротьбі проти соціал-демократії.Головне завдання політичних партій полягає в тому, щоб перетворити багатоманітність інтересів окремих індивідів і соціальних спільностей у їх сукупний політичний інтерес шляхом зведення цих інтересів до єдиного знаменника. В ідеалі мета кожної партії полягає у представництві в політичній системі тих верств населення, інтереси яких вона відображає. Через представництво в політичній сфері різних соціальних спільностей за допомогою партій громадянське суспільство й держава об'єднуються в єдине ціле. Політичні партії є важливою ланкою, що поєднує громадянське суспільство й державу, сприяючи подоланню або пом'якшенню конфліктів між ними. Завдяки партіям суспільство здійснює контроль над державою, а держава - зворотний зв'язок із суспільством.До негативних рис політичної партії належить тенденція до олігархізації її структури й діяльності. Суть її полягає в тому, що в партії, як і в будь-якій іншій великій організації, влада поступово зосереджується в руках керівників, утворюється розрив і протиставлення інтересів керівників і рядових членів, відбувається зосередження зусиль на реалізації проміжних, а не кінцевих цілей.Але суспільство не може обійтись без політичних партій, бо вони є виразниками об'єктивно існуючих багатоманітних соціальних інтересів, урівноважують ці інтереси в боротьбі за державну владу. За допомогою політичних партій громадянське суспільство вирішує низку важливих питань свого існування: делегує до владних структур своїх представників, здійснює вибір між різними концепціями суспільного розвитку, контролює діяльність вищих державних органів. Без опори на партії неможлива робота парламенту.Механізм керівництва розвитком суспільства з боку політичних партій такий. Відбиваючи соціальні інтереси, партія створює або засвоює вигляді певну ідеологію, спрямовану на захист цих інтересів. На основі обраної ідеології визначається політична доктрина партії, яка формулює її політичні цілі, втілювані в програму. Політична доктрина встановлює зв'язок між ідеологією та політичною практикою і є інструментом боротьби за державну владу в суспільстві.Програма партії, яка розробляється на основі ідеології і політичної доктрини, об'єднує членів партії, є основою їхніх спільних дій, схиляє людей до вступу в партію. Вона змінюється найчастіше, ніж ідеологія, і в різних історичних ситуаціях може мати різний зміст.Основними функціями політичної партії в сучасному суспільстві є:політичне представництво соціальних інтересів;соціальна інтеграція - узгодження соціальних інтересів через взаємодію політичних партій;розробка ідеології, політичних доктрин і програм;боротьба за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні;участь у формуванні й діяльності всіх ланок державного апарату;

участь у розробці, формуванні і здійсненні політичного курсу держави;політична соціалізація - сприяння засвоєнню індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, залученню його до політичної с истеми;формування громадської думки; політичне рекрутування, тобто залучення на бік партії якомога ширших верств населення як її членів, прихильників і виборців;підготовка та висунення кадрів для апарату держави, партії, громадських організацій.

21. Світ партій багатогранний, вони відрізняються не тільки назвами, але й більш суттєвими ознаками, що дозволяє виділити різні їх типи.

Залежно від соціальної бази розрізняють:

• партії моносередовищні, що складаються виключно з представників якихось окремих груп, верств, класів (наприклад, партії жіночі, націоналістичні, робітничі, буржуазні);

• партії проміжні, які включають у себе представників кількох соціальних груп, верств, класів;

• партії універсальні, які об'єднують все суспільство незалежно від наявності групових і класових перешкод;

• корпоративні партії, що виражають більш вузькі групові інтереси (окремих верств бізнесу, робітничого класу тощо). Загальною тенденцією розвитку партій є розмивання моносередовищних партій і перетворення їх або в універсальні, або в більш вузькі, корпоративні.

Відомі й інші типології політичних партій, найпопулярніша з них була розроблена М. Дюверже, який звернув увагу на особливості інфраструктури партії і характер членства. Значною мірою спираючись на його порівняльний аналіз партій, політологи виділяють такі їх типи:

Прямі і непрямі партії. У перших (більшість соціалістичних і комуністичних партій) індивід безпосередньо пов'язаний з партійною спільнотою, платить внески, бере участь у зборах місцевої організації У других (британські лейбористи) індивід входить у партію як учасник іншої організації (профспілки, кооперативу).

Партії зі слабкою і сильною структурою. Статути перших партій не регламентують принципи реалізації первинних осередків і способи їх інтеграції (більшість консервативних партій). В іншому випадку – структура базових елементів чітко регламентована. За цим принципом побудовано більшість соціалістичних, комуністичних, християнсько-демократичних партій. Централізм і жорсткість структури часто є причиною олігархізації партії, зміцнення панування вождів надрядовими членами партії.

Централізовані і децентралізовані. У централізованих партіях всі рішення приймаються центральним керівництвом, компетенція низових організацій суттєво обмежена (британська Консервативна партія), децентралізовані партії, навпаки, передбачають більш широкі повноваження місцевих організацій і навіть допускають наявність фракцій у власних рядах. Високий рівень децентралізації характерний і для демократів, і для республіканців у США. Для них притаманне більш терпиме ставлення до прояву різних поглядів у своїх рядах, а регіональні організації незалежні від національних партійних комітетів при організації виборів членів Конгресу.Як правило, найбільш жорсткою централізацією відрізняються політичні парті ї з комуністичною та фашистською ідеологією. Кадрові партії, на відміну від масових, децентралізовані.

“М’які” і “жорсткі” партії. Подібна типологія відноситься до парламентських партій і характеризує, наскільки депутат може діяти незалежно від партійної парламентської фракції, наприклад, демократи і республіканці в Конгресі США можуть голосувати на власний розсуд. Американський президент не завжди може бути впевненим, що за його програми члени його партії, котрі засідають у Конгресі, будуть голосувати як один. Консервативна партія Великобританії “Єдність” і Народна партія Росії, навпаки, – приклад “жорстких” партій, які вимагають дотримання дисципліни голосування.

Залежно від організаційної структури, кількості і характеру членства партії можуть бути поділені на такі:

Кадрові партії, які є об'єднанням невеликої за кількістю групи значних людей (політтехнологів, фінансистів, популярних особистостей) навколо конкретних політиків, для такого типу партій характерне вільне членство (немає системи реєстрації членів), відсутність регулярних внесків і нестабільність складу. Активність кадрових партій проявляється переважно під час виборів і направлена на організацію підтримки виборцями своїх кандидатів. Прикладом подібних партій, як правило, наводять Республіканську і Демократичну партії США (правда, сам М. Дюверже відносив їх до напівмасових). Кожна з цих партій нараховує дві-три тисячі професійних партійних функціонерів.

Масові партії відрізняються від кадрових набагато більшою кількістю членів; більш високим ступенем організованості; наявністю певної партійної дисципліни й ідеології; фіксованим членством. Ці партії, що працюють на постійній основі, мають розгалужений управлінський апарат і численну мережу місцевих організацій, партія орієнтується на рекрутування нових членів, вирішуючи тим самим фінансові (внески) і політичні проблеми, демонструючи під час виборів свою незалежність від грошових мішків.

Для авангардистських партій характерними є радикальніші методи й засоби діяльності, при використанні яких ці партії деколи виходять за межі правового поля держави. Арсенал таких методів досить різноманітний – від організації актів громадянської непокори владі до використання зброї і спроб насильницької зміни існуючого режиму. Класичним історичним прикладом такої партії залишається РСДРП більшовиків, що у 1917 році захопила владу в Росії. Водночас не слід вважати, що усі партії комуністичної або фашистської ідеології є авангардистськими. Та ж націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини “захопила” рейхстаг у 1933 році цілком правовим шляхом, завдяки перемозі на виборах.

Прагматичні партії – це такі партії, які орієнтуються не на певну ідеологію, а на широкий спектр ідей і суспільних проблем з метою залучення на свій бік якомога більше виборців. Це ті самі інтеркласові партії, або партії виборців.

Ліві, центристські і праві партії. Такий поділ був започаткований у часи Великої французької революції XVIII ст., коли в залі засідань Національної асамблеї – парламенту Франції – праворуч від головуючого розташовувалися консерватори (прихильники монархії), ліворуч – радикали, які обстоювали ідеї загальної рівності, а помірковані займали місця в центрі зали – посередині між консерваторами і радикалами. Відтоді правими стали називати прихильників збереження існуючого ладу, а лівими – прихильників радикальних змін. Соціальною базою лівих партій (комуністичних, соціалістичних, соціал-демократичних) є здебільшого наймані працівники, правих (ліберальних, консервативних, націоналістичних, фашистських тощо) – власники. Такий поділ відносний. Основні цінності та орієнтації правих і лівих, особливо в останні десятиліття, часто перетинаються.

Відкриті і закриті партії. Подібний поділ акцентує увагу на різних способах рекрутування нових членів. У перших партіях вступ до неї нічим не регламентується, у других – передбачається дотримання певних умов і формальностей: рекомендації, анкети, кінцеві рішення місцевого підрозділу партії. У минулому жорстка регламентація прийому була характерна для КПРС, а також інших комуністичних і соціалістичних партій але сьогодні, коли партії зіткнулися з проблемами звуження своєї соціальної бази, більшість партій стали відкритими.

За ступенем причетності індивіда до партії. М. Дюверже запропонував розрізняти тоталітарні і спеціалізовані партії. У перших (фашистські партії, КПРС) партійність стає своєрідним способом життя, все життя людини ставиться на службу партії, сама ж вона виходить за межі власне політичної сфери і поширює свій вплив на сімейне життя і дозвілля індивіда. Тоталітарні партії завжди носять закритий характер, забороняють фракційність. Спеціалізовані партії не передбачають такого ступеня злиття індивіда з партією. В них можливі різноманітні погляди, які оформлені у фракції і течії.

Залежно від місця, яке займає партія в політичній системі, виділяють: плавлячі партії – партії, що отримали в результаті виборів у законодавчий орган країни право формувати уряд і реалізувати політичну програму розвитку суспільства відповідно до своїх завдань. Правлячих партій може бути одна або декілька. В останньому випадку вони об'єднані в коаліцію.

Опозиційні партії - партії, що потерпіли поразку на виборах, або такі, які не допускалися до виборів правлячим режимом і через це зосередили свою діяльність на критиці офіційного урядового курсу і на розробці альтернативних програм. Опозиційні партії, у свою чергу, можуть бути поділені на такі, що відіграють суттєву роль у суспільстві і не відіграють. Наприклад, після президентських виборів 7 листопада 2001 р. в США республіканці стали правлячою партією, демократи – опозиційною партією, яка відіграє суттєву роль, а більше 20 інших партій залишаються опозиційними і не відіграють суттєвої ролі, крім цього, опозиційні партії можуть бути легальними, тобто зареєстрованими і діючими в межах закону; не зареєстрованими, але й не забороненими; нелегальними.

Нарешті, залежно від ставлення до ідеології і й спрямування виділяють такі типи партій:

• ідейно-політичні, які будуються на базі ідеології: комуністичні, соціалістичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні, фашистські;

• проблемно орієнтовані партії, сконцентровані навколо однієї проблеми або групи проблем (партії “зелених”, жіночі партії);

• електоральні партії: мегнідеологічні і навіть позаідеологічні організації, що висувають цілий набір завдань, орієнтованих на широкі маси населення.

22. ПАРТІЙНА СИСТЕМА – це сукупність політичних партій, пов'язаних з іншими елементами політичної системи та між собою певними упорядкованими відносинами.

Основна типологія і характеристики партійних систем:

23. У сучасній Україні політичні партії набувають навичок функціонування як у структурах суспільства, так і в органах державної влади. Крім того, формування партійної системи відбувається паралельно з становленням державності. У зв’язку з цим питання про форми державного устрою і правління, зовнішньоекономічні та політичні зв’язки, шляхи і напрями реформування політичної системи та економіки є найбільш дискусійними. У партій та їх лідерів відсутні чіткі уявлення щодо оптимального для сучасних умов політичного курсу та шляхів його реалізації через державно–владну діяльність. Створення політичних партій в Україні

відбувалось двома шляхами. Перший – самоорганізація «знизу» (період 1988–1991 рр.), коли, партійні угруповання створювалися в результаті ініціативи групи осіб і спочатку функціонували як неформальні об’єднання (народний фронт, рух тощо), а потім еволюціонували до утвердження як самостійних політичних партій. Такі партії відрізнялися слабкою організаційною стійкістю, значним рівнем персоніфікації партійного курсу з іміджем лідера, високим ступенем впливу міжособових відносин на організаційну єдність партії (НРУ, УРП, ПДВУ). Це був початковий етап становлення партій. Головною метою їх діяльності в цей період було об’єднання громадян на основі певних ідей і цінностей, реалізація політичних прав і свобод, здобуття державного суверенітету. Згодом така форма утворення політичних партій замінюється іншою – попереднім конструюванням політичної організації «згори», тобто активному існуванню організації передував тривалий період партійного будівництва з використанням вже накопичених на позапартійній основі ресурсів, таких як політичний потенціал і організаційні можливості засновників партії, а питання розподілу повноважень вирішувалося за попередньою домовленістю між потенційними лідерами. Створення партій «згори» фактично означало формалізацію вже встановлених відносин між представниками певного сегменту політичної еліти (СДПУ(о). Партії розглядаються владою і великими власниками як формальний, недосконалий і незручний компонент сучасного політичного устрою, який, однак, не можна відкидати і тому доводиться пристосовувати його до своїх потреб. При цьому і самі партії в модифікованому владою і великим олігархічним капіталом вигляді виявилися цілком придатними для обслуговування вузькогрупових і приватних інтересів. Щонайменше партії розглядаються як раціональний механізм входження до парламенту у формі фракції, і у цій якості використовуються для ведення лобістської діяльності. Прагнучи легітимації

своїх капіталів, стабілізації позицій у владі та набуття респектабельності, кланово–олігархічні

угруповання першими звернулися до партійного будівництва. Під їхнім впливом відбуваються

внутрішня еволюція багатьох партій, девальвація ідеологічних цінностей і на перший план висуваються фінансові, інформаційні та адміністративні ресурси. Реальний вплив партій в Україні може визначатися не тільки і не стільки електоральною підтримкою, скільки неофіційною наближеністю до влади, а конкретно — до Президента. Партії, що не здобули заступництва влади і при цьому претендують на яку–небудь помітну політичну роль, стають об’єктами тиску і змушені захищатися від її переслідувань. Сьогодні українські політичні партії мають певний суб’єктний статус у системі державної влади. Проте, значна їх частина є не стільки інститутами, які представляють інтереси суспільства в органах влади, скільки формою легітимації окремих груп політичної, бюрократичної та бізнесової еліти, надання їм видимості публічного функціонування та легальним механізмом входження у парламент для ведення лобістської діяльності. Причини цього вбачаються у відсутності демократичних перетворень, які б вивели політичні партії, що представляють громадянське суспільство, на перші ролі у системі державної влади. У результаті відсутності принципового оновлення правлячої еліти, ключові позиції у державно–владних структурах тривалий час перебували в руках представників бувшої партноменклатури, яка не могла створити демократичну модель реалізації державної влади. Згодом владні позиції перейшли до рук олігархічних угруповань, які сконцентрували в своїх руках не тільки фінансові ресурси, але і політичний вплив та важелі управління державою, сконструювали специфічний владний механізм, у якому перевага надається не партіям як публічним суб’єктам політичної й державно–владної діяльності, що в умовах чіткого розподілу влади відповідають за її наслідки, а партіям як угрупованням, заснованим на тіньових зв’язках.

24. Існують різні підходи до визначення, що таке демократія. Різні дослідники розуміють демократію як:

а) безпосереднє або представницьке (через вибраних представників) управління країною самими людьми;

б) форму держави, країни, суспільства, що мають демократичний уряд;

в) правління більшості;

г) сприйняття і реалізація принципу рівності, прав і свобод громадян, а також їх можливостей.

Вихідним постулатом подібних визначень є грецький переклад терміну “demokratia”, що в свою чергу складається з двох слів demos – народ і kratos – влада, правління.

ДЕМОКРАТІЯ – політичний режим, стан політичного життя за якого державна влада здійснюється на основі широкої та реальної участі громадян та їх об’єднань у формуванні державної політики, утворення та діяльності органів державної влади.

Залежно від форм участі народу у здійсненні влади виділяють пряму і представницьку демократію.

1. Пряма демократія. У прямій демократії між волею народу і її втіленням у рішення немає опосередкованих ланок: народ сам бере участь в обговоренні і прийнятті рішень. Поширення подібної практики обмежується територіальним фактором і залежить від того, наскільки децентралізований процес прийняття рішень. Іншою формою прямої демократії є сам процес виборів, в ході яких здійснюється волевиявлення народу стосовно своїх представників в органи державної влади.

Законодавство багатьох країн передбачає: безпосередні форми участі громадян у законодавстві - референдум і ініціативні рухи.

Референдум, який інколи називається плебісцитом (що в дослідному перекладі - народне рішення), є прямим голосуванням народу з найважливіших державних питань. Розрізняють два види референдумів. Одні з них є своєрідним опитуванням, за результатами якого закони не приймаються, але влада повинна враховувати його результати. Результати референдумів другого виду мають значення закону. З їх допомогою затверджуються конституції або поправки до неї, проекти законів.

Ініціатива - це процедура, засобом якої громадяни пропонують обговорити яке-небудь питання, безпосередньо на референдумі, або законодавчими органами. Ініціатива реалізується через збір певної кількості підписів громадян на підтримку проведення референдуму. До інших форм демократичної участі, які дозволяють громадянам впливати на владу, можна віднести демонстрації, мітинги, звернення до владних структур всіх рівнів і до ЗМІ.

2. Представницька (репрезентативна) демократія. У представницькій (репрезентативній) демократії воля народу виражається не прямо, а через інститут посередників, тому її ще називають делегованою демократією. Депутати, політичні лідери, отримавши "мандат довір'я" від народу через процедуру голосування, повинні втілити цю волю в законах і рішеннях, які приймаються. Між народними представниками і тими, кого вони виражають, встановлюються відносини, засновані на повноваженнях і відповідальності влади перед народом.

25. Головні концепції демократії можна поділити на три групи: 1) колективістські (тоталітарні); 2) індивідуалістські (ліберальні); 3) плюралістичні (теорії груп).

Ідеї колективістської демократії дістали відображення в соціалістичній демократії, яка характеризувалася запереченням приватної власності, а отже, будь-якої автономії особи; народ підмінявся трудящими. Насправді народовладдя жорстко регламентувалося партійно-державним керівництвом. Колективістські теорії демократії мають ряд загальних рис: заперечення автономії особи; первинність народу в здійсненні влади; гомогенність, однорідність народу за своїм складом; необмеженість, абсолютність влади більшості над меншістю. Спроби здійснення цих теорій на практиці зазвичай призводили до тоталітаризму, пригнічення індивідуальної волі, а нерідко й до масового терору.

До другої групи належать ліберальні концепції демократії, які, на відміну від колективістських, вирізняють особу із суспільства й держави. їхні найхарактерніші риси: визнання особи первинним, головним джерелом влади, пріоритет прав особи над правами держави; забезпечення групової та індивідуальної свободи; невтручання держави у сферу громадянського суспільства, пріоритет ринкового саморегулювання над державним; поділ функцій влади, механізм стримань і противаг як умова ефективного контролю громадян над державою. Шарль-Луї Монтеск'є писав, що суспільство спроможне проконтролювати лише ту владу, яка роздрібнена й окремі частини якої протиставлені одна одній. Ліберальне тлумачення демократії насправді призводить до поглиблення соціальної нерівності й наростання соціальних конфліктів, що ставить під сумнів саму демократичну форму правління.

Третя група — плюралістичні теорії демократії виходять із того, що ні народ, ні особа не можуть бути головною рушійною силою політики в демократичній державі. Саме в групі, у міжгрупових стосунках формуються інтереси, ціннісні орієнтації та мотиви політичної діяльності індивіда. Завдяки групі особа отримує можливість політичного вираження своїх інтересів. Найхарактерніші риси теорії плюралістичної демократії: ідеї «розумного егоїзму», особистого й групового інтересу як генератора політики; діяльність держави як арбітра, що забезпечує саморегулювання суспільства, як суб'єкта виховання демократичної культури; підтримка державою соціально незахищених груп та індивідів. Плюралістичні теорії демократії здобувають визнання й практичне застосування у багатьох країнах світу, збігаються з теорією та практикою соціальної держави. Критики плюралістичних теорій демократії вважають, що застосування їх на практиці створює передумови для тоталітаризму. Втручання держави в економічні процеси та сферу розподілу продукту підриває основи ринкової економіки, звужує рамки громадянського суспільства й тим самим сприяє посиленню тоталітарних тенденцій. 

26. Від критеріїв (ознак, показників) демократії залежить не тільки оцінка зрілості суспільства, а й визначення напрямів його подальшої демократизації. Кожна нова історична епоха вносила корективи до критеріїв демократії. Не вщухають гострі суперечки щодо них і нині. Однак загальноприйнятий і найважливіший серед них — можливість громадян брати реальну участь в управлінні, у вирішенні державних і громадських справ. Суспільство не може бути демократичним, якщо його громадяни позбавлені таких можливостей.

Збігаючись в основному, демократизація і самоуправління мають і певні відмінності. Відомо, що розвиток демократії не завжди означає поглиблення самоуправління. Наприклад, можливість обрання найдостойнішого представника з декількох кандидатів, що є важливою процедурою демократизації виборчої системи, може нічого не дати для розвитку реального самоуправління, якщо водночас не зростатиме роль представницьких органів. Те саме можна сказати і про виборність керівників на виробництві зі збереженням за ними монополії на основні управлінські функції. Як слушно зауважив Р. Дарендорф (ФРН), демократія не може бути «правлінням народу» в буквальному розумінні. Народовладдя й самоуправління передбачають, насамперед, свободу вибору народом компетентних керівників, а також можливість народу впливати на них і в разі потреби замінювати їх достойнішими й компетентнішими. Але головним при цьому є створення умов для управління всіма справами суспільства не тільки від імені народу і не тільки в інтересах народу, а й здійснення цього управління самим народом.

Самоуправління не може розвиватися тільки на суто громадських засадах. «Чисте» самоуправління навряд чи зможе колись, навіть у віддаленій перспективі, заступити державні форми і механізми управління, існуючи поряд з ними і в них, переплітаючись і поглиблюючи завдяки цьому демократизм усієї політичної системи. Це, звісна річ, не виключає повернення державою суспільству, невластивих їй функцій, оскільки державна монополія на них зумовила глибоку кризу економічного і соціального життя.

Важливе значення, з огляду на зазначене вище, має підвищення статусу і розширення повноважень місцевих органів влади, що є загальновизнаним показником демократизму суспільства. Внаслідок такого розподілу місцеві органи в демократичних країнах мають реальні права самоуправління. Центральна влада не втручається у сферу компетенції місцевої влади, хоча за федеративної моделі державного устрою неухильно дотримується принципу верховенства федеральних законів над рішеннями місцевих органів влади. Прерогативою місцевої влади є такі важливі сфери суспільного життя, як освіта, охорона здоров´я, підтримання правопорядку, будівництво доріг тощо.

Серед головних критеріїв демократичності суспільства — наявність фундаментальних прав і свобод людини. Нормою сучасної політичної культури стає розуміння пріоритетності (верховенства) прав людини над будь-якими іншими правами та інтересами (класовими, партійними, національними та ін.), розуміння цих прав і свобод як абсолютної цінності, без якої демократія неможлива. Справжній демократизм вимагає усунення дистанції між проголошеними правами та їх реальним втіленням. Звісно, проблема прав людини є вічною, оскільки ніколи не настане такий час, коли права та свободи особи досягнуть абсолютної досконалості.

Принципи демократії є надзвичайно важливим питанням для суспільного поступу. Серед них — влада більшості, плюралізм, рівність, поділ влади, виборність, гласність, контроль. У демократичному суспільстві внаслідок волевиявлення народу стосовно якогось питання утворюється більшість, яка врешті-решт і визначає позицію влади. Іншими словами, демократія - це не просто влада народу, а влада саме його більшості, що є суттю народного суверенітету.

Принцип більшості. Цей принцип не можна абсолютизувати і вважати бездоганно демократичним, якщо ігнорується право меншості на опозицію. У демократичному суспільстві і більшість, і меншість громадян є цілком рівними у своїх правах і свободах.

Принцип плюралізму. Демократична організація суспільства неможлива без його дотримання. Він дає можливість управляти на основі врахування множинного характеру громадської думки і позицій різних суб´єктів політики. У плюралістичному суспільстві з цією метою меншості надається гарантоване законом право на опозицію. Підкоряючись законам та іншим рішенням державної влади, прийнятим за волею більшості, меншість має узаконену можливість виражати свою незгоду з такими рішеннями, знімати з себе відповідальність за ті з них, які можуть мати негативні наслідки.

Принцип рівності. Сучасне тлумачення принципу рівності виходить із того, що за демократії можлива і навіть неминуча соціально-економічна нерівність громадян. Демократія передбачає лише політичну рівність усіх перед законом, незалежно від соціального і матеріального становища, але не може гарантувати однакового рівня життя. Подібна нерівність, хоч і по-різному, існує практично в усіх сучасних демократіях. Проте держава під впливом демократичних сил вживає заходів для забезпечення достатнього рівня соціальної захищеності соціальних груп, які потребують допомоги.

Принцип поділу влади. Згідно з ним законодавча, виконавча і судова гілки влади відокремлені та достатньо незалежні одна від одної. Водночас вони постійно взаємодіють у процесі формування і здійснення державної політики.

Виборність основних органів державної влади. Демократія передбачає забезпечення вільних виборів, які докорінно відрізняються від виборів недемократичних і формальних. Усі громадяни за таких умов мають виборчі права і реальну можливість брати участь у виборах. Втім, демократія не виключає наявності цензу осілості, згідно з яким право обирати та бути обраним у багатьох країнах мають лише ті громадяни, які проживають там упродовж певного часу. Проте решта обмежень у виборчих правах (за національною, релігійною, статевою, майновою, професійною та іншими ознаками) явно суперечать природі демократії. Вони заборонені в міжнародних документах, конституціях та законах багатьох країн.

Гласність. Вона є однією з передумов свободи слова. Передбачає вільний доступ преси і громадськості до інформації про діяльність органів влади, господарських, політичних, громадських організацій.

Незалежний контроль. Здійснюється не тільки «згори», а й постійно та ефективно «знизу». Відсутність контролю за діяльністю державних структур з боку громадськості породжує бюрократизм, корупцію тощо. Але демократичний контроль не має нічого спільного з державним «контролем» за тоталітарного режиму.

Для демократизації суспільства важливим є вироблення дієвих засобів боротьби з бюрократизмом: розвиток реальної критики; радикальне зміцнення законності й правопорядку; створення ефективного механізму своєчасного самооновлення політичної системи.

27. В Україні проводяться відносно вільні від маніпуляції вибори, що мають змагальний характер і виконують роль механізму передачі владних повноважень. При цьому опозиція має можливість вільно критикувати владу.

Разом з тим, нинішня політична ситуація в нашій країні яскраво демонструє хиткість і вразливість молодої демократії, а іноді, беззахисність перед викликами тоталітаризму і авторитаризму.

Зокрема, розвиток демократії в Україні гальмують такі основні проблеми:

– посилення протистояння владних інститутів і конфліктність у політичній системі держави;

– відособленість органів державної влади та їх посадових осіб від виборців, наслідком чого є суттєва відірваність від нагальних потреб державного та суспільного розвитку;

– руйнування традиційного типу комунікації між виборцями та обраними до Верховної Ради України і місцевих рад депутатами;

– відхід політичних партій, представники яких посіли місця в органах державної влади, від положень передвиборчих програм;

– непрозорість процесів підготовки та ухвалення рішень виборними органами державної влади;

– ухвалення законів, підзаконних, а також локальних нормативно-правових актів, які прямо чи опосередковано ускладнюють чи скасовують процедури, спрямовані на максимальне залучення громадян до процесів прийняття рішень;

– фактична відсутність механізмів політичної відповідальності депутатів рад різного рівня перед своїми виборцями;

– стрімке зниження довіри до органів представницької влади та суспільна апатія.

Основними причинами цих тенденцій є:

а) відсутність сучасної державної еліти, представники якої мали б спільне бачення національних інтересів України, а також основопожних принципів, основних завдань та перспектив її політичного розвитку;

б) низький рівень демократичної політичної культури та громадянської свідомості населення;

в) недостатність і суперечливість окремих положень Конституції України та інших чинних державних нормативно-правових актів;

г) нерозвиненість механізмів доступу громадян до процесів підготовки та прийняття рішень органами державної влади та місцевого самоврядування, а також громадського контролю за їх виконанням;

д) невідповідна вимогам сьогодення система державного управління та місцевого самоврядування;

е) відсутність дієвої судової влади в державі, що не дає можливості громадянам якісно та оперативно відстоювати свої права в органах правосуддя;

ж) відсутність ефективних соціально-економічних реформ.

28. ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ – система методів і засобів здійснення політичної (державної) влади, що визначають характер політичного життя в країні, рівень політичної свободи.

Поняття “політичний режим” охоплює порядок формування представницьких установ, становище та умови діяльності політичних партій, правовий статус особистості права та обов’язки громадян, порядок функціонування каральних і правоохоронних органів, співвідношення й регламентацію дозволеного та забороненого.

ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ РЕЖИМІВ – дає змогу віднайти спільне й відмінне в багатоманітних методах і засобах здійснення державної влади як у різні історичні епохи, так і в різних країнах. Як і будь-яка типологія, вона може здійснюватись за різними ознаками, залежно від яких розрізняють ті чи інші типи політичних режимів.

Характеристики та особливості політичних режимів вивчаються впродовж кількох десятиліть. Нині вона зосереджується переважно на політичних аспектах внутрішньої еволюції конкретних режимів та процедури переходу від одного режиму до іншого. Найпоширенішим є поділ режимів на тоталітарні, авторитарні, демократичні й ліберальні.

ТОТАЛІТАРНИЙ РЕЖИМ – (лат. totalis – увесь, повний) – спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов'язковою ідеологією.

ЛІБЕРАЛЬНИЙ РЕЖИМ – ідея індивідуальної свободи є головною. Відповідно до неї ліберальна демократія на перший план ставить громадянську свободу як незалежність особистого життя індивіда від політичної влади. Забезпечення громадянської свободи ґрунтується на реалізації передусім особистих прав і свобод індивіда: права на життя й недоторканність особи, права на свободу і на спротив насильству, права на власність і вільну економічну діяльність, свобод приватного життя – недоторканності житла, таємниці листування, свободи пересування й вибору місця проживання тощо.

29. АВТОРИТАРНИЙ РЕЖИМ – (франц. autoritarisme, від лат. autoritas – вплив, влада) – характеризується зосередженням державної влади в руках однієї особи чи групи осіб або в одному її органі.

Характерні риси авторитарного політичного режиму:

Залежно від цілей виокремлюють різні види авторитаризму, наприклад, авторитаризм стабілізаційний, метою якого є збереження існуючого ладу, чи альтернативний, властивий країнам, які відкинули демократичні засади розвитку суспільства. Найчастіше авторитаризм встановлюється в країнах, які переходять від тоталітаризму до демократії. Влада за авторитаризму сконцентрована в руках правлячої еліти, виборча система пристосована до рішень виконавчої влади, демократичні принципи не є абсолютною цінністю, значний обсяг влади перебуває в руках силових структур, принципи законності та конституційності практично завжди спотворюються.

30. ДЕМОКРАТИЧНИЙ РЕЖИМ (грец. demokratia, від demos – народ і kratos – влада) означає “народовладдя”. Поняття “демократія” використовують на позначення типу політичної культури, певних політичних цінностей, політичного режиму. У вузькому розумінні “демократія” має тільки політичну спрямованість, а в широкому – це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації.

Найраціональніше розуміти демократію як форму політичної самоорганізації суспільства, що означає певну дистанцію між державою та суспільством. За демократії немає місця застою, ідеологія не заступає демократичні цінності, плюралізм є джерелом влади, забезпечений абсолютний примат суверенітету народу. За демократії політичні рішення завжди альтернативні, законодавча процедура чітка й збалансована, а владні функції є допоміжними. Демократії властива зміна лідерів. Лідерство може бути як індивідуальним, так і колективним, але завжди має раціональний характер. Одним із головних принципів демократії є багатопартійність. У політичному процесі завжди бере участь і опозиція, яка виробляє альтернативні політичні програми й рішення, висуває своїх претендентів на роль лідера. Демократія завдяки виборам має дати дорогу найгіднішим представникам еліти, має оберігати суспільство від людей, які довго перебувають при владі, запобігати надмірній концентрації влади. Демократія, в сучасному розумінні, покликана забезпечити оптимальне поєднання економічної ефективності, соціальної справедливості, свободи підприємництва, соціальної рівності тощо.

31. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО – це сфера недержавних суспільних інститутів і відносин, сфера непримусової людської солідарності.

Поняття громадянського суспільства застосовується для пізнання усієї сукупності існуючих у суспільстві відносин, які не є державно-політичними, перебувають поза сферою державного директивного регулювання. У такому суспільстві самовияв вільних індивідів і добровільно сформованих організацій громадян захищені законом від прямого втручання і довільної регламентації з боку органів державної влади. Це справа розвитку вільного ринку, безперешкодного поширення духовних, моральних, національних цінностей тощо.

Підґрунтям громадянського суспільства є життя індивідів як приватних осіб, сукупність вільно встановлених міжособистісних зв'язків (сімейних, общинних, економічних, культурних, релігійних тощо), розмаїття властивих їм інтересів та можливостей виявлення останніх.

Головні риси громадянського суспільства:

- наявність демократичної правової державності;

- відокремлена від держави структура суспільства, до якої належать різноманітні асоціації, добровільні об´єднання людей;

- взаємна відповідальність держави та громадян за виконання демократично прийнятих законів;

- самоврядування індивідів, добровільних організацій та асоціацій громадян;

- адекватний вільним відносинам обміну суспільний лад, політична система, за яких держава є похідною від громадянського суспільства та процесів у ньому;

- утвердження безпосередніх і різноманітних інтересів, можливість їх вираження та здійснення;

- можливість забезпечення справжнього, реального життя, на відміну від держави — сфери умовного, формального життя;

- різноманітність форм власності (приватної, колективної, кооперативної тощо), ринкова економіка;

- наявність вільної конкуренції, відносин обміну діяльністю та її продуктами між незалежними власниками;

- безпосереднє спілкування людей;

- повага громадянських прав, які вважаються вищими за державні закони;

- доступ всіх громадян до участі в державних і суспільних справах;

- свобода особистості;

- плюралізм ідеологій і політичних поглядів, багатопартійність;

- плюралізм, сукупність усіх неполітичних відносин у суспільстві й різноманітної діяльності людей;

- наявність розвинутої соціальної структури;

- багатоманіття соціальних ініціатив;

- розвинута громадянська політична культура і свідомість;

- регулювання дій людей безпосередньо самими ж людьми, передусім через норми моралі;

- контроль суспільства за діяльністю державних органів.

32. ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ – об’єднання, створені з метою реалізації та захисту громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав, інтересів людини, які сприяють розвитку творчої активності й самостійності громадян, їх участі в управлінні державними та громадськими справами.

ФУНКЦІЇ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ:

КЛАСИФІКАЦІЯ ГРОМАДСЬКИХ ОБ’ЄДНАНЬ – проводиться за різними критеріями:

За спільним інтересом створюються спілки підприємців, кооператорів, профспілки. Інтерес духовного відродження породжує об'єднання культурного та гуманітарного, релігійного напрямів.

Політичні мотиви спричиняються до відповідних ідейно-політичних угруповань і течій.

За правовим статусом розрізняють формальні громадські організації (офіційно зареєстровані в органах влади, організаційно оформлені), а також неформальні організації (не зареєстровані юридичне, створені спонтанно за ініціативою “знизу”, згідно з усвідомленими спільними інтересами; незалежні від офіційних державних органів, діють без чіткої програми, за принципами самоврядування).

За легітимністю виокремлюють легальні (дозволені законом) і нелегальні (недозволені законом) громадські об'єднання.

Непартійні об'єднання нарівні з політичними партіями різняться за соціально-класовим складом, ідейно-політичною спрямованістю та способами і метою суспільних перетворень.

У партій цей поділ виражений чіткіше, повніше і радикальніше, ніж у непартійних об'єднань, позаяк партії концентровано виражають інтереси соціальних сил, організації, що борються за владу.

У західній політології усі непартійні громадські організації та рухи називають групами тиску, бо на відміну від партій вони не мають на меті здобуття влади, загальне керівництво державою, а лише здійснюють на неї певний тиск для задоволення інтересів громадян. Існують особливі групи тиску – лобі (від англ, lobby – кулуари).

За структурною організацією (мета, статут, членство тощо) їх поділяють на масові громадські організації, громадські органи та громадські рухи:

33. Формування громадянського суспільства, якого не було в античності й середньовіччі, пов’язане з утвердженням буржуазних відносин. Воно передбачає існування правової держави як підґрунтя. Водночас лише розвинуте, стабільне громадянське суспільство уможливлює створення правової держави, є основою стабільного демократичного політичного режиму.

ПРАВОВА ДЕРЖАВА – тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави.

ОЗНАКИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ. До таких ознак належать:

– народний суверенітет;

– верховенство закону і його панування в суспільстві; рівність перед законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і громадян;

– вищість представницьких органів влади, їх відкритість і публічність, відсутність будь-якої диктатури;

– поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову, що створює систему стримування і противаг між ними;

– гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна відповідальність держави, об’єднань громадян та індивідів;

– можливість громадських об’єднань та громадян брати участь в управлінні суспільством; дотримання принципів прямого, рівного, загального виборчого права;

– контроль державної влади з боку суспільства, громадян та їх організацій;

– відповідальність держави перед світовим співтовариством правових держав;

– органічний зв’язок прав і свобод людини і громадянина з їх обов’язками, відповідальністю, законослухняністю, самоконтролем, самосвідомістю.

Окрім суворого дотримання законів суспільство передбачає ще одну принципову вимогу – дотримання загальноприйнятих норм моралі.

Право і мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму.

55.Поняття національного суверенітету і політичне самовизначення нації.

Суверенітет - це політико-правова властивість держави, зміст якої полягає в ЇЇ праві самостійно вирішувати внутрішні та зовнішні політичні питання без втручання інших держав, організацій, осіб. Така діяльність мас ґрунтуватися не тільки на в

нутрішній законодавчій базі, а й на основі загальновизнаних міжнародних договорів і принципів добросусідства, що в умовах посилення інтеграційних процесів є надзвичайно актуальним. Дотримання умов міжнародних договорів не означає обмеженості "зовнішньої" незалежності держави, оскільки активна участь держави на міжнародній арені засвідчує самодостатність її як суб'єкта міжнародного права.Національний суверенітет.Важливим етапом розвитку концепції суверенітету є поява категорії "суверенітет нації". Змістовне трактування останньої в юриспруденції залишається чітко не визначеним, оскільки сам термін "нація" трактується неоднаково в різних галузях науки. Концептуальна ідея про національний суверенітет сформувалася ще у XVIII столітті, коли на теренах європейського простору утворювалися національні держави. Саме тому народний суверенітет часто сприймався як суверенітет нації. Варто зазначити, що суверенітет народу як політичної нації певної держави у своїй основі становить суверенітет нації.В юриспруденції розуміння нації має сприйматися через призму етнічного і політичного спрямування, тому доцільно розрізняти такі поняття, як "суверенітет нації" і "національний суверенітет". Суверенітет нації означає повновладдя всього населення певної держави. Від поняття суверенітету нації як політичного утворення слід відрізняти поняття "національний суверенітет", яке окреслює рівень самостійності кожної національності у збереженні власної ідентичності. Національний суверенітет стосується конкретної національності, яка реалізовує своє право на самовизначення. Поняття "національний суверенітет" і "суверенітет нації" потребують теоретичного обґрунтування і наступного законодавчого закріплення.Суверенітет нації реалізується через її основні права, а саме:* право на існування і вільний розвиток, володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, включаючи спроможність реалізувати право на політичне самовизначення;* право на вільний розвиток національних потреб: економічних і соціальних;* право на духовно-культурний розвиток, повагу національної честі і гідності, розвиток національної мови, звичаїв, традицій;* право розпоряджатися природними і матеріальними ресурсами; 1 право на мирне співіснування з іншими народами та націями;o право на екологічну безпеку та ін.Отже, суверенітет нації, її повновладдя означає володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, самостійно вирішувати питання, що стосуються розвитку національної свободи і національних потреб, право на повагу національної честі і гідності, розвиток культури, мови, звичаїв, традицій, створення національних установ. Повновладдя однієї нації неможливе без дотримання суверенітету інших націй і народностей, без поважного ставлення до їх національних потреб і прав. Таким чином, усі три види суверенітету пов'язані між собою, проте не є тотожними. Наявність державного суверенітету в тоталітарній державі не опосередковує існування народного суверенітету в межах виокремленої держави. Разом з тим, між народним суверенітетом і суверенітетом нації існує тісний зв'язок, оскільки останній є початком першого. Суб'єктом здійснення права на самовизначення є український народ, основу якого становить українська нація.

56. Сутність і структура політичного процесу. Політичний процес є сукупною діяльністю всіх суб'єктів політики, за допомогою якої відбувається формування, розвиток і функціонування політичної системи суспільства в певних тимчасових і просторових межах. Поняття «політичний процес» охоплює різні форми, способи і напрями політичної діяльності різних суб'єктів. Політичний процес - сукупна діяльність суб’єктів політики, завдяки чому забезпечується функціонування та розвиток політичної системи. Характер і конкретний зміст політичного процесу визначається особливостями політичної системи і існуючого режиму. Демократичній системі відповідає тип політичного процесу, відмінний широтою участі громадян в управлінні державою, забезпеченні прав і свобод особи. Тоталітарна система припускає інший тип політичного процесу, що виключає реальне політичній участь і свободу соціального і політичного вибору. По своїй структурі політичний процес складається з суб'єктів, носіїв політичної дії і об'єкту - мети, яка повинна бути досягнута. Політичний процес включає також засоби, методи, ресурси, виконавців. Політичний процес складається як з цілеспрямованих свідомих зусиль суб'єктів політичної діяльності (індивідів, соціальних груп, політичних партій, державних органів і ін.), так і в результаті взаємодій, які виникають спонтанно, незалежно від волі і свідомості учасників процесу. Така сукупність цілеспрямованих і спонтанних дій суб'єктів і учасників політичного процесу виключає яку-небудь чітку заданість або приреченість політичного процесу в розвитку подій і явищ. В результаті може вийти по відомій приказці: «Хотіли як краще, вийшло як завжди». В ході реалізації своїх ролевих функцій і позицій суб'єкти і учасники політичного процесу демонструють свою функціональну значущість, здатність відтворювати, розвивати, змінювати або руйнувати елементи політичної системи. Таким чином, політичний процес розкриває як поверхневі, так і глибинні зміни, що відбуваються в політичній системі, характеризує її перехід від одного стану до іншого. З погляду структури політичний процес складається з ряду стадій, що послідовно сколюються (але завжди що залишаються внутрішньо пов'язаними один з одним) і циклічно повторюються. Розрізняють наступні стадії політичного процесу:конституювання, утворення політичної системи;відтворення компонентів і ознак даної системи;ухвалення і виконання політико-управлінських рішень;контроль функціонування і напрями розвитку політичної системи.Основні стадії політичного процесу виражають динаміку розвитку політичної системи, внаслідок чого в ній відбуваються зміни і перетворення. Тому в кожному новому циклі політична система не копіює себе, а збагатив новими сторонами і властивостями (наприклад, поява виборчої системи або нового законодавства, політичних блоків, партій і т.д.), в ній відбуваються політичні зміни. Але головні процес все ж таки - повторення на новий лад того, що існувало раніше - само відтворювання.На стадії відтворювання політичної системи повторюються і закріплюються, видозмінюються і обновляються історичний тип політичної системи, її класова природа, зв'язки з іншими підсистемами суспільства. Відтворюються політичні відносини і інститути, політичні норми і цінності, символи, мова. Відтворюються самі учасники політичного процесу як виразники певних політичних позицій, носії відповідних поглядів, виконавці тих або інших політичних ролей. Контроль функціонування і розвитку політичної системи досягається шляхом попередження і усунення відхилень поведінки частин політичної системи і учасників політичного процесу від орієнтирів і стандартів діяльності, що задаються. Результат політичного процесу залежить від сукупності незалежних змінних (наявність ресурсів, сприятливих або несприятливих умов, тобто зовнішнього оточення; від втручання несподіваних, випадкових чинників і т.д.) і залежних, ув'язнених в самому політичному процесі вибраних засобів, методів, виконавців і т.д. і відносин між ними. Велика частина незалежних змінних може і повинна бути врахований в проекті політичного процесу, так само як залежних, проте саме ця друга група чинників понад усе здатна порушити процес. Разом з тим на політичний процес усередині окремих країн надають значну дію зовнішній чинник, світополітичні та світогосподарські відносини і зв'язки, вся сукупність реалій міжнародного характеру.

57. Політична участь як елемент політичного процесу.

Політичні процеси абсолютно неможливі без відповідної участі в них різноманітних суб'єктів політичного процесу. Таку участь називають політичною. Політична участь — це втягнений (залучення) членів соціально-політичної спільноти в існуючі всередині неї політичні відносини і структуру влади. Більш конкретно політична участь роз­глядається як участь громадян у певних справах держави [103, 755].Розглянемо найпоширеніші концепції, що пояснюють причини по­літичної участі. Згідно з теорією раціонального вибору, більшість лю­дей схильні до раціональної поведінки (не слід ототожнювати з логічною поведінкою). Прихильники такого погляду вважають, що людина нама­гається в усьому, в тому числі й у політиці, досягти максимального ре­зультату за рахунок оптимальних, часто найменших затрат і зусиль.Адепти теорії так званої мічиганської моделі на противагу теорії раціонального вибору вважають, що в політичній діяльності домінує партійна ідентифікація людини, яка є результатом або похідною від по­літичної соціалізації.Представники так званої психологічної школи вважають, що домі­нуючими у політичній участі й діяльності є мотиви та установки люди­ни. А тому важливо вивчити взаємозв'язок, взаємовплив установок осо­би та її поведінки, конкретних дій.На думку прихильників інституціонального підходу до визначення особливостей політичної участі, політична участь залежить не від кон­кретних психологічних характеристик особистості, її соціального стату­су, рівня освіти, а від можливостей громадян (виборців) впливати на уряд, владу [88,188].Вирізняють політичну участь активну і пасивну, індивідуальну і ко­лективну, добровільну і примусову, традиційну і новаторську, легітим­ну і нелегітимну.Рівень політичної участі, її масштаби є показниками ступеня демо­кратичного розвитку суспільства, рівня загальної та політичної культури його громадян, найрізноманітніших суб'єктів політики.Політична участь реалізується через відповідну політичну пове­дінку, діяльність. Тому необхідно визначити психологічні особливості взаємозв'язку особи і політики.Соціальні, політичні науки розглядають особу як соціальний індивід, свого роду первинний, неподільний елемент політичної системи, як ок­рему людину, що має політичні права і свободи і несе персональну відповідальність за акти своєї поведінки у політичній сфері [80,293].Психіка і поведінка людини є продуктами біологічних і соціальних процесів. Ми поділяємо погляд, що в переважній більшості сучасних суспільств люди вибирають ті мотиви і цінності, мету і засоби, ту лінію поведінки, якими вони керуються саме в суспільно-політичному житті [36, 258].Особа є об'єктом і суб'єктом політики водночас. З одного боку, навіть усупереч бажанню, тією чи іншою мірою людина перебуває під впливом політики, політичних процесів, а з іншого — як носій певних політичних якостей людина залучається в конкретний політичний про­цес як представник держави, нації, народу, соціальної групи.Кожній людині властиве індивідуальне ставлення до політики; її участь у політичних процесах залежить від особистісних характеристик, а також від конкретних матеріальних, соціально-культурних, політико-правових умов. Так, малоосвічена, з низькою політичною культурою людина найчастіше є простим об'єктом політичного впливу, маніпулю­вання з боку інших; у суспільствах з високорозвиненими демократич­ними засадами і нормами безпосередню участь у політичних процесах беруть значно більше людей, ніж у суспільствах з низьким рівнем де­мократії.Реальним учасником політичного життя людину робить її політич­на соціалізація як своєрідний процес політичного дозрівання особи, знаходження власного політичного "Я" як за рахунок засвоєння по­літичного досвіду, практики своїх попередників, так і саморозвитку, са-мореалізації.

58. Анархізм (від - грецьк. anarchia — безвладдя) — це ідейно-політична течія, яка проголошує своєю метою знищення держави й заміну будь-яких форм примусової влади вільною і добровільною асоціацією громадян.У зародковій формі ідеї анархізму містилися ще в працях деяких античних і середньовічних мислителів. Як політична течія анархізм склався в 40—70-х роках XIX ст. в Західній Європі.Анархізм не є цілісною ідейно-політичною течією. Залежно від відмінностей у підходах його прихильників до питання про шляхи досягнення проголошених цілей у ньому розрізняють три основних напрями: анархо-індивідуалізм, анархо-комунізм і анархо-синдикалізм.В основу анархо-індивідуалізму покладена ідея німецького філософа Макса Штірнера (1806—1856) про абсолютну свободу індивіда, який у своїх бажаннях і вчинках не має бути пов´язаним ні релігійними догмами, ні нормами права й моралі. Заперечуючи державу, М. Штірнер зводив соціальну організацію суспільства до так званої спілки егоїстів, метою якої було б налагодження обміну товарами між незалежними виробниками на основі взаємної поваги.Ідея вільного обміну знайшла своє обгрунтування і в працях французького філософа П´єра Жозефа Прудона (1809—1865). На підставі того, що джерелом соціальної несправедливості є нееквівалентний обмін, він убачав можливість ліквідації експлуатації в реформах системи товарного обігу, заперечуючи при цьому революційне насильство як засіб перебудови суспільства. Організація еквівалентного безгрошового обміну товарами між усіма членами суспільства, на думку П. Ж. Прудона, означала б повну незалежність індивіда від держави, робила б останню непотрібною.Вчення П. Ж. Прудона, назване «теорією взаємності», або «мютю-елізмом» (від франц. mutuel —взаємний), означало відмову від класової боротьби, прогнозувало, що робітничий клас має стати на шлях взаємної угоди з буржуазією. Найбільшого поширення воно набуло в 60-х роках XIX ст. У міру загострення класової боротьби, поширення революційних настроїв це вчення було витіснене анархо-комунізмом, найвідомішими теоретиками якого були російські революціонери Михайло Олександрович Бакунін (1814—1876) і Петро Олександрович Кропоткін (1842-1921).М. О. Бакунін вважав, що держава в будь-якій формі є знаряддям гноблення мас, а тому виступав за її повне знищення революційним шляхом. Заперечуючи державність як таку, він висловлювався як проти участі робітників у парламентських виборах і в діяльності будь-яких представницьких органів влади, так і проти марксистського вчення продиктатуру пролетаріату. Нездійсненність диктатури пролетаріату М. О. Бакунін пояснював тим, що увесь робітничий клас одночасно бути диктатором не зможе. «Диктатура пролетаріату» поступово виявиться владою меншості, яка відстоюватиме не загальнонародні, а власні інтереси.Анархо-комуністична теорія П. О. Кропоткіна розроблена на грунті широких узагальнень у галузі природничих і суспільних наук. В основу свого вчення П. О. Кропоткін поклав сформульований ним «біологічний закон взаємної допомоги», який визначає нібито природне прагнення людей до співпраці, а не до боротьби одних з одними. На основі добровільно укладеної між об´єднаннями людей угоди буде створена федерація, як суспільство «вільного комунізму». Перехід до федерації вільних комун, які грунтуються на комуністичних засадах виробництва й розподілу, згідно з П. О. Кропоткіним, можливий лише через революційне руйнування всього того, що роз´єднує людей, насамперед приватної власності й держави.Ідеї анархізму в XIX ст. набули деякого поширення у Франції, Швейцарії, Іспанії, Італії, США. Однак спроби анархістів шляхом агітації підштовхнути маси до повстання закінчились невдачею. Анархізм зробив поворот до тактики «пропаганди дією», яка покликана була за допомогою терору до представників пануючого класу спровокувати масові революційні виступи. Поразка анархізму й на цьому напрямі сприяла формуванню принципово нової тактичної лінії, яка передбачала використання робітничих профспілкових організацій у боротьбі за знищення буржуазної держави й започаткувала нову течію в міжнародному робітничому русі — анархо-синдикалізм.Анархо-синдикалізм (від франц. syndicat — профспілка) ставить за мету знищення капіталістичного ладу за допомогою революційної боротьби профспілок. Виходячи з того, що основною функцією буржуазної держави є захист інтересів привілейованих верств суспільства, анархо-синдикалізм розглядає боротьбу з нею як головну складову процесу руйнування капіталістичного ладу, рушійною силою якого має бути не політична організація робітничого класу — партія, а економічна — профспілки.Ідеї анархо-синдикалізму набули поширення в останню третину XIX — на початку XX ст. головним чином у Франції, Італії та Іспанії. В Росії, а згодом і в Югославії анархо-синдикалізм набув розвитку вже в період становлення соціалістичного суспільства. На думку анархо-синдикалістів, в соціалістичному суспільстві профспілки замінять державу, утвердиться прямий обмін між вільними виробниками, конфедерація профспілок через мережу профспілкових організацій та об´єднань управлятиме суспільством.У 90-ті роки XX ст. анархізм активізувався в деяких країнах, які виникли на теренах колишнього СРСР, зокрема в Росії та Україні. Відбулись установчі конференції і з´їзди Конфедерації анархо-синдикалістів та інших анархістських об´єднань у Києві, Харкові. Донецьку, деяких інших містах України.

59. Расизм — така біополітична концепція, яка виходить з непоборного поділу людей на цінні та "неповноцінні" раси, тому панування у масштабі регіону чи світу має бути в руках вищої, як правило, "білої" ("нордичної", або "англосаксонської") раси. "Білий расизм" останнім часом поступається "чорному" расизму: ямайський політичний мислитель і активіст Маркус Гарві (1887-1940 рр.) під гаслом "чорної гордості" намагався об'єднати вихідців з Африки у США та довести можливість їх економічного та культурного незалежного розвитку.У 60-х роках у США рух "Чорна влада" об'єдналась з організацією "Чорні пантери" і вони стали на шлях насильницького, збройного виборювання прав чорношкірого населення Америки. Але ще більш затяті позиції у американській політиці займали "чорні мусульмани" у останній чверті XX століття, які сповідують крайній сепаратизм. Перейменований у "Націю ісламу" цей рух на основі ідеї походження чорних американців від древнього мусульманського племені продовжує відігравати роль у позбавленні певних расових груп від сепаратизму, нерівності і пригноблення, якими вони піддавались з боку „білих''.Корні расизму більш глибокі, ніж це здавалось раніше. У глобалізаційному суспільстві відчуття расової належності виступає об'єднуючою силою перед лицем загроз уніфікації рас, націй, спільнот.Проаналізуємо, інші особливі феномени політичної свідомості, які яскраво проявляють себе у духовно-практичній сфері - мілітаризм, пацифізм, фашизм.У підручниках з політології на теренах України мілітаризм як ідеологічна течія проігнорована, у той час як у Росії ця актуальна проблема поставлена і вирішується А.І. Диріним, В. Гідиринським, В. Самаркіним, А. Міголатьєвим та іншими вченими.Мілітаризм є багатопланове соціально-політичне явище і визначається як ідеологія і політика активного нарощування та систематичного ви-користання воєнної сили держави; це домінування військових та воєнізованих органів та інститутів в державній та громадянській сферах відносин.Термін „мілітаризм" (франц. militarisme ; лат. militaris - військовий) вперше був застосований для позначення політичного режиму Наполеона III у Франції.Короткий огляд історії становлення і розвитку мілітаризму показав, що у античні часи основним знаряддям мілітаризму були рабовласницькі армії, які грали провідну роль у боротьбі за владу та виступали основою системи соціального пригноблення та навіть мілітарного виховання. У вихованні майбутніх вояків домінували сила, жорстокість, готовність до бою у будь-який час, почуття самопожертви. Римські імператори Гай Юлій Цезар, Калі гула та інші пишались військовою звитягою та здобутками у справі боротьби за велич Риму.Для ранніх етапів феодалізму мілітаризм виражався у тенденції до єдності внутрішньополітичного та зовнішньополітичного завойовничого курсів, бо феодал-лицар поєднував в своїй особі право, силу, лідерство у збройній організації, воєнно-політичне керівництво міні-державою. Саме в цей період виникають воєнно-релігійні ордени із замкненими на собі принципами життя, а також лицарські мілітарні традиції. Останні ґрунтовно досліджені Й. Гейзінгою у окремій главі роботи "Ното Ідкіепз". Мілітаризм епохи Середньовіччя ще не захопив широкі верстви населення і його носіями залишались вузькі соціальні груп и лицарства, дворянства, офіцери найманих армій. Затвердженню мілітаризму сприяло, на наш погляд, непримиренність Церкви до інших віровчень, „хрестові походи" за відвоювання святої землі, за захоплення Єрусалиму. В Новий час та в період становлення капіталізму (XVII—XIX століть) мілітаризм отримує могутнє матеріальне підґрунтя у вигляді особливих галузей промисловості - виробників зброї у масовому масштабі. Вони стають економічною основою подальшого поширення мілітаризму.Зовсім інших ознак набуває мілітаризм періоду свого розквіту за часів масових війн та підготовки народів до них, тобто у період імперіалізму. Мілітаристська ідеологія як спосіб мислення при конфліктно-насильницькому рішенню соціальних проблем пронизує всі сфери суспільного життя. Французький політик О. Мірабо писав про мілітаристську П русі ю, що „вона не держава, яка володіє армією, а армія, яка володіє державою".У XX столітті мілітаристська ідеологія стає більш різнобарвною та живучою—після програшної війни в державі вона стає реваншистською, в умовах воєнно-політичних успіхів - експансіоністським, при недостатності воєнно-силових засобів—псевдомиролюбивою і т.д.Соціально-політична небезпека мілітаризму полягає у тому, що під його впливом економіка країни спрямовується на задоволення в принципі не можливого - насичення ринку зброї, адже та постійно застаріває, а також у тому, що в політиці домінують воєнно-силові засоби вирішення всіх завдань, а у вихованні людей закладається зневажливе ставлення до життя. Войовничість, агресія, боротьба лежать у основі психології мілітаризму.Сучасний мілітаризм характеризується: широкою практикою використання військової сили для вирішення внутрішніх та зовнішньополітичних конфліктів, активною пропагандою мілітаристської ідеології, встановленням тісного зв'язку вищого військового керівництва з законодавчою та виконавчою владою, гіперболізацією воєнно-політичних аспектів суспільної масової свідомості, апологетикою та естетизацією збройного насильства.Пацифізм (лат. Pacificus — замирюючий) як анти воєнно-політична ідеологія зовні виглядає течією протилежної спрямованості мілітаризму, основна мета якої є зменшення масштабів мілітаризації суспільства, а у своїх крайніх радикальних формах пацифізм виступає за принципову заборону війн і інших форм збройного насильства як таких, незалежно від соціально-політичної спрямованості війн. У радянські часи пацифізм розглядався однією з пасивних складових руху за всесвітній мир в дещо критичному аспекті за ідеалістичний, відірваний від воєнно-політичних реалій, характер.Філософський аналіз пацифізму заснований на визнанні його етичним принципом невиправданості, аморальності, нелюдськості і шкідливості будь-якої війни. З давніх-давен пацифістські настрої звеличували ненасильство і ригористичну покору скрутним обставинам без активного насильницького опору разом із послідовним засудженням войовничості та мілітарних чеснот.Особливо виразними суперечності морально-аксіологічного ставлення до війн, як основи пацифізму, стали очевидними після того, яку першій половині XX століття Махатма Ганді у колоніальній Індії визнав пріоритет військового обов'язку для захисту суспільства над абстрактним принципом ненасильства, а моральні заклики пацифістів до всезагального миру ще не зупинили жодного агресора. Тим не менш, морально-аксіологічна парадигма пацифістського політичного мислення посідає чільне місце в „ліберальній" політичній теорії глобальної безпеки. її формула: "війна — зло за самим своїм визначенням".У Філософському енциклопедичному словнику (К., 2002) неточно перекладено з латини термін "пацифізм" як "миротворчий", бо останнє має у контексті воєнної політології значення активної діяльності збройних підрозділів по силовому встановленню або підтриманню миру. Див. нашу роботу "Миротворчість як міжнародно-правовий і гуманітарний феномен"- К., 2003.Пацифізм наших часів активно почав поширюватись по планеті як суспільно-політична реакція на гонку ядерних озброєнь та як протест проти „брудної" війни у В'єтнамі у 70-х роках XX століття і тепер він стає модним "брендом" молодіжної поведінки.Крім політичного аспекту пацифізм став одним з типів молодіжної субкультури з символікою, стилем поведінки, зовнішньою формою. Рокові музиканти, інтелектуали, студентська молодь сьогодні являються основними носіями психології пацифізму, у той час як ідеологія (теоретична основа) пацифізму розробляється не так активно.Особливо прискіпливого аналізу вимагає доволі незвична теорія та руйнівна практика фашизму, який увібрав в себе негативні риси расизму, націоналізму та мілітаризму. Його соціально-політична небезпека проявляється у непоборній агресивності та зневаги до інших.Фашизм (від лат. fascio - пучок, зв'язка, об'єднання) є така світоглядна соціально-політична позиція, що виходить з ідей пріоритету расових угрупувань найвищого ґатунку перед всіма іншими спільнотами, визнання примату колективної волі, ірраціональних потягів до верховенства і влади. Фашизм нерозривно пов'язаний з тоталітарною політичною системою, одержавленою націоналістською партією, монокультурою, ірраціоналізмом та символізмом, агресивною зовнішньою політикою, опорою на збройну силу та мілітаризацією всього суспільного, а то й приватного життя.Фашизм зародився доволі пізно у політичній історії ідеологічних течій - в період між світовими війнами XX століття у Італії та перекинувся у Німеччину. Фашистська диктатура Б. Муссоліні та А. Гітлера закріпили вплив цієї ідеології політичною практикою. У фашизмі присутнє потужне „анти" - протест проти раціоналізму, рівності, буржуазного прогресу, інтелектуалізму, християнства, загальнолюдської моралі тощо. Фашистській ідеал—людина з колективістською мораллю відданості державі, вождізму, почуттям честі і військової чесноти, готовий до самопожертви, зверхності до інших націй, готовий до боротьби у біологічній площині.

Фашизм заперечує наявність економічних та політичних прав особистості, зокрема, виступає проти профспілок, парламентаризму.Незважаючи на зовнішню простоту доктрини фашизму соціально - політичні та культурно-ідеологічні причини появи цього феномену вельми складні: так, у Італії 20-х років XX ст. таким комплексом причин було - поєднання фальсифікації та спонтанного руху (потягу) народу до сильної харизматичної особистості, розчарування у неадекватних результатах перемоги у першій світовій війні, незадоволення корупцією та бездарністю влади, страх перед соціалізмом, використанням державної політичної релігії.Неофашизм у XX - XXI століттях відтворює у тих чи інших формах ідеологію та різновиди політичної практики "класичного" фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення, а ідеологічну базу модернізовані та некритично запозичені доктринальні положення А. Гітлера, Б. Муссоліні, А. Розенберга. Несподіваним для науковців та громадськості стало відродження неофашистських угруповань типу "скінхедів" (бритоголових) у Росії, яка мабуть що найбільш за інші європейські країни постраждала від фашистської навали. У Москві і Санкт-Петербургу за останні роки постраждали сотні іноземних студентів від зухвалих нападів неофашистів. Останнім часом, на жаль, зафіксовано випадки появи неофашистських у групувань в Україні — одягнені у чорний колір молоді люди з елементами фашистської символіки, з підтримкою рок-груп.Ідеологи неофашизму звертаються до витоків фашистської доктрини та намагаються досягти відродження "справжнього", "чистого", "первісного" націонал-соціалізму (фашизму), відмежовуючись від його жахливих злочинів проти миру, людства, соціального прогресу. Вони з задоволенням зустріли теорію "гуманізованого" фашизму французького письменника М. Бардіна, який трактує фашизм лише як психологічну схильність людей до рішучих дій, незалежно від їх корінних соціальних інтересів.У публіцистичній літературі останнього часу доволі часто проводять паралелі "комунізм-фашизм", "Сталін - Гітлер". Це хибне і небезпечне твердження з ідеологічної та практичної точки зору. Фашизм не мав глибоких коренів у суспільній свідомості та стабільної соціальної бази у Німеччині та Італії, скоріш це була реакція на кризу буржуазної демократії початку XX століття та гра політичних сил на ірраціональних потягах мас до "порядку, наведеного сильною рукою".Таким чином, головні соціально-політичні ідеології віддзеркалюють позиції певних соціальних груп та спрямовують владні інституції у чітко визначений шлях здійснення соціально-політичних пріоритетів. Демократичному розвитку країни більше відповідають ліберальні та неоліберальні і неоконсервативні течії, у той час як націоналізм та особливо фашизм спонукають до радикальних та екстремістських дій.Мілітаризм виник як ідеологія обґрунтування необхідності та доцільності війн і продовжує бути загрозливим соціально-політичним фактором деформації всього суспільства, у той час як пацифізм (здебільшого це суспільний рух) виступає проти війн із абстрактних моральних міркувань неприйнятності будь-якого збройного насильства.

60. Конфуціанство в політичній думці стародавнього Китаю

Найпомітніший серед мислителів — великий мораліст Конфуцій (551—479 до н. e.), вчення якого назвали конфуціанство. Найдавнішим зібранням його афоризмів є трактат «Лунь юй».Чільне місце у ньому посідає правитель-мудрець, який втілює досконалі знання ритуалу, культури, демонструє поважність, м'якість і поступливість, вірність і відданість, повагу до старших, освіченість, чесноти, любов до людей і сумлінність, завжди дотримується справедливості, істини, вірного шляху.Головне для нього — турбота про благо підданих, яких треба спершу нагодувати, а потім навчити, виховати у високій моральності.Концепція Конфуція містить засади «правильного державного управління», конкретні поради правителям щодо завоювання довір'я народу, мистецтва комунікації; обґрунтовує стрижневі принципи управління суспільством, забезпечення всезагального щастя.Вважаючи людей рівноправними від природи, Конфуцій ніколи не був демократом. Він вчив, що трудящих треба відмежовувати від панівної верстви, а жінок ставив значно нижче чоловіків. Йому не подобалося політичне управління за допомогою писаних законів. Він надавав перевагу управлінню на основі вдосконалення людської природи, а покарання закликав замінити вихованням.У VI—V ст. до н. е. окремі уявлення людей про всесвітній порядок, державний устрій та закон стали більш системними.У Стародавньому Китаї одним із перших у цьому плані було вчення школи Конфуція (551—479 до н. е.), що увібрало в себе багато уявлень про державу і право тогочасного суспільства. Мислитель і його послідовники розглядали державу і право у взаємозв'язку між собою та в співвідношенні з іншими соціальними інститутами, зокрема з моральністю.Роблячи спробу з'ясувати сутність цих суспільних феноменів, прибічники означеної концепції порівнювали державу з великою сім'єю, де влада імператора розглядалась як влада голови сімейства, а відносини правлячих і підлеглих — як сімейні відносини, основою яких є підкорення молодших старшим "благородним мужам".Державна влада здійснювалася імператором одноособове, як у сім'ї, і ніхто не міг утручатися в цей процес.Позитивні закони мислитель і його учні розглядали як похідні від держави, але їхня роль у регулюванні суспільних відносин уважалася недостатньою. Вони гадали, що ухвалені державою закони, з огляду на їхню імперативність і жорстокість покарання за порушення, не могли сприяти злагоді в суспільстві.Ефективнішим регулятором суспільних відносин, на їхню думку, була б система моральних норм і принципів, звичаїв і правил поведінки. Ба більше — цей широкий комплекс морально-етичних норм мав би врегульовувати не лише відносини між людьми, а й владні відносини і політичне життя в цілому.Конфуціанство з II ст. до н. е. до 913 p. н. е. було офіційною ідеологією Китаю, хоч на ньому давньокитайська політична думка не замикалася.2. Моїзм – як окрема течіяполітичного вчення Древнього КитаюЧерез два покоління після Конфуція жив і творив Мо-цзи (До Ді, 479—400 до н. е.). Він заснував напрямок, що отримав назву "моїстична школа".Коли відсутня взаємна любов між людьми, то виникає взаємна зненависть; якщо правитель і його підлеглі не почувають взаємної любові, то немає родинної любові та шанування батьків; якщо між братами немає взаємної любові, то немає і згоди між ними; коли між людьми немає взаємної любові, то сильний неодмінно підкорює слабкого, багатий ображає бідних, знатний хизується перед простолюдином і хитрий обманює простодушного.На відміну від конфуціанства Мо-цзи сповідував ідею про рівність усіх людей від природи, стверджував, що основою походження держави є договір людей. Верховна влада належить усьому народові, а управління суспільними справами має здійснюватись на основі загальновизнаних методів виховання та примусу.Завданням держави є встановлення закону, подолання бідності та врахування інтересів усіх громадян, звільнення їх од гноблення.Однойменний трактат містив обґрунтування теорії виникнення держави, ідею федеративного устрою, принципи державного управління, пропозиції щодо створення жорсткої адміністративної структури, концепцію поєднання заохочення і покарання як важеля державного адміністрування, політичну доктрину «всезагальної рівновеликості» — казарменого рівноправ'я, залочаткування егалітаризму (зрівнялівки) у соціально-політичних відносинах.3. Легізм, школа юристів “фадзя”та їх внесок у політичні вчення КитаюПровідником третьої течії — легізму — був Шан Ян (400—338 до н. e.). У трактаті «Шан цзюнь шу» він обґрунтовує державу як абсолютну інституцію, найвищу мету і вінець діяльності людини, велетенську безжалісну машину примусу, а право, закон — як найефективніший засіб досягнення такої мети. Головні риси закону — верховенство, універсальність, жорстокість, обов'язковість для всіх. Основні методи побудови держави (деспотичної) — матеріальне стимулювання власників, спрямованість їх на землеробство і скасування другорядних занять, «зрівняння майна» (заохочення бідних до набуття власності, а багатих — до добровільної передачі частини майна бідним), застосування нагород і покарань з перевагою покарань.Ще одна течія державно-правової думки Стародавнього Китаю — школа юристів ("фадзя"), прихильники якої були першими у виборюванні ідеї про беззаперечне дотримання писаного права як основи охорони власності, особи та суспільної безпеки.Коріння правової доктрини сягає в історію князівства Ці, яке в VI—V ст. до н. е. відігравало домінуючу роль серед держав феодального Китаю. Крім зазначеного, прихильники правової доктрини вбачали головне джерело справедливого ладу в політичних і правових установах. Представники цього напрямку пропагували ідею, буцімто державне управління має спиратися на закони й покарання, що розглядалися ними як основний засіб регулювання суспільних відносин.З метою посилення влади та її централізації вони припускали можливість превентивного покарання, а також запровадження принципу колективної відповідальності, за яким до відповідальності за злочин могли б притягатися родичі правопорушника.4. ДаосизмЗ VI—V ст. до н. е. у Стародавньому Китаї відома концепція даосизму, основоположником якої був Лаоцзи. Його постулати викладені напівлегендарним мислителем Лао Цзи в трактаті «Даоде цзінь» (III ст. до н. е.).Означена система державно-правових поглядів за змістом наближалася до уявлень буддизму про ці суспільні феномени, її прихильники обстоювали ідею, що всесвіт, а також суспільство і держава з її атрибутами, розвиваються відповідно до вічного закону "Дао", який визначає конкретні закони неба, природи й суспільства. За сутністю "Дао" є уособленням справедливості, всебічного порядку й доброзичливості. Якщо відносини в державі будуються згідно з приписами "Дао", там панують справедливість і порядок, а значить — добробут і щасливе життя; якщо ж ці приписи не виконуються, то в суспільстві виникають нерівність, насилля та інші вади.Згідно з ученням, Дао — найвищий (безликий) абсолют. Держава, суспільство і людина — природна частина Дао і космосу» Всі вони підпорядковуються законам вічності. Цивілізація та її надбання — це штучні утворення, що протистоять природному. Істинна мудрість — затворництво, відмова від усього штучного. Держава повинна бути маленькою державою-селом, а народ — безграмотним, що дасть змогу зробити головними методами державного управління «мудрість простоти», засновану не на знаннях, а на інтуїції та інертності адміністрації.

61.62. Політична думка Стародавньої Греції та Стародавнього Риму

   У результаті спостережень і порівняння окремих подій та явищ, накопичення знань про суспільні процеси люди навчилися знаходити в політичному житті закономірні й досить стабільні зв´язки та залежності, не звертаючись до надприродних сил. Тому політика поступово ставала предметом аналізу, що давало змогу виділяти із суцільного потоку подій окремі явища, а також їхні причини. Так політична думка набувала форми логічно розмежованої системи суджень і висновків, тобто форми теорії.    Головною передумовою правильного розуміння політичних подій і явищ було формування аналітичного мислення в обширах культурно-історичного процесу, становлення раціонального світосприймання взагалі. Першим ступенем цього становлення було виникнення філософської свідомості. Розроблення політичних проблем спочатку практично не відокремлювалося від філософських роздумів про природу людини, її буття, сенс існування. Політичні й етико-політичні теорії виступали як особливий розділ філософських учень.    Перехід до теоретичного аналізу політики вивів людську думку на якісно новий рівень осмислення політичного життя. Античні філософи, зокрема Платон і Арістотель, сформулювали низку універсальних принципів, на які спирається політична діяльність, здійснили класифікацію всіх відомих на той час типів державног устрою.    Як бачимо, для античної політичної думки аксіомою була єдність зв´язків людини з політикою. Тема Арістотеля, що людина є істотою політичною, лежала в основі більшості античних філософсько-політичних концепцій. Одна з праць Арістотеля має назву "Політика". Спираючись на аналіз державного устрою й політичного життя більш як півтори сотні держав, він розглядав різні питання суспільних відносин. Саму ж політику мислитель вважав практичною наукою про мистецтво управління, а тому завдання різних політичних інститутів бачив у віднайденні такої форми, яка б найкраще відповідала політичній природі людини, її потребам та інтересам суспільства.    Арістотель, як і Платон, державу уявляв чимось цілісним, як продукт загальноісторичного розвитку. Водночас держава — найвища форма відносин, яка охоплює всі інші, які досягають своєї мети й довершеності. Однак Арістотель критикував прагнення Платона зробити державу занадто єдиною, цілісною й підкреслював, що вона складається з багатьох елементів, тому перебільшене поривання до єдності (як спільність майна, дружин і дітей у Платона) призводить до загибелі держави. Чимало арістотелевих думок про політику розвивали інші мислителі.    Основні політичні ідеї патріархів політичної думки можна схематизувати таким чином:

Політичні ідеї Платона (428-347 pp. до н.е.)

Політичне вчення Арістотеля (384-322 pp. до н.е.)

У діалогах "Держава", "Закони" та ін.: •    Розробив концепцію полісу, чотирьох стадій його розвитку та занепаду •    Обґрунтував положення про людину як суспільну істоту •    Заснував учення про природ­ний та суспільний розподіл праці як основу суспільної стратифі­кації •    Обґрунтував концепцію ідеаль­ної держави, основними харак­терними ознаками якої є муж­ність, мудрість, самодостатність, справедливість і рівність •    Запропонував модель держав­ного устрою, в якій регламента­ція життя громадян набирає всезагального, тотального харак­теру Основа такого ладу - детальні й суворі закони, законопослушність громадян

У творах "Політика", "Афінська політія" та ін.: •    Визначив людину як "політич­ну істоту", чия сутність прояв­ляється насамперед у державно­му житті •    Уперше розмежував владу на законодавчу, адміністративно-управлінську та судову •    Визначив правильні та непра­вильні форми державного прав­ління •    Найкращим державним ладом вважав змішану форму влади, коли править середня верства населення •     Політику тісно пов´язував з моральністю (доброчесностями) та етикою, які вважав вступом до політики

   Особливе місце в історії політичної думки займають ідеї, які були висунуті стародавніми римлянами в царській період своєї історії (754-510 pp. до н.е.). Вони були започатковані Сервієм Тулієм, який поклав кінець родовому устрою (поділ населення за майновим цензом на 5 класів і шосту верству - пролетарів). Власне політико-теоретична думка розвивається з початку завоювання Римом грецьких полісів у 146 р. до н. е., яке започаткувало еллінізацію римського суспільства, тобто поширення грецької культури серед римлян.    Засновником римської політології вважають Марка Тулія Цицерона (106—43 pp. до н. е.).    У трактаті "Про державу" він визначав державу, як "справу народу", а народ - як сукупність громадян, пов´язаних згодою в питаннях права та спільністю інтересів. Дотримувався думки про колообіг державних форм. Кращою формою держави вважав змішану форму правління. Підкреслював особливу роль державного лідера в житті суспільства. Сформулював власну теорію природного права.

63. Політична думка Середньовіччя В історії Західної Європи Середні Віки охопили понад тисячолітню історію від V до XVI сторіччя. Це була епоха формування і розвитку феодалізму. Політичні вчення цієї епохи постійно змінювалися. Значний вплив на них справляла християнська релігія. Одним із основних творців християнської політичної теорії вважається італієць Аврелій Августин (354 — 430), за свої заслуги перед церквою названий Блаженним. Августин Блаженний — християнський мислитель Середньовіччя. Народився в Тагасті (Північна Африка) у сім'ї римлянина — язичника. Августин різко протиставляв церкву й державу. У своєму головному творі «Про державу Божу (град Божий)» стверджував, що «град земний», тобто держава, пов'язаний із царством диявола й нічим не різниться від зграї розбійників. Вихід він вбачав у створенні «града земного» на засадах християнської моралі: всі форми правління повинні поважати Бога й людину. У праці обґрунтовано ідеї всесвітнього панування Церкви, підкорення світських начал (у тому числі науки) релігії, божественним настановам. Уся історія людства, за Августином, це грандіозне завершення задуму божественного спасіння. Місія церкви в цьому є вирішальною. Держава перетворюється на «світську руку» церкви. Єдність роду людського означає єдність християнської віри під егідою церкви.Вчення Августина набуло поширення та впливу й істотно вплинуло на розвиток християнських концепцій держави, політики та права Середньовіччя. Фома Аквінський (1226—1274), розвиваючи концепцію Августина про зверхність церкви над світською владою, дійшов висновку, що держава має позитивну цінність у самій собі і зовні себе. Держава не тільки підтримує мир, а є вираженням волі Бога в ім'я людей. Політика означає моральну відповідальність, обдумане розумом спрямування волі людини в усіх соціальних діях. Заснування та існування держав, планування міст, будівництво замків, створення ринків, поширення освіти — це провидіння, за допомогою якого Бог творить світ і править ним. У праці «Сума теології» Фома Аквінський розглядає природне й позитивне право. Вічне право — це мудрість Бога. Божественне право спрямовує право природне, яке властиве всім людям як свідомим, моральним і соціальним творцям. Позитивне право необхідне, щоб забезпечений мир і перешкодити людям чинити зло. Ідеальною формою правління Фома Аквінський, як Аристотель і Цицерон, вважав змішану, за якої монарх уособлює єдність, аристократія — перевагу заслуг, народ є гарантом миру та злагоди. Право держави має бути санкціоноване аристократією і народом. Серед форм державного устрою Фома Аквінський перевагу надає монархії, бо, на його думку, історичний досвід переконує, що стабільності та успіхів досягали держави, де владарювали не багато людей, а одна особа. Теолог розрізнив два різновиди монархії: абсолютну й політичну. Симпатії його були на боці останньої, в якій влада правителів підкоряється закону й не виходить за його межі. Метою державності є спільне благо, забезпечення умов. І ця гідного життя. Здійснення цієї мети, на думку мислителя, передбачає збереження феодально-станової ієрархії, привілейованого становища можновладців і багатіїв, беззастережного дотримання встановленого Богом обов'язку підкоритися правителям, які уособлюють державу. Фома Аквінський проголошував, що церква має стояти вище за громадянське суспільство. Головний володар на небі — Ісус Христос, на землі — Папа Римський, а тому світська влада підпорядковується владі духовній. Саме церква, виховуючи у людей почуття добра, спрямовує земне блаженство таким чином, щоб воно привело до щастя на небесах. Так Аквінський обґрунтовував гармонію двох інститутів v християнському суспільстві: церкви й держави. Християнська віра навчала людину не вбачати в підкоренні ненависне ярмо, а владу сприймати як великий тягар відповідальності. Аквінат вважав смертельним гріхом підбурення до бунту й непокору владі, проте стверджував, що виправданий опір тиранії не є бунтом. Римо — католицька церква високо оцінила вчення Фоми Аквінського, яке дістало назву «томізм» (від лат. Thomas - Фома), проголосила його автора святим і надала йому титул «доктора ангельського». Розвиток торгівлі й ремесел у країнах Західної Європи сприяв у XII—XIV ст. зростанню міст, формуванню в них прошарку торгівців, ремісників, банкірів, що прагнули незалежності від феодалів, подолання феодальної роздрібненості та зміцнення центральної королівської влади, були проти втручання церкви у державні справи. Найвиразніше інтереси бюргерства, яке підтримувало королівську владу, відобразив у своїй праці «Захисник миру» (1324—1326) ректор Паризького університету Марсилій Падуанський (бл.1270 — 1342). Рішуче виступаючи проти теократичних теорій, він покладав на церкву відповідальність за всі нещастя у світі, доводив, що втручання церкви у справи світської влади сіє розбрат і позбавляє європейські держави, особливо Італію, миру. На думку вченого, церква має бути відокремлена від держави, бо в них різні мета й сфери діяльності. Розмежовуючи закони людські й закони божественні, він стверджував, що до компетенції церкви належать тільки божественні закони. Тому духовенство має право лише навчати, проповідуючи християнське віровчення. Марсилій Падуанський вважав, що держава виникла в процесі поступового ускладнення форм людського співжиття. Спочатку сім'ї об'єднуються в роди, потім роди — в племена, на базі яких виникають міста й у кінцевому підсумку — держава, що ґрунтується на спільній згоді всіх її громадян і має за мету їхнє спільне благо. Джерелом будь-якої влади в суспільстві виступає народ, саме від нього виходить влада — й світська, й духовна, тільки він — носій суверенітету й верховної законності. Щоправда, народом учений вважав не всіх громадян держави, а лише представників впливових суспільних станів — військовиків, священиків, чиновників, торгівців, землевласників і ремісників. Державна влада здійснюється за допомогою законів, право видавати які має народ, а від його імені — обрані ним представники. Закони є обов'язковими для всіх. Марсилій Падуанський одним із перших в історії політичної думки висунув та обґрунтував ідею розмежування законодавчої й виконавчої влади держави. На його думку, законодавча влада визначає компетенцію та організацію виконавчої влади. У здійсненні влади важливе місце відводилося виборності як засобові утворення установ і добору посадових осіб держави всіх рівнів. Надаючи перевагу монархії, оптимальною формою державного правління він вважав виборну монархію, в якій правитель обирається народом.Політичне вчення Марсилія Падуанського мало істотний вплив на формування уявлень про демократичний політичний устрій суспільства. 

64. Держава Макіавеллі розглядав як якесь відношення між урядом і підданими, що спирається на страх чи любов останніх. Держава є непорушним, якщо уряд не дає приводу до змов і збурень, якщо страх підданих не переростає в ненависть, а любов - в презирство. Всі держави Макіавеллі ділить на такі види: «Усі держави, всі держави, що володіли або володіють владою над людьми, були й суть або республіки, або держави, керовані незалежно» [1].Найкраща форма правління, вважає Макіавеллі, - республіка, але державі, «де государ править в оточенні слуг, які милістю і зволенням його поставлені на вищі посади, допомагають йому керувати державою», також віддані симпатії автора.Змішану республіку Макіавеллі вважав результатом і засобом узгодження прагнень і інтересів борються соціальних груп. У кожній республіці завжди бувають два протилежні напрямки: одне - народне, інше - вищих класів; з цього поділу випливають всі закони, що видавалися в інтересах свободи.Держави, керовані одноосібно, у нього діляться на успадковані і нові. Наслідному государеві набагато легше утримати владу, ніж новому, тому що для цього достатньо не переступати звичаїв предків і без поспішності пристосовуватися до нових обставин. «Наслідному государю, чиї піддані встигли зжитися з правлячим домом набагато легше утримати владу, ніж новому, бо для цього йому достатньо не переступати звичаю предків і надалі без поспішності застосовуватися до нових обставин. При такому способі дій навіть посередній правитель не втратить влади, якщо тільки не буде повалений особливо могутньою і грізною силою, але і в цьому випадку він відвоює влада при першій же невдачі завойовника ... Важко утримати владу новому государю ».І завойоване і успадковане володіння можуть належати або до однієї країни і мати одну мову, або до різних країн і мати різні мови. «У першому випадку утримати завойоване неважко, особливо якщо нові піддані і раніше не знали свободи». Для цього досить усього лише викорінити рід колишнього государя, бо при спільності звичаїв і збереженні старих порядків ні від чого іншого не може відбутися занепокоєння.Колишні ж закони і податки слід зберегти. Тоді завойовані землі в «найкоротші терміни зіллються в одне ціле з споконвічним державоюзавойовника». У другому ж випадку для збереження влади потрібні і велика удача, і велике мистецтво. Одне з найбільш вірних засобів, за Макіавеллі, переселитися туди на проживання, «бо лише живучи в країні, можна помітити що починається смуту і вчасно її припинити ... Інакше дізнаєшся про неї тоді, коли вона зайде так далеко, що пізно буде вживати заходів».Ще один спосіб - заснувати в одному-двох місцях колонії, що зв'язують нові землі з державою завойовника. Колонії не вимагають великих витрат і розоряють вони лише ту жменьку людей, чиї поля й житла відходять новим поселенцям. Колонії дешево обходяться государеві і вірно йому служать. Якщо ж замість колоній розмістити в країні військо, то зміст його обійдеться набагато дорожче і поглине всі доходи від нової держави, внаслідок чого придбання обернеться збитками. Ще один недолік в цьому - постої війська, які обтяжують все населення, від чого кожен, відчуваючи тяготи, стає ворогом володаря.У чужій за звичаями і мовою країні завойовнику слід зробитися також главою і захисником більш слабких сусідів і постаратися послабити сильних. Крім того, новий государ повинен стежити за тим, щоб в країну не проник такий же сильний, як і він, чужоземний правитель. «Таких завжди закликають незадоволені всередині країни з надлишку честолюбства або зі страху» [2]. Тому що коли могутній государ входить в країну, менш сильні держави відразу примикають до нього. Зазвичай це відбувається через заздрість до тих, хто перевершує їх силою. Сильному государеві немає потреби схиляти жителів на свою користь, вони самі охоче приєднаються до створеного ним державі. Так що якщо государ про все це не подбає, він скоро позбудеться завойованого.Макіавеллі виділяв також церковні держави, про яких можна сказати, що оволодіти ними важко, бо для цього потрібно доблесть або милість долі, а утримати легко, бо для цього не потрібно ні того, ні іншого. Держави ці спираються на освячені релігією підвалини, настільки потужні, що вони підтримують государів при владі, незалежно від того, як ті живуть і роблять. Тільки там государі мають владу, але її не відстоюють, мають підданих, але ними не управляють. І, проте ж, на владу їх ніхто не зазіхає, а піддані їх не обтяжене своїм становищем і не хочуть, та й не можуть від них відпасти. Так що лише ці государі незмінно перебувають в благополуччя і щастя.Важливим засобом політики Макіавеллі вважав релігію. Релігія, міркував Макіавеллі, - могутній засіб впливу на уми та звичаї людей. Там, де є хороша релігія, легко створити армію. Держава повинна використовувати релігію для керівництва підданими.  Роль церкви і в історії Італії, і в історії Європи Макіавеллі оцінював дуже негативно [3]. Макіавеллі добре бачив, відчував і усвідомлював силу релігії, її соціальну функцію, її консерватизм і влада над розумами і серцями віруючих і тому закликав всіляко використовувати цю силу для загального блага, особливо для об'єднання і зміцнення держави.  Виходячи з цього, Макіавеллі настійно рекомендував головам республік або царств зберегти основи підтримуючої їхньої релігії. Якщо вони будуть заохочувати і множити усе, що виникає на благо релігії, хоча б вони самі і вважали все це обманом і брехнею, то їм буде легко зберегти свою державу релігійним, а значить - добрим і єдиним.  Основне нещастя своєї батьківщини він бачив у тому, що церква не володіла достатньою силою, щоб об'єднати країну, але була досить сильною, щоб перешкодити її об'єднанню не під своїм керівництвом. У «Государі» Макіавеллі наводить безліч прикладів хибної політики пап, і помилки ці пояснював тим, щоВатикан свої інтереси завжди ставив вище загальнонаціональних інтересів Італії.  Проте Макіавеллі визнавав саме практичну користь релігії. Це його злегка зневажливе ставлення до Римської католицької церкви цілком з'ясовно.  Як християнин de jure він зобов'язаний був знати основні догмати християнської віри, як освічена людина свого часу він повинен був читати праці батьків церкви, але те, що він бачив навколо себе, нітрохи не нагадувало світ євангельських заповідей. Розпусні і продажні священики, обагрені кров'ю руки намісників святого Петра, кардинали, що б'ються за владу подібно зграї диких псів, - ось те, що було цілком звичайним для того часу.  Ті ж, хто намагався боротися з нинішнім станом речей, найчастіше розставалися зі свободою, а то і з самим життям. Як приклад можна привести сучасника і земляка Макіавеллі - Савонаролу. Але і цей борець за чистоту Церкви навряд чи був людиною, здатним залучити симпатії такої особистості як Нікколо Макіавеллі до християнської релігії: вузьколобий фанатизм, непомірна гординя, погано поєднується з проповідуваним їм християнським смиренням, - людина, наділена такими якостями, не занадто підходив на роль ідеального пастиря.  Макіавеллі відділяв політику від моралі. Політика (установа, організація і діяльність держави) розглядалася як особлива сфера людської діяльності, має свої закономірності, які повинні бути вивчені і осмислені, а не виведені з св. Письма або сконструйовані умоглядно. Такий підхід до вивчення держави був величезним кроком вперед у розвитку політико-правової теорії.  Макіавеллі справедливо вважає, що государі стають великими, коли долають труднощі і зроблений їм опір. Іноді доля посилає ворогів, щоб дати государевівипадок перемогти їх і піднятися. «Проте багато хто вважає, що мудрий государ і сам повинен, коли дозволяють обставини, майстерно створювати собі ворогів, щоб, здобувши над ними гору, з'явитися ще в більшому велич» [4].  Макіавеллі вибудовує значну програму, виконуючи яку государ може домогтися того, щоб його шанували.  Ніщо не може вселити государеві такого поваги, як військові підприємства і надзвичайні вчинки.  Макіавеллі розрізняє такі види військ:  · Власне;  · Союзницьку;  · Наймане;  · Змішане.  Наймані і союзницькі війська безплідні й небезпечні. Ніколи не буде ні міцною, ні довговічною та влада, яка спирається на наймане військо, тому що найманці честолюбні, розпущені, схильні до розбратів, задерикуваті з друзями і боягузливі з ворогом, віроломні й нечестиві; поразка їхня відстрочена лише настільки, наскільки відстрочений рішучий напад; у мирний же час вони розорять тебе не гірше, ніж у воєнний ворог. Пояснюється це тим, що не пристрасть і не яке-небудь інше спонукання утримує їх в бою, а тільки убогу платню, що, звичайно, недостатньо для того, щоб їм захотілося пожертвувати за тебе життям. Їм дуже до душі служити тобі в мирний час, але варто початися війні, як вони показують тил і біжать.  Союзницькі війська - ще один різновид даремних військ - це війська сильного государя, які призиваються для допомоги і захисту. Союзницьку військо - це вірна загибель того, хто його кличе: вона діє як одна людина і безроздільно кориться своєму государю; найманому ж війську після перемоги потрібно і більше часу, і більш зручні обставини, щоб тобі зашкодити; в ньому менше єдності, воно зібрано і оплачувана тобою, і той, кого ти поставив на чолі його, не може відразу ввійти в таку силу, щоб стати для тебе небезпечним суперником. У найманій війську небезпечніше недбальство, в союзницькому війську - доблесть.  Мудрі правителі завжди вважали за краще мати справу з власним військом, зазначає Макіавеллі. Краще, вважали вони, програти з своїми, ніж виграти з чужими, бо не істинна та перемога, яка здобута чужою зброєю.  Таким чином, государ не повинен мати ні інших помислів, ні інших турбот, ні іншої справи, окрім війни, військових встановлень і військової науки, так як війна є єдиний обов'язок, яку правитель не може покласти на іншого. Військове мистецтво наділене такою силою, що дозволяє не тільки утримати владу тому, хто народжений государем, а й досягти влади тому, хто народився простим смертним. І навпаки, коли правителі думали більше про задоволення, ніж про військових вправах, вони втрачали і ту владу що мали. Нехтування цим мистецтвом є головною причиною втрати влади, як володіння ним є головною причиною здобуття влади.  При цьому государ повинен читати історичні праці, особливо вивчати дії видатних полководців, розбирати, якими способами вони вели війну, що визначало їх перемоги і що ураження, з тим, щоб здобувати перші і уникати останніх. Найголовніше ж - взяти за зразок кого-небудь з прославлених і шанованих людей давнини і постійно тримати в пам'яті його подвиги і діяння.  Таким чином, для успіху на ниві зовнішньої політики государ повинен бути розумний, хитрий, виверткий, він повинен вміти передбачити наслідки кожного зробленого їм кроку, повинен відкинути в сторону всі принципи честі і поняття моралі і керуватися єдино міркуваннями практичної вигоди. Як політик,ідеальний государ зобов'язаний поєднувати в собі сміливість і рішучість з обережністю і передбачливістю [5].

65. На основі концепції природного права виникла договірна теорія походження держави, що трактує її появу як результат свідомої діяльності людей. Теорія спирається на виділення двох станів людей: природного - без держави - і громадянського, заснованого на державній владі і юридичних законах. Цей перехід здійснюється через укладання договору між людьми. Хоча ще в догромадянському стані люди володіли природними правами, але вони не були надійно захищеними з тієї причини, що не всі індивіди достатньо розумні. В особі держави (уряду) люди отримують безпеку і захист їх природних прав. Найвідоміші версії договірної теорії були створені Т.Гоббсом, Дж.Локком, Ж.-Ж.Руссо.Томас Гоббс. Згідно з думками англійського мислителя Томаса Гоббса, природний стан людей - це постійний конфлікт, війна всіх проти всіх. Подібна війна випливає з егоїстичної природи людей, зі схильності робити один одному зло, що склалося внаслідок своєрідної рівності людей, права, яке припускає робити все, що завгодно і проти кого завгодно. Інстинкт самозбереження штовхає людей до укладення договору. Жертвуючи своєю свободою, вони здобувають захист з боку суверена - держави. Саму державу Гоббс порівнює то зі штучною людиною, то з витвореним Богом, то Левіафаном, біблейським персонажем, що є величезним морським чудовиськом. Тільки навіюючи страх своїм підданим, держава здатна припинити постійну війну людей. Уклавши договір, люди вже не мають права від нього відмовитися, не мають права опиратися діям суверена. Лише в тому випадку, якщо влада не здатна гарантувати самозбереження підданим, вона перестає бути законною. Будучи прибічником абсолютної монархії, Гоббс наполягав на неподільному характері державної влади і був супротивником принципу поділу влади.Джон Локк. Співвітчизник Гоббса Джон Локк дав інше трактування природному стану і відносинам людей з державною владою після підписання договору. Він вважав, що більшість людей наслідують природним правам через свою розумність і доброту, хоча можуть тягтися до владної вигоди. Тому вони потребують незалежного суддю. Створивши державу (своєрідного опікуна), народ виступає як його підопічний і як його засновник. Останнє дає право народу відміняти закони, які протирічать його інтересам.Більше того, народ має право відібрати владу у правителів, які порушують його природні права. Дж.Локка називають батьком лібералізму. Саме його уявлення про природні права людини лягло в основу формування ліберальної ідеології. До природних, невідсуджуваних прав людини він відніс такі: право на життя, що захищає безпеку людини;право на свободу, що знищує пригнічення людини і дає можливість визначити своє життя відповідно до своїх бажань; право на власність - право працювати і володіти результатами своєї праці. Дж. Локк виправдовував приватну власність, бо вважав, що вона створюється індивідуальними зусиллями й ініціативою.

66.Утопічні ідеї Томаса Мора і Томмазо Кампанелли

Поряд з політичними ідеями, вихваляють і обгрунтовують що виникає буржуазний лад, з'являються політичні вчення, які заперечують цей лад. Це вчення утопічного соціалізму, висунуті передовими мислителями того часу Томасом Мором і Томмазо Кампанелла, які подібно Мюнцера виражали інтереси пригноблених народних мас Ідеї утопічного соціалізму смутно передбачала майбутнє Зростання суспільної нерівності, пригнічення трудові мас, що посилилися період, первісного нагромадження капіталу ", викликали прагнення до корінної перебудови сучасного їм суспільства організації ідеального суспільства і держави. в яких би були відсутні приватна власність, насильство та експлуатація людини людиною.

У творах утопічних соціалістів були по-новому поставлено питання держави і права До Маркс називає Кампанеллу одним з перших політичних мислителів, який почав «розглядати державу людськими очима і виводити його природні закони з розуму та досвіду, а не з теології "

Політична ідеологія утопічного соціалізму в особі Мора і Кампанелли, висловлюючи інтереси стали виникати пролетарських елементів, з самого моменту її появи протистояла політичним теоріям ідеологів експлуататорських класів, у тому числі і буржуазії. І це зрозуміло. Критика і заперечення суспільного ладу, заснованого на приватній власності, і обгрунтування переваг ладу, заснованого на спільності майна, не могли не призвести й до якісно нових поглядів на держави, хоча, зрозуміло, у утопічних соціалістів зустрічається чимало посилань на політичних мислителів минулого для аргументації своїх ідеалів в галузі держави і права. Енгельс зазначав, що, як кожна нова доктрина, «Соціалізм мав виходити насамперед із накопиченого до нього ідейного матеріалу, хоча його коріння, лежали глибоко в матеріальних економічних фактах ".

Мора і Кампанелла властиве розуміння того, що гнобительський природа державності створена з наявністю приватної власності. Але це змушує їх шукати той політичний ідеал, який повинен бути здійснений в суспільстві, де ліквідовано приватну власність. Тому не випадково, що Мор і Кампанелла пов'язують майбутнє соціалістичне суспільство з демократичною організацією держави, з найширшою участю мас трудящих в управлінні дідами держави. Проблеми справжньої демократії, свободи особистості, її звільнення від експлуатації - все це характерно для політичних програм вже перші великих теоретиків утопічного соціалізму.

В їх роботах розглядаються і питання про діяльність-майбутнього ідеальної держави по організації виробництва і розподілу в інтересах усіх членів суспільства, зазнають критики агресивні війни і аналізуються багато інших питань внутрішньої і зовнішньої політики держави, в основі якого лежить громадська власність

У чудовому творі «Утопія» Томас Мор (1478-1535) піддав критиці існуючий в Англії громадський і політичний лад. Монархи, пише він, безжально, всупереч здоровому глузду, які веліли дбати про підданих, нещадно Хоча честь і безпека государя кореняться в добробуті народу, при дворах королів не хочуть цього знати Замість того щоб усунути зло, уряду обрушуються всім тягарем «правосуддя» на пригноблених.

Критика сучасного Мору держави і кривавого законодавства Англії та опис політичного устрою майбутнього займає в «Утопії» значне місце Мор до деякої міри вгадує сутність держави. «При неодноразовому і уважному спогляданні всіх процвітаючих нині держав я можу клятвено стверджувати, що вони подаються не чим іншим, як якесь для них змовою багатіїв, ратують під ім'ям і вивіскою держави про свої особисті вигоди »По суті справи Мор підходить до розуміння гнобительської ролі описуваного їм держави, її антинародного характеру.

Мор піддає всебічній критиці виразки існуючого суспільства і вважає їх причиною приватну власність. Трактат Мора був палким протестом проти всього соціально-політичного ладу, заснованого на приватній власності. "Де тільки є приватна власність, де все мерят на гроші, там навряд чи коли-небудь можливе правильне й успішне протягом державних справ ». Саме приватна власність - джерело всіх зол, лих в державі. Скільки не видавати законів у державі, де є приватна власність, вони безсилі. Мор показує, що сучасні йому закони захищають інтереси багатіїв, що ці закони нічого спільного зі справедливістю не мають. Різкій критиці піддається «Криваве законодавство» і вся система кримінального законодавства і правосуддя в Англії. Рівність і справедливість можливі тільки тоді, коли повністю буде знищена приватна власність.

Мислитель малює в своїй книзі таке суспільство, де ліквідація приватної власності призвела до встановлення рівності.Якщо більшість попередників Мора розуміє комунізм як спільність предметів У «Утопії» праця має обов'язковий характер. Всі повинні займатися фізичною працею, від якого звільняються лише вчені та посадові особи на період виконання ними громадських обов'язків. Все населення «Утопії» займається як ремісничим, так і землеробським працею. Так як тут працюють всі, то при нетривалому робочому дні населення, на думку Мора, може бути забезпечено всім необхіднимПолітичне пристрій, який Мор вважає ідеальним. засноване на загальну рівність і свободі. Його політичний ідеал пронизаний демократизмом. Всі основні посадові особи обираються народом, звітують перед ними і повинні діяти в інтересах народу. Важливі питання обговорюються усіма жителями "Утопії". Головний обов'язок посадових осіб полягає в тому, щоб займатися організацією господарського процесуУ Мора посадові особи - не привілейований стан, а слуги народу. На чолі держави стоїть виборна особа, яка називається князем, але яке фактично є президентом. Мор пише «Жоден чиновник не проявляє зверхності і не вселяє страху Їх називають батьками і вони ведуть себе гідно ».Подібне суспільний і політичний устрій веде до високих моральних якостей населення «Утопії». Внаслідок цього в державі незначне число законів. Строй описаного ним суспільства Мор визнає «не тільки найкращим, але також і єдиним, який може присвоїти собі з повним правом назва суспільства. Саме, в інших країнах всюди говорять про суспільний добробут дбають тільки про своє власне. Тут же, де немає жодної приватної власності, вони фактично займаються громадськими справами ».

Соціалістичний ідеал Мора був яскравим протестом як проти феодалізму, так і проти капіталістичних відносин. Тим самим Мор йшов багато далі буржуазних гуманістів, бо об'єктивно висловлював інтереси та вікові мрії трудового народу про такому соціально-політичному ладі, де немає ні насильства, ні експлуатації людини людиною. Чудові вислови Мора, звернені проти загарбницьких воєн.

При всій своїй прогресивності вчення Мора було утопічним, бо в матеріальних умовах життя того суспільства не було передумов для побудови соціалізму. Обмеженість поглядів Мора, виходячи з сучасних йому низького рівня техніки, позначається в тому, що він орієнтується на ремісничий працю і в його «Утопії» для виконання особливо неприємних робіт зберігається рабство.

Ідеї утопічного соціалізму в Італії розвинув Томмазо К а м п а н е л л а (1568-1639) -Мислитель і борець за визволення Італії від іноземного ярма. Автор праці "Місто Сонця", слідуючи за Мором, твір якого було добре йому відомо, він приходить до висновку, що причиною всіх зол в суспільстві є приватна власність. Ідеальний суспільно-політичний лад, що відповідає інтересам трудящих,-це лад, заснований на суспільній власності

Саме такий лад зображує Кампанелла на сторінках своєї чудової книги. В Місті Сонця ліквідована приватна власність, засоби виробництва належать всьому суспільству. Кожен громадянин Міста Сонця зобов'язаний трудитися, праця носить загальний і обов'язковий характер, визнається почесним і благородною справою. У зв'язку з тим, що продуктивною працею зайнято все населення, робочий день скорочено до чотирьох годин Споживання, як і виробництво носить громадський характер, хоча тут Кампанелла стоїть за Мора, вводячи спільну власність навіть на предмети одягу та особистого вжитку.

Цікаві ідеї Кампанелли про трудове виховання. Навчання в Місті Сонця пов'язана з продуктивною працею. Велике значення надається розвитку науки і техніки.

Соціалістичні принципи ідеального суспільства тягнуть за собою і зміну характеру політичного ладу. В Місті Сонця встановлено рівність чоловіків і жінок, має місце демократична організація державної влади.

На чолі держави стоїть первосвященик; цю посаду обіймає наймудріший і освічений громадянин Міста Сонця, який сам поступається її тому, хто опиниться мудрішими і науці Його. Походження, знатність, майнове становище і т. п., тобто все те, що в будь-якому експлуататорському державі служить головним критерієм при призначенні на державну посаду, не має ніякого значення, та й не може мати в Місті Сонця, де відсутня приватна власність, панує громадська організація виробництва і розподілу, загальний обов'язкова праця, де кожен зобов'язаний трудитися. У силу цього тут діє зовсім інший принцип заміщення посад. Посади розподіляються в Залежно від особистих переваг і здібностей громадян Міста Сонця. «У нашому державі,-писав Кампанелла,-посади доставляються виходячи з практичних навичок і освіченості, а не з прихильності і родинних стосунків, бо ми звели нанівець родинні зв'язки. Кожен отримує посаду в тій сфері, в якій він відрізняється своєю чеснотою. І перші посадові особи не можуть звеличувати одних, а інших принижувати, так як вони правлять не за своїм сваволі, але керуючись природою, і призначають для кожного придатну посаду ». Всі громадяни, які досягли 20-річного віку, становлять Великий Рада, на зборах якого вони вирішують питання контролю за діями посадових осіб, зміщення їх і 1. і.

Виступаючи в захист простих людей, Кампанелла писав, що мешканці Міста Сонця «того шанують за шляхетних, і найдостойнішого, хто вивчив найбільше мистецтв і ремесел і хто вміє застосовувати їх з великим знанням справи. Тому вони знущаються над нами за те, що ми називаємо майстрів неблагородно, а благородними вважаємо тих, хто не знайомий ні з яким майстерністю, живе без праці і тримає безліч слуг для своєї неробства й розпусти, від чого, як зі школи пороків, і виходить на погибель держави стільки нероб і злочинців ».

Кампанелла щиро мріяв про створення ідеального політичного суспільства. У трактаті «0 найкращому устрій держави »він говорить, що Мор« описав вигадане держава Утопію з тією метою, щоб ми за його зразком створили своє держава або, принаймні, його окремі засади ». При цьому Кампанелла припускає, що якщо навіть не вдасться повністю втілити в життя ідею такого держави, то все ж опис його має велике значення, як "зразок для посильного наслідування ». Мислитель відзначає, що ідеальна держава не дається богом. Він писав: «Ми ж зображаємо наша Держава не як державне пристрій, дане Богом, але відкрите за допомогою філософських умовиводи ». Його ідеальна держава створюється на основі розуму, що відзначав К. Маркс, говорячи про Кампанелла як про мислителя, який поряд з Макіавеллі, Боденом та іншими почав розглядати державу «людськими очима» і його природні закони виводив не з теології, а із розуму і досвіду.

Природно, що в поглядах Кампанелли на ідеальний суспільно-політичний лад багато наївного й утопічного: він змішував право з моральністю, не зумів порвати повністю з релігійною ідеологією.

Утопічні риси у вченні Кампанелли, риси грубої зрівняльності і аскетизму були характерні для того часу. Однак ці риси не можуть применшити великого значення «Міста Сонця», в якому Кампанелла на зорі капіталістичного суспільства побачив віддалені контури суспільства, вільного від гнобителів

У працях Мора і Кампанелли не говориться про шляхи перетворення існуючого суспільно-політичного ладу в ідеальну державу, засновану на суспільної власності і діє в інтересах народу. Однак, незважаючи на історичну обмеженість соціалістичних утопій цих мислителів, в їхніх творах знайшли яскраве вираження мрії народних низів про краще майбутнє.