Класифікація порушень слуху

Різні порушення слухового аналізатора викликають неоднакові за ступенем вияву розлади слухової функції. Характер наслідків залежить і від часу виникнення патологічного процесу, який призвів до порушення слуху, і від того, якою мірою і в який період розвитку був порушений слух. Ураховуючи ці два головні фактори, всіх дітей з розладами слуху поділяють на три категорії:

-глухих,

- пізноглухих,

- слабочуючих (туговухих, приглухуватих).

Не тільки розлад слуху, але й недостатність мовлення, яка виникає згодом, ускладнюють навчання цих дітей і визначають їх особливості, адже у розвитку дитини слух і мовлення тісно пов’язані між собою .

В основу класифікації порушень слуху покладено ряд факторів. Однією з найбільш розповсюджених у дошкільних закладах та школах для дітей з вадами слуху є класифікація Л.В. Неймана. Дана класифікація враховує ступінь ураження слухової функції і можливості формування мови при такому стані слуху.

Слух обстежують методом тональної аудіометрії і мови. А до дітей раннього і дошкільного віку частіше використовується ігрова тональна аудіометрія. Перш ніж обстежувати стан слуху у маленьких дітей (2-3-роки), необхідно підготуватися у вигляді вироблення в них умовно-рухової реакції на звукові сигнали.

Розрізняють два види порушень слуху: туговухість (приглухуватість) та глухота.

Усі порушення слуху поділяють на кондуктивні, нейросенсорні та змішані. Залежно від того, який відділ органу слуху постраждав, виникає та чи інша форма туговухості. При ураженні звукопровідного відділу (зовнішнє вухо, середнє вухо) може виникати кондуктивна туговухість (периферійне ураження слуху). Якщо постраждав апарат, який сприймає звуки (внутрішнє вухо, провідні шляхи, корковий центр), виникає нейросенсорна туговухість (центральне ураження слуху). При одночасному ураженні відділів, які проводять і сприймають звуки, виникає змішана форма туговухості. Звичайно при периферичному ураженні виникає туговухість, при центральному – глухота.

У наш час існують різні підходи до визначення ступеня розладу слухового аналізатора. Р.М. Боскіс розробила класифікацію школярів з розладами слуху з точки зору педагогіки:

- до першої групи входять діти, які не можуть самостійно використовувати власний слух для накопичення мовленнєвого запасу. При аудіометрії (інструментальний метод дослідження слуху) в них діагностується втрата слуху вище 70-80 Дб. Цю группу дітей відносять до категорії глухих . Згідно з міжнародною класифікацією, глухотою вважається втрата слуху більш 92 Дб [226].

- другу групу складають діти з таким зниженням слуху, яке заважає їм навчатись у нормальних умовах. Їх слухова функція збережена і дозволяє хоча б мінімальне накопичення мовленнєвого запасу за допомогою слухового аналізатора. Цих дітей відносять до категорії слабочуючих .

Слабочуючі діти – з частковою недостатністю слуху, що призводить до порушення мовленнєвого розвитку; до цієї групи відносяться діти зі зниженим слухом від 15 до 75 Дб; порівняно з глухими дітьми, слабочуючі діти мають такий слух, який допомагає їм на основі слухового сприймання мовлення оточуючих засвоїти мінімальний, хоча і неповноцінний за своїм фонематичним оформленням, запас слів.

Л.В. Нейман виділяє три групи слабочуючих залежно від величини втрати слуху в межах мовного діапазону (від 500 до 4000 Гц):

I ступінь туговухості – зниження слуху в мовному діапазоні не перевищує 50 Дб, сприйняття частот у межах 125-4000 Гц, дитина може сприймати мову на відстані 1-2метри;

II ступінь – від 50 до 70 Дб, сприйняття мови до 1м;

III ступінь – від 70 до 85 Дб, спілкування порушується, у зв’язку із незрозумілістю мови навіть біля вуха.

У слабочуючих проблеми щодо самостійного оволодіння мовленням можуть виникнути вже при зниженні слуху на 15-20 Дб. Цей ступінь втрати слуху Л.В. Нейман пропонує вважати умовною межею між нормальним слухом і туговухістю. На думку Е. Цвікера та Р. Фельдкелера, умовна межа між туговухістю та глухотою полягає на рівні 80 Дб [194].

Категорія слабочуючих неоднорідна. Залежно від ступеня зниження слуху та від інших факторів слабочуючі діти відрізняються за рівнем мовленнєвого розвитку. Тому з педагогічною метою слабочуючих дітей шкільного віку поділяють на такі дві групи:

1) слабочуючі, які володіють розмовною мовою з невеликими недоліками: неправильна вимова, труднощі в оволодінні грамотою, деякі відхилення у граматичній будові та ін.;

2) діти з глибокою мовленнєвою недорозвиненістю, тобто ті, які на початку навчання нагадують глухих (вимова різко перекручена, запас слів обмежений, аграматизм, інколи повна відсутність мовлення; обмежене сприймання мови, з якою до них звертаються, та тексту, який читають).

Отже, туговухість – порушення, при якому виникають труднощі у сприйнятті і самостійному розвитку мови, але ті залишки слуху, які існують, дають можливість на певному рівні володіти мовою.

Зниження слуху, навіть при 15-20 Дб викликає труднощі у розвитку мови. Цей стан слуху Л.В. Нейман вважав границею між нормальним слухом і туговухістю.

Глухота – такий ступінь зниження слуху, при якому самостійне оволодіння мовленням виявляється неможливим.

Можливості сприймання глухими дітьми звуків залежить, в основному, від діапазону сприйняття частот. Л. В. Нейман відзначає, що можливості розрізнення звуків оточуючого світу глухими дітьми залежать, в основному, від діапазону частот, доступних до сприймання. Він виділяє 4 групи глухих:

1 група – діти, які сприймають звуки найнижчої частоти, 125-250 гц.

2 група – діти, які сприймають звуки до 500 гц.

3 група – діти, які сприймають звуки до 1000 гц.

4 група – діти, які сприймають звуки до 2000 гц і вище.

Діти 1 та 2 групи можуть сприймати тільки дуже гучні звуки (гучний крик, удари в барабан, гудок тепловоза) на невеликій відстані. Діти 3 та 4 групи можуть сприймати та розрізняти на невеликій відстані різноманітні звуки: звучання музичних інструментів та іграшок, дзвінок телефону, декілька добре знайомих слів. Таким чином, всі глухі мають певні залишки слуху, які в процесі спеціальної роботи з розвитку слухового сприймання дадуть можливість сприймати звуки оточуючого світу і орієнтуватися в ньому, а також зіграти важливу роль в процесі формування усної мови.

Сьогодні при оцінці стану слуху в медичних закладах використовується міжнародна класифікація порушень слуху. Відповідно до неї середня втрата слуху визначається в області 500, 1000 і 2000 гц.

І ступінь туговухості – не більше 40 дб,

ІІ ступінь – 40-55 дб,

ІІІ ступінь – 55-70 дб,

ІV ступінь – 70-90 дб.

Зниження слуху більше 90 дб визначається як глухота.

Важливою є також класифікація Р.М. Боскіс, яка базується на одночасному врахуванні стану слухової функції та мовлення, і є основою для визначення напрямків і методів корекційної роботи. За Р.М. Боскіс виділяються наступні групи дітей з вадами слуху:

1. Діти з природженою або ранньою набутою глухотою (яка наступила в період до оволодіння мовленням).

2. Діти з пізньою глухотою (стан мовлення значною мірою визначаються віком настання глухоти, а також наявністю корекційного впливу).

3. Слабочуючі діти – ті діти, які мають можливість за участю залишкового слуху самостійно поповнювати власний лексичний запас.

Я.С. Темкін запропонував вирізняти наступні ступені туговухості:

1. Труднощі у при сприйнятті мовлення в незвичайних обставинах – при наявності стороннього шуму або деякого перекручування мовлення (на зборах, по радіо, телефону та ін.).

2. Труднощі сприйняття в звичайній обстановці, нерозбірливе сприйняття окремих слів, розуміння слів лише після повторення. оточуючі звертають увагу на те, що хворий зазнає утруднень.

3. Ускладнення спілкування, наближення вуха до співрозмовника, прохання говорити гучніше.

4. Потреба в слуховому апараті для звичайного спілкування.

В основу цієї класифікації був покладений принцип соціальної адекватності, професіональної придатності та можливої компенсації дефекту слуховим апаратом. Однак, як вказував автор, цією класифікацією не враховуються клінічні особливості і сутність туговухості, а відповідно й перспективи її розвитку, тобто прогноз.

Також була запропонована класифікація туговухості з урахуванням локалізації ураження в слуховому апараті, яка включає наступні групи захворювань:

1. Ураження зовнішнього та середнього вуха:

а) атрезія зовнішнього слухового проходу;

б) дефекти барабанної перетинки;

в) катаральні та гнійні середні отити;

г) порушення рухомості барабанної перетинки та слухових кісточок. 2. Отосклероз.

3. Ураження внутрішнього вуха:

а) зміни в пері- та ендолімфі;

б) зміни у волоскових клітинах;

в) зміни в ганглії.

4. Ураження стовбура слухового нерва та його ядер.

5. Ураження центральних слухових шляхів.

6. Ураження кіркового центру слуху.

Врахування особливостей первинного дефекту: глибини порушення слухової функції та локалізації ураження в органі слуху, - є необхідною передумовою розуміння індивідуальних особливостей психічного розвитку дітей з природженими або ранніми порушеннями слуху.

Великий вплив на організацію диференційованого навчання і системи шкіл та дошкільних закладів для дітей з вадами слуху, має визначення критеріїв відбору та комплектування груп, розробку напрямку навчання дітей з різним станом слуху:

1. Спеціальна школа для глухих дітей;

2. Спеціальна школа для слабочуючих і пізно оглухлих з двома відділеннями: для дітей з мовою і для дітей з глибоким мовним недорозвитком.