1.1. Проблема злочинності. Аналіз класичних варіантів

Підлітковий вік – це вік людини, коли у неї починає формуватися власне світосприйняття, коли людина починає самостійно приймати рішення і відповідати за їх наслідки. У цей час на формування особистості дитини особливо впливає середовище в якому вона знаходиться.

Середовище - комплекс зовнішніх явищ, які стихійно діють на людину і значною мірою впливають на її розвиток. Середовища, що оточує людську особистість, бувають: природне (географічне), соціальне і домашнє. Кожне з них відіграє певну роль у її розвитку.

Природне середовище – район проживання, різноманітні природні умови та ресурси, безсумнівно, впливають на спосіб життя людини і характер її трудової діяльності.

У соціальному середовищі людина соціалізується. Соціалізація – процес інтеграції індивіда в суспільство, в соціальні спільноти шляхом засвоєння елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості. Мета соціалізації – допомогти індивідові вижити в суспільному потоці криз і революцій, оволодіти досвідом попередніх поколінь, зрозуміти своє покликання, самостійно знайти шляхи найефективнішого самовизначення в суспільстві. Свідченням соціалізації індивіда є набуття ним певного для кожного вікового етапу рівня самостійності та самосвідомості як першооснови формування індивідуальності. Чим розвиненішими є самосвідомість і самовизначення індивіда, тим більше він індивідуально визначений.

Відчутним є виховний вплив домашнього середовища, тобто сімейного оточення, відносини та цінності в сім’ї, відносини та цінності в сім’ї, а також оточення дитини поза школою (двору, вулиці), сусідів. Підтримуючи з ними добрі стосунки, батьки вводять дітей у громадське життя, навчають їх жити з людьми і для людей.

Певний позитивний виховний вплив на розвиток особистості мають і засоби масової інформації (телебачення, радіо, преса) як один з компонентів соціального оточення. Повідомляючи про соціально значущі факти, явища, події, процеси, вони виховують у підростаючого покоління певне ставлення до них, сприяють його духовному збагаченню, соціальному зростанню, виробленню правильного ставлення до життя, активної життєвої позиції. Але слід мати на увазі, що окремі телепередачі, статті у газетах негативно впливають на розвиток неповнолітніх. Найчастіше школяр обирає сам, який телефільм дивитися, проте йому не завжди легко розібратися в побаченому на екрані, зробити правильні висновки. Тому нерідко він схвально сприймає те, що заслуговує осуду, намагається наслідувати "телегероя".

На жаль, інколи людина потрапляє під вплив негативних оточень. Тому у її світосприйняття може почати формуватися інакше. Дитина може рости закритою, агресивною, вчиняти легкі злочини.

На сьогодні злочинність є як глобальною, так і національною проблемою. Щороку кількість зареєстрованих у світі злочинів у середньому зростає на 5%. На жаль, на сьогоднішній день стрімкий ріст правопорушень, особливо підліткових та молодіжних, показує безглуздість боротьби зі злочинністю шляхом застосування лише традиційних методів жорстких покарань. Велика кількість досліджень впливу покарань на людей, які вчинили злочин, показала, що немає ніяких ознак, які б свідчили про те, що покарання допомагає людям змінитися на краще. Навпаки, природною реакцією на жорстокість стає ще більша жорстокість та агресія, що призводить тільки до зростання рівня злочинності.

Найбільш поширеними злочинами серед неповнолітніх є крадіжки індивідуального і державного майна. Найчастіше викрадають жіночі сумки і мобільні телефони, хоча останнім часом «популярністю» користуються набагато дорожчі речі – автомобілі. При цьому правопорушники часто використовують силу: вступають у бійку, заподіюють тілесні ушкодження. Більшість злочинів неповнолітніми були скоєні у стані алкогольного сп’яніння.

Підліткова злочинність почала поширюватися наприкінці ХХ  століття , в світ вийшли малоосвічені, але агресивні кримінальні люди, які грабували й ділити між собою народне майно. Так були сформовані перші банди багатіїв. В суспільстві запанувала аморальність кримінального світу. Тож для підлітків ці вони свідомо й несвідомо стали зразками. Діти приймають злочинну систему цінностей за належне й хочуть будувати власне життя, забуваючи про соціальні норми.

Але ж чи є суспільство найважливішою складовою формування людської особистості і як воно впливає на неї?

На питання, що ж все-таки впливає на становлення кримінальної особистості в сучасній науці існує три класичні варіанти відповіді - антропологічний, психологічний та соціологічний підходи. Ми зупинимося на першому та третьому.

Антропологічний чи біологічний підхід у визначенні злочинної поведінки зародився ще дуже давно, проте поширився лише У 80-х роках XIX ст. головним чином у західноєвропейських країнах. Так, наприклад (а таких прикладів маса), у підручнику «Кримінологія» (Ю.Ф.Іванов., О.М.Джужа)засновником цього підходу вважають саме італійського лікаря Чезаре Ломброзо (1835-1909), який у 1876 р. надрукував свою працю "Злочинна людина". В ній він відкинув вчення класичної школи про те, що злочин є властивою рисою людської природи.

Чезаре відзначає, що народжені злочинцем через біологічне визначення мають психономічні атрибути або деформації. Психономія намагається оцінити характер і особисті риси з фізичних рис обличчя і тіла. Коли більшість особистостей розвиваються протягом життя, палкі злочинці деградують суспільно, або життєво.

Якщо кримінальність була успадкована, народженого злочинцем можна відрізнити за спадковою стигмою:

• Великі щелепи, виступ щелепи уперед, низьке чоло

• Високі вилиці, сплющений або повернутий вгору ніс

• клаповухість,

• Соколоподібний ніс або м'якотні губи

• сильно бігаючі очі, скупа борода, лисина

• нечутливість до болю, довгі руки.

Таким чином він стверджував, що причини злочинності лежать не в суспільних умовах, а в самому злочинці, у його біологічних і расових особливостях, і що серед людства завжди є певна кількість людей, яким судилося від народження бути злочинцями.

У 1980-х роках Нью-Йорк був пеклом. Там відбувалося понад 1500 тяжких злочинів щодня. 6-7 вбивств на добу. Вночі по вулицях ходити було небезпечно, а в метро ризиковано їздити навіть удень. Грабіжники і жебраки в підземці були звичайною справою. Брудні та сирі платформи ледь освітлювалися. У вагонах було холодно, під ногами валялося сміття, стіни і стеля суцільно вкриті графіті.

Місто було в лещатах найлютішої епідемії злочинності у своїй історії.

Але потім сталося незрозуміле. Досягнувши піку до 1990-го року, злочинність різко пішла на спад. За найближчі роки кількість вбивств знизилася на 2/3, а число тяжких злочинів - наполовину. До кінця десятиліття в метрополітені вчинялося вже на 75% менше злочинів, ніж на початку. Дуже швидко зменшилась кількість легких злочинів.

Такий переворот стався завдяки «Теорії розбитих вікон». Про неї у книзі «Переломний момент» розповів канадський соціолог Малкольм Гладуел. Гладуел займається соціальними епідеміями. Він вважає, що людина порушує закон не тільки через погану спадковість або через неправильне виховання. На неї насамперед впливає те, що вона бачить навколо. Контекст.

В основі цієї теорії лежать роботи криміналістів Вілсона і Келлінг. Вони стверджували, що злочинність - це неминучий результат відсутності порядку. Якщо вікно розбите і не засклене, то люди, які проходять повз, вирішують, що всім начхати і ніхто ні за що не відповідає. Незабаром будуть розбиті й інші вікна, і відчуття безкарності розповсюдиться на всю вулицю, посилаючи сигнал всій окрузі. Сигнал, що закликає до більш серйозних злочинів .

Пізніше нідерландські соціологи Гронінгенського університету провели шість експериментів з перевірки істинності теорії розбитих вікон.