4. Виконання зобов’язання

Виходячи з легального визначення зобов’язання (ст. 509 ЦК) його виконання пов’язано із здійсненням зобов’язаною особою (боржником) певної дії з передання майна, виконання роботи, надання послуги, сплати грошей або утримання від певної дії на вимогу кредитора (управненої особи). Незалежно від змісту виконання зобов’язань підпорядковується загальним правилам, що іменуються принципами виконання зобов’язань, до яких традиційно належать:

1. Принцип належного виконання означає, що зобов’язання повинно бути виконано належними суб’єктами, у належному місці, у належний час, належним предметом та належним чином. Виконання зобов’язання таким чином звільняє боржника від обов’язку і призводить до припинення зобов’язання. Принцип належного виконання дозволяє сторонам найбільш повно задовольнити потреби та інтереси, заради яких вони вступили у зобов’язання. А виконання зобов’язання неналежним чином дає підстави застосування до боржника відповідних заходів примусу, включаючи заходи цивільно-правової відповідальності.

2. Принцип реального виконання передбачає, що зобов’язання повинно бути виконано в натурі, тобто щоб боржник виконав свій обов’язок в такий самий спосіб, як того вимагає договір або закон – передана та сама річ, виконана визначена робота чи надана послуга. Цей принцип закріплений у ст. 620 ЦК, яка передбачає, що у разі невиконання боржником обов’язку передати кредиторові у власність або у користування річ, визначену індивідуальними ознаками, кредитор має право витребувати цю річ у боржника та вимагати її передання відповідно до умов зобов’язання.

Принципи належного і реального виконання взаємопов’язані і знаходиться у тісному зв’язку, оскільки належне виконання завжди передбачає виконання зобов’язання в натурі. В той же час, якщо передбачена умовами договору індивідуально визначена річ передана боржником кредитору, але із запізненням (простроченням), то хоча зобов’язання і виконано реально, але неналежним чином. Одночасно і неналежне виконання не позбавляє кредитора вимагати виконання зобов’язання в натурі, що виявляє суттєву роль принципу реального виконання. Так, ст. 622 ЦК передбачає, що боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, завдані порушенням зобов’язання, не звільняється від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом. Тому можна зробити висновок, що обидва ці принципи мають цілком самостійне значення, не підпорядковані один одному.

3. Принцип співпраці сторін також належить до традиційних засад цивільного законодавства. Згідно ч. 3 ст. 509 ЦК зобов’язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості, що вимагає від сторін надавати один одному необхідну і можливу допомогу щодо якнайкращого виконання своїх обов’язків, досягнення мети, з якою вони вступали у зобов’язання. Така поведінка сторін витікає і із звичаїв ділового обороту.

4. Принцип економічності виконання полягає у тому, що кожне зобов’язання повинно виконуватися найбільш раціональним способом з урахуванням економічних інтересів обох сторін. З двох чи більше можливих варіантів виконання свого обов’язку боржник повинен обрати найбільш економічний, оскільки це дозволяє і йому отримати, в деяких випадках, певну вигоду. Так, наприклад, ст. 845 ЦК передбачає, що підрядник має право на ощадливе ведення робіт за умови забезпечення належної їх якості і якщо фактичні витрати підрядника виявилися меншими від тих, які передбачалися при визначенні ціни (кошторису), підрядник має право на оплату роботи за ціною, встановленою договором підряду, якщо замовник не доведе, що отримане підрядником заощадження зумовило погіршення якості роботи. Сторони також можуть домовитися про розподіл між ними заощадження, отриманого підрядником. Ст. 1014 ЦК прямо зазначає, що комісіонер зобов’язаний вчиняти правочини на умовах, найбільш вигідних для комітента, і відповідно до його вказівок, а якщо у договорі комісії таких вказівок немає, комісіонер зобов’язаний вчиняти правочини відповідно до звичаїв ділового обороту або вимог, що звичайно ставляться.