13. Місце міжнародно-правових документів в системі джерел національного екологічного права

Необхідність міжнародно-правового регулювання зумовлена тим, що природа не визнає державних кордонів. Забруднення повітря і водних ресурсів, зокрема світового океану, має транскордонний характер. Проблеми зміни клімату, руйнування озонового шару є глобальними. Деякі унікальні природні комплекси та території й об'єкти, які особливо охороняються, охоплюють декілька держав, що потребує координації їх зусиль. [19, 8]

Важливу роль у регулюванні відносин у сфері довкілля відіграють джерела міжнародного права, зокрема, міжнародні договори. На формування сучасного національного екологічного законодавства значною мірою впливають норми міжнародно-правових актів, які спрямовані на подолання глобальних екологічних проблем. [24, 312]

Варто наголосити, що формування права навколишнього середовища у світовому масштабі почалося з міжнародної Конференції з охорони природи в Берні у 1913 р., в якій брало участь 29 країн і де відбулася широка дискусія щодо необхідності захисту природи від впливу суспільства та об'єднання зусиль держав у цій діяльності. Україна ж почала створювати своє власне право навколишнього середовища з проголошенням незалежності. Україна ратифікувала цілу низку міжнародних договорів у сфері охорони навколишнього середовища (є стороною близько 100 міжнародно-правових актів універсального (глобального), регіонального та двостороннього характеру), взяла на себе зобов’язання по виконанню міжнародних проектів у Карпатах і дельті Дунаю, була ініціатором розробки і підписання Рамкової конвенції про охорону та сталий розвиток Карпат (Київ, 2003 рік).[24, 312]

Україна як демократична правова держава визнає пріоритет міжнародного права над національним. Тому вона, суб’єкт міжнародних відносин, зобов’язана дотримуватись норм і принципів міжнародного права.

Звернемося до Основного Закону України. У ст. 9 Конституції України [1,20] вказується, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Законодавство про охорону навколишнього природного середовища конкретизує дану норму Основного Закону. Зокрема, у ч. 2 ст. 71 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» зазначається, що якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України про охорону навколишнього природного середовища, то застосовуються правила міжнародного договору. Тобто після ратифікації міжнародно-правового акту у сфері довкілля, його норми матимуть вищу юридичну силу порівняно із нормами законодавства України (крім Конституції України). [24, 313]

Застосування цих статей дозволяє розширювати та збагачувати національне екологічне законодавство за рахунок норм міжнародного права, які містять у собі досягнення міжнародного співтовариства у вирішенні політичних, економічних, соціальних та екологічних проблем, у тому числі шляхом врахування їх системного зв‘язку [20, 10]. Через укладання міжнародних договорів, імплементацію їх у національне законодавство Україна гармонізує своє екологічне законодавство не тільки з міжнародно-правовою системою у галузі охорони довкілля, а й з національними правовими системами окремих країн світу [16, 64].

Отже, міжнародні договори є пріоритетними порівняно з нормами національного законодавства. Зрозуміло, що реалізація міжнародно-правових норм здійснюється найкращим чином, коли вони імплементовані в національне законодавство. Але, незалежно від того, чи законодавець вчасно вніс зміни до законодавства про довкілля у зв’язку із ратифікацією міжнародного договору, норми національного законодавства встановлюють при правозастосуванні пріоритет на користь міжнародних договорів, надаючи їм при цьому вищу юридичну силу в ієрархії законодавства України по відношенню до інших нормативно-правових актів у сфері екологічного права.