Психічне здоров’я

Психічне здоров’я – стан духовного благополуччя, який характеризується відсутністю хворобливих психічних проявів і забезпечує адекватну умовам навколишньої дійсності регуляцію поведінки і діяльності.

Зміст психічного здоров’я не вичерпується медичними і психологічними критеріями. В ньому завжди відображені суспільні і групові норми і цінності , що регламентують духовне життя людини.

Поскільки здоров’я розглядаємо як стан динамічної рівноваги організму з оточуючою природою і соціальним середовищем, при якій людина повноцінно виконує соціальні функції, то психічне здоров’я як елемент здоров’я в цілому слід розглядати як сукупність психічних характеристик, що забезпечують динамічну рівновагу і можливість виконання соціальних функцій. Мається на увазі, що психічно здорова людина буде в цілому адаптована до соціуму і може успішно функціонувати в ньому.

Основу психічного здоров’я складає повноцінний розвиток на різних етапах онтогенезу.

Психічне здоров’я – динамічна сукупність психічних властивостей, що забезпечує:

а) гармонію між різними аспектами всередині людини і між людиною і суспільством;

б) можливість повноцінного функціонування і розвитку в процесі життєдіяльності.

І.В.Дубровіна в книзі «Психическое здоровье детей и подростков» визначає психічне здоров”я як нормальну роботу окремих психічних процесів і механізмів , а термін «психічне здоров’я» відносить до особистості в цілому, до проявів людського духу і дозволяє відділити психологічний аспект від медичного, соціологічного, філософського. Саме психічне здоров’я робить особистість самодостатньою.

Р.Ассаджолі описав психічне здоров’я як баланс між різними аспектами особистості людини; С.Фрайнберг – між потребами індивіда і суспільства; Н.Г.Гаранян, А.Б.Холмогоров – як процес життя особистості, в якому збалансовані рефлекторні, рефлексивні, емоційні, інтелектуальні, комунікативні, поведінкові аспекти.

В основному , всі дослідження сходяться в таких ключових позиціях, що психічне здоров’я містить стресостійкість, гармонію та духовність.

Наведемо модель психічного здоров’я особистості:

• Акіологічний компонент – цінності «Я» самої людини і «Я» інших людей. Передбачає усвідомлення людиною цінності, унікальності себе, навколишніх, ідентифікацію як із живими, так і не живими об’єктами, єдність зі всією повнотою світу. Із цього витікає наявність позитивного образу «Я», тобто абсолютне прийняття людиною самої себе і інших людей поза залежністю від статі, віку, культурних особливостей. Переконання про цінність людського життя як свого, так і чужого. Безумовною передумовою цього є особистісна цілісність , а також уміння прийняти своє «темне начало» і вступити з ним в діалог. Необхідною якістю є вміння розглянути в кожному з навколишніх «світле начало», навіть якщо воно не зразу помітно, по можливості взаємодіяти з цим «світлим началом» і дати право на існування «темного начала», як в іншому так же, як і в собі.

• Інструментальний компонент – передбачає володіння людиною рефлексією як засобом самопізнання, здатністю концентрувати свідомість на самому собі, внутрішньому світі і своєму місці у взаємовідносинах з іншими людьми. Цьому відповідає вміння людини розуміти і описувати свої емоційні стани і стани інших людей, можливість вільного і відкритого прояву почуттів без причинення шкоди іншим, усвідомлення причин і наслідків як своєї поведінки, так і поведінки навколишніх.

• Потребнісно-мотиваційний компонент визначає наявність у людини потреби в саморозвитку, само зміні і особистісному зростанні. Це означає, що людина стає суб’єктом своєї життєдіяльності , має внутрішнє джерело активності, виступає двигуном його розвитку. Вона повністю приймає відповідальність за власне життя і стає «автором власної біографії» (В.І.Слободчиков).

Здоров’я – не самоціль, а умова само здійснення людини на Землі, виконання своєї необхідної місії.

Показники психічного здоров’я.

До основних критеріїв психічного здоров’я слід віднести:

• відповідність суб’єктивних образів відображеним об’єктам дійсності і характеру реакцій зовнішнім подразникам, значенню життєвих подій;

• адекватний віку рівень зрілості емоційно-вольової і пізнавальної сфер особистості;

• адаптованість у мікро соціальних відношеннях;

• здатність самоуправління поведінкою, розумного планування життєвих цілей і підтримання активності в їх досягненні (А.В.Петровський, М.Г.Ярошевський).

На думку А.Маслоу, самоактуалізуюча особистість характеризується:

• активним сприйманням дійсності і здатністю добре орієнтуватись в ній;

• прийняттям себе і інших людей такими, якими вони є;

• безпосередністю у вчинках і спонтанністю у виразі думок і почуттів;

• зосередженістю уваги на тому, що проходить зовні, а не на внутрішньому світі, власних почуттях і переживаннях;

• наявністю почуття гумору;

• розвинутими творчими здібностями;

• неприйняттям умовностей, але без показного їх ігнорування;

• стурбованістю благополуччям інших людей, а не власним благополуччям;

• здатністю до глибокого розуміння життя;

• встановленням із навколишніми людьми, хоч і не з усіма доброзичливих особистісних взаємин;

• здатністю дивитись на життя відкритими очима, оцінювати його з об’єктивної точки зору, безпристрасно.

Особливості соціальної поведінки самоактуалізуючої особистості:

1. Безпосереднє включення в життя з повним зануренням в нього, так як це зазвичай роблять діти.

2. Надання переваги в житті новим, непроторенним, небезпечним шляхам.

3. Вміння покладатись на свій досвід, розум і почуття, а не на думку більшості, традиції чи умовності, позицію авторитетних людей.

4. Відкрита , чесна поведінка у всіх ситуаціях

5. Готовність стати непопулярним, підпасти осуду зі сторони більшості навколишніх людей, якщо власні погляди не узгоджуються з їх думкою.

6. Надання переваги тому, щоб брати на себе відповідальність, а не уникати її.

7. Прикладання максимуму зусиль для досягнення поставленої мети.

8. Вміння помічати, і якщо в цьому є необхідність, переборювати опір інших (А.Маслоу).

К.Роджерс виділяє такі характеристики здорової особистості:

• Відкритість переживанню, тобто здатність слухати себе, усвідомлювати свої думки і почуття.

• Екзистенціальний спосіб життя, що передбачає тенденцію жити повно і насичено в кожний момент існування, так, щоб кожне переживання сприймалось як свіже і унікальне, відмінне від того, що було раніше.

• Органічна довіра , тобто здатність особистості приймати до уваги свої відчуття, розглядати їх як основу для прийняття рішення, а не соціальні норми або судження інших. Таким чином, на думку Роджерса, організмічна довіра є надійним джерелом інформації, що дозволяє вирішувати, як робити і як діяти.

• Емпірична свобода, тобто внутрішнє почуття відповідальності за своє життя, усвідомлення можливостей вибору і здатність робити вибір, який залежить від самої людини;

• Креативність, тобто багаті творчі можливості, що знаходять своє застосування в різних сферах.

Іншими авторами в якості показників психічного здоров’я використовуються: активність, рівень, широта, інтенсивність, стійкість, дієвість, адекватність, адаптованість, рівновага, зрілість інтелектуальної, емоційної та вольової сфер особистості.

Виходячи з позицій компетентісного підходу до організації педагогічного процесу варто визначити функції життєвої компетентності (життєстійкість, життєздатність, життєтворчість) та їх ознаки, що , на нашу думку, є також показниками психічно здорової особистості.

Ознаки життєстійкості:

• Ціннісне ставлення, любов до життя.

• Фізичну і нервову-психологічну витривалість , навички здорового способу життя.

• Стресостійкість, володіння методиками аутотренінгу, релаксації.

• Моральну стійкість.

• Стійкий пізнавальний інтерес, навички рефлексії, аналізу та узагальнення.

• Про соціальну життєву позицію, володіння комунікативними навичками.

• Інформаційну грамотність, навички роботи із суперечливою інформацією, протидії деструктивним інформаційним впливам.

• Навички побутової, господарської та трудової діяльності.

Ознаки життєздатності особистості:

• Незалежність від авторитетів, неупередженість, критичність та самостійність мислення.

• Схильність до конструктивної соціальної дії, соціальної участі та співучасті; соціальна активність.

• Здатність до самонавчання та самовиховання, цілеспрямованого здобуття нового досвіду.

• Відповідальне ставлення до власної поведінки та поведінки інших людей.

• Прийняття загальнолюдських цінностей та їх реалізація у власному житті.

• Соціальний оптимізм, який поєднується з реалістичним ставленням до життя.

• Спрямованість у майбутнє.

• Психологічна стійкість; гармонійний психологічний розвиток.

• Мотивація досягнення.

Життєтворчість особистості:

• Рефлексія, спрямована на майбутню життєдіяльність.

• Реалізація механізмів самопізнання, самоаналізу, самонавчання, самовиховання, саморозвитку.

• Визначення і реалізація в життєздійсненні довготермінових стратегічних життєвих цілей, розробка та реалізація індивідуально-особистісного життєвого проекту.

• Оформлена життєва стратегія, життєва позиція, життєве кредо.

• Оволодіння та застосування в життєздійсненні індивідуально-особистісних технологій життєтворчості.

Виділимо рівні сформованості психічного здоров’я (дані Дубровіної, Хухлаєвої):

1.Креативний рівень (дитина - творець , ідеальний рівень, що виражає найвищий ступінь психічного здоров’я). Ці діти отримали спадково здорову генетику, здорових в психологічному плані батьків, хороше розвивальне середовище. Таким дітям практично не потрібна допомога психолога, вони стійко адаптовані. Таких дітей 5-7% в дитячому колективі.

2.Адаптивний рівень. В цілому це адаптивні діти, але в результаті тестування виявляють окремі ознаки дезадаптації, мають підвищену тривожність, комформність. Це група відносного ризику, складає біля 80% учнів, представляє середній рівень психічного здоров’я.

3. Асимілятивно-акомодативний рівень. Це низький рівень психічного здоров’я . Ці діти не здатні до гармонійної взаємодії з навколишніми, не володіють системою, механізмами захисту. Вони безкінечно змінюють світ навколо себе і при цьому не здатні до само зміни у зв’язку з вимогами соціуму (асиміляційне переважання). Чи мають епатажну поведінку, афективні капризування (асиміляційне переважання).До цієї категорії низько адаптивних дітей відносяться і «зручні тихоні» , «хронічні відмінники». Їх прихована дазадаптація часто призводить до соматичних порушень. Цим дітям необхідна глибока індивідуальна корекційна робота. До третьої групи дітей відносять і дітей «індиго».Це діти з високим індивідуальним розвитком і дуже низьким соціально-адаптивним рівнем. Таких дітей з кожним роком стає все більше (3-5%) . Ці діти лякають батьків і вчителів своїм рівнем інформованості і типом мислення і, одночасно, «дикими» поведінковими реакціями.

Базові потреби особистості та їх задоволення в педагогічному процесі.

Формування складових здоров’я , в тому числі і психічного можливе при побудові природо відповідної школи, природо відповідного педагогічного процесу, які будуються на врахуванні вікових та індивідуальних особливостей учнів, задоволення їх базових потреб.

Я.А.Коменський міркував велично і просто: як у трав, дерев, тварин різноманітні природні особливості – з одним треба поводитись так, з іншими інакше, і не можна користуватись для всіх одним і тим же методом, так існує подібний хист і у людей.

Й.Г.Песталоцці стверджував : «Кінцева мета будь-якого наукового предмета полягає в основному в тому, щоб удосконалювати людську природу, розвивати її на максимальному рівні. Не розвиток науки, а розвиток людської природи уявляється … священним завданням. Тому не людська природа повинна бути приведена у відповідність із науковими предметами, а наукові предмети з людською природою». Не лише зміст навчального матеріалу, але і весь устрій шкільного життя слід привести у відповідність із природою дитини.

Наведемо ієрархію потреб (за А.Маслоу):

1.Фізіологічні потреби в їжі, воді, теплі, рухах, здоров’ї, житті, сні, захисті від стихійних сил.

2.Потреба в безпеці, захисті від насилля і погроз (соціально-економічна стабільність, захищеність, позбавлення від страху життєвих невдач).

3.Потреби у спілкуванні, прихильності, любові (сім’я, друзі, приналежність до певних груп однодумців).

4.Потреби в оцінці й повазі (престиж, статус у колективі, визнання, увага, досягнення успіхів, схвалення, авторитет, розуміння).

5.Потреба у пізнанні, прагнення багато знати, вміти, розуміти, досліджувати.

6.Естетичні потреби (прагнення до гармонії, симетрії, порядку, краси).

7.Потреби в само актуалізації , прагнення до реалізації своїх здібностей і розвитку власної особистості.

На думку Л.М.Толстого «Виховання – це прагнення однієї людини зробити іншу подібною до себе. Виховання як навмисне формування людей за раніше створеними зразками – безплідне , незаконне й неможливе. Це перетворене на принцип прагнення до морального деспотизму».

Свобода як базовий педагогічний чинник не просто відповідає певним абстрактним привабливим ідеалам, але й педагогічно ефективним засобом навчання і виховання. Свобода дає головний поштовх для саморозвитку сил людини. Право на свободу – природне, невід’ємне право дитини, отримане нею від народження, свобода – це її природний стан, основа розвитку природного потенціалу.

Якою ж повинна бути школа, щоб забезпечити право дитини на свободу, вільний вибір та життєтворчість? Це школа , де забезпечуються базові потреби дитини.

• Задоволення потреби в рухах, їжі, воді, здоров’ї, сні свіжому повіті.

Правильний ріст і розвиток дитячого організму неможливі без забезпечення його повноцінним харчуванням. Про це постійно повинні турбуватись медичні працівники, вихователі, педагоги, батьки.

У процесі життєдіяльності організму витрачається значна кількість теплової і механічної енергії. Витрати енергії у дітей до 6 років у повному спокої становлять 42 ккал. За добу на 1 кг маси тіла, а при м’язовій і розумовій активності обмін речовин в організмі дітей посилюється.

Різні харчові речовини, які надходять в організм з їжею дитини, використовуються не тільки для поповнення енергетичних затрат, зумовлених життєдіяльністю, а й служать пластичним матеріалом, з якого будуються клітини різних органів. Тому для нормального росту і розвитку організм дитини повинен регулярно одержувати у певній кількості необхідні харчові речовини: білки, жири, вуглеводи, вітаміни, мінеральні солі та воду.

Для дітей початкової школи властива рухова активність, тому в приміщеннях необхідно створити умови для вільного активного пересування. В ігрових кімнатах діти можуть обрати діяльність за власним бажанням та інтересами, змінювати її за своїми потребами. Діти об’єднуються у групи за інтересами, а спілкування з учителем, навіть у найбільш нерішучих дітей , стає невимушеним.

Бажано створити різні за функціональним призначенням центри: ігровий, пізнавальний, центр психологічного розвантаження. В ігрових центрах можна передбачити куточок сюжетно-рольових, будівельно-конструкторських, дидактичних, рухливих ігор. Центр пізнавальної діяльності може містити куточок читача, слухача, письменника, театралізованої діяльності, куточок дослідника. В центрі художньо-творчої діяльності можна розмістити куточок малювання, аплікації, ліплення, конструювання.До центру психологічного розвантаження включити куточок усамітнення (відпочинку) та зелений куточок. Створення таких умов для рухової активності дітей, їх творчості, самопізнання та самореалізації буде позитивно впливати на самопочуття дитини, її адаптацію до шкільного життя.

Потреби в безпеці, захисті від насилля і погроз.

Важливо, щоб із першого дня перебування в школі, дитина сприйняла навчальну діяльність як співробітництво з доброзичливо настроєним учителем і однокласниками, зрозуміла, що шлях до успіху в складному процесі оволодіння знаннями лежить через пошук, наполегливість у досягненні мети, подоланні труднощів. Це стає можливим за умови, якщо вчитель на всіх етапах керівництва діяльності учнів враховує той факт, що в молодших школярів переважають особистісні мотиви спілкування, в основі яких лежить потреба в емоційній підтримці, прагнення до взаєморозуміння і співпереживання.

Важливого значення набуває педагогічна підтримка , як спосіб організації взаємодії педагога і учня у виявленні, аналізі реальних або потенційних проблем дитини, спільному проектуванню можливого виходу з них. Основна мета педагогічної підтримки – розв’язання проблем дитини (саме дитини, а не учня) , що ставить вчителя в позицію дорослого, а учня – в позицію людини, яка шукає засобів захисту, самовизначення, самореалізації і потребує допомоги. Реалізація педагогічної підтримки передбачає повагу до особистості , яка виявляється через знання вихователем її індивідуальних особливостей, через забезпечення умов для процесу її розвитку, через виявлення доброти, чуйності, співчуття, спів страждання, сердечності, турботи , в емфатичному ставленні до дитини як до особистості, що передбачає бажання і вміння відчувати її як себе самого.

Природно, що ділове спілкування не може забезпечити атмосферу творчого співробітництва дітей з учителем. У цих випадках діти втрачають безпосередність, ініціативність, виконують «обов’язкові дії», не намагаючись вносити у роботу можливу частку самостійності. Слід звернути увагу , що для кожної дитини , яка приходить до школи , зустріч з першим вчителем – це насамперед зустріч з новою, особливо значущою людиною. Вона може допомогти дитині стати хорошим учнем, знайти своє обличчя, породити прагнення наслідувати першого вчителя , звертатись до нього в найскладніші хвилини свого життя. Але це станеться тоді, коли вчитель побачить у кожному 1-класнику унікальну особистість , буде постійно зважати на це відкриття в своїй діяльності, відповідаючи та сприймаючи близько до серця її проблеми, співчуваючи успіхам та невдачам, якщо він буде шукати нові засоби теплого спілкування з дитиною, вірячи в те, що вона буде соратником у навчанні та вихованні.

Потреби у спілкуванні, прихильності і любові.

Діти, які щойно прийшли до школи , сприймають вчителя як справедливу , добру людину, яка все може зробити, багато знає, з якою цікаво. І лише з часом у них формується сприймання вчителя як носія соціальної ролі, а себе як учнів. Тому вчитель, який у своїй педагогічній діяльності керується власною соціальною роллю, а не реальними умовами на уроці, здебільшого не досягає бажаних результатів. Причина цього полягає в тому, що запозичення традиційно існуючих у сучасних початкових класах способів взаємодії вчителя з учнями уповільнює формування у дітей потреби у предметному учбовому спілкуванні. А саме це спілкування становить основу розумового розвитку учня. Серед ділових і пізнавальних мотивів спілкування молодших школярів переважають власне особистісні мотиви, які пов’язані з інтересом до людини , з можливістю говорити про своє життя, про себе. У поведінці дитини, її запитаннях, репліках, міміці відображаються очікування на особисто їй адресовану опіку вчителя, на позитивну оцінку її зусиль та намагання зблизитися з вчителем в оцінці і розумінні подій і явищ.

Таким чином, молодший школяр перебуває в емоційній залежності від вчителя, від того, наскільки в педагогічному спілкуванні враховано потреби дітей у встановленні «інтимних стосунків», тобто таких стосунків, які характеризували б учителя як людину, у якої дитячі переживання викликають щире співчуття.

Спілкування молодших школярів (особливо першокласників) має суперечливий характер. З одного боку діти не бажають лишатися на самоті, сприймають однолітків, як активних співучасників загальних колективних видів діяльності, прагнуть поділитись із ними враженнями, виконати разом якусь справу, співпереживати. У цьому віці діти починають турбуватись про товариша, нудьгують без друзів, створюють мікро групи за інтересами. Отже є підстави для формування первісних дитячих колективів. Завдання вчителя сформувати у класі відносини товариської взаємодії. Для цього потрібно насамперед потурбуватись , щоб навчальний процес був сприйнятий учнем як власна програма дій, привертав його думки, прагнення, переживання. А це стає можливим, якщо нерозвинуті учбові мотиви підкріплюються актуальними для дітей ігровими мотивами, коли дитина чекає на радість від успіху правильно виконаного завдання, від спілкування з вчителем та однолітками. Дитина повинна відчувати радість від гри, від пізнання нового, від спілкування з вчителем та однокласниками. Щоб мати справжнє задоволення від своєї діяльності , дитині потрібно пережити радість успіху. А це надзвичайно важливо, адже успіх – могутній стимул для пізнання, до оволодіння новими видами діяльності , до створення сприятливого мікроклімату в колективі учнів.

У міру того, як діти набувають певних знань і навичок у спілкуванні, вчитель поступово включає їх в активну взаємодію один з одним, залучає до різноманітних форм контролю – взаємо оцінки, доповнень, виправлень. Підсумовуючи участь кожного в конкретній роботі, вчитель вчить їх бути коректними, чуйними, не ображатись на справедливі критичні зауваження в свою адресу.

В організації фронтальної роботи важливо забезпечити повноправну участь кожного учня в колективній дії. З цією метою вчитель цілеспрямовано ставить завдання перед класом, встановлює зв’язки між відповідями учнів, вміло орієнтує їх на досягнення колективного результату. Його тон, поведінка свідчать про зацікавленість у відповіді кожного учня, підкреслюють вагомість внеску кожного в спільний результат, в загальний пошук. Усе це позитивно впливає на активність учнів, спонукає навіть самих боязких і несміливих дітей до активної роботи в класі.

Відомо, що до першого класу приходить діти з різними навчальними можливостями. При умові, що вчитель орієнтується лише на організацію навчальної діяльності і на оцінку дитини в навчальній діяльності – діти різних навчальних можливостей отримують різну оцінку з боку вчителя. Загальновідомою є думка, що самооцінка учня формується на основі оцінки як учителя, так і учнів, які , як правило, повторюють оцінку вчителя. Добре, коли дитина досить підготовлена до школи і отримує високу оцінку своїх досягнень, що є базою для власної самооцінки. А як бути дитині, в якої середній чи навіть низький рівень навчальних досягнень, і ця оцінка є єдиним мірилом, за яким дитину оцінюють. Психологічні дослідження стверджують, що самооцінка, сформована в початковій школі, є, як правило, стійкою і не змінюється протягом тривалого часу. Виникає проблема, що оцінка навчальної діяльності стає оцінкою особистості в цілому, що було б прийнятим в авторитарній школі. Але особистісно орієнтована школа проголошує метою розвиток особистості, її особистісне зростання, що потребує включення дитини в різні види діяльності з метою її самореалізації та оцінки успіхів дитини вчителем та однокласниками в найбільш сприятливому для дитини виді діяльності.

Безумовне прийняття дитини, порівняння її сьогоднішньої зі вчорашньою , а не досягнень дітей з різними навчальними можливостями, повинно стати аксіомою педагогічної діяльності вчителя. Настанова бачити в кожній дитині позитивне, опиратись на нього, як на фундамент в ствердженні дитини – повинна визначати стратегію і тактику педагогічного спілкування вчителя.

Для задоволення потреби дитини у спілкуванні з ровесниками, вчителю слід використовувати інтерактивні методи навчання, що буде сприяти налагодженню партнерських стосунків між дітьми, формувати неформальну підструктуру дитячого колективу.

Потреби в оцінці й повазі.

Кожен учень повинен змагатись за престиж , статус у колективі, визнання, повагу.

По відношенню до кожної дитини повинно бути сформовано доброзичливе оціночне відношення дитячого колективу. На початку шкільного життя дитину часто може супроводжувати невдача. Її характер і особливості залежать в першу чергу від самого навчального процесу, від того , наскільки він досконалий, сучасний, відповідає можливостям дітей, їх тенденції до розвитку, а також від індивідуальних особливостей і можливостей. Дітей слід спрямовувати на те, щоб вони шукали один в одного позитивне, добре, бачили успіхи товариша і раділи їм, допомагали один одному досягнути більшого. Ярлик слабкого, відстаючого, нездатного, лінивця в жодному випадку не повинен бути приклеєним до дитини. Однак, це не означає, що діти не повинні критикувати один одного, висловлювати зауваження і поради. Пропонувати дітям алгоритм оцінки, демонструвати власний приклад такої оцінки. Використовуючи форми колективної оцінки, вчитель допомагає учням побачити успіх товариша, оптимістично налагодитись по відношенню до його можливостей, і на цій основі надавати поради і робити зауваження. При цьому кожен учень повинен відчувати повагу колективу.

Не менш важливе значення відіграє відношення самого вчителя до дитини. Вчитель повинен бачити в кожній дитині неповторну особистість, поважати її інтереси, нахили, запити, потреби і враховувати в будь-яких видах діяльності.

Оцінка вчителя не менш значуща для дитини. Свою оцінку вчитель може виражати в різних формах : у формі захоплення тим, що дитина добре виконала завдання, спів радості, що старання дитини привели до успіху, співпереживання та оптимізму. Свої оціночні відношення вчитель може виразити учневі особисто або перед дітьми. Це буде залежати від конкретних обставин.

Доброзичлива посмішка, спокійний, підкреслюючий згоду кивок головою – все це підбадьорує дитину, вселяє в неї надію і бажання вчитись.

Потреба в пізнанні, прагненні багато знати, вміти, розуміти, досліджувати.

У більшості дошкільників є велике прагнення іти до школи. Однак це прагнення дошкільнят змінити своє «дитяче» життя – ще не є мотивом навчальної діяльності. Їх приваблює не саме навчання, а його результат : вони хочуть вміти читати, писати, але при цьому вони навіть на мають уявлення про те, які зусилля їм прийдеться прикласти, щоб оволодіти знаннями , вміннями і навичками.

Ось тут і виникає питання : чи відповідає навчальний процес, організований сучасними початковими школами очікуванням дитини, природі її розвитку, чи знайде дитина в цьому процесі те життя, до якого вона прагне, чи задовольнить свою потребу в знаннях?

Можна було б обмежитись однозначною і простою відповіддю: школа є школа, а навчання – складна і серйозна праця, так що зовсім не обов’язково , щоб процес навчання за його змістом і взаємовідносинами викликав у дитини позитивні емоції. Деякі вчені так і вважають: першокласник повинен підкорюватись шкільним порядкам, умовам даного навчального закладу, а не навпаки: ці умови і порядки повинні бути перебудовані відповідно до очікувань і бажань дитини. На цій же позиції стоїть більшість учителів початкових класів. А потім ми розводимо руками і дивуємось, чому дитину не приваблює навчання, чому вона не має потреби в знаннях і взагалі відвертається від школи?

Нам імпонує думка О.Я.Савченко про те, що ознакою сучасної методики навчання є її пристосування до навчальних можливостей дитини. Особистісно орієнтоване навчання, яке метою школи визначає розвиток особистості , передбачає варіативність навчання, право вибору дитиною змісту і способів навчальної діяльності.

Вчителі повинні керуватись думкою Ш.О.Амонашвілі, що в педагогічному процесі бажання дитини вчитись і виховуватись, її потреба в знаннях повинна перерости у потребу пізнання і самовиховання.

Естетичні потреби.

Передбачають прагнення дитини до краси, гармонії, всього прекрасного, що є в навколишній дійсності. Для цих потреб вчитель повинен провести перед чітку межу між добром і злом, прекрасним і потворним, гармонією і дисгармонією. Великі виховні можливості для формування цих потреб відкриваються під час аналізу казок, оповідань, створення виховних ситуацій. Також вчитель повинен постійно акцентувати увагу учнів не на негативних сторонах життя, діяльності, взаємовідносинах між людьми, а на позитивних проявах навколишньої дійсності.

Потреби в само актуалізації, прагнення до реалізації своїх здібностей і розвитку власної особистості.

Сучасними виховними технологіями, які дають змогу дитині свідомо працювати над власним саморозвитком є технологія збагаченого виховного простору та проективно –рефлексивна технологія.

Виховний простір –це середовище спільного буття, перетворене всіма суб’єктами виховання у фактор інтегративного впливу на процес розвитку й самореалізації особистості. Якщо метою виховання виступає внутрішній ціннісний орієнтир на розвиток і самореалізацію, якщо життя дитини є самоцінністю, то ми маємо справу з гуманістичним виховним простором. Виховний простір визначається характером відносин, рівнем системності, певними системоутворювальними властивостями. У виховному просторі, який є гуманітарною системою, концептуальний рівень забезпечується життєтворчими ідеями, баченнями та уявленнями про місію виховання в соціумі.

Виховний простір – це результат творчої та інтегральної діяльності школи (вчителів та учнів), спрямованої на створення спільного ціннісно-нормативного укладу життя школи; це простір можливостей, динамічна система взаємопов’язаних педагогічних подій, які становлять основу життєдіяльності школи, спрямованих на особистісний розвиток учня, розвиток його життєвої компетентності.

Складовими виховного простору є наступні складові елементи:

• Життєтворчий простір учня як інтегральне відображення результатів його руху у виховному просторі;

• Самоосвітній і навчальний простір (простір евристичних завдань, учнівських наукових студій, індивідуальних проектів, учнівських конференцій, клубів тощо);

• Творчий простір (простір мистецької творчості (вистави, художні майстерні), простір творчих робіт з різних навчальних предметів, масових свят);

• Соціальний простір (соціальна практика, соціальні проекти, участь у соціальній роботі в школі),

• Трудовий простір (майстерні, технічні гуртки, виробнича база).

• Ігровий простір (ділові, сюжетно-рольові, моделюючі, історичні та спортивні ігри).

Основними принципами організації виховного простору є змістові елементи:

1. Максимальна свобода учня у виборі форми та міри власної участі у виховному просторі, виборі напрямку та теми залучення до нього.

2. Створення можливостей щодо розвитку та здійснення життєтворчості учня, набуття та реалізація ним індивідуально-особистісних технологій життєтворчості.

3. Заохочення учня до визначення власних цілей та завдань, вироблення колективної та індивідуальної програми участі у виховному просторі.

4. Врахування особистісних особливостей учня: його досвіду, рівня знань, здібностей, стилю життя, актуального стану його життєвої компетентності.

5. Орієнтація на самостійну активну участь учня у виховному просторі.

6. Визнання права учня на власну оцінку своєї і чужої діяльності (власних вчинків, форм роботи, вчинків вчителя тощо).

7. Обов’язків самоаналіз та самооцінку учнем власних результатів у виховному просторі.

8. Діяльні сну взаємо оцінку всіх суб’єктів виховного простору.

Кожен учень може скласти власну Індивідуальну програму участі у виховному просторі школи. Ця програма включає:

• перелік життєвих компетенцій, яких учень прагне набути шляхом участі у виховному просторі школи;

• конкретні цілі та завдання програми участі;

• напрями участі (конкретні проекти, пріоритетні змістові засади);

• ступінь участі (орієнтовні затрати часу на тиждень);

• принципи та правила участі. Відповідальність за участь ;

• очікувані результати (за І.Г.Єрмаковим, Д.О.Пузіковим).

Виховна технологія проективного життєздійснення.

Попередня робота вихователя.

1.Аналітико-діагностична робота вихователя за напрямками:

а) визначення рівня компетентності вихованців групи щодо самоорганізації особистості; організації власного життя;

б) визначення ціннісних орієнтацій вихованців;

в) визначення характеру міжособистісних стосунків у груповому колективі;

г) визначення здібностей, інтересів та схильностей вихованців, їх особистісних якостей;

д)визначення індивідуальної та загальної проблематики щодо організації виховного процесу;

е) створення узагальненого портрету виховної групи.

2.Прогностична робота:

а) конкретизація задач виховного процесу на рік на засадах зазначеної проблематики даної виховної групи (загальні задачі відповідають показникам ефективності виховного процесу);

б) розробка варіативного методичного банку відповідно до Програми розвитку життєвої компетентності (колективний та індивідуальний аспект);

в) підготовка пропозицій до загальних зборів виховної групи по плануванню життєдіяльності групи;

г) попередні бесіди, обговорення з вихованцями та батьками перспектив у житті групи на рік (у різних формах).

КОЛЕКТИВНА ЖИТТЄТВОРЧІСТЬ

1.Загальні збори виховної групи.

Форми проведення різноманітні; можна проводити разом з батьками, іншими зацікавленими особами.

Позиції педагогічного керівництва: а) визначення мети колективної життєдіяльності на далеку та близьку перспективу; б) колективна рефлексія власних ресурсів та можливостей; в) ознайомлення з варіативною панорамою заходів, колективних творчих справ за сферами життєвого самовизначення та напрямками життєтворчості (за методичним банком вихователя); г) складання колективного плану життєтворчості на рік за сферами життєвого самовизначення:

1 чверть «Я – людина» (напрямки життєтворчості : -Я –особистість, - Розвиток пізнавальних здібностей; - Моє духовне становлення; - Мої творчі здібності; - Зміцнення здоров’я).

2 чверть «Я і суспільство» (напрямки життєтворчості: - Я – громадянин; -Я серед людей; - Я і сучасна цивілізація; - Мій добробут).

3 чверть «Моя життєва програма» (напрями життєтворчості: - Концепція мого життя; - Мої життєві перспективи; - Мистецтво життя).

4 чверть «Мій рідний край та діалог культур» (напрями життєтворчості: - Історія рідної землі; - Природа рідного краю; - Життєдайні джерела української культури; - Діалог культур).

Доцільно складання планів за сферами доручити мікро колективам з виходом на захист колективних проектів життєтворчості групи.

2.Розробка та захист проектів життєтворчості групи.

3.Презентація виховної групи на загально шкільному рівні.

4.Планові заходи та колективні творчі справи.

5.Підсумковаколективна рефлексія.

6.Творчі звіти виховної групи на загально шкільному рівні (або інший підсумковий захід).

ПЕДАГОГІЧНЕ КЕРІВНИЦТВО ІНДИВІДУАЛЬНОЮ ЖИТТЄТВОРЧІСТЮ ВИХОВАНЦІВ

1.Здійснення психолог-педагогічної діагностики вихованців.

2.Самодіагностика вихованців.

3.Визначення життєвої проблематики, життєвих пріоритетів та життєвої стратегії вихованця.

4.Індивідуальне моделювання та проектування життєвого шляху.

Форми: складання індивідуальної програми життєтворчості (на далеку та близьку перспективу); розробка життєвих проектів; контракт із самим собою; розробка програм індивідуального творчого зростання; складання індивідуальних програм саморозвитку особистості за різними напрямками: характер, здоров’я, пізнавальні здібності, духовний світ, внутрішня і зовнішня культура, творчі здібності.

5.Складання індивідуальних планів життєтворчості вихованців (на чверть, місяць, тиждень, день):

Напрями життєдіяльності, що мають відбитись в планах:

• навчання та самоосвіта;

• загально групові, загально шкільні справи;

• гуртки;

• чергування;

• самообслуговування;

• трудові справи;

• лікування, оздоровлення, фізичне самовдосконалення;

• взаємодопомога;

• дозвілля, спілкування;

• інші справи.

6.Вирішення питання про форми і методи педагогічного керівництва щодо різноманітних видів індивідуальної діяльності за кожною із сфер життєтворчості.

Розмірковування, які умови слід створити для успішної реалізації індивідуальних програм та планів.

Позиції педагогічного керівництва: моделювання ситуацій життєвого вибору дитини – організація проблемно-насиченого середовища; розробка зразків діалогів із самим собою, зі своєю совістю , зразків індивідуальних проектів, алгоритмів самопізнання, тестів, анкет; планування корекційно-розвивальної роботи, коригуючи вправ; розробка порад, настанов для творчого зростання за різними напрямками життєтворчості, зразків формул життєвого успіху, алгоритмів саморозвитку, самовдосконалення.