I. Загальна характеристика тексту:

– автор/ перекладач, назва тексту;

• список, редакція;

• перекладна чи оригінальна література;

• позамовні чинники, культурна епоха;

• жанр, стиль.

II. Жанрово-стильові та функціональні ознаки тексту, що передбачають:

• аргументацію особливостей стилістичної організації тексту;

• використання стилістичних засобів (стилістичних фігур, тропів), зокрема барокових;

• з'ясування стійких сполук, прийомів оформлення початку і кінцівки тексту, викладу його основного змісту;

• співвідношення типу образності, граматичної і лексичної побудови тексту з книжною / не книжною мовою;

• зіставлення жанрово-стильової і функціональної характеристики;

• встановлення відповідності культурному еталону;

• виявлення в тексті антропоцентричних категорій;

• обґрунтування інтертекстуальності / суб'єктного фокусу;

• визначення синтезу характерних рис книжної писемності з народним.

III. З'ясування літературних норм тексту

Основні фонетичні характеристики

1. ĕ (ѣ) ˃ і.

Примітка. Якщо пам'ятка походить, наприклад, із Полісся, то можливі локальні рефлекси ѣ як е: имєньє, поруч з имѣньє.

2. Перехід о,е ˃і засвідчений графічно: шистдесят.

Примітка. На місці букв о,е, що позначали подовжені етимологічні звуки о, е, графічна фіксація у, ю: по нюи.

Новий ѣ: весѣлиє, камѣнь.

3. Графічне позначення и, ы для нового українського и (наслідок злиття етимологічних и, ы).

4. Заміна е / и в ненаголошеній позиції.

5. Друге повноголосся: молония.

6. Локальна ознака *е ˃ а ˃ е: десет (десять).

7. Депалаталізовані приголосні перед е, и.

8. Депалаталізовані шиплячі внаслідок занепаду зредукованих, злиття етимологічних и та ы, переходу е ˃ о після шиплячих та j: наш, жито, чоловік.

9. Протетичні в, г: вотнина, вольшина, Ганна.

10. М'яка вимова ц: конець.

11. Розрізнення г (осподарю) та ґ (кгрунт, gрунт).

12. Утворення вторинних звукосполук -ри, - ли- (або діалектні рефлекси) на місці -рь-, -ръ-, -ль-, -лъ-, де ь,ъ у слабкій позиції: тривога, дрижати.

13. Чергування у / в у прийменниках і префіксах, фонетичні варіанти ув (уві): писан ув Остроз.

14. Перехід л ˃в (огублення l,l ˃ w): сказав, вовк.

Примітка. Послідовно розрізняти: 1) перфектне вживання форми дієприкметника із суфіксом -л- та наступною його зміною у -в-; 2) форми активного короткого дієприкметника минулого часу чоловічого роду, утворені за допомогою суфікса -в-.

15. Різнотипні асиміляційні та дисиміляційні процеси, зумовлені занепадом зредукованих: што, с з дворищи та ін.

Найголовніші морфологічні особливості

1. Вторинні флексії іменників, зокрема:

• форми іменників чоловічого роду на ŏ в давальному відмінку множини із флексіями -ам-, -амъ- (замість –омъ): братамъ;

• деякі іменники чоловічого роду однини в місцевому набувають флексій -у, ю (замість ѣ): на лану;

• іменники в місцевому відмінку множини замість -ѣхъ (ŏ) та -охъ (ŭ) набувають флексії -ахъ.

Примітка. Нова флексія вперше засвідчена в київській грамоті князя Свидригайла 1443 р.: во имѣньяхъ.

2. Іменники жіночого оду на ῐ в орудному відмінку однини мають флексію -ью: сѣтью; зрідка -ию.

3. Усі слова прикметникового типу найчастіше виступають у повній формі (стягненій чи нестягненій); короткі зустрічаються зрідка.

4. Суфікс вищого ступеня порівняння виступає не тільки у формі -иѣш-, але і -ѣш-: безпечнѣший.

5. Виходить із ужитку спосіб утворення присвійних прикметників із праслов'янського суфікса *jь (Изяславль); утворення цих форм за допомогою суфіксів -ов (-ів-), -ович-, -евич-, -євич-, -ич-, -ичич-: Ізяславів.

6. Функціональне оформлення категорії істот-неістот.

7. Усталення дієприслівникових форм.

8. Форма наказового способу дієслова з частками хай, нехай: нехай будет.

9. Крім простої і складеної форми (з бути), синтетична дієслівна форма майбутнього часу: вѣритимуть.

10. У дієсловах 2-ої особи однини теперішнього часу дієслівна

фіналь -шь, -ш (замість -ши): даєшь.

10. Виходять з ужитку форми аориста, імперфекта, як правило,

перфект вживається без дієслова-зв'язки.

10. Дієслівна фіналь -мо у формах 1-ої особи множини

теперішнього і простого майбутнього часу, наказового способу:

даємо.

Напрями синтаксичного аналізу

1. Родовий часу передається безприйменниковою

конструкцією: давныхъ часовъ.

2. Прийменникове керування:

до+місце (родовий відмінок): до Києва;

за+об'єктне значення (знахідний відмінок): за подарунок та ін.

3. Ознаки руйнування конструкції давальний самостійний.

4. Зміни в конструкціях із подвійними відмінками, подвійними

відмінками з інфінітивом быти.

5. Розвиток складнопідрядних речень.

6. Оформлення системи засобів зв'язку між частинами складного речення: бо, коли би, поки, поколи, де, которий та ін.

7. З XVI ст. словопорядок за латинсько-польським

зразком.

Характеристика лексики

Характеристика українських слів, тобто успадкованих із попереднього періоду та власне українських інновацій.

Полонізми, які мають різне походження; латинізми через польську мову (юридична, філософська термінологія); лексика грецького походження слова, пов'язані з православним священнослужінням.

Типи глос:

– за способом передачі значення: перекладні,

етимологічні, текстологічні;

• за типом розташування щодо пояснюваного слова: внутрішньорядкові, надрядкові, маргінальні (на полях).

Загальна схема лінгвістичного аналізу

текстів XIX – XXI ст.