Загальна схема лінгвістичного аналізу текстів XI - XIII ст.

I. Загальна характеристика тексту:

– автор, назва тексту;

– список, редакція;

– перекладна чи оригінальна література;

– позамовні чинники, культурна епоха;

• жанр, стиль.

II. Жанрово-стильові та функціональні ознаки тексту, що передбачають:

• аргументацію особливостей стилістичної організації тексту;

• використання стилістичних засобів (стилістичних фігур, тропів);

• з'ясування стійких сполук, прийомів оформлення початку і кінцівки тексту, викладу його основного змісту;

• співвідношення типу образності, граматичної і лексичної побудови тексту з книжною/не книжною мовою;

• зіставлення жанрово-стильової і функціональної характеристик;

• встановлення відповідності культурному еталону;

• виявлення в тексті антропоцентричних категорій;

• обґрунтування інтертекстуальності суб'єктного фокусу;

• визначення синтезу характерних рис книжної писемності з народними, уснопоетичними.

III. З'ясування літературних норм тексту

Для лінгвістичного аналізу тексту є істотним встановлення фонетичних, граматичних, лексичних ознак, характерних для давньоруських і старослов'янських написань, визначення співвідношень книжних і не книжних елементів, з'ясування того, які з них переважають і чим це пояснюється. У процесі аналізу передбачається визначення мовних норм у конкретному тексті та їх узагальнення для літературної мови аналізованого періоду.

Основні фонетичні характеристики

1. Переважання на місці праслов'янського *je:

– початкового о: одинъ;

– початкового ѥ: ѥдинь.

2. Переважання на місці *tort, *tolt, *tert, *telt:

– повноголосних -оро-, -оло-, -ере-, -еле-: голова, городъ;

– неповноголосних -ра-, -ла-, -рѣ, -лѣ: глава, градъ.

3. Частотність на місці праслов'янських *ort, *olt:

– початкових ро-, ло-: робота, лодия;

– початкових pa-, ла-: работа, ладия.

4. Рефлекси *dj:

– ж : одежа, жажа;

– жд: одежда, жажда.

5. Рефлекси *tj, *kt:

– ч: свѣча, ночь;

– шт: свѣшта, ноштъ.

6. ѫ – у, ѧ - ’а:

– симетричність вимови і написання: рука, десять;

– можливе графічне збереження ѫ, ѧ: рѫка, десѧть.

7. На місці праслов’янських *tъrt, *tьrt, *tъlt, *tьlt:

– звукосполуки -ъp-, -ьр-, -ъл-, -ьл- (або з проясненими

зредукованими в сильній позиції): сьлнъце (солн(ь)це), вьрхъ (верхъ),

пьрвъ (первъ);

– звукосполуки -ръ-, -рь-, -лъ-, -ль-: слънъце, врьхъ,

прьвъ поруч із менш частотними: сълнъце (солн(ь)це), вьрхъ

(верхъ), пьрвъ (первъ).

8. На місці праслов'янського g: – γ > h: Анаръина, ходъ (годъ);

– g.

9. Частотність випадків занепаду зредукованих (в тому

числі напружених зредукованих ъ, ь) у слабкій позиції та їх

прояснення в сильній, сплутування ь, ъ: князь (кънязъ), кто (къто),

день (дьнъ) і под.

10. е > о після шиплячих та j: жона;

– збереження етимологічних е, ь у зазначеній позиції.

11. Рефлекси ѣ:

– ѣ > е: вено;

– ѣ > і: дивиця.

12. Фіксація українського и: риба, рызы;

– розрізнення етимологічних и, ы.

13. Приголосні перед е,и: – депаталізовані;

– палаталізовані.

14. гы, кы, хы: Кыевъ;

– ги, ки, хи: Киевъ.

15. Наслідки занепаду зредукованих:

– новий ѣ (камѣнь);

– асиміляція та дисиміляція;

– нові сполуки -ри-_, -ли-;

– розвиток протетичних голосних;

– асиміляція середньоязикового j м'якими приголосними;

– пом'якшення приголосних с, з, ц у суфіксах -ськ-, -зьк-, -цьк- та

ін.).

16. Зближення голосних е-и: учиникомъ, жетие.

Морфологічні особливості

1. Іменники чоловічого роду на ŏ в давальному відмінку однини з первинними і вторинними флексіями:

– -ови, -еви: Георгиеви;

– -у (ю): Дунаю.

2. Іменники чоловічого роду на ŏ в родовому нідмінку однини з первинними і вторинними флексіями:

– -а (я): стола;

– -у (ю): Дону.

3. У м'якому типі відмінювання іменників, займенників, прикметників і дієприкметників у флексіях родового відмінка однини і називного, знахідного відмінків множини:

– - ѧ : землѧ, своеѧ, добрыѧ;

– - ѣ: землѣ, своеѣ, доброѣ.

4. Флексія повних прикметників у родовому відмінку однини:

– -аго:. добраго;

– -ого: доброго.

5. Форми давального відмінка займенників:

– мепѣ, тобѣ, собѣ;

– мнѣ (мънѣ, мьнѣ), тебѣ, себѣ.

6. Дієслова 3-ьої особи теперішнього і простого майбутнього часу 1-ої дієвідміни без кінцевого -ть: напише.

7. Дієслова 3-ьої особи однини і множини теперішнього і простого майбутнього часу на:

– -ть: сказають;

– тъ: хотятъ.

8. Дієслова 1-ої особи множини теперішнього і простого майбутнього часу на:

– -мо (-мъ): даѥмо (даемъ).

9. Форма перфекта:

– з дієсловом-зв'язкою: ѥсмь далъ;

– без дієслова-зв'язки: далъ.

10. Розташування -ся щодо дієслів:

– постпозиція;

– препозиція поруч із постпозицією: ся начьнеть.

11. Аппозитивний активний короткий дієприкметник, втрачаючи узгодження з означуваним словом у роді, числі і відмінку, трансформується в дієприслівник.

12. Нечленна форма активних дієприкметників називного відмінка однини чоловічого роду теперішнього часу:

– ы: могы;

– а: мог а.

13. Нечленна форма називного відмінка однини чоловічого роду активних дієприкметників минулого часу на:

– -ь (з jе): ловль;

– -въ: ловивъ.

14. Суфікси активних дієприкметників теперішнього часу:

– -ѧшт- (-ѩшт-), -ѫшт- (-ѭшт-): учѧштии

– -оуч- (-юч-), -ач- (-яч-): будоучии

15. Дієслівні безособові форми: слышано.

Напрями синтаксичного аналізу

передбачають характеристику синтаксичних одиниць за критеріями:

• переважання маркованих синтаксичних конструкцій в тексті, встановлення їх ускладнення;

• зумовленість синтаксичних конструкцій тексту його жанрово-стильовими особливостями, співвіднесеністю з літературними нормами розгляданого періоду.

1. Використання конструкцій із подвійними відмінками.

2. Зміни в конструкції давальний самостійний.

3. Засоби вираження гіпотаксису:

– книжні: єгда, аще, камо, аки, та ін.;

– питомі: коли, бо, оже (розвиток который) та ін.

4. Нанизування.

5. Повтор прийменників: на перевозъ на Киевъ. 6. Паралельне вживання місцевого прийменникового (плачетъ в Путивли) та безприйменникового (плачеть

Путивлѣ).

7. Специфіка словопорядку, наприклад, означення, виражене

іменником, перед означуваним словом: на моея лады вои та ін.

7. Конструкції з родовим часу: другаго дня та ін.

Характеристика лексики і фразеології

• лексико-фразеологічний склад тексту за походженням (питома – запозичена), за сферою функціонування (книжна – розмовна, архаїчна – нова, пасивна – активна);

• абстрактна – конкретна лексика, причини переважання однієї з них;

• тематичні групи слів;

• термінологічна лексика і фразеологія.

За походженням: книжна; некнижного характеру.

Акцентування потребують:

• місцеві слова, які номінують різнопланові

характеристики тогочасної держави, суспільства, побуту,

культури та ін.;

• антропоніміка і топоніміка;

• глоси;

• діалектні слова.

Функціональний аспект дослідження увиразнює:

• розвиток полісемії;

• визначення “надлишкової синонімічності”, її значення для стилю;

Традиційна характеристика лексичного складу тексту пам'ятки проводиться за лексико-тематичними групами. Перелік цих груп подається за виданням: (Історія української мови. Лексика і фразеологія. -К., 1983).

1. Назви, що стосуються людини, її вікових особливостей, статі.

2. Назви частин і органів людського тіла й співвідносних із ними

частин і органів тварин.

3. Фізіологічні відчуття, психічні почуття, характерні їх

зовнішні вияви.

4. Лексика, що позначає фізичний стан людини.

5. Лексика на позначення процесу мислення.

6. Лексика на позначення процесів мовлення і називання.

7. Лексика на означення навколишнього світу і процесів, які

відбувалися в ньому (крайні межі дії, стану, предметів).

8. Найближче оточення людини. Назви спорідненості і свояцтва.

9. Жива і нежива природа. Тварини.

10. Процеси людської діяльності. Дії, спрямовані на об'єкт.

11. Слова на позначення руху суб'єкта і переміщення об'єкта в просторі.

12. Продукти людської діяльності.

13. Мистецтво, писемність, наука.

Аналіз тексту за вказаними функціональними параметрами передбачає часткові висновки, зроблені на основі лінгвістичних даних окремих мовних рівнів, і сформульованого на цій підставі загального висновку про мовні норми і стилістичну характеристику, роль тексту в культурній історії українського народу.

Загальна схема лінгвістичного аналізу староукраїнських текстів XIV - XVIII ст.