14.Особливості усного та писемного наукового мовлення

ітературне мовлення наукового стилю в обох його формах (писемній та усній) у своєму типовому вияві суттєво відрізняється від усіх інших мовних стилів. Пи­семна форма — первинна, найбільш традиційна й пока­зова для нього. З неї починається й сама літературність, нормативність кожної мови. Перші писемні фіксації мовлення становлять початок наукового стилю мови, яка за, сприятливих соціальних умов і широкого вико­ристання стає основою літературної мови.

Писемне наукове мовлення представлене тим, що було надруковане, записане від руки і стосувалось найрізноманітніших істинних або й достовірних знань людини про себе, про інших, про всю природу, всесвіт. Найзначніші набутки наукового пізнання людиною дійсності викладено в енциклопедіях, мо­нографіях, підручниках і посібниках, інших науко­вих працях.

Усною формою наукового стилю охоплено те, що, бу­дучи науково істинним, реалізується в усно виголошу­ваних доповідях, виступах, лекціях тощо. Науковий стиль неоднаковий за мовним оформлен­ням, поділяється на жанри, кожен з яких, сформував­шись із певного комплексу характерних для цього сти­лю мовних засобів, обслуговує одну з галузей наукової діяльності людини і зорієнтований на осмислення, ро­зуміння, теоретичне й практичне використання досто­вірних знань в інтересах усього суспільства чи окремих його верств. Одним із зразків наукового стилю є такий текст:

Дослідження минулих, історично не засвідчених етапів розвитку синтаксичної структури спорідне­них мов базується в першу чергу на попередньо зібра­них і вивчених історичних даних відповідних мов. Глиб­ше проникнення в доісторію розвитку синтаксичної структури досліджуваних мов забезпечується зістав­ленням їх історичних даних з даними інших, генетич­но більш віддалених мов, які, проте, виявляють ознаки спільного походження з досліджуваними мовами.

Таким чином, проблема розвитку синтаксичної структури речення в періоди, не відображені писаними пам’ятками, входить до загального кола тих проблем, які розв’язуються за допомогою порівняльно-історично­го методу (О. Мельничук).Цей текст сконструйовано з виразних науково-акаде­мічних мовних форм: у першому абзаці два речення, в другому — одне; перше речення просте, однак багато­слівне; друге й третє речення — складнопідрядні з під­рядним означальним. Текст сприймається нелегко, бо насичений науковою лексикою, мовознавчими терміна­ми — як традиційними для української мови, так і ін­шомовними: історично, синтаксичної структури, базу­ється, історичних, доісторію, генетично, історичний метод та ін. Усього в ньому 76 слів, з них іменників 26, прикметників і дієприкметників 20, службових слів 11, а дієслів лише 5: базується, забезпечується, виявля­ють, входить, розв’язуються. З цієї причини текст суто науковий, книжний, зовсім не динамічний. Одноманіт­ність і складність лексики, переобтяженість нею кож-‘ ного з трьох речень, дієслівна обмеженість тексту уск­ладнює його читання і наукове осмислення. Такі й по­дібні тексти загалом досить характерні для наукового стилю, але не бажані, бо ними суттєво ускладнюється сприймання змісту висловленого.

Найочевиднішими є лексичні, фразеологічні і гра­матичні стилетвірні особливості наукового стилю.

Лексичні, фразеологічні особливості. У ньому широко використовується наукова лексика:

—  слова-терміни з різних галузей знань (лінгвістич­ні, математичні, хімічні, біологічні, суспільно-полі­тичні та ін.): фонетика, асиміляція звуків; синус, мно­ження; атом, молекула; береза, листя; ідея, матеріа­лізм та ін.;

—  загальнонаукові терміни: аналіз, синтез, аналі­зувати’ синтезувати, дослідження, індукція, дедукція, систематизація, класифікація та ін.

Слова, як правило, вживаються в прямому значенні, вкрай обмежено використовуються фразеологізми. Цим зумоштюгться^іменний хярактер наукового мовлення, що оперує поняттями, кожне з яких здебільшого вира­жається іменником або сполученням слів із синтаксич­но незалежним іменником у ньому.

У науковому стилі мови широко використовуються іменники й прикметники. Це надає науковому мовленню нединамічності, статичності — на відміну від розмовно- побутового й художньо-діалогічного мовлення, в якому активно використовуються дієслова. У наукових текстах часто вживаються віддієслівні іменники (виникнення, формування, опір і под.), дієприкметникові, дієприслів­никові, прикметникові звороти та ін.

Граматичні, переважно синтаксичні, особливості. Мові наукового стилю притаманні:

—  своєрідна стрункість і деякий особливий стандарт у побудові речень, широке використання простих уск­ладнених речень (з однорідними членами, узагальню­ючим словом, з відокремленим членом речення, із вставною чи вставленою одиницею);

—  тяжіння до складних синтаксичних конструкцій, зокрема до складнопідрядних речень з кількома преди­кативними частинами;

—  переважання граматично повних речень;

—  обмежене вживання не по-книжному оформле­них конструкцій з розмовним відтінком, які надають емоційного забарвлення науковому викладу.

Наукове мовлення здебільшого позначене книжним ладом, способом викладу, чітко організоване структур­но, бо саме це необхідне для того, щоб забезпечити од­нозначність сприймання писемного й усного наукового тексту кожним, хто має в цьому потребу.

Одна з істотних рис наукового стилю полягає в тому, що кожен мовець має аргументувати свої думки—тези, положення. Нерідко науковці, працюючи над пробле­мою, яка стала об’єктом наукового розгляду, дискусії, використовують написане чи сказане іншими.