42,Види посідання

Особи, які панували над річчю від чужого імені, тобто без володільницького наміру ставитися до неї як до власної, отримали назву натуральних володільців або детенторів, а їх панування визнавалося як натуральне посідання (detentio). Протилежністю натурального в римському праві було цивільне або інтердиктне посідання, підставою якого вважався будь-який правомірний акт передачі речі, укладений з невласником, або протиправні дії, що призводили до встановлення фізичної влади над предметом володіння. Тобто, цивільне посідання визначалося фізичною владою над річчю, поєднаною із наміром тримати річ у себе. Практичне значення розмежування цивільного і натурального посідання полягало перш за все у характері захисту, що надавався їх суб’єктам. Детентори, які панували над річчю від чужого імені, не отримували ніякого правового захисту, крім того, що вони мали вимагати від власника. Навпаки, суб’єкти цивільного посідання не могли вимагати захисту від власника, однак мали право на застосування особливих правових засобів — інтердиктів від порушення володіння третіми особами. Суб’єкти володіння були вправі розраховувати і на захист від власника, якщо він намагався передати володіння іншій особі.

У римському праві розрізнялося також правомірне і неправомірне володіння. Неправомірним вважалося володіння, встановлене за допомогою насильства, таємно, прекарно (vi, clam, precario), шляхом уникнення реституції. Таке володіння не могло претендувати на захист від попереднього суб’єкта, але проти вимог третіх осіб йому міг надаватися захист. Правомірне володіння ґрунтувалося на певній правовій підставі, зокрема на договорі. Правомірний володілець, в обґрунтування свого статусу міг послатися на будь-який титул, який за звичайних умов мав би наслідком виникнення права власності.

45,Виникнення та припинення посідання

Посідання набувалось поєднанням двох елементів – corpus і animus. об’єктивний – corpus possessionis – тобто має бути фактична наявність речі; 2)суб’єктивний – animus possessionis – намір вважати дану річ своєю, володіти нею від свого імені. Лише в поєднанні ці елементи давали посідання. Спосіб набуття посідання залежав також від характеру володіння – добросовісне володіння набувалось одним способом, недобросовісне – іншим.

Законне володіння, що базувалось на правовому титулі, набувалось тим самим способом, що і право власності, або на підставі відповідного договору. Отже, володіння, основане на праві власності, могло набуватися тими самими способами, що і право власності: а)первісним(захват нічийних речей); б)похідним(купівля-продаж, позика, дарування).

Незаконне володіння набувалося тими самими способами,що і право власності, але з однією істотною різницею: право власності до набувача не переходило. Мала місце ніби імітація – ставилася мета придбати право власності, яке через певні чинники до набувача не переходило і володілець речі не ставав її власником.

Незаконним, але добросовісним володінням ставало через купівлю-продаж res mancipi без додержання обряду манципації.

Посідання припинялося:

1.фізичною загибеллю речі;

2.юридичною загибеллю речі(вилучення її з цивільного обігу);

3.втратою посесором одного з правових елементів посідання(фактичного володіння річчю або наміру вважати її своєю).

Крім того, посідання припинялося зі смертю посесора. Його спадкоємці повинні були знову відтворити й обгрунтувати весь склад посідання для себе.