81 Консенсуальними

Консенсуальними є контракти, в яких зобов’язання виникає з мо­менту досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов, іншими сло­вами, для укладення цих контрактів достатньо було згоди сторін.

Римське право розрізняло чотири види консенсуальних контрактів: купівлю-продаж, найм, доручення, товариство.

Договір купівлі-продажу (emptio-venditio) — це договір, за яким продавець (venditor) зобов’язується передати покупцеві річ (res) чи товар (merx), а покупець (emptor) зобов’язується прийняти річ чи товар і сплатити обумовлену вартість (pretium)

80 Реальними

Реальними (re) є контракти, що вважаються укладеними в момент передачі одним контрагентом іншому певної речі (res). Римське право виділяло чотири види реальних контрактів: позика (mutuum), позичка (commodatum), поклажа (depositum) і застава (pignus).

Договір позики (matuum) — це реальний договір, який виникає внаслідок передачі однією особою (позикодавцем) речей, визначених родовими ознаками, іншій особі (позичальнику) у власність із зобов’язанням останнього повернути їх у тій же кількості, такого ж роду і якості в установлений строк або до вимоги.

82 Безіменні

Давньому Римі існував традиційний поділ всіх контрактів на чотири групи, а саме ті, що породжують зобов’язання: 1) словом (verbis); 2) буквою (litteris); 3) річчю (re contrahitur obligatio) або 4) згодою (consensu).

Після того як наведена класифікація міцно ввійшла в юридичну традицію, почали з’являтися нові договори, які не підпадали під

існуючу класифікацію (виходили за її межі). Тривалий час вони не були юридично визнаними. У зв’язку з цим сторона, яка виконала свої обов’язки за одним із таких договорів, але не отримала зустрічного задоволення, могла лише вимагати повернення виконаного.

Цю групу договорів називали безіменні контракти (contractus innominati).

З часом ці договори почали захищатися претором, а римські юри­сти класифікували їх за допомогою наступних словесних формул: 1) даю, щоб ти дав (do ut des); 2) даю, щоб ти зробив (do ut facias); 3) роблю, щоб ти дав (facio ut des); 4) роблю, щоб ти зробив (facio ut facias).

83 Поняття та види пактів Пакти - це неформальні угоди, тобто їх укладання не суп­роводжувалося формалізмом, передбаченим римським цивільним правом (jus civile). В силу своєї неформальності пакти спочатку не забезпечувалися позов­ним захистом і їх називали голими пактами - pacta nuda. Проте пакти не зовсім були позбавлені всякого значення. Преторський едикт, який відноситься ще до кінця другого - початку першого століття республіки, не те що надавав юри­дичної сили всяким пактам, а створюЕ ав exeptio pacti - різновид exeptio doli.

Види пактів

1. Приєднані пакти (pacta adjecta) - це угоди, приєднані до якогось голов­ного договору

2.  Преторські пакти. Таку назву вони набули внаслідок того, що початко­во їм був наданий захист претором. Це пакти: а) підтвердження боргу; б) обіцянка банкіра сплатити обумовлену угодою суму за рахунок клієнта третій особі; в) угода з власником готелів, кораблів про прийняття і збереження ре­чей пасажирів та мешканців; г) угода з третейським суддею про виконання ним обов'язків третейського судді.

3.  Законні пакти. Деякі угоди набули юридичного визнання в пізнішому праві безпосередньо в силу закону. Права кредитора, що виникали з цих угод, захищалися кондикційним позовом, який випливав з закону. До таких угод

84. Поняття квазіконтрактів та їх види

КВАЗІКОНТРАКТ - (англ. quasi-contract, франц. quasi-contrat, від лат. quasi — ніби, майже, немовби і contractus — угода, договір) — підстава для виникнення зобов 'язань, подібних до договірних своїм змістом і характером. Виникає між особами, які не мають договірних правовідносин. Особа, яка здійснює певні дії згідно з К., чинить це за власною ініціативою, але її дії породжують зобов'язання перед третіми особами, а іноді — взаємні зобов'язання сторін. Римське право післякласичного періоду відносила до квазіконтрактів інститути «negotiorum gestio» (ведення справ без доручення) та безпідставне збагачення. Віднесення ведення чужих справ до квазіконтрактів пояснюється тим, що позитивне схвалення домінусом діяльності гестора свідчить про встановлення договірного зобов'язання (договір доручення) між ними та, відповідно, виникає обов'язок домінуса відшкодувати витрати, що їх зазнав гестор. Неможливість віднесення ведення справ без доручення до категорії договорів пов'язана з тим, що відмова домінуса від схвалення дій гестора має своїм наслідком обов'язок останнього відновити становище, яке існувало до ведення справ без доручення. Інший вид квазіконтракту - безпідставне збагачення - виникав між власником речі та її володільцем у випадку будь-якого безпідставного володіння річчю. На підставі цього квазіконтракту володілець зобов'язувався або повернути ту ж річ, або надати ту ж кількість такого ж роду речей власнику, якщо йдеться про речі взаємозамінні. Із факту сплати не заборгованого виникало зобов'язання повернути неправомірно отримане, яке за своїм змістом наближалося до договірного. Унаслідок цієї причини дане зобов'язання було віднесено до групи ніби -- договірних, квазіконтрактних зобов'язань, тобто таких зобов'язань, у силу яких особа, що одержала майнове надання з певною метою, яка не здійснилась, зобов'язана повернути його тому, від кого це майно одержано  

85. Делікти. 

Делі́кт (від лат. delictum – правопорушення, провина, проступок) – правопорушення, тобто незаконна дія, проступок, злочин, тобто вчинення дії, що суперечить закону і завдає шкоди суспільству, державі або особі. Таке правопорушення є підставою для притягнення правопорушника до відповідальності, передбаченої законом. У римському праві – заподіяння шкоди іншій особі, її сім’ї або майну, порушення правового припису або заборони. Наслідком учинення делікту була відповідальність, що наставала за наявності таких умов: дієздатність правопорушника, вина, здійснення правопорушення. Зазначене правопорушення не пов’язане з порушенням договору (контракту). Деліктні зобов’язання відомі ще як позадоговірні. Поняття “делікт” офіційно у законодавстві України не застосовується, але в науково-правовій літературі і практиці вживається широко. Того, хто заподіює шкоду, називають делінквентом. Того, кому шкоду заподіяно, – потерпілим.

Деліктологія – наука про правопорушення (делікт). Складова частина загальної теорії права. На відміну від наук цивільного, трудового, адміністративного і кримінального права, які досліджують, відповідно, цивільні, дисциплінарні, адміністративні та кримінальні правопорушення під власним кутом зору, деліктологія вивчає ці правопорушення в цілому. Дослідження правопорушення як соціально-правового явища та пов’язаних із ним правовідносин і є предметом деліктології.

88. Делікти

Делікт (delictum) - заподіяння шкоди окремій особі, його сім'ї або майну внаслідок прямого або непрямого порушення прав цієї особи з виникненням обов'язку відшкодувати вред Публічний делікт - порушення прав та інтересів держави в цілому. Приватний делікт - порушення прав та інтересів окремих приватних осіб, що породжує зобов'язання особи, яка вчинила делікт, сплатити потерпілому штраф або відшкодувати ущерб.Елементи делікту: - Об'єктивний шкода, заподіяна незаконним дією однієї особи іншій; - вина особи, яка вчинила делікт; - визнання з боку діючого права даного правопорушення деліктом, тобто встановлення в законі правових наслідків даного діяння. Види деліктів: 1) нанесення образи (iniuria): - Пошкодження кінцівок людського тіла - каралося за принципом таліона, якщо сторони не домовлялися про викуп; - пошкодження внутрішньої кістки - інше образливе ставлення до людини - Необхідний елемент образи - намір образити, 2) крадіжка особистого майна (furtum) - всяке протизаконне корисливе посягання на чужу річ (викрадення, привласнення, розтрата і т. д.). Тягнуть або штраф, або кримінальне переслідування; 3) грабіж (rapina) - тягне за собою штраф 4)пошкодження або знищення чужого майна (damnum iniuria datum). У разі пошкодження чужого раба, тварини або іншої речі винний зобов'язаний сплатити вищу ціну, яку вони мали протягом останнього місяця. Квазіделікти (зобов'язання ніби з деліктів) - зобов'язання, які породжують відповідальність, як при делікти, що виникають з обставин, які не могли бути підведені під поняття делікту, або внаслідок відсутності необхідного елемента, або внаслідок ускладнення моментами, що виходять за межі делікту. Види квазіделікти: - відповідальність судді за навмисне неправильне або недбале дозвіл судової справи або за порушення будь-яких суддівських обов'язків та ін; Постраждала особа

87.Безпідставне збагачення

Під безпідставним збагаченням римляни розуміли перехід одного майна або будь-яких його частин (грошової суми, речей, прав тощо) від однієї особи до іншої без достатніх правових підстав. Правовими підставами збагачення були передбачені законами юридичні факти, як, наприклад, укладення контрактів купівлі-продажу, дарування тощо. У разі помилкового платежу або інших дій, що не ґрунтувалися на законі та волі сторін, проти неналежного кредитора надавався кондикційний позов (condictio). Така норма ґрунтувалося на розумінні того, що безпідставне виконання існотно погіршує становище того, хто його здійснив.

Основними видами позовів з безпідставного збагачення були: condictio indebiti (позов про повернення неналежно сплаченого), condictio causa data causa non secuta (позов про повернення надання, мети якого не досягнуто), condictio ex causa furtiva (позов про повернення отриманого внаслідок крадіжки), condictio ob turpem causam (позов про повернення переданого на порочних підставах), condictio sine causa (позов про повернення переданого без належної підстави) та ін.

Condictio indebiti (позов про повернення неналежно сплаченого). У разі помилкової сплати неіснуючого боргу уявний кредитор зобов’язаний був повернути все отримане особі, що сплатила. Щоб отримати такий позов, потрібні були дві умови: відсутність боргу та помилка обох сторін в існуванні боргу. Позов про повернення надання, мети якого не досягнуто). Цей позов надається у тих випадках, коли одна особа отримує від іншої особи певне майно (речі, гроші) для певної мети, але ця мета не досягається. позов про повернення отриманого внаслідок крадіжки). За цим позовом особа вимагала повернення майна, що незаконно вибуло з її володіння. позов про повернення переданого на порочних підставах). Порочними підставами вважалися такі наміри, що суперечили моральним традиціям Стародавнього Риму. позов про повернення переданого без належної підстави). Це так званий загальний позов про повернення безпідставного збагачення. Він надавався за умови безпідставного збагачення за рахунок чужого майна без визначення конкретних умов позову.

90 Квазіделікти

Квазіделікти (quasi ex delicto) не підпадали під ознаки делікту. Але оскільки в преторській практиці траплялися випадки завдання квазіделіктами шкоди, претори припускали гіпотези винної поведінки, яка переслідувалася преторським правом. Критерії виділення недо­говірних цивільних правопорушень в окрему категорію невідомі. Можна лише припустити, що римляни не вбачали тотожності з делік­тами таких правопорушень, які викликали не саму шкоду, а загрозу її завдання, або спричиняли відповідальність не за свої, а за чужі дії1.

Зобов’язальне право

Серед досить широкого переліку дій, що охоплювались поняттям «квазіделікт», найпоширенішими є такі: квазіделікт, за який встанов­лювалась відповідальність судді за неналежне здійснення судового провадження. Така відповідальність наставала, якщо рішення судді суперечило фактам, наведеним сторонами, а також у разі будь-якого на­вмисного порушення порядку судового розгляду, яким завдається шко­да інтересам сторін. За такі порушення, а також за по­рушення інших суддівських обов’язків (наприклад, відсутність судді в призначений для розгляду справи день) на суддю міг бути покладений за позовом потерпілої сторони обов’язок із відшкодування завданої шкоди. У разі наявності в діях судді умислу він відшкодовував повну суму позову, а в інших випадках суддя сплачував штраф у розмірі, що визначався судом.

86. Ведення справ без доручення

Загальною підставою ведення чужих справ в Римі було доручення (mandatum), що його одна особа видавала іншій. Та якщо й не було такого доручення, ведення справ іншої особи призводило до виникнення зобов’язання. Воно захищалося відповідними позовами. Користуючись таким захистом, хазяїн справи міг вимагати від особи, що добровільно вела його справи(гестор), повного звіту про стан справ за допомогою позову actio negotiorum gestorum directa, а гестор мав можливість вимагати відшкодування відповідних витрат, здійснених в інтересах домінуса, послуговуючись actio negotiorum gestorum contraria.

Для виникнення negotiorum gestio необхідна була певна сукупність ознак. По-перше, вимагалося, щоб об’єктом ведення була дійсно справа третьої особи, а гестор це усвідомлював. Ведення справ виражалося в здійсненні будь-яких фактичних дій, що були спрямовані на піклування про чужу справу.

Найчастіше negotiorum gestio виникала з приводу піклування про майно тимчасово відсутньої особи.

По-друге, відсутність між хазяїном справи і гестором будь-яких зобов’язань щодо ведення справ, адже у разі їх наявності сторони укладали контракт і зобов’язання вважалися договірними.

По-третє, всі дії, спрямовані на ведення справ іншої особи, здійснювалися за її рахунок. Гестор повинен був мати намір покласти всі витрати на особу, в інтересах якої він діяв.

По-четверте, гестор, на користь хазяїна справи, не отримував ніякої винагороди за вчинення.

По-п’яте, метою ведення чужих справ повинна бути господарська користь для домінуса Як бачимо, особа, що вела справу, яка хазяїну не була потрібна, або навіть була шкідливою, права на позов не мала.

У разі непотрібності послуги від іншої особи, хазяїн міг заборонити її вчинення (prohibitio). У випадку неможливості хазяїна, унаслідок відсутності або інших причин, зупинити виконання послуги, права на позов не виникало. З дій, в яких хазяїн зацікавлений не був, не могло виникати negotiorum gestio.