1.4. Міжнародна уніфікація права

Однією з важливих функцій порівняльного правознавства є підготовка проектів міжнародної уніфікації права. Основним інструментом уніфікації був і залишається так званий «одностайний закон», що розробляється експертами порівняльного права. До того ж по­шук подібності й відмінностей у правопорядках країн світового співтовариства, як і оцінка існуючого регулювання з точки зору його збереження або заміни новим, неможливі без попередніх порівняльно-правових досліджень при проведенні уніфікації, спрямованої на полегшення міжнародно-правового співробітництва.

В другій половині XIX ст. з'явилися перші спроби уніфікації права, які були викликані практичними по­ребами, зокрема розвитком торгівлі та міжнародних відносин. Саме цьому процесу, проектам, що існували, та практичним спробам створення єдиних загальних у світовому масштабі норм, зокрема у вигляді міжнародного залізничного та міжнародного вексельного права, а також міжнародного захисту товарних знаків, В.М. Корецький у 1927 році присвятив свою статтю «Уніформізм у праві».

Визначальною рисою уніфікації було й залишається прагнення, по-перше, забезпечити чіткі гарантії в галузі міжнародної торгівлі, а по-друге, запобігти за допомогою одностайних актів тим складнощам та невизначеностям, які народжуються завдяки колізіям законів. До цього слід додати віру певних груп юристів у можливість створення міжнародного міждержавного законодавства без шкоди для суверенітету держав. Уніфікація, як і в цілому міжнародний рух, зустрічається з певними перешкодами й труднощами. Опір чинять перш за все держави, які ревно оберігають свій суверенітет. До того ж суспільній думці тією чи іншою мірою властива недовіра до норм іноземного походжен­ня або міжнародного характеру. Ця негативна тенденція посилюється в зв'язку з труднощами одностайного за­стосування закону.

Судді та юристи намагаються підпорядкувати міжнародні норми своїй національній техніці та внутрішньому праву. Звідси й розбіжності в тлумаченні одного й того самого одностайного тексту в різних країнах — учасницях міжнародних угод. У результаті одностайний закон по-різному тлумачать у процесі його застосування.

Слід відрізняти уніфікацію національну від уніфікації міжнародної. Національна уніфікація є наслідком співставлення декількох правових порядків у межах однієї країни та вибору між ними. Міжнародну уніфікацію здійснюють незалежні держави, й вона може бути спонтанною або, навпаки, свідомою та бажаною.

Свідома уніфікація реалізується трьома основними способами:

1) шляхом укладення конвенції (це стало класичною формою), що містить одностайний закон. Така конвенція зобов'язує всі держави, що її підписали, привести норми національного законодавства у відповідність до норм одностайного закону (конвенції);

2) шляхом спільної розробки правових норм, які потім інкорпоруються до національного права держав, які брали участь у їх розробці. Але такі держави не обмежені при цьому якимось апріорним зобов'язанням, і кожна країна сама вирішує, коли, в якому обсязі та в якій формі відбудеться ця інкорпорація;

3) шляхом підготовки певною офіційною або приватною організацією типового закону або закону-моделі, який пропонується законодавцям різних держав. Законодавці можуть прийняти цей закон повністю, частково або в модифікованому вигляді, як вони вважатимуть за необхідне.

Як приклад можна навести Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ, який був прийнятий Резолюцією ГА ООН 31/98. Він покладений в основу Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 року.

За кількістю учасників міжнародна уніфікація може бути двосторонньою або багатосторонньою. В першому випадку участь беруть дві країни-учасниці, в другому — декілька країн-учасниць, які діють на основі загально­прийнятої міжнародно-правової регламентації. Слід також відрізняти регіональну та універсальну уніфікацію. Регіональна зазвичай охоплює декілька сусідніх країн або країн, об'єднаних у певну політико-економічну групу. Універсальна уніфікація охоплює будь-які країни; є відкритою для країн, у тому числі тих, які представляють різні суспільні системи. Залежно від цілей міжнародної уніфікації, остання може бути тотальною або частковою.

При тотальній уніфікації держави, що дійшли згоди, діють одностайно й у внутрішній сфері, й у міжнародній, тобто реалізовують усі юридичні наслідки, до яких мала призвести уніфікація. При частковій уніфікації, навпаки — одностайні норми діють тільки в сфері міжнародних відносин, а внутрішній правопорядок держав-учасниць не заперечує впливу уніфікаційної конвенції.

Загальні умови уніфікації мають тенденцію до спрощення внаслідок зростання кількості організацій та угод регіонального характеру. Найсерйознішим кроком у цьому напрямі став розвиток регіональних організацій, які, природно, також прагнуть уніфікації.

З точки зору уніфікації, факт існування міжурядових та міждержавних регіональних організацій пов'язаний з їхніми очевидними перевагами. Необхідність їх створе­ня й структуру визначають самі країни; ці організації ма­ють активно працювати в напрямку уніфікації, в єдиних геополітичних рамках і вирішувати схожі проблеми схожим способом.