Місце правової системи України на правовій карті світу

1.Місце правової системи України на правовій карті світу

На перший погляд здається, що засвоївши основи теорії порівняльного правознавства, можна без особливих труднощів і проблем визначити місце правової системи України серед правових систем інших країн. Але виявляється, що це не так. Головним чином тому, що вона існує не сама по собі, відокремлено, в сталому незмінно­му вигляді, а тісно пов'язана з державою, в якій і для якої вона існує й функціонує, з якою вона одночасно поступово розвивається і змінюється залежно від комплексу постійних і тимчасових зовнішньо- і внутрішньоправових факторів та впливів. На наш погляд, без чіткого з'ясування й усвідомлення всього комплексу цих факторів і пов'язаних з ними теоретико-прикладних питань об'єктивне визначення місця правової системи України, а тим більше можливих напрямків її еволюції в майбутньому, є неможливим.

Саме висвітленню зазначених питань присвячено цю главу, при підготовці якої були використані й враховані найновіші праці вітчизняних дослідників, зокрема, Скакун О.Ф., Луця Л.А., Бехрузо Хашматули, Харитонов О.І. та Харитонов Є.О., а також російських компаративістів М.Н. Марченко, А.Х. Саїдова та Ю.А. Тихомирова. Але методологічно правильно було б почати із стислого історичного аспекту цього питання.

Як відомо, правова система України сформувалася в періоди становлення державності, починаючи з часів Київської Русі, також гетьманщини ХVІІ-ХVІІІ століть, УНР, ЗУНР, Гетьманату Скоропадського початку ХХ ст. і своєрідне – в УРСР. Але також відомо, що стабільності в її розвитку не було, оскільки у всіх випадках незалежної державності в Україні фактично не було.

В той же час сприйняття нею візантійської культури, духу пізньоримського права, а також вплив Литовських статутів, магдебурзького права та інше (про що свідчить, наприклад, Кодекс 1743 р. – „Права, за якими судиться малоросійський народ”), дозволяє дійти висновку про її корені у романо-германському типі правової системи.

Більш ніж 70 років історії радянської України дали підстави віднести її правову систему, як і правові системи інших республік СРСР, до соціалістичного типу, а її право фактично додержувалося романо-германської концепції правової норми. Закон вважався основним джерелом права. Звичаю і судовій практиці відводилась допоміжна роль. Доктрина не визнавалась джерелом права, поділ права на приватне і публічне був відсутній. Галузі, інститути і поняття права розглядалисья з позицій домінування публічного права і класового інтересу. Поступово затвердився карально-залякувальний режим, який діяв для громадян за принципом: дозволено лише те, що записано (не заборонено). Переважало використання імперативних норм права.

Після проолошення незалежності правова система України формується на нових засадах як самостійна і звільняється від псевдосоціалістичної (радянської) сутності, яка на значний час приглушила її континентально-європейські кореніі забарвила їх у класово-ідеологічні тони.

Нині можна говорити про створення фундаменту незалежної правової системи України, яка перебуває в стадії перехідного періоду і зберігає деякі риси соціалістичної системи, із якої вона вийшла, а також про наявність стійких тенденцій її поступового наближення до романо-германського типу правової системи, до якої вона належала в дорадянські часи.

1. Зовнішньо-правовий простір, що впливає на стан, розвиток і місце правової системи України.

Гадаємо, немає необхідності доводити, що без врахування особливостей правового простору, в якому функціонує правова система України, об'єктивно визначити місце її правової системи на правовій карті світу неможливо. Обов'язково слід брати до уваги особливості правових сімей і систем, з якими вона взаємодіє або знаходиться під їхнім певним впливом в умовах одночасних дезінтеграційних та інтеграційних процесів, що відбуваються з її участю відповідно у пострадянському правовому просторі в межах СНД та європейському правовому просторі, де домінують Рада Європи та ОБСЄ, учасника­ми яких Україна вже є, а також Європейський Союз, до членства у якому Україна прагне.

В обох випадках правова система України функціонує в складному правовому комплексі, що включає в себе:

— право інститутів міждержавних об'єднань, в якому поєднуються акти, норми різної юридичної сили (зобов'язуючі, рекомендаційні, орієнтуючі тощо);

— національне законодавство держав — учасниць міждержавних об'єднань;

— договірний масив, що охоплює як багатосторонні, так і двосторонні договірні відносини держав-членів;

— загальні міжнародно-правові принципи й норми;

— особливі засоби узгодження та зближення внутрішньодержавних правових систем.

Зрозуміло, що характерні риси правової системи України визначаються перш за все її взаємодією з правовою системою Співдружності незалежних держав (СНД), головою Ради голів держав якої є наш президент, та з правовими системами пострадянських незалежних держав у межах різноманітних двосторонніх угод (незалежно від їхньої участі в СНД), стороною яких є Україна.

Уникаючи необхідності висвітлювати загальновідомі факти, що стосуються створення й діяльності СНД, вважаємо, що слід зосередитися на юридичній природі й праві СНД, всебічно розглянутих у працях Ю.А. Тихомирова. Слід звернути увагу на те, що комплекс головних актів Співдружності, а саме: Угода про створення СНД (1991 рік) та протокол до неї (1991 рік) не містять чіткої характеристики юридичної природи Співдружності. Тим більше що ст. 1 (ч. 3) Статуту СНД стверджує, що Співдружність не є державою й не має наднаціональних повноважень, хоча останнє твердження не виключає кваліфікації СНД як міждержавного утворення з координаційними повноваженнями.

З розвитком і вдосконаленням організаційної структури СНД і прийняттям Статуту, набуттям ним чинності (у 1994 році) юридична природа СНД набуває досить чітких обрисів, а саме, згідно з Статутом СНД:

1. Співдружність створена самостійними державами й заснована на принципі їх суверенної рівності, а саме ця обставина визнається при оцінці правосуб'єктності міжнародної організації.

2. Співдружність має свій Статут, який фіксує стійкі функції СНД, її цілі, сфери спільної діяльності держав-членів, а саме такі риси характеризують функціональну правосуб'єктність міжнародної організації.

3. Співдружність має чітку організаційну структуру, розгалужену систему органів, що виступають в якості координуючих міждержавних, міжурядових і міжвідом­чих інститутів (саме так вони кваліфікуються в окремих актах СНД).

І хоча в самому Статуті лише держави-члени називаються суб'єктами міжнародного права (ч. 1 ст. 1), існує достатня кількість підстав, щоб визначати юридичну природу СНД як регіональної міжнародної організації, як суб'єкта міжнародного права. 24 грудня 1993 року було прийнято рішення про деякі заходи щодо забезпечення міжнародного визнання Співдружності та її статутних установ. У переліку цих засобів — Звернення до Генерального секретаря ООН з пропозицією надати СНД статус спостерігача в Генеральній Асамблеї ООН. Таку резолюцію прийняла Генеральна Асамблея в березні 1994 року.

Статут СНД складається з преамбули та дев'яти розділів, що містять 45 статей. У ньому дається посилання на загальновизнані принципи й норми міжнародного права, положення Статуту ООН, Заключного акта й інших документів ОБСЄ.

В розділі І йдеться про цілі Співдружності, що охоплюють всі без винятку сфери міждержавного співробітництва, які реалізуються через спільні координаційні інститути.

Розділ II присвячено членству, III — колективній безпеці та військово-політичному співробітництву, IV — недопущенню конфліктів і вирішенню спорів, V — співробітництву в економічній, соціальній та правовій галузях.

Специфіка членства в СНД, згідно зі ст. 7 та 8 Статту, полягає в тому, що відрізняються:

а) держави-засновники Співдружності — держави, що підписали й ратифікували Угоду про створення СНД та Протокол до неї до часу прийняття Статуту;

б) держави-члени Співдружності — це ті держави-засновники, які беруть на себе зобов'язання згідно зі Статутом протягом одного року після його прийняття Радою голів держав, тобто до 22 січня 1994 року;

в) держави, що приєдналися й взяли на себе зобов'язання за Статутом шляхом приєднання до нього за згодою всіх держав-членів;

г) держави зі статусом асоційованого члена — це держави, що приєднуються до Співдружності на підставі рішення Ради голів держав з наміром брати участь в ок­ремих видах його діяльності на умовах, що визначаються угодою про асоційоване членство.

Статут припускає можливість виходу держав зі Співдружності за умови сповіщення про такий намір за 12 місяців до виходу.

До сфери спільної діяльності держав-членів, що реалізується на рівноправній основі через суспільні координуючі інститути відповідно до з ст. 7 Угоди та ст. 4 Статуту, належать: забезпечення прав і основних свобод людини; координація зовнішньополітичної діяльності, формування й розвиток загального економічного про­стору; митна політика; розвиток системи транспорту й зв'язку; охорона здоров'я та навколишнього середовища; питання соціальної та міграційної політики; боротьба з організованою злочинністю; оборонна політика та охорона зовнішніх кордонів.

За взаємною згодою держав-членів цей перелік може бути доповнений.

У структурі СНД існують два види органів:

1) органи, передбачені Статутом (уставні органи);

2) органи, створені на основі угод або рішень Ради голів держав, або Ради голів урядів (інші органи).

До першої групи належать Рада голів держав, Рада голів урядів, Координаційно-консультативний комітет, Рада міністрів закордонних справ. Рада міністрів оборо­ни, Рада командуючих прикордонними військами, Еко­номічний суд і Комісія з прав людини.

До другої групи входять Виконавчий секретаріат, Рада керівників зовнішньоекономічних відомств, Міждержавна рада з антимонопольної політики, Міждержавна рада з надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру, Бюро з координації боротьби з організова­ною злочинністю й іншими видами злочинів на території СНД та багато інших. У більшості випадків угода або рішення про утворення органу супроводжується затвер­дженням відповідного положення про нього.

Держави-члени мають при уставних та інших органах Співдружності постійних повноважних представників для підтримання взаємних зв'язків, захисту інтересів держави, яку вони представляють, участі в засіданнях органів, у переговорах тощо.

Правову основу міждержавних відносин в межах СНД, крім засновуючих статутних актів, забезпечує значне коло багатосторонніх та двосторонніх угод, які ми не будемо аналізувати в зв'язку з тим, що в більшості з них Україна не бере участі, а також у зв'язку з невизначеністю її відносин з цим пострадянським міждержавним об'єднанням, пасивним членом якого вона залишається, відсторонившись від підписання Статуту СНД при його укладанні в 1994 році і дотримуючись цього рішення вже на протязі дев’яти років.

Що до європейського правового простору, то, як відзначає автор його сучасної концепції А.Х. Саїдов, його сучасне розуміння базується на основі проблеми прав лю­дини. Дійсно, якщо до середини XX ст. стверджували, що все пов'язане з правами людини є виключно внутрішньою компетенцією кожної країни, то зараз всюди визнають, що рівень дотримання й поваги до прав людини визначає на міжнародній арені й ступінь довіри до країни.

Офіційно поняття «європейський правовий простір» було сформульоване як юридичний аспект загальноєвро­пейського процесу на Нараді з безпеки та співробітництва в Європі і стало загальною платформою в галузі прав людини, що однаково інтерпретується в усіх європейських країнах.

Отже, поняття «європейський правовий простір» містить усі позитивні аспекти у взаємовідносинах країн Європи в галузі прав людини та різних правових форм їхнього співробітництва. Разом з тим воно передбачає подальший їхній розвиток не тільки за допомогою міжнародного права, а й шляхом відповідної еволюції європейських національних правових систем. Формування європейського правового простору не передбачає появу якогось наддержавного європейського права. Йдеться про розробку різних форм взаємодії національних держав Європи, зближення їхніх законодавчих норм, пошук сучасних рішень конкретних загальноправових проблем, а не тільки питань прав людини. В наш час вже виділяються певні сфери правового регулювання, в яких зближення законодавств різних європейських країн є вкрай необхідним: наприклад, регламентація діяльності акціонерних товариств, спільних підприємств, зон вільного підприємництва, передача технологій тощо.

Ідея розвитку Європи, як єдиного правового простору розрахована на довгострокову історичну перспективу, й подальше розгортання цього загальноєвропейського процесу передбачає розробку й кодифікацію загальноєвропейських правових норм, розширення інфраструктури міждержавних регіональних договорів, угод, конвенцій, усіляких організаційних загальноєвропейських структур, що мають регулювати відносини між країнами-учасницями цього процесу в різних сферах політичного, економічного та гуманітарного життя. Саме цим визначається актуальність ідеї й концепції європейського правового простору взагалі й, для порівняльного правознавства зокрема.

Узагальнюючи, слід визначити європейський правовий простір як регіональну правову систему, що об'єднує національні правові системи європейських країн та правові системи США й Канади, які беруть участь у загальноєвропейському процесі. Він забезпечує правові відносини загальноєвропейського дому, загальноєвропейську правову спільність, без якої лозунг «Європа — наш спільний дім» не має сенсу.

Але це не загальне право наднаціонального характеру, а пошук і створення певного правового мінімуму в державах, який забезпечує їх нормальне взаємоспілкування в межах загальноєвропейського процесу.

Концепція «європейський правовий простір» виходить з того, що держави Європи мають виступати як правові держави, де державний механізм функціонує на основі вер­ховенства закону, принципу законності, де гарантовані правові відносини між державою й громадянином, забезпечені правова стабільність і безпека особи. Сучасний етап фор­мування європейського правового простору передбачає зближення, але не повну уніфікацію правових норм різних держав. Навіть у тих сферах, в яких зближення правових норм різних держав вже відбулося (наприклад, екологія), зберігається потреба в створенні більш досконалих юридичних механізмів. Для забезпечення зближення з правом європейських держав необхідно розробити понятійний апарат організаційно-правового простору та певні структури й механізми, які забезпечили 6 перехід від конфронтації, що інколи має місце, до співробітництва.

Вчені-юристи виділяють декілька рівнів європейського правового простору: правова сім'я, правова держава, співробітництво в межах міжнародних організацій, співробітництво між самими міжнародними організаціями.

Основними напрямами розвитку європейського простору, на їх погляд, є: по-перше, міжнародне право та його прогресивний розвиток; по-друге, відповідна еволюція внутрідержавного законодавства, судової практики тощо; по-третє, порівняльне дослідження правових систем як засіб виявлення загального та подолання відмінностей між ними, а також, парламентських, адміністративних, судових структур інших держав.

Не випадково виникнення поняття «європейський правовий простір» випередило виникнення поняття «європейський економічний простір»: правові системи ближче одна до одної, ніж економічні, оскільки їх форми відносно самостійні й можуть бути змінені завдяки при­стосовуваності права.

Рух правової системи України до європейського правового простору — довгий і тривалий процес поступового зближення й взаємної адаптації законодавства та права Ук­раїни до права Ради Європи, ОБСЄ, членом яких вона є, Європейського Союзу та інших європейських організацій, членства в яких вона прагне. В першу чергу тих норм, що регулюють розвиток співробітництва та обмінів між державами й народами. Такого роду процес має вести до подолання колізій з європейським правом у законодавстві України, до усунення адміністративно-технічних перешкод, що зберігаються в різних сферах співробітництва.

На наш погляд, при визначенні загальних параметрів і конкретних шляхів реалізації концепції європейського правового простору було б корисно ретельно вивчити наявний досвід правової інтеграції в межах Ради Європи та Європейського Союзу, оскільки існує можливість не винаходити нові норми, якщо вони вже існують, «працюють» та виправдали себе на практиці.

В рамках гельсінського процесу вже склався певний варіант гармонізації внутрішнього законодавства держав шляхом приведення його у відповідність з узгодженими загальноєвропейськими стандартами в галузі прав людини, гуманітарного співробітництва. Переваги такого шляху очевидні. Не нав'язуючи державам конкретні норми, не підміняючи внутрішні норми й інститути міжнародними, не зазіхаючи на самобутність правових систем (відмінності між якими зберігаються, зокрема, між континентальною та загальною правовими сім'ями), він визначає правові мінімальні стандарти демократичності, нижче яких держави не повинні спускатися в своєму національному законодавстві. Ідея загального європейського правового простору здатна надати цьому процесу, що фактично вже розпочався, більш послідовного та цілеспрямованого характеру.

При цьому в рамках концепції європейського право­вого простору порівняльне правознавство відіграє важливу роль у вирішенні трьох проблем. По-перше, в розробці критеріїв правової держави, що можливо, перш за все, шляхом порівняльного аналізу досвіду європейських країн, встановлення юридичних стандартів, що дозволяють відрізняти правову державу від неправової. По-друге, в подальшому підвищенні та конкретизації загальноєвропейських стандартів у галузі прав людини. Та в ході цього процесу мають розглядатися не окремі права, а весь комплекс прав — громадянських, політичних, соціальних, економічних і культурних.

В заключному розділі Віденського підсумкового документа «Людський вимір ОБСЄ» створено механізм, що дозволяє розвивати співробітництво держав у галузі прав людини, який одержав назву віденського механізму. Йдеться про те, що держави обмінюватимуться інформацією щодо дотримання прав людини, основних свобод, контактів між людьми та інших проблем гуманітарного характеру.

І нарешті, по-третє, порівняльне правознавство відіграє значну роль у вдосконаленні механізму спів­робітництва в питаннях людського виміру. Такий контрольний механізм має відіграти суттєву роль як додатковий міжнародний засіб правового захисту людини, який не підмінятиме собою національні засоби, але певною мірою контролюватиме останні й мобілізуватиме їх на більш чітку працю.

В свою чергу у відповідності до Європейської конвенції захисту прав людини й основних свобод 1950 року держави — члени Ради Європи, в тому числі Україна, зо­бов'язалися дотримуватися прав людини й основних свобод, які підлягають їх юрисдикції. Ця Конвенція спрямована не на заміну національних систем такого захисту, а на забезпечення міжнародних гарантій на додаток до вже встановлених національними правовими системами, що проявляється перш за все в інкорпорованості положень Конвенції у внутрішньодержавні правові норми. Але імплементація, як відомо, здійснювалась по-різному в різних державах. В одних було змінено внутрішнє зако­нодавство з метою приведення його у відповідність до положень Конвенції, а в інших норми Конвенції були включені в національне законодавство, що надало кожному громадянинові можливість звертатися зі скаргою або позовом у національний судовий орган, безпосередньо посилаючись на положення цього міжнародного договору. До речі, там, де Конвенція не була прямо інкорпорована, національне право не повинно їй протирічити.

Подальший розвиток європейського правового про­стору може відбуватися на двох рівнях — загальноєвропейському й національному. На першому рівні наповнення реальним змістом ідеї єдиного європейського простору передбачає як формування нових політико-правових структур, так і надання загальноєвропейського характеру вже існуючим регіональним організаціям та міжнародно-правовим угодам, а на другому — приведення внутрішнього законодавства у відповідність до міжнародних, в тому числі до загальноєвропейських, норм й зобов'язань.

Це дозволить усунути невідповідність правових норм в країнах-учасницях ОБСЄ, що ускладнює політичну взаємодію, а також розвиток економічних відносин і гуманітарного співробітництва.

В усуненні бар'єрів на шляху економічного співробітництва важливе значення має створення стабільної правової основи економічних відносин між європейськими країнами. При цьому на перший план мають вийти: створення однакових правових умов для діяльності спільних підприємств; розробка угод, що регулюють іноземні інвестиції; правовий режим для вкладника капіталу; передачу та охорону технології, що надається іноземним інвестором в якості вкладу в спільні підприємства; діяльність вільних економічних зон; розробка акціонерного права; створення правових засад регіональної системи екологічної безпеки, зокрема шляхом розробки і прийняття системи загальноєвропейських стандартів щодо навколишнього середовища та запровадження міжнародного контролю за станом їх дотримання і санкцій за їх порушення. Безумовно, усвідомлення концепції європейського правового простору впливає на національні правові процеси, створює додаткові стимули для подальшої їх демократизації в процесі приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних, зокрема регіональних зобов'язань.

В цілому інтеграція України у європейський правовий простір має супроводжуватися цирокомасштабним реформуванням правової системи України. До того ж міжнародні зобов’язання країни вимагають розробки нових або оновлення національних законодавчих актів, орієнтованих на європейські правові стандарти, встановлені програмними документами Ради Європи та законодавством Європейського Союзу (далі – ЄС).

На жаль, при розробці проектів законів гармонізація норм ЄС нерідко розуміється як механічне перенесення в закони України калькованих перекладів положень європейських документів замість внесення обов’язкових положень останніх у національне законодавство.

Але сокільки України не брала на себе прямих зобов’язань щодо повного приведення власного законодавства у відповідність з правами ЄС, рішення щодо доцільності повного або часткового використанняположень відповідних нормативних актів ЄС при підготовці проектів нормативних актів ЄС має прийматися законодавцем.

На нашу думку, для якісного забезпечення цього процесу потрібно провести масштабне порівняльно-правове дослідження з метою створення грунтовного документу, що детально визначав би стан сучасної відповідності законодавства України праву ЄС, а також містив би конкретні рекомендації щодо внесення змін до законодавства України.

Такий документ мав би містити перелік нормативних актів ЄС, з якими має бути гармонізоване законодавство України в кожній галузі права. Такий підхід міг би також активізувати діяльність України щодо виконання своїх міжнародно-правових зобов’язань, зокрема, перед Радою Європи, ОБСЄ.

У зв'язку з цим порівняльне правознавство, в тому числі в Україні, має стати своєрідним засобом контролю, який, з одного боку, реєстрував би те, що вже зроблено, а з другого — визначав би те, що ще належить відобразити у національному законодавстві. Але цим не обмежується завдання порівняльного правознавства. Справа в тому, що, як відзначали Р. Давід і К. Жоффре-Спінозі, нове європейське право не збігається з системою романо-германського права, до якої належать правові системи більшості країн, що входять в це регіональне об'єднання. Останнє, на наш погляд, являє собою суміш романс-германського, континентального та загального права, оскільки значна роль в ньому відведена прецедентному праву — основній ознаці правової сім'ї загального права. А саме — рішенням економічного суду Європейського Союзу, які мають обов'язкову силу в усіх країнах-членах ЄС, а також рішенням Європейського суду з прав людини (Ради Європи), які мають обов'язкову силу при розгляді аналогічних справ в цьому суді, а також в судах країн — членів Ради Європи.

Приблизно так можна стисло охарактеризувати основні риси правового простору, в умовах якого функціонує й під впливом якого розвивається правова система сучасної України та від якого значною мірою залежить і залежатиме її місце на сучасній правовій карті світу.

2. Концептуальні внутрішньоправові аспекти й фактори, що впливають на стан, розвиток і місце правової системи України

Крім вже зазначених факторів, що впливають на визначення місця правової системи України на правовій карті світу, воно в значній мірі залежить також від правильного і своєчасного усвідомлення комплексу внутрішньоправових питань, в якому вона функціонує й розвивається. І в першу чергу, на наш погляд, від типізації держави і права України як держави і права перехідного типу, до яких порівняльне правознавство відносить держави, що «переходять» від одного типу соціально-економічної формації й притаманного їй типу держави до іншого. В нашому випадку — від соціалістичної, вірніше, псевдосоціалістичної, до капіталістичної формації й відповідного типу держави.

Україну, як і більшість незалежних держав, що виникли на теренах колишнього СРСР, порівняльне правознавство відносить до «пострадянських», або «постсоціалістичних» держав, а їх правові системи — до «постсоціалістичних», дослідженням яких присвячені численні праці компаративістів близького і далекого за­рубіжжя, наведені в переліку літератури, що додається. В цьому підрозділі серед інших викладені погляди М.Н. Марченко, який вважає, що всі пострадянські постсоціалістичні держави і їх правові системи разом, а також кожна з них окремо мають, як і раніше, досить багато спільних ознак і формують певну спільність держав та правових систем, яку можна і слід сприймати як логічно-історичне продовження й поступовий перехід від соціалістичної правової сім'ї до постсоціалістичної правової системи як проміжної в наступному русі до інших існуючих правових сімей і систем.

Такий перехідний стан не є чимось надзвичайним або винятковим, оскільки це явище є спільним для всіх країн і регіонів світу, мало і має місце протягом усієї історії розвитку держав і права в перехідний між двома різними їх типами період.

Важливо також усвідомити, що під перехідним типом (видом, станом) держави і права розуміємо не процес їх розвитку взагалі або їх сталий перехідний стан як такий, а тільки певний період при переході від одного їх типу до іншого при зміні певних суспільно-економічних фор­мацій. Особливо актуальним це є для України, яка знахо­диться на перехідному етапі свого поступу від соціалізму, вірніше, псевдосоціалізму, до капіталізму, як і для ко­лишніх республік СРСР та соціалістичних (псевдосоціалістичних) країн Східної Європи, що долають такий самий шлях. При цьому перехідний етап для держави і права — завжди складний, внутрішньо суперечливий і нерідко дуже болісний процес, в тому числі для суспільства, що пов'язано з критичною переоцінкою свого минулого, сучасного й невизначеністю в оцінці свого майбутнього. Природно, що для кожної держави і права перехідного типу характерні як ознаки й риси, притаманні будь-якій державі і праву, так і притаманні їм відмінності й особливості, що розглядаються нижче. По-перше, всі держави і правові системи перехідних типів виникають, як правило, не інакше, як в результаті соціально-економічних та політичних катаклізмів. В залежності від конкретних історичних умов форми, темпи, засоби впливу таких соціальних подій на державне та суспільно-політичне життя, як і обумовлені цим впливом темпи становлення нової держави та її права, неоднакові.

По-друге, перехідний стан держави і права та самого суспільства містить у собі декілька можливих варіантів подальшої еволюції соціальної та державно-правової матерії, альтернативні шляхи розвитку держави, права й суспільства.

Наприклад, сучасний перехідний стан України, як й інших колишніх соціалістичних держав, містить альтернативу їх розвитку в напрямку створення суспільства, держави і права, характерних для епохи раннього (дикого) капіталізму або пізнього («монополістичного») капіталізму, або соціал-демократизму. Разом з тим воно надає владним групам, що визначають долі цих держав і народів на даному історичному відрізку часу, можливість розробити своє власне бачення шляхів розвитку держави, права й суспільства з урахуванням історичних та інших традицій своєї держави, рівня розвитку економіки та культури суспільства, особли­востей побуту народу, нації або домінуючих етнічних груп.

Наявність реальної альтернативи в перехідний період, можливість реального вибору шляху розвитку держави і права визначається багатьма об'єктивними й суб'єктивними факторами. Серед них: економічні можливості держави і суспільства; співвідношення конкуруючих сил; інтелектуальні можливості нових державних лідерів і політиків; ступінь їх політичної заангажованості й залежності від зовнішніх чинників; характер ідеологічних уста­новок влади, владних структур і опозиційних сил; їх спроможність до компромісів, а також до спільної розробки концепції розвитку перехідної держави і права, до проведення основних її положень в життя; рівень їх політичної гнучкості та ступінь ідеологічної заангажованості тощо.

Ці та подібні їм фактори діють в основному на звичайному політичному, а точніше — політико-прагматичному рівні. Але поряд з ними існують і фактори іншого роду, що проявляються на більш високому, філософсько-історичному, інтелектуальному рівні. Їх сутність полягає в тому, що при визначенні шляху розвитку держави і права в перехідний період, при розробці його концепції за основу беруться не тільки діючі на історично обмеженому відрізку часу та простору фактори, короткочасні корисливі інтереси, а й філософські погляди щодо всього історичного процесу розвитку держави і суспільства, а також уявлення інтелектуальної еліти певної держави щодо того, який шлях розвитку держави й суспільства слід вважати прогресивним, а який — регресивним.

Різновид капіталізму, що створюється при цьому, — «народний», «олігархічний», «з національною символікою» тощо — не має принципового значення. Головне в тім, що будується не соціалізм, а капіталізм, з економікою та побудовою справжньої демократичної капіталістичної держави, права та суспільства.

По-третє, перехідний стан соціалістичної або будь-якої іншої держави, права і суспільства, на базі яких вони виникають і розвиваються, неминуче пов'язаний з різкими змінами характеру й масштабів традиційних економічних зв'язків, тимчасовим розладнанням економіки, послабленням матеріальної основи держави й правової системи, різким падінням життєвого рівня значної частини населення. Це свого роду сумна зако­номірність, притаманна всім перехідним періодам та етапам, яка особливо проявилася в останню декаду «розгорнутого будівництва» ринкових відносин в сучасній Україні та інших колишніх соціалістичних країнах на шляху їх «зворотного переходу» від соціалізму до «народ­ного» або «олігархічного» капіталізму.

По-четверте, для перехідного типу держави і права характерні тимчасове послаблення її соціальних та політичних основ, що зумовлено переоцінкою соціально-політичних цінностей значною частиною населення, що відбувається в державі, неминучі при цьому хитання між старою й новою державною владою і політичною елітою в умовах соціальної напруги, суспільного розпачу та хаосу.

По-п'яте, перехідний тип держави і права крім вже згаданих особливостей відрізняється, як правило, домінуванням у системі поділу державної влади вико­навчо-розпорядчої влади. Це обумовлюється як об'єктивними, так і суб'єктивними факторами. Серед об'єктивних факторів виділяються перш за все природа й характер виконавчої влади, зокрема її мобільність, опе­ративність, дієвість, здатність до швидкої концентрації й ефективного використання матеріальних, духовних, фінансових та інших резервів і можливостей.

Серед суб'єктивних факторів важливе значення ма­ють економічні політичні та інші інтереси окремих груп людей або конкретних осіб, що активно впливають на виконавчу владу, а також професійні та особисті якості людей — безпосередніх представників виконавчої влади. Важливість суб'єктивних факторів посилюється також тим, що в перехідний період, як правило, відбувається перерозподіл власності.

По-шосте, поряд із зазначеними ознаками й рисами держава і право перехідного типу відрізняються також й іншими особливостями. Серед них: підвищення ролі й значення об'єктивного і суб'єктивного факторів в розвитку держави і права в перехідний період і органічне сполучення в державно-правовому механізмі перехідно­го періоду елементів старого й нового; періодична зміна в процесі розвитку суспільства в перехідний період дер­жавних форм і режимів; виконання державою і правом в перехідний період цілого комплексу нових завдань, що охоплюють усі сфери життя суспільства.

Держава, яка перебуває у стані переходу, як правило, в цей період вирішує дві взаємопов'язані між собою та доповнюючи одна одну групи завдань. Одна з них стосується реорганізації самого державного механізму — зміни його сутності, змісту, форм організації, методів діяльності, структури. Інша ж торкається змін у суспільстві, реформування економіки, встановлення нових орієнтирів у внутрішній та зовнішній політиці, фор­мування нової офіційної ідеології.

В прямій залежності від характеру та видів завдань, що стоять перед державою в перехідний період, знаходяться й основні напрями її діяльності, а також її функції.

Поряд із зазначеними, постсоціалістична держава як перехідний тип держави одночасно вирішує завдання створення однотипної, тобто постсоціалістичної правової системи. При цьому в першу чергу особлива увага приділяється конституційному законодавству перехідного періоду, яке являє собою систему чинних конституційних актів або тих, які передбачені самою конституцією, на цьому етапі в тій чи іншій постсоціалістичній країні. Відомо, що характер, сутність і зміст конституційного законодавства ніколи не залишалися незмінними, застиглими. Кожному етапу розвитку суспільства, його економічному, соціально-політичному, культурному та іншим рівням завжди відповідає певний рівень розвитку конституційного законодавства, намагання досягти найбільш повної відповідності конституційного законодавства умовам життя й рівню розвитку суспільства, найбільш адекватного відображення в ньому процесів, що відбуваються в суспільстві.

Зокрема, особливо це стосується відображення в конституції співвідношення протидіючих одна одній і одночасно взаємодіючих одна з одною соціально-класових та інших суспільних сил.

В перехідний період завдяки його динамічності особливо проявляються як реальний, так і формальний характер конституції та інших конституційних актів; виявляються відповідність або, навпаки, невідповідність конституції реальному життю з усіма його складностями та протиріччями; виявляються адекватність або неадекватність відображення в конституції реальних економічних та соціально-політичних процесів, що відбуваються в суспільстві, а отже, її життєвість або штучність.

Численні приклади такого роду характеризують конституції України та інших колишніх соціалістичних держав, прийняті ними в перехідний період. Так, продекларувавши себе в них соціальними, демократичними, правовими державами без достатніх для того підстав, вони тим самим не тільки спотворили теоретично й практично важливі за своїми наслідками положення і перетворили їх на пропагандистське гасло, а й значною мірою підірвали довіру до самих конституцій як до фундаментальних актів, що адекватно відображають процеси, що відбуваються в реальному житті.

Слід зазначити, що на сьогодні залишається гострою проблема подолання розриву між закріпленими в чинній Конституцій України деякими положеннями та дійсністю. Зокрема, мова іде про соціальний характер держави, соціальні права людини і громадянина, соціальну спрямованість економіки тощо. Ці та ряд інших положень Конституції є в цілому, символічними. Практично, вони реалізуються здебільшого частково. Більшість основних соціальних прав і свобод людини і громадянина в Україні залишаються нереалізованими. Однією з основних причин цього є відсутність норм, які передбачають відповідальність органів державної влади, громадських організацій та керівників підприємств, установ, організацій за порушення цих прав. Ще не існує надійного механізму захисту і забезпечення прав і свобод, контролю за їх дотриманням, створення державою умов для реалізації основних соціальних прав громадян.

За сучасних умов частина соціально-економічних, культурних прав людини і громадянина перетворена на гасла (наприклад, право на достатній життєвий рівень, право на житло, на соціальний захист тощо). Щодо інших прав слід зазначити суттєве зниження їх рівня (наприклад, право на безоплатну медичну допомогу, на безоплатну освіту тощо), що вам добре відомо.

До того ж, значна частина конституційно позитивних прав сформульована таким чином, що їх сутність, елементи не мають засобів реалізації. Відповідальність держави набуває в таких випадках не юридичного, а політичного характеру. Так, громадяни не можуть вирішити питання захисту їх соціально-економічних прав і свобод через звернення до суду і відповідні судові рішення, оскільки відсутні економічні умови реалізації частини економічних, соціальних і культурних прав громадян. Щодо низки інших прав у Конституції зазначено, що держава лише „сприяє” чи „створює умови для їх реалізації”. Зокрема, щодо права на охорону здоров’я і безоплатну медичну допомогу (ст. 49), щодо права на своєчасне одержання винагороди за працю і право на заробітну плату не нижче норми визначеної законом (ст. 43), щодо права на житло і створення державою умов, за яких кожен громадянин матиме змогу побудувати, придбати у власність або взяти в оренду житло (ст. 47), щодо права на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (ст. 48).

Проте є й такі права, відповідно до яких держава задекларувала положення, що вона їх „гарантує” (ст.ст. 28, 46, 50, 53, 54), а насправді захистити їх юридичними механізмами неможливо внаслідок відсутності матеріальних умов реалізації. Мова йде відносно права на повагу людської гідності і недопущення катування, жостокого поводження (ст. 28), права на соціальний захист і пенсії, що мають забезпечити рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ст. 46), права на безпечне довкілля та відшкодування завданої порушення цього права шкоди (ст. 50), права на освіту і її доступність (ст. 53) тощо.

Тому закріплене у ст. 8 Основного Закону положення про те, що звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується, втрачає загально-обов’язковий характер, є завідомо не здійсненним у повному обсязі. Це дискредитує Конституцію, підриває довіру громадян до держави, є чинником правового скептицизму та нігілізму. Україна також не виконує свого зобов’язання стосовно приєднаня до Європейської соціальної Хартії, що ставить під загрозу дотримання країною принципу єдності здійснення громадянських, політичних та соціально-економічних прав людини. Дії України обмежилися формальним підписанням Хартії. Ще більш серйозною проблемою порівняно з імплементацією стандартів Ради Європи в законодавство України є їх дотримання в реальному житті, що викликає відповідну критику в Раді Європи. В Україні спостерігаються масові порушення прав людини. Про це свідчать висновки органів Ради Європи, зокрема Парламентської Асамблеї, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, національних та зарубіжних правозахисних наурядових організацій. Наслідком масових порушень в Україні основних прав людини, а також недооцінка державними органами та посадовими особами України правової природи контрольних механізмів Ради Європи, може стати застосування до нашої країни санкцій, а саме: позбавлення української делегації права участі в сесіях Парламентської Асамблеї, призупинення членства в організації або навіть виключення з неї.

Виявляючи особливості конституційного законодавства перехідного періоду в порівнянні зі звичайним періодом його розвитку, не можна не звернути увагу також на такі фактори та обставини.

По-перше, необхідно зазначити, що з допомогою конституційного законодавства, і в першу чергу самих конституцій, створюються умови для нового конституційного, державного та суспільного устрою.

Так, у конституціях всіх пострадянських держав в непрямій формі міститься відмова від попередньої концепції держави, державної влади та суспільного устрою. І одночасно в прямій формі декларується й закріплюється нова концепція: попередня концепція єдиної системи рад народних депутатів як основи всієї державності замінюється концепцією розподілу влади.

По-друге, за допомогою конституційного законодавства перехідного періоду створюються умови для формування нової системи економічних відносин у суспільстві, для становлення й розвитку економічної основи нового державного устрою, зокрема шляхом конституційного закріплення різноманітних форм власності. Положення про визнання та однаковий захист різних форм власності містяться практично в усіх кон­ституціях, прийнятих у перехідний період.

Природно, що поряд із законодавчим закріпленням різних форм власності існують й інші шляхи створення економічних основ нового державного та суспільного ладу. Серед них: розширення кола суб'єктів господарювання; скасування державної монополії в сфері зовнішньоторго­вельних операцій; визнання стратегічно важливою державну політику приватизації власності, денаціоналізації загальнодержавних об'єктів та деколективізації народного господарства; вдосконалення фінансово-кредитної системи країни тощо.

По-третє, конституційне закріплюються нові принципи організації й функціонування державного та суспільно-політичного життя. Як відомо, в кожній пострадянській конституції закріплено принцип розподілу влади.

Формулювання цього положення не завжди однакові, але зміст їх завжди один і той самий — влада не повинна концентруватися в одних руках або в системі якихось однорідних — законодавчих, виконавчих або судових — установ і органів, а має бути збалансовано розподілена між ними.

Майже в усіх конституціях перехідного періоду закріплено принцип політичного та ідеологічного плюралізму.

По-четверте, в конституційному законодавстві перехідного періоду більше уваги, у порівнянні з минулим законодавством, приділяється основним правам і свободам громадян.

Серед останніх, проголошених в нових конституціях перехідного періоду, особливо виділяються політичні права й свободи: право на життя, право на визначення своєї національної належності, право приватної власності, право на вільне використання своїх здібностей та майна для підприємницької та іншої, не забороненої еко­номічної діяльності, право на відшкодування державою шкоди, завданої незаконними діями (або бездіяльністю) органів державної влади або посадових осіб, право на страйк, право на подачу петицій тощо.

Фактично кожна конституція, прийнята в перехідний період, містить окремий розділ, присвячений основ­ним правам, свободам і обов'язкам громадян. Проблема ж у тім, що права й свободи в них широко декларуються, але не завжди гарантуються і можуть бути реалізовані на практиці.

По-п'яте, в конституційних законах перехідного періоду не тільки проголошується більш широке коло прав і свобод громадянина, а й більш відкрито та розгорнуто визначаються їх обмеження.

Такі приклади мають місце в сучасних конституціях Російської Федерації, Грузії, інших нових незалежних держав. Цілий ряд таких обмежень міститься також в Конституції України. Так, згідно зі ст. 34, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для попередження розголошення секретної інформації, отриманої конфіденційно, або для підтримки авторитету й неупередженості правосуддя законом може бути обмежено здійснення таких прав, як право на свободу думки й слова, на вільне висловлювання своїх поглядів та переконань, а також право вільно збирати, зберігати, використовувати та розповсюджувати інформацію усно, письмово або іншим способом за своїм вибором. В Конституції України містяться також інші обмеження.

По-шосте, більшість з пострадянських конституцій проголошені основними законами прямої дії. Зокрема, ст. 8 Конституції України проголошує, що норми Кон­ституції України є нормами прямої дії.

По-сьоме, важливою особливістю конституційного законодавства перехідного періоду є визнання пріоритету міжнародного права перед внутрішнім, хоча численні сучасні держави, в тому числі Україна, внаслідок різних причин взагалі уникли закріплення питання щодо пріоритетності або непріоритетності міжнародного права над національним правом на конституційному рівні, обмежившись визнанням загальновизнаних принципів і норм міжнародного права (ст. 18 Конституції України).

Безумовно також, що типізація постсоціалістичної правової системи України і визначення її місця на правовій карті світу значної мірою залежить від подальшого статусу й долі соціалістичної правової сім'ї і правових систем, що були або залишилися в її складі, оскільки всі вони (сім'я й системи) в тому вигляді, в якому існували в 70-80 роках минулого століття, перестали існувати й піддаються докорінним змінам в залежності від обраних їх країнами шляхів подальшого розвитку.

Після розпаду Радянського Союзу та соціалістичної співдружності в структурі соціалістичної правової сім'ї залишилися тільки правові системи Китаю, Північної Кореї та Куби.

А на території колишнього Радянського Союзу, як і колишніх соціалістичних держав, був започаткований процес створення нових правових систем, який відбувається при наявності й функціонуванні значного масиву тепер уже постсоціалістичного права, що характерно і для України.

Зазначені зміни викликали жваві й тривалі дискусії компаративістів близького і далекого зарубіжжя щодо долі й тривалості існування соціалістичної правової сім'ї та її впливу на обидві самостійно існуючі частини.

Значна група дослідників наполягає на тому, що із зникненням державної структури майже одночасно й автоматично зникає і вся правова структура В інших випадках поспішна зміна оцінок соціалістичного права виявилася в тому, що соціалістичну правову сім'ю деякі автори почали визнавати як неспроможну не тільки в її сучасному вигляді й стані, а навіть в історичному плані, вважаючи її не більш як історичним пам'ятником.

Ще одна група авторів запропонувала переглянути колишню класифікацію національних правових систем і виділити замість соціалістичної правової сім'ї правову сім'ю слов'янських народів.

Основним аргументом на користь виділення цієї сім'ї, на їхню думку, має бути наявність слов'янської правової спільності, що базується на «значній культурно-істо­ричній специфіці правових цінностей слов'янських країн», на глибоких «національних, духовних, історичних, соціальних і юридичних коренях в правовій культурі Росії та ряду східноєвропейських країн». Оскільки найважливішим фактором визнається «самобутність слов'янської правової сім'ї і перш за все російської правової системи», яка зумовлена «не стільки техніко-юридичними, формальними ознаками, скільки глибокими соціальними, культурними основами життя слов'янських народів», приналежність правової системи України до неї в наш час і в майбутньому маловірогідна. До того ж виділення слов'янської правової сім'ї серед інших правових сімей не вирішує проблеми статусу соціалістичного права в сучасних умовах. Розв'язання цієї проблеми, на думку М.Н. Марченка, лежить дещо в іншій площині, а саме:

в площині рішення її складових проблем щодо: а) статусу існуючого після розпаду «співдружності соціалістичних держав» державно-правового анклаву (Китай, Південна Корея, Куба); б) статусу постсоціалістичних правових систем, що виникли на території колишнього СРСР і «країн народної демократії»; в) рівня правонаступництва постсоціалістичних державно-правових систем відносно попередніх соціалістичних державно-правових систем.

У нашому випадку соціалістична правова сім'я розпалася на дві складові частини — ту, що залишається в попередньому соціально-політичному розумінні — «соціалістичну» частину (правовий анклав), і ту, що виникла на модернізованій соціалістичній основі — «постсоціалістичну» частину.

Зрозуміло, що до оцінки міста й долі кожної з них в правовій географії світу потрібен диференційований підхід. Але для рішення проблеми визначення статусу попередньої соціалістичної правової сім'ї є правомірним і припустимим також інший підхід. А саме — погляд на соціалістичну правову сім'ю як на певне цілісне утворення, що склалося в період становлення й розвитку соціалістичної державної системи і на певному історичному відрізку часу зберігається, хоча і в модернізованому, а точніше — в деградованому вигляді, й після «офіційної ліквідації».

В основі такого підходу лежить, по-перше, стійка точка зору в юридичній літературі щодо того, що будь-яка національна правова система, а разом з тим і будь-яка правова, в тому числі соціалістична, сім'я ніколи не зводилася тільки до сукупності правових норм, що вида­ються або санкціонуються державою. Вона включає в себе також правову культуру, правову ідеологію, правову свідомість, правовий менталітет, правові традиції, звичаї та багато інших компонентів, які напряму пов'язані не з державою, а з соціальним життям, суспільством.

І по-друге, теза щодо відносної самостійності держави по відношенню до права, правової системи, а отже, і до правової сім'ї. З цього випливає, що не всі зміни в державі й зовсім не обов'язково миттєво мають відповідним шляхом повністю відтворитись і в праві. Тобто зникнення з історичної арени держави, виникнення на її місті іншої зовсім не означає негайного зникнення чинного колись права і правової системи.

І якщо припустимо говорити при цьому, наприклад, про зупинення дії складових її правових норм або окремих принципів, було б помилковим вести мову про одночасне зникнення разом з соціалістичною (псевдосоціалістичною) або іншою державою правової свідомості її народу, сформованої в соціалістичному (псевдосоціалістичному) середовищі, юридичного менталітету, правових ідей, теорій і доктрин, побудованих на базі соціалістичних ідей, правової культури, традицій, звичаїв, тобто всього того, що становить важливий компонент будь-якої правової системи і, природно, правової сім'ї.

Потрібна зміна не одного покоління колишнього соціалістичного (псевдосоціалістичного), а зараз «постсоціалістичного» суспільства, доки з суспільної свідомості за найбільш «сприятливих» умов буде витиснуто соціалістичний синдром — стереотип, що склався протягом багатьох десятиліть, а його замінено новим капіталістичним синдромом. І поки цього ще не сталося, правова система України, згідно з канонами порівняльного правознавства, зберігатиме постсоціалістичний характер і статус, який, безумовно, змінюватиметься в залежності від майбутнього розвитку й долі України.

І нарешті, щодо питання про місце правової системи України на правовій карті світу — штучно змодельованій структурі, об'єкті постійно триваючих досліджень порівняльного правознавства, що в певному порядку і на основі певних критеріїв визначає й характеризує всі існуючі в світі правові сім'ї та системи, ознайомленню із знач­ною частиною яких був присвячений попередній розділ.

Стисло відповідаючи на головне питання цього розділу — щодо місця правової системи України на згаданій карті, слід зазначити, що, на нашу думку, вона закінчує своє перебування в соціалістичній правовій сім'ї в формі постсоціалістичної перехідної правової системи, дедалі більше набуваючи ознак континентальної правової сім'ї, до якої вона вже офіційно належала в минулому, в дореволюційні й перші післяреволюційні роки, а також фактично завдяки кодифікованості законодавства та іншим ознакам і в радянські часи, хоча офіційно вважалася складовою соціалістичної правової сім'ї.

Прогнозуючи її майбутню долю, можна було б без застережень погодитись із думкою значної частини вчених-юристів, які пов'язують майбутнє правової системи України саме з континентальною правовою сім'єю. Водночас не можна ігнорувати й виключати існуючу поки що на теоретичному рівні можливість такого розвитку подій, коли наступний рух правової системи України після згаданого постсоціалістичного перехідного етапу буде спрямований на інші існуючі чи нові правові сім'ї або групи правових сімей, наприклад, слов'янську правову сім'ю або групи змішаних правових систем, зокрема, в разі й після визнання та застосування прецедентного права європейських міждержавних організацій, що має обов'язковий характер для держав-членів.

На наш погляд, остаточний вибір із зазначених альтернатив багато в чому залежатиме не тільки від підсумків протистояння впливу на правову систему України пострадянського та європейського правових просторів, а й від свідомо обраних і якісно реалізованих напрямків її наступного розвитку та вдосконалення шляхом приведення національного законодавства у відповідність з міжнародними зобов'язаннями України відносно демократизації суспільства й забезпечення гарантій прав людини, а та­кож шляхом його узгодженню з іншими загальноєвропейськими правовими стандартами та іншими виклика­ми, такими як пряма дія і пріоритет європейського права, прецедентне право останнього тощо. До того ж, як стверджує практика, все це потребує значного часу, який і відповість остаточно на ці та інші питання, а також відповідних політико-економічних умов в нашій країні, де, як відомо всім, на превеликий жаль, беззупинне зростання корупції веде до зниження рівня легітимності державної влади, дискредитації права як основного механізму регулювання відносин держави і суспільства.

На думку багатьох дослідників в країні наявні ознаки падіння авторитету закону, „падіння” принципу законності, практичний розвал системи контролю і нагляду, зведення нанівець принципу невідворотності покарання за правопороушення, відсутність реальних гарантій продекларованих вКонституції України прав і свобод.

Безумовно, головна причина такого становища полягає в тому, що несприйняття тоталітарної держави минулого і негативне ставлення до неї було поширене на державу і право як такі, що й призвело до послаблення держави, розрегульованості її органів та механізмів. Для подолання цих недоліків необхідна сильна демократична соціально-правова держава з розвинутою правовою системою, ефективність якої і визначить остаточне місце правової системи України на правовій карті світу.