3. Правова сім'я як специфічна категорія порівняльного правознавства. Вчення про правові сім'ї

На відміну від правової системи, категорія «правова сім'я» застосовується в правовій науці в декількох значеннях. Найвужчим є поняття, коли під

правовою сім'єю розуміють право певної держави, й термінологічне воно визначається як «національна правова система». При цьому не слід змішувати поняття «правова сім'я» в його вузькому значенні з поняттям «система права». Це — не синоніми. Система права є поняттям структурно-інституціональним. Воно розкриває взаємозв'язок, співвідношення й структуру галузей права, що визначаються об'єктивними та суб'єктивними факторами.

Категорія «правова сім'я» використовується для визначення групи правових систем, які мають подібні юридичні ознаки, що дозволяють заявляти про відносну єдність цих систем. Поняття «правова сім'я» відображує ті особливості деяких правових систем, які є результатом подібності їх конкретно-історичного розвитку й структури, джерел, інститутів та галузей правової культури, традицій тощо. При вивченні іноземного права й використанні порівняльного методу це поняття дає можливість сконцентрувати увагу на певних «моделях», що репрезентують певні типи права, до яких входить більш чи менш значна кількість цих систем.

Таким чином, правова сім'я — це більш або менш широка сукупність національних правових систем, об'єднаних спільністю історичного формування, структури, джерел, галузей та правових інститутів, правозастосування, понятійно-категоріального апарату юридичної науки.

Найбільш поширеним є термін «правова сім'я», хоча різні спеціалісти використовують й іншу термінологію:

Р. Давід — «сім'я правових систем», К.Х. Еберт та М. Рейнстайн — «правові кола», Й. Сабо — «форма правових систем», С.С. Алексєєв — «структурна спільність» тощо.

За даними різних джерел, кількість національних правових систем наближається до двохсот, хоча вони знаходяться на різних стадіях правового розвитку, що зумовлено нерівномірністю соціального - й історичного розвитку держав та їхніх національних правових систем.

В юридичній компаративістиці виділяють два поняття правової системи — вузьке й широке. Під вузьким розуміють національне право, а під широким — більш або менш широку сукупність національних правових систем, об'єднаних загальним походженням джерел права, основних правових понять, методів та способів розвитку. В зв'язку з цим компаративісти використовують порівняння зі світовими релігіями, кожна з яких (напри­клад, християнство, іслам, буддизм) базується на фундаментальній єдності, що, однак, не виключає існування в її рамках сект, культів тощо. Як уже зазначалося, термінологія в другому випадку є надзвичайно різноманітною, але найбільш поширеним у компара­тивістській літературі є термін «правова сім'я».

При всьому розмаїтті існуючих позицій і точок зору можна (звичайно, умовно) виділити два основні напрями класифікації правових систем сучасності, кожен з яких, у свою чергу, має декілька різновидів з певними особливостями.

Перший напрям найповніше представлений у концепції правових сімей Р. Давіда, другий — у концепції «правового стилю» К. Цвайгерта.

Р. Давід висунув ідею трихотомії — трьох правових сімей (романс-германська, англосаксонська, соціалістична), до яких, на його думку, примикає решта світу, що охоплює чотири п'ятих планети під назвою «релігійні й традиційні системи». В основі його класифікації лежать два критерії: ідеологічний (сюди Р. Давід відносить фактори релігії, філософії, економічної та соціальної структури) й критерій юридичної техніки. При цьому обидва вони мають бути використані не ізольовано, а в сукупності. Класифікація Р. Давіда досить популярна в юридичній науці. Викладання нвчального курсу «Основні правові системи сучасності» у французьких університетах ведеться відповідно до цієї класифікації. В своїй книзі «Елементарний курс порівняльного цивільного права» Р. Давід відрізняє західні правові системи (тобто англосаксонські й романс-германські), в основі яких лежать принципи християнської моралі, ліберальної демократії та капіталістичної економіки; соціалістичні правові системи, засновані на соціалістичній економіці й відповідних їй політичних, соціальних та моральних принципах; правову систему ісламу, побудовану цілком на релігійній основі; індуїстську правову систему, що має специфічне філософське забарвлення й нарешті, китайську правову систему.

Найвідомішим представником другого напрямку є К. Цвайгерт, який протягом майже 40 років наполягає на «правовому стилі» як критерії класифікації. Він вважає, що окремі правопорядки й навіть групи правопорядків мають свій певний стиль, який порівняльне правознавство намагається виявити, а потім здійснити групування цих стилів у правові кола залежно від певних стильових елементів. На його думку, «стиль права» складається з п'яти факторів: походження та еволюція правової системи; своєрідність правового мислення; специфічні правові інститути; природа джерел права й способи їх тлумачення; ідеологічні фактори. Керуючись викладеним, К. Цвайгерт відрізняє вісім правових кіл: романське, германське, скандинавське, англо-американське, соціалістичне, далекосхідне, право ісламу, індуїстське право. Ця класифікація не є оригінальною й побудована вона на класифікації, запропонованій П. Арміжоном, Б. Нольде та М. Вольфом в їхньому курсі порівняльного права ще в 1950 році.

Але класифікації К. Цвайгерта дотримується К.Х. Еберт, який також звертається до теорії етноісторичного формування правових систем як однієї з можливих «робочих схем відмежування та упорядкування правових систем». Насамкінець слід вказати на досягнення порівняльного правознавства у вченні щодо правових сімей. На основі значного фактологічного матеріалу, одержаного в процесі вивчення багатьох національних правових систем, у другій половині XX століття окремі компаративісти перейшли до створення узагальнюючих робіт, присвячених глобальній панорамі права в сучасному світі це слід сприймати як змістовні намагання й спроби розглянути в стислих рамках однієї або двох книг основні правові системи сучасності.