14. Інформаційні ресурси

Вивчення дисципліни передбачає вміння студентів використовувати різні інформаційні ресурси, у тому числі Internet джерела.

РЕСУРСИ: Електронна нормативно-правова база, Інтернет:

1. Верховна Рада України http://www.rada.kiev.ua/

2. Верховний Суд України http://www.scourt.gov.ua/

3. Вищий спецiалiзований суд України з розгляду цивiльних i кримiнальних справ http://sc.gov.ua

4. Кабінет Міністрів України http://www.kmu.gov.ua/

5. Міністерство внутрішніх справ України http://www.npu.gov.ua/uk/

6. Міністерство юстиції України http://www.minjust.gov.ua/

7. Генеральна прокуратура України http://www.gp.gov.ua

8. Інформаційно-пошукова системи по законодавству «Ліга»: http://www.liga.kiev.ua/

9. Єдиний державний реєстр судових рішень України - www.reyestr.court.gov.ua/

10. http://www.nau.kiev.ua/

11. www.lawukraine.com

12. www.pravovik.com.ua

Додаток

Доповнення та зміни в робочій програмі

НА 20 - 20 н.р.

У робочу програму внесені такі зміни та доповнення:

1.

2.

3.

Унесені зміни та доповнення схвалені на засіданні кафедри (протокол № ___ від «____» ________________ 20 ____ р.).

Завідувач кафедри _________________ Г.А. Волошкевич

(підпис)

3. Тексти лекцій (курс лекцій, опорні конспекти лекцій)

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 1

Поняття, значення, підстави кваліфікації злочинів, подолання конкуренції кримінально-правових норм та деяких видів помилок у кримінальному праві при кваліфікації злочинів.

Лекція 1

Вступ (0,5 год.)

Тема 1. Поняття, види, стадії, значення та принципи кваліфікації злочинів. Склад злочину як підстава кваліфікації злочинів. (1,5 год.) Логіка викладу:

1. Поняття кваліфікації злочинів.

2. Види кваліфікації злочинів: дискусійні питання класифікації за певними критеріями кваліфікації злочинів.

3. Особливості формування структури кваліфікації злочинів, її стадій.

4. Значення кваліфікації злочинів.

5. Поняття принципів кваліфікації злочинів.

6. Склад злочину як підстава кваліфікації злочинів. Юридичне значення елементів та ознак складу злочину для кваліфікації злочинів.

1. Поняття кваліфікації злочинів.

Кваліфікувати злочин – означає встановити повну відповідність його ознак ознакам норми, що передбачає відповідальність за вчинення саме цього злочину. Тобто, кваліфікація злочину полягає у пошуку (визначенні) статті КК (статей, їх частин або пунктів), що передбачає відповідальність за скоєне суспільно небезпечне діяння. Термін «кваліфікація» походить від латинських слів – «qualis» (якість, який за якістю) та «facio» (роблю)]. У буквальному перекладі кваліфікація означає визначення якості, оцінку. Разом з тим цей термін багатозначний, оскільки може позначати й певну професію, спеціальність, рівень фахової підготовки до якої-небудь діяльності (праці), характеристику предмета чи явища, віднесення до певної категорії чи групи. З позиції права кваліфікація означає оцінку скоєного на підставі чинних правових норм, віднесення соціальних дій людей до певних нормативних категорій.

Що ж конкретно являє собою кваліфікація злочину та яке наукове визначення можна дати цьому поняттю? Щоб дослідити це питання пропонуємо прослідкувати генезис проблеми кваліфікації злочинів. З історичного погляду розвиток вчення про кваліфікацію злочинів можна поділити на декілька етапів:

1) стародавні часи;

2) середньовіччя;

3) кінець XVIIІ – початок XX століття;

4) радянський період;

5) сучасний період.

Відомо, що основи кваліфікації злочинів були закладені ще за часи Стародавнього Риму. У працях римських юристів (приміром, у Дігестах Юстиніана) розроблялися питання, пов’язані з тлумаченням і застосуванням закону, усуненням його прогалин і суперечностей, виробленням відповідних правил оцінки діянь тощо. Деякі з принципових надбань далеких часів не втратили актуальності для кваліфікації й дотепер (наприклад, прийнятними і зараз є положення, які в перекладі з латинської мови інтерпретуються таким чином: «спеціальний закон скасовує загальний», «співучасник слідує за головним виконавцем», «у подібних справах виносяться однакові рішення» тощо).

У період середньовіччя з його орієнтирами на інквізиційні процеси спостерігається майже повна відсутність уваги до питань кваліфікації злочинів. Головним завданням для обвинувачення у той час було не вирішення загальних питань, а лише встановлення конкретного злочинця. У пошуках відступників від віри (єретиків) злочином могла бути проголошена будь-яка дія, що не відповідала релігійним канонам чи інтересам феодалів. Суд не був пов’язаний з існуючим правом, а міг за власним розсудом і переконаннями притягувати осіб до кримінальної відповідальності. Зрозуміло, що період середньовіччя проблему кваліфікації злочинів наврядчи можна було зрушити з місця.

З кінця XVIIІ століття спостерігається підйом кримінально-правової науки та виникнення різних шкіл кримінального права, зокрема, антропологічної, соціологічної та класичної (її внесок оцінюється сучасниками як суттєвий). Цей період припадає на епоху буржуазних революцій, становлення та розвиток ідей законності, реформування системи правосуддя тощо. Усе це посприяло створенню національних кримінальних кодексів, ретельній диференціації кримінальної відповідальності та регулюванню положень, пов’язаних із правозастосовчою діяльністю. У працях видатних вчених-криміналістів тих часів (Ч. Беккарія, М. Таганцев, П. Люблінський тощо) висвітлювалися питання про суддівську роль щодо встановлення істини у кримінальних справах, значення складу злочину та вироблення чітких критеріїв у реалізації законодавчих норм. На початку XX століття правники не тільки вказували на наукові проблеми кваліфікації злочинів, а вже намагалися запропонувати конкретні шляхи їх вирішення. Іноді це призводило до численних дискусій і полеміки з боку опонентів (Є Васьковський, Г. Шершеневич тощо), проте саме таким чином досягалася істина.

Розвиток вчення про кваліфікацію злочинів у радянській науці включає два періоди: перший – від 1917 р. до кінця 50-х років, другий – від кінця 50-х років і практично до наших днів. У перші роки радянської влади ті, на кого держава покладала здійснювати кримінально-правову оцінку діянь винних осіб керувалися своєю «революційною свідомістю» та «пролетарським (селянським) походженням», а відтак цей процес був занадто швидким і, як правило, закінчувався розстрілом. Тим же розстрілом або концтаборами переважно закінчувалася кваліфікація злочинів під час сталінських репресій. Панування тоталітарного режиму та зневага до законності аніяк позитивно не позначалися на розробці положень про кваліфікацію злочинів. Проте подальший розвиток історії посприяв активізації наукових пошуків щодо питань кваліфікації злочинів.

Перші вагомі праці з теорії кваліфікації злочинів були надруковані лише після Другої світової війни. Зумовлювалося це, якнайменш, двома чинниками: по-перше, послабленням репресійних механізмів сталінізму у колишньому СРСР і посиленням позицій громадської думки та кримінально-правової науки; по-друге, наявністю низки міжнародних зобов’язань, які взяв на себе СРСР щодо дотримання прав і свобод людини і громадянина. Однією з важливих праць на цю тему була робота професора О. Герцензона «Квалификация преступлений». Кваліфікацію злочинів О. Герцензон визначав як встановлення відповідності конкретного діяння ознакам того чи іншого складу злочину, передбаченого кримінальним законом. У подальшому найбільший внесок у розвиток теорії кваліфікації злочинів зробив академік В. Кудрявцев. На його думку, кваліфікація злочинів – це встановлення та юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння та ознаками складу злочину, передбаченого кримінально-правовою нормою. Це визначення з невеликими уточненнями було підтримано й іншими вченими – А. Зелінським, Б. Куріновим, С. Тарарухіним.

Дефініція, яка була запропонована В. Кудрявцевим і підтримана іншими криміналістами, в цілому є вдалою. Разом з тим, наведене визначення викликає низку зауважень: 1) воно стосується лише офіційної кваліфікації (оскільки юридичне закріплення результатів кваліфікації характерне лише для неї), проте ця обставина у визначенні не відзначена; 2) встановлення відповідності між фактичними ознаками вчиненого посягання і ознаками, передбаченими кримінально-правовою нормою, це лише один із етапів процесу кваліфікації злочину, оскільки кваліфікація починається з пошуку кримінально-правової норми, яка передбачає відповідальність за скоєне; 3) не зазначено, що при кваліфікації враховуються не вci ознаки скоєного, а тільки ті, що мають юридичну значущість; 4) неточною є позиція, що кваліфікація стосується тільки юридичної оцінки діяння (насправді вона поширюється на все посягання в цілому, включаючи його предмет, потерпілого, суспільно небезпечні наслідки, ознаки суб’єкта тощо); 5) сумнівно, що в процесі кваліфікації встановлюється відповідність між фактичними ознаками скоєного i ознаками складу злочину, бо склад злочину, як юридична конструкція, виступає в ролі інструменту, що використовується при кваліфікації (через це кваліфікація скоріш за все полягає у встановленні відповідності між фактичними ознаками посягання i законом, який передбачає відповідальність за це посягання); 6) із визначення не випливає, що при кваліфікації злочинів застосовується як кримінальний закон, так i нормативні акти інших галузей права (а це має місце при наявності бланкетних диспозицій).

Проблеми кваліфікації злочинів були предметом уваги й Я. Брайніна, який досліджував їх як частину процесу застосування кримінально-правової норми. Цим вченим у публікаціях 60-х років минулого століття було акцентовано увагу на питаннях розмежування стадій застосування кримінального закону та додатково аргументовано, що кваліфікація злочину є необхідним елементом об’єктивної істини, котра встановлюється у справі. Таким же чином – як складову процесу застосування кримінального закону – розглядають кваліфікацію злочинів А. Наумов та А. Новіченко, які у своїх роботах зупинилися на питаннях щодо колізії кримінально-правових норм, конкретизації оціночних понять, подолання помилок при кваліфікації тощо. Одні праці вчених були присвячені методиці кваліфікації злочинів, інші – встановленню суб’єктивної сторони для кваліфікації скоєного, треті – аналізу практично-прикладних питань кваліфікації та кваліфікації окремих видів злочинів.

Сучасна кримінально-правова доктрина України дає декілька визначень поняттю «кваліфікація злочинів». Найбільш вживаним є таке визначення: кваліфікація злочинів – це встановлення і юридичне закріплення точної відповідності між ознаками діяння, вчиненого суб’єктом, й ознаками складу злочину, передбаченого законом про кримінальну відповідальність. У широкому розумінні кваліфікація злочинів – це: 1) «результат кримінально-правової оцінки діяння органами дізнання, попереднього розслідування, прокуратури та суду внаслідок чого констатовано, що скоєне є злочином, визначена норма(и) кримінального закону, яка(і) передбачає(ють) відповідальність за скоєне, встановлена відповідність між юридично-значущими ознаками посягання і ознаками злочину, передбаченими законом і процесуально закріплений висновок про наявність такої відповідності» (професор В. Навроцький); 2) «кримінально-правова оцінка вчиненого діяння, вибір і застосування до нього тієї кримінально-правової норми, яка найбільш повно описує його ознаки» (професор М. Коржанський).

У науці кримінального права слід відмежовувати поняття «кримінально-правова кваліфікація» та «кваліфікація злочинів». Поняття «кваліфікація злочинів» є видовим і вужчим за обсягом, а тому воно входить в родове «кримінально-правова кваліфікація» (ширше за обсягом) і становить лише його частину. При цьому кримінально-правова кваліфікація включає у себе не тільки кваліфікацію злочинів, а й кваліфікацію інших діянь, які можуть і не бути злочинами (малозначних діянь, діянь, вчинених за обставин, що виключають злочинність діяння, діянь осіб, які є неосудними або не досягли віку кримінальної відповідальності, тощо). У свою чергу кваліфікація злочину – це реалізація кримінального закону, застосування до вчиненого діяння конкретної кримінально-правової норми або підведення певного злочину під ознаки конкретної норми.

З поняттям «кваліфікація злочину» щільно пов’язані поняття «застосування кримінального закону», «притягнення до кримінальної відповідальності», «кримінально-правове ставлення у вину» тощо. Зазначимо, що ці поняття не є рівнозначними, повністю не співпадають з поняттям «кваліфікація злочину», а тому використовуються паралельно та є суміжними кримінально-правовими категоріями. Так, професор П. Воробей, досліджуючи проблеми кваліфікації злочину та кримінально-правового ставлення у вину, відзначив що ці два поняття співвідносяться між собою як форма і зміст, де формою є кваліфікація, а ставлення у вину – її змістом. Формальність кваліфікації злочинів ґрунтується на формальності кримінально-правової норми. Саме тому кваліфікація злочину неможлива без певної форми, яка завжди чітка, відповідна та конкретна. Конкретність кваліфікації полягає у застосуванні конкретної кримінально-правової норми – статті, її частини чи пункту частини статті кримінального закону. Такий підхід визначає конкретність, персоніфікованість і відповідність кримінальної відповідальності, а також сутність, зміст і обсяг обвинувачення. При цьому кваліфікація злочину повинна повною мірою дорівнювати обвинуваченню, а обвинувачення – кваліфікації злочину.

Слід констатувати, що у процесі застосування кримінально-правових норм кваліфікація займає центральне місце. Будучи однією з форм реалізації права (поряд з такими, як його дотримання, виконання, використання), застосування закону вирішує конкретні справи на підставі правових норм. Змістом застосування кримінального закону є примушення до реалізації кримінально-правових норм, покладення відповідальності з боку держави (в особі її компетентних органів) на осіб, які припустили порушення відповідних заборон.

Для кваліфікації важливо додержуватися стадій (етапів) застосування кримінального закону:

– проаналізувати (встановити) фактичні обставини справи;

– знайти (здійснити вибір) норми, що має бути застосована;

– переконатися у правильності (істинності) тексту джерела, яке містить необхідну норму;

– визначити межі дії обраної норми у часі, у просторі та за колом осіб;

– зробити тлумачення (з’ясувати зміст) норми;

– прийняти рішення та втілити його у нормативно-правовий акт, що закріплює таке рішення.

Однак застосування кримінально-правових норм включає не тільки кваліфікацію злочинів, а й призначення покарання, звільнення від нього та його відбування тощо. З огляду на це кваліфікація злочинів покриває лише ту частину процесу застосування кримінального закону, котра полягає у виборі кримінально-правової норми та процесуальному закріпленні цього вибору в матеріалах кримінального провадження (письмовому повідомленні про підозру, постанові, клопотанні, обвинувальному акті, угоді про примирення, вироку, ухвалі тощо).

Щодо наукових основ кваліфікації злочинів, то вони охоплюють розгляд положень щодо принципів, видів, функцій, значення, структури, підстав, передумов, правил, механізму, етапів і стадій кваліфікації злочину, юридичного закріплення її результатів тощо. Усе вищенаведене дозволяє стверджувати, що поняття кваліфікації злочинів у юридичній літературі характеризується складністю та багатоаспектністю, а вчення про кваліфікацію злочинів потребує свого подальшого розвитку та вдосконалення у різноманітних напрямках.

Для здійснення правильної кваліфікації злочинів необхідно додержуватися певних підстав та передумов. Підстава передбачає, що той, хто здійснює кваліфікацію, спирається на щось, виходить з чогось, знає щось як достатній привід для своєї діяльності. Передумовами кваліфікації є все те, що передує кваліфікації злочинів, це певна діяльність, яка власне призводить до виникнення її підстав. Тому підстави кваліфікації злочину слід відрізняти (відмежовувати) від її передумов.

Підстави кваліфікації злочинів – це обставини, які в часі мають існувати на момент початку процесу кваліфікації та прямо стосуються оцінки конкретного діяння. Це певні факти, які вже встановлені та зафіксовані, незмінювані положення, у той час як передумови кваліфікації – це тільки шлях до них.

Передумовами правильної кваліфікації злочинів є такі вимоги: а) глибоке вивчення та розуміння особою, яка застосовує кримінально-правові норми, засад кримінального права, кримінально-правової політики держави та судово-слідчої практики; б) правильне з’ясування та витлумачення змісту кримінального закону, визначення меж дії обраної кримінально-правової норми у часі, просторі та по колу oci6, а також встановлення всіх її ознак; в) збір і аналіз доказів у справі, повне та всебічне втановлення фактичних ознак вчиненого суспільно небезпечного діяння; г) застосування правил кваліфікації злочинів, вироблених теорією та практикою, при обґрунтованому поєднанні ознак злочину, що встановлені законом, з ознаками вчиненого діяння.

У теорії кримінального права прийнято розрізняти дві підстави кваліфікації злочинів – фактичну та юридичну (нормативну). Ці підстави забезпечують правильну кваліфікацію лише у своїй сукупності. Відповідність між фактичними обставинами справи та юридичними висновками про кваліфікацію, як вважає П. Лупинська, залежить від того, наскільки повно та чітко визначені в законі ті факти, що повинні бути встановлені, та наскільки об’єктивно, повно та всебічно вони досліджені.

Фактична підстава кваліфікації злочину – обставини справи, які мали місце в реальній дійсності, стали відомими органам досудового розслідування, прокурору та суду, набули кримінального процесуального закріплення та, внаслідок цього, підлягають кримінально-правовій оцінці – де, коли, ким, в якій обстановці, з використанням яких знарядь (засобів), яким способом вчинено злочинне діяння, які шкідливі наслідки воно потягнуло, ким вчинено, в чому знайшло вираз суб’єктивне ставлення особи до скоєного тощо. На думку Б. Курінова, фактичною обставиною кваліфікації злочину слід визнавати конкретний життєвий випадок (суспільно небезпечне діяння). Ця теза підтверджується положеннями ч. 1 ст. 2 КК, де зазначається, що “підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння”. Проте діяння саме по собі не можна вважати підставою кваліфікації. Для того, щоб діяння стало сферою уваги органів, котрі здійснюють кваліфікацію, потрібна наявність доказової інформації про скоєне, тобто відомостей, здобутих законним, процесуальним і обґрунтованим шляхом. Якщо інформація отримана з процесуальними порушеннями, вона не повинна враховуватися при кваліфікації злочину.

У кримінальному провадженні предметом дослідження є значна сукупність обставин, які характеризують вчинене посягання й особу винного, однак при кваліфікації беруть до уваги лише ті з них, які відповідають ознакам певного складу злочину. Перелік обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (ст. 91 КПК України), ширший, аніж коло ознак, достатніх для кваліфікації скоєного. Неприпустимо звужувати предмет доказування, оскільки це викличе помилки й у кваліфікації, особливо при наявності конкуренції норм. Неправильне або неповне встановлення фактичних обставин справи тягне за собою неправильну кваліфікацію. Посягання кваліфікують виходячи не з того, що фактично вчинено, а з тих доказів, які зібрані по справі. Тому так важливо додержуватися повноти, всебічності та об’єктивності дослідження обставин справи, оскільки це служить усуненню розриву між скоєним i доведеним.

Разом з тим правильне і повне встановлення фактичних обставин справи зовсім не обов’язково тягне за собою правильну кваліфікацію. Правильність кваліфікації залежить від правильного встановлення не фактичних ознак, а від співпадіння ознак вірно встановлених фактів й ознак, вказаних у тій чи іншій кримінально-правовій нормі. Отже, правильне встановлення фактичних обставин справи є основою (базою) для кваліфікації злочину, а зовсім не критерієм правильності кваліфікації. Встановлення нових фактичних обставин справи або визнання недоведеними тих обставин, що раніше вважалися встановленими, є підставою для зміни кваліфікації (якщо такі обставини є ознаками складу злочину).

Таким чином, кваліфікація можлива лише після того, як встановлені фактичні обставини справи, що мають кримінально-правове значення. По мipi встановлення окремих ознак вчиненого діяння, до остаточного завершення цього процесу, здійснюється лише попередній вибір норми, висуваються версії кваліфікації скоєного. Сама ж кваліфікація можлива лише тоді, коли є норма закону, що передбачає скоєне діяння в якості злочину.

Юридична (нормативна) підстава кваліфікації злочину – юридичний склад злочину. Це означає, що шляхом створення юридичного складу злочину законодавець оголошує певну поведінку особи злочинною, так би мовити, «перетворює» певний тип суспільно небезпечної поведінки на злочин певного виду. Лише юридичний склад злочину дозволяє у процесі застосування кримінально-правових норм зробити висновок, який саме конкретний злочин вчинила особа.

Поряд з цим в літературі можна зустріти різні погляди на юридичну (нормативну) підставу кваліфікації злочину. Одні автори визнають в якості такої підстави склад злочину (наприклад, В. Малихін), інші – норми кримінального закону (наприклад, В. Малков), треті – склад злочину та норми кримінального закону разом (наприклад, Е. Борисов). На думку професора В. Навроцького, зауваження авторів, які вважають, що склад злочину не може визнаватися підставою кваліфікації злочинів є більш слушними, оскільки, по-перше, вчення про склад злочину з’явилося в кримінально-правовій науці порівняно недавно (близько двохсот років тому), а кваліфікація здійснювалася задовго до цього, та, по-друге, і зараз, щоб кваліфікувати діяння, потрібно мати про нього відповідну інформацію та кримінально-правову норму, що регламентує це діяння. Через це згаданий вчений пропонує юридичною підставою кваліфікації злочинів вважати кримінально-правову норму, яка передбачає узагальнені, типові ознаки злочинного діяння.

Виходячи з позиції професора В. Навроцького, в літературі виділяють основні та додаткові юридичні підстави кваліфікації злочину. Основною юридичною підставою кваліфікації вважають кримінально-правову норму, котра здійснює регламентацію діяння, що піддається оцінці. Водночас тільки кримінально-правової норми недостатньо у випадку застосування бланкетних норм, при безпосередній відсилці до комплексу неправових норм, використанні оціночних понять, наявності прогалин у праві. У такому разі звертаються до додаткових юридичних підстав кваліфікації злочину, якими можуть виступати: 1) інші кримінально-правові норми (коли на них прямо вказує відсильна диспозиція чи коли в іншій нормі витлумачено зміст понять, що використовуються в «основній» нормі); 2) нормативні акти інших галузей права (якщо мають місце бланкетні норми кримінального закону чи в разі субсидіарного застосування правових норм тоді, коли прямих відсилок в нормі Особливої частини КК немає, але їх використання випливає зі змісту відповідних норм); 3) норми суспільної моралі, звичаї, правові принципи, загальні уявлення про право (при з’ясуванні змісту оціночних понять, що використовуються в кримінально-правових нормах); 4) акти офіційного тлумачення Конституції України та кримінального закону (рішення Конституційного Суду України, постанови ПВСУ та ПВССУ); 5) прецеденти (якщо це відповідає вимогам забезпечення правильного та одностайного застосування кримінального закону).

Якщо кримінальний закон змінюється, то може виникнути підстави для перекваліфікації діяння. Юридичними підставами перекваліфікації при зміні кримінального закону може бути: 1) зміна в ознаках основного складу злочину; 2) зміни у кваліфікуючих чи пом’якшуючих ознаках складу; 3) зміни у санкції статті; 4) встановлення у КК спеціальної норми про відповідальність за певне діяння; 5) виключення з КК спеціальної норми та повернення до положення, при якому відповідальність за певне діяння передбачена загальною нормою. Зауважимо, що зміна кваліфікації при зміні кримінального закону не свідчить про те, що раніше була допущена помилка.