31. Право власності у східноєвропейських країнах.

На відміну від правової науки західних країн, що роз­глядає власність тільки у правовому розумінні, у правознав­стві східноєвропейських держав власність розглядається як економічна та як юридична категорія. У переважній більшості правознавці східноєвропейських держав прийняли марксистське вчення про власність. Це зумовлює схожість наукових поглядів на питання власності. Вихідні положення тут такі.

Власність розглядається як історично визначена суспільна форма привласнення людьми засобів виробництва, а не як сукупність виробничих відносин. Поняття власності як при­власнення містить у собі два моменти: по-перше, відношення суб'єктів господарської діяльності до засобів (умов) вироб­ництва "як до своїх", тобто розподіл засобів виробництва, що умовно можна визначити як "статику" привласнення; по-друге, привласнення суб'єктами господарської діяльності продуктів власної або чужої праці, що умовно можна назвати "динамікою" привласнення.

У більшості східноєвропейських країн законодавче закріп­лювалося два різновиди власності: соціалістична та особиста (Болгарія, колишня НДР, Румунія). У законодавстві Угорщини та Польщі замість поняття "соціалістична власність* використовувалося поняття "суспільна власність". В Угорщині цьому не надавали якого-небудь особливого значення, оскільки поряд з терміном "суспільна власність" в її законо­давстві були пункти, в яких кооперативну власність називали соціалістичною поряд з державною власністю. У Польщі цим підкреслюється, що соціалістичний характер має тільки дер­жавна власність.

Законодавство колишньої НДР, Польщі, колишньої Чехословаччини закріплювало право державної соціалістичної власності (у колишній НДР — народна власність), право ко­оперативної власності та право власності громадських орга­нізацій. У законодавстві Болгарії та Угорщини про це тільки згадувалося, оскільки у цих країнах застосовувалися правила про кооперативну власність (стаття 27 Закону НРБ про влас­ність 1951 року та стаття 183 Державного кодексу Угорщини). У законодавстві Румунії взагалі не йдеться про право влас­ності громадських організацій.

Для обґрунтування права державної власності у право­знавстві східноєвропейських країн наводяться такі поло­ження:

- єдиним і особливим суб'єктом державної власності є народ в особі держави. Відповідно до цього вся народна влас­ність утворює особливий фонд державної (народної, загаль­нонародної, суспільної) власності. Стосовно державних під­приємств та організацій держава є носієм влади та носієм права державної власності;

- держава безпосередньо не здійснює свого права власнос­ті. Право державної власності здійснюється державними під­приємствами та організаціями, що отримали в оперативне управління частки єдиного фонду державної власності.

Тенденції до організаційного відокремлення функцій засновника підприємства від функцій безпосереднього здійс­нення виробництва весь час виявлялися в економіці схід­ноєвропейських країн. На її шляху стояла монопольна дер­жавна власність. Східноєвропейські правознавці були змуше­ні доводити, що підприємство водночас являє собою дер­жавний орган, загалом для того, щоб обґрунтувати взаємність прав, обов'язків та відповідальності у господарсько-управ­лінських ("вертикальних") відносинах та розширення госпо­дарської самостійності державних підприємств: "Ведучи мову про державну організацію, ми характеризуємо це утворення як цілеспрямований колектив, створений державою; харак­теризуючи його як державний орган, ми маємо на увазі інший бік правосуб'єктності його прояв як органу держави як власника". Починаючи з 60-х років, у всіх східноєвро­пейських країнах проводились економічні реформи, які, про­те, не привели до серйозних змін у відносинах, ґрунтованих на державній власності.

Наукові дискусії у правовій науці східноєвропейських країн були спрямовані на розв'язання юридичним шляхом протиріч між інтересами суспільства загалом та інтересами окремих учасників господарської діяльності. Характеризуючи підходи до інтерпретації права державної власності, які обговорю­валися вченими-юристами, можна зробити такі висновки:

— за різними підходами до інтерпретації права державної власності приховувалося загальне незадоволення монополь­ним становищем державної власності;

— спостерігалося прагнення розв'язати протиріччя між господарською практикою та законодавством, коли згідно з законом власником вважалася держава, а на практиці біль­шість правоспроможностей здійснювали учасники господар­ської діяльності;

— у теоретичних дискусіях виявляється бажання теоре­тично усвідомити наслідки розширення самостійності учас­ників господарської діяльності, що спостерігається у законо­давстві східноєвропейських країн;

— виявлялася потреба домогтися такого становища, за яко­го ті, хто працює у господарських організаціях, сприймали б державну власність не як нічийну, а як свою власну й відчували б себе справжніми, а не удаваними господарями загаль­нонародної власності;

- виявлялося бажання знайти та теоретично обґрунтувати відповідне сучасному стану розвитку продуктивних сил роз­межування між державними органами та господарськими ор­ганізаціями взаємних прав та відповідальності з приводу дер­жавної власності.

Бурхливі процеси економічних перетворень, що почалися наприкінці 80-х років у східноєвропейських країнах, характер і напрямок політичних реформ та зміни у господарчому за­конодавстві, що супроводжують їх, дозволяють сподіватися, що процес роздержавлення власності не буде зупинений. По­ряд з державною власністю отримають однакові права та роз­виватимуться інші форми власності, включаючи приватну.

У деяких фахівців східноєвропейських країн процес роз­державлення власності пов'язується з бажанням мати абсо­лютно необмежене право приватної та колективної форм власності. Такі погляди не мають достатніх підстав для їх реалізації законодавчим шляхом. Про це свідчать період роз­витку західного ринку, що триває вже понад два сторіччя, та засоби правового регулювання ринкових господарських від­носин.