31. Поняття права власності у західних країнах: особливості термінології, правомочності.

Поняття "майно" ширше, ніж поняття "річ". Проте право власності у західному законодавстві визначається най­частіше лише в рамках приватного майнового права як пану­вання особи над річчю в установлених законом межах. Так, у ФРН власник речі має право, якщо це не суперечить поло­женням закону або праву третіх осіб, розпоряджатися річчю на свій розсуд та відхиляти спроби будь-якого впливу на неї (§ 903 Цивільного зводу Німеччини).

У Франції власність являє собою право користуватися та розпоряджатися речами найнеобмеженішим чином з тим, щоб користування не було таким, що його заборонено зако­нами або регламентами (стаття 544 Цивільного кодексу Фран­ції).

В японському законодавстві право власності визначається як панування особи над річчю, але не повне, а підпорядковане певним обмеженням, пов'язаним із здійсненням громадських інтересів. Прикладами таких обмежень є Закон про відчужен­ня земель, Закон про будівельні стандарти, Закон про охорону культурних цінностей, Закон про запобігання забрудненню атмосферного повітря та інші численні нормативні акти.

Тенденція державного втручання до царини приватного права шляхом видання норм публічного права характерна для сучасного розвитку економіки. За часів становлення про­мислового капіталу вона не була такою виразною.

Ще у період становлення капіталістичних відносин у захід­ному правознавстві сформувалися вузький та широкий під­ходи до поняття права власності. Право власності у вузькому розумінні розглядається як абсолютне необмежене право па­нування над річчю, як право повної свободи власника, як природне право особистості. Зміст правоспроможності влас­ника, вважають представники цього наукового напрямку, не підлягає переліку. До нього не входить право на чужі речі. Такий підхід запозичено з римського приватного права. У ньому відчутні відгомони протесту проти права феодальної розподіленої власності.

Широке поняття права власності становлять усі права май­нового змісту, включаючи право на чужі речі (узуфрукт, сер­вітут, суперфіцій, емвітевзіс, застава). Зміст права на чужу річ у широкому розумінні права власності виражається здатністю володіння, користування та розпорядження у різному їх спо­лученні. Повнота права власності від цього не зменшується. Хоч би як були обмежені окремі здатності власника, пануван­ня його над річчю не зникає. Після усунення обмежень, по­в'язаних з правом на чужу річ, право власності відновлюється у повному обсязі.

Розвиток законодавства та правових переконань на Заході відбувається під впливом перелічених наукових течій. Вузьке поняття права власності більш характерне для періоду станов­лення ринкового господарства, широке - - для його сучасного стану. Сучасне західне право приватної власності має різного роду обмеження, які не дозволяють власнику абсолютно віль­но та неконтрольовано мати для себе користь із своєї влас­ності. Юридичні обмеження можуть бути встановлені держа­вою та самим власником. Угорський юрист Д.Ерші, аналізу­ючи це питання, дійшов висновку, що західне право власності рухається від принципу необмеженої природи до принципу обмеженої природи й що тут воно відходить на другу лінію оборони. "Обмеження власності стає невід'ємним елементом змісту власності".

Обмеження права власності привело до появи у західному законодавстві концепції, згідно з якою право власності у су­часному суспільстві замінено правом на санкціоноване державою використання свого майна. Розвивається концепція, що визначає власність як соціальну функцію. Ця теорія отри­мала найбільше закріплення у західному законодавстві, в яко­му підкреслюється, що право власності не може здійснюва­тися, завдаючи шкоди суспільним інтересам. Приватна влас­ність згідно зі статтею 42 Конституції Італії визнається та гарантується законом, який визначає засоби її придбання та межі її дії з метою забезпечити її соціальну функцію та зро­бити її доступною для всіх. У передбачених законом випадках приватна власність може бути відчужена у суспільних інтере­сах за умови відшкодування збитків.