31. Державні підприємства як суб’єкти господарських правовідносин у зарубіжних країнах.

У західних країнах діють різні державні підприємства. Називаються вони по-різному: в Англії — публічні корпора­ції, у США — урядові корпорації або агенції, в Німеччині та у Франції — публічні підприємства або публічні установи.

В усіх зарубіжних країнах існують свої особливості, що породжують відмінності у правовому статусі державних підприємств. Незважаючи на це, у науковій літературі розрізняють загальні риси, що дозволяють відокремити певні види організаційно-правових форм державних підприємств у західних країнах. Залежно від розв'язуваних наукових завдань автори здійснюють типізацію підприємств за різними ознаками.

Ш.Деббаш, Ж.Бурдон, Ж.-М.Понт'є, Ж.-К.Річчі (Фран­ція) у монографії "Адміністративне право та інституції" (Па­риж, 1982 рік), розглядаючи проблеми державної власності, дійшли висновку, що державне майно, включаючи державні підприємства, може знаходитися у користуванні публічних служб або безпосередньо державних установ, може знахо­дитися у загальному користуванні на колективних засадах, а також може бути у приватному користуванні, не втрачаючи при цьому ознак державної власності. Залежно від того, хто фактично використовує державне майно, зменшується або збільшується обсяг юридичних прав та обов'язків суб'єктів щодо тієї частини державного майна, що знаходиться під їхнім управлінням, і, відповідно, характер взаємовідносин з державними установами.

Інший французький автор С.Уїкам розділяє державні під­приємства на монопольні та конкурентні, хоча й підкреслює при цьому, що у французькому законодавстві відсутнє розме­жування державних підприємств на монопольні та конку­рентні, незважаючи на наявні відмінності між ними.

На його думку, до початку 90-х років головною формою державних підприємств були компанії, які являли собою мо­нополістів у виробництві товарів своєї групи. У Франції — це компанії, що виробляють електроенергію, видобувають вугіл­ля тощо.

Конкурентні державні підприємства були на той час нечис­ленними. Монопольні державні підприємства повною мірою підконтрольні державним установам, мають більш-менш по­стійну клієнтуру споживачів своєї продукції, їх наділено пра­вом установлювати ціни, що дозволяють їм відшкодовувати свої витрати. Державне керівництво монопольними держав­ними підприємствами не має на меті досягнення якого-не-будь комерційного ефекту та одержання прибутку. Йдеться лише про те, щоб запобігти збиткам.

Конкурентні державні підприємства у господарській діяльності враховують умови, які виникають на ринку. Залежно від здійснюваної в конкретний час державної економічної полі­тики вони прагнуть економічно впливати на підприємства недержавного сектора. С.Уїкам у зв'язку з цим вважає, що присутність на ринку конкурентних державних підприємств дозволяє позитивно впливати та стабілізувати ціноутворен­ня та рівень заробітної плати на відповідному ринку. Понад те, на його думку, господарська діяльність державних під­приємств в економічному аспекті більш ефективна, ніж забо­рони та обмеження, що їх установлено в антимонопольному законодавстві та у законодавстві про нечесну конкуренцію.

Монопольні та конкурентні державні підприємства відріз­няються також за своїм правовим статусом. Перші перебува­ють у більшій залежності від закладів господарського керів­ництва, другі наближаються до правового статусу недержавних компаній. С.Уікам у своїх наукових поглядах на державні підприємства у Франції, по суті, виходить з того, що в їхній діяльності соціальні функції виступають як переважні. Ко­мерційні функції у зв'язку з цим придушуються соціальними й немовби відступають на запасні позиції. В залежності від обсягу соціальних функцій знаходиться й обсяг їхньої госпо­дарської самостійності. Чим більший обсяг соціальних функ­цій здійснюють державні підприємства, тим менше юри­дичних прав у сфері господарської самостійності надає їм держава. Власне, на таких самих позиціях стоять і співвіт­чизники С.Уікама французькі юристи ШДеббаш, Ж.Бурдон, Ж.-М.Понт'є і Ж.-К.РІЧЧІ, але вони виходять на ту ж саму проблему з позицій державної власності.

А.Фернандеш, досліджуючи проблеми господарської діяль­ності державних підприємств у Португалії, зазначає, що Дек­рет 1976 року визначає державний сектор як важливий засіб здійснення економічної політики уряду й передбачає конт­роль з боку галузевих міністерств за використанням держав­ними підприємствами власних фінансових коштів.

Незважаючи на це, фінансове становище державних під­приємств є нестабільним, що в свою чергу призводить до дефіциту державних прибутків і загалом державного бюдже­ту. Враховуючи фінансове становище, А.Фернандеш розділяє державні підприємства на такі групи:

— рентабельні підприємства, що мають можливості від­шкодовувати витрати на капітальне будівництво та робити інші інвестиції у розвиток виробництва;

— підприємства, які хоч і мають позитивний баланс, але розмір прибутку, що його вони одержують, не дозволяє фі­нансувати свій розвиток без допомоги з боку держави;

— збиткові підприємства, яким постійно бракує фінан­сових коштів для того, щоб мати позитивний баланс.

Шляхи поліпшення роботи державних підприємств Порту­галії А.Фернандеш вбачає у посиленні контролю державних закладів за складанням підприємствами поточних та перс­пективних планів, а також у тому, щоб фінансування капі­тальних вкладень та видача державних субсидій здійснюва­лися у найтіснішій залежності від мети та завдань довгостро­кових державних планів.

Розглядаючи правовий статус державних підприємств в Англії, Франції, ФРН, Р.Л.Наришкіна виокремлює три го­ловні організаційно-правові форми:

— підприємства, що їхній капітал установлено у формі торговельних товариств;

— підприємства, що їхній капітал не розділено на акції або паї;

— казенні товариства.