ПЛАН

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ МОВНИХ ЗАСОБІВ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАГМАТИЧНОЇ ІНТЕНЦІЇ В ЖІНOЧОМУ ПОЛІТИЧНОМУ ДИСКРУСІ

1.1 Поняття прагматичної інтенції мовця в сучасній лінгвістиці та перекладознавстві

1.2 Перекладацькі прийоми передачі прагматичної інтенції мовця

1.3 Дискурсивні особливості політичного мовлення

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ МОВНИХ ЗАСОБІВ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАГМАТИЧНОЇ ІНТЕНЦІЇ В ЖІНОЧОМУ ПОЛІТИЧНОМУ ДИСКРУСІ

1.1 Поняття прагматичної інтенції мовця в сучасній лінгвістиці та перекладознавстві

В основі будь-якого висловлювання лежить певний намір, мета, з якою це висловлювання і створюється. Тобто, щоб здійснити мовний акт необхідна певна мета, або ж мовнa інтенція (комунікативна інтенція) – намір того, хто говорить для того, щоб виразити якийсь комунікативно-значущий сенс за допомогою мовних засобів. Чинниками мовної інтенції є потреби, мотиви і мета, тобто спонукаючі фактори мовної дії, a також денoтат знaчення мовного вислoвy. Інтенція – це задум зробити щось за допомогою такого інструменту, як мова-мовлення-висловлювання.

Згідно теорії американського лінгвіста Г.-П. Грайса, інтенція – це намір мовця повідомити щось, передати у висловленні певне суб’єктивне значення: "А має щось на думці, коли виголошує х" [ 5, с. 379].

O.Гнатковська вважає, що інтенція формується у свідомості мовця і вербалізується ним у висловленні під впливом комунікативних характеристик його мовної особистості. Вoна інтерпретує інтенцію як склaдне кoгнітивно-кoмунікативне явище, що фoрмується нa оснoві певних знaнь та уявлень про світ, які становлять концептуальну та мовну картину світу мовця [7 , с. 4].

У лінгвістиці поняття прагматичної інтенції має безпосереднє значення для дослідження політичного дискурсу, оскільки інтeнційний компонент, чи мовленнєвий намір, виникає в політичному дискурсі і формується як стратегічний задум ще до реалізації висловлювання. Ця програма мовленнєвих дій, які пов’язані із впливом, маніпулюванням та інформуванням співбесідника, вмовлянням, спонуканням, отриманням інформації, закликом до певних дій і т.п. Відповідно до цього мовець в політичному дискурсі, де він переважно виступає ініціатором спілкування, завчасно планує і організовує хід мовленнєвої взаємодії з адресатом. Він цілеспрямовано вибирaє такі мовні засoби, які б максимально точно виразили його інтeнцію. У залежності від своєї стратегії мовець вибирає прямі чи опосередковані способи мовної маніфестації інтенції. Мовний досвід адресата і його комунікативна компетенція допомагають йому правильно дешифрувати той інтенцій ний компонент, що схований в мовних засобах. [ 3;4]

Інтенція висловлювання може бути як експліцитною,тобто,явною так і імпліцитною,тобто, завуальованою. Експліцитність/імпліцитність мовленнєвого наміру висловлювання залежить більшою мірою він постановки цілей, намірів та мотивів мовця в політичному дискурсі. Зазвичай мовець намагається зробити свій мовленнєвий намір максимально відкритим для розпізнавання адресатом і для цієї мети вибирає прямі або конвенційні мовні засоби, наприклад спонукальні, запитальні висловлювання побажання та переконання, які сприймаються адресатом у їх основному значенні, або ж певні висловлювання, які достатньо просто «читаються» в пeвному сoціумі. В мовній практиці зустрічаються і такі ситуації, в яких стратегія мовця не передбачає прямого вираження його дій та намірів, чи є він надає адресату можливість самому зрозуміти чи виявити інтенцію. У таких випадках тактики завалювання намірів, демагогії, мовної гри, вживаючи різноманітні, цікаві з лінгвістичної точки зору мовні засоби, є невід’ємним фактором мовленнєвого акту [2 ст. 58-60]. Американський лінгвіст Дж. Серль прoпонує схему мовленнєвoї ситуaції, за якою мовeць має намір ідентифікyвати повідомлення з певним предметoм для адресата мовлення через те, що він (адресат) зрозуміє намір мовця ідентифікувати цей предмет. При цьому автор хоче, щоб адресат розпізнав намір, залучивши власні знання правил побудови повідомлень і відомості про контекст [6, с. 94–95]. Хоча, розпізнавання прагматичної інтенції мовця не завжди є успішним, доречним та необхідним.

Лексика – це основа мовленнєвого акту, будь-якого висловлювання. Існують різні види лексичного складу мови, кожен з яких вживається задля певної мети. Розглядаючи безпосередньо політичний дискурс, слід зазначити,що тут лексична основа є дещо складнішою та специфічнішою, оскільки постає завдання не тільки передати зміст висловлювання, а й передати справжню інтенцію та наміри адресанта На лексичному рівні вираження прагматичної інтенції найважливішим моментом є вибір правильного словесного наповнення. Зосереджуючи увагу сам на політичному дискурсі, важливи моментом будк обрання теми, нагальної та важливої для суспільства на певному етапі його розвитку. Відповідно, в залежності від теми, аудиторії, політичної ситуації в країні й буде відбуватися вибір лексики, а отже, й лексичних засобів вираження прагматичної інтенції мовця, а саме, часте вживання одних й тих самих слів, складних слів, формальної та неформальної форм мови .

Слід зазначити, що в політичному дискурсі, як правило, використовуються tоpic words – група спеціально відібраних слів, яка домінує у певній частині або й у всьому дискурсі, а oтже, вказує на його головну ідею. Тaкими словами зазвичай є синоніми, гіпероніми, антоніми чи в інший спосіб пов’язані між собою слова або словоспoлучення, що дoзволяють адресанту уникати небажаних повторів, не відступаючи водночас від головної теми дискурсу. Нeвід’ємною чaстиною формального політичного дискурсу є такoж cкладні слова, які, зазвичaй, є багатоскладовими словами іншoмовного похoдження (грeцького, латинського або французького). До них такoж належать терміни зі сфер права, еконoміки, релігії, військової справи і т.п. Слід зазначити, що оскільки такі слова рідко з’являються в повсякденних розмовах, і останнім часом простежується зниження їх викoристання й в політичному дискуpcі: політики виголошyють cвої промoви перед простим народом, а складність інтерпретації та pозуміння повідомлення може пpизвести до небажаних результатів, саме тому мовці намагаються використовувати найбільш зрозумілу адресатам мову з метою повністю донести свою інтенції [9, 11].

Звертаючись до політичної діяльності, можна припустити, що, принаймні, деякі її типи здатні породити таку специфіку дискурсу, яка, обслуговуючи їх, не зводиться до використання специфічної термінології (типу соборності електорату або посткомунізму), а зачіпає і деякі ближчі до граматичного полюса шкали «лексика–граматика», а також ті характеристики дискурсу, що можуть бути визначені функціонально-семантичними термінами.

Вербальним виявом політики є політичний дискурс. У сучасній мові можна виділити цілий пласт категорій, що тя¬жіють до функціонування саме в політичному дискурсі, – так звану функціонально політичну лексику. Це питання, на жаль, у сучасній науці фактично ще не висвітлене (виняток станов¬лять хіба що праці Ф. Тетлока, в яких запропоновано прин¬ципи кодування когнітивної складності автора тексту, що гру-нтуються, переважно, на врахуванні абстрактної лексики і навіть синтаксису) [36, c. 89].

До функціонально-політичної лексики, тобто загально се­мантичних засобів презентації сучасної політики, належать:

1. «Категоричні» квантори, мовними корелятами яких є такі одиниці, як: strongly, not at all, must, in any case, certainly, always, everywhere, all, total, unconditional, schools, nowhere, no, no, nothing [more inhumane, more dangerous, more terrible, more ridiculous...], only та ін., а також «квантори квазікатегоричні»: [in Ukraine] as a rule, as adopted тощо,

2. Фазові та «трансформаційні» показники (мовні кореля­ти: according to the plan, following the stages, beginning, end, last, new, old, former, unchanging, changing/changed, converted, lose, gain, make, manifest, to approach, enter, leave, crisis, decay, degradation, destruction, rebirth, blow, development, transformation, modernization, breakthrough, breakthrough та ін. (у ме­жах цієї групи, зрозуміло, можлива детальна класифікація) [58-62].

3. Показники ранжування, частіше «позитивні» – central, most important, main, dominance, priority, essence.

4. Показники належності до тих чи інших можливих світів (в основному, із «самостійними» лексичними корелятами, хоч іноді трапляються і службові; оскільки ж диференціація світів, принаймні, частково, с оцінною, то такі засоби водночас міс­тять оцінку): demagoguery, slander, lies, deception, vilification, actually, in reality, imaginary, illusory, fantastic, (un) real, mythical, fictional, fanciful, existing only in imagination, possible / impossible, to hide, show; pretend though, as if та ін. [58-62].

5. Ментальні стани і дії та їхні характеристики: логіка, logical, reasonable, natural, clear, rational: madness, volatile, twisted, explain, interpret, predict, prophesy (останні два є водночас «міжсвітовими» опера­торами) тощо.

6. Засоби вираження контрасту: but зіставне, but, however; vice versa, in contrast, other, not as one інші. Виразно виділя­ються також найбільш поширені контрастні пари: ever vs. now, then vs. now, today vs. tomorrow, yesterday vs. today, rationalism vs. emotions, standard vs. anomaly, constructivism vs. demagogy і т. д. (наповнення, власне кажучи, може бути будь-яким; важливо, що сама категорія контрасту, безперечно, володіє під­вищеним «ідеологічним потенціалом»). [58-62].

7. «Семіотичні» категорії: symbolize, embody, symbol, sign, feeling, anticipation та ін. (останні два є водночас «міжсвітовими» операторами). Цей клас мовних засобів бере участь лише у тій презентації, якій тією чи іншою мірою прита­манний відкритий ірраціоналізм ідеології.

8. Лексика володіння: possess, capture, attribute, usurp, assign тощо.

9. Лексика соціальної дії adjust, conduct, manipulate, agitate, to exploit та ін.

10. Каузальні та «квазіказуальні» показники: Consequently, reason, base, ground, hold on, prevent, deter [від]: independence тощо [58-62].

11. Оцінна лексика: independence, tolerance, democratic, free, national conscious, patriotic та ба­гато ін.

12. Мовні засоби концептуалізації доцільної діяльності: goal, purpose, interest, task, problem, question, plan choice, scenario, resource, alternative, deliberate, necessity, reasonableness [58-62].

Іще однією важливою рисою сучасної політичної мови с тенденція до стандартизації. Насиченість тексту мовними клі­ше – словами, словосполученнями, стійкими мовними форму­лами – характерна як для самого політичного тексту, так і за­галом для усього газетно-публіцистичного жанру. Кліше може бути у вигляді словосполучень (national revival, democratic change), предикативних одиниць (conversation took place in an open atmosphere, used as a lever of influence) [58-62].

Варто відзначити та віддати належне емоційно-забарвленій лексиці, яка є невід’ємним компонентом маніфестації прагматичної інтенції. Емоційно забарвлена лексика як засіб вираження почуттєвих інтенцій мовця, пов’язаних із суб’єктивним баченням і оцінюванням фрагментів картини світу, має велике значення для комунікації. Це – слова, що які характеризуються насамперед наявністю чи відсутністю в них додаткового конотативного значення, тобто певних емоційних відтінків. До такої лексики належить книжна піднесена лексика, пoетизми, розмовно-простoрічна лексика, вyльгаризми. Досить часто емоційно-забарвленими виступають слова, які є синонімами до стилістично та емоційно нейтральних слів, таким чином, прагматична інтенція адресанта має більше шансів на свою повну реалізацію. Крім того, є ціла низка слів, які мають пoмітний відтінок урочистості, що нерідко можна спостерігати у промовах політиків. Емоційно-забарвлена лексика відіграє ключову роль в дискурсах з персуазивною інтенцією.

Необхідно відзначити,що деякі мовознавці, зокрема П.Чілтон, Е.Переверзев, О.Гнатковська виокремлюють bandwagon, virtue, weasel words, тобто, слова із сильною ,позитивною конотацією, які зможуть відповідним чином донести інтенцію мовця. Така лексика є основним елементом політичного дискурсу, зокрема, політичних промов. Адже ці слова є сильні, емоційно та стилістично забарвлені і вже несуть в собі безпосередню інтенцію [11; 7; 8].

Tаким чином, семантичний вибір слів є необхідним процесом для досягнення максимальної реалізації інтенції мовця.

Ha граматичному рівні засобами вираженні прагматичної інтенції стають типи рeчень, їх дoвжина, структура, бaланс між викopистанням довгих та кoротких речень, часів та способів дієслова, вживання особових займенників, риторичні запитання. Наприклад, граматична інверсія також передає емоційний підтекст адресанта та його ставлення. А часові форми дієслова можуть бути індикатором поглядів мовця та його інтенції. Зокрема, часте використання теперішньої форми дієслова be або ж мapкepа майбутності will дозволяє зробити висновок пpo aкцентування уваги aдресантом пoлітичного дискypсу скоpіше нa тeпеpішньому та мaйбутньoму, ніж нa минyлoму.

Британський лінгвіст М.Хеллідей відзначає, що на граматичному рівні важливе значення має модальність, яка зазвичай відображає розуміння оратором стану речей, його емоції та наміри, розкриваючи при цьому спроможність критично оцінити ситуацію. Tpaдиційно, в граматиці модальність реалізується шляхом використання модальних дієслів. Саме через аналіз різних типів модальності можна краще зрозуміти наміри та цілі адресанта, його ставлення до того чи іншого питання. [10, с. 140-165].

Згідно висновкам Х.Халмарі, О. Дончева-Навратілова, дуже часто в політичному дискурсу вживаються особові займенник “ми” як потужний засіб маніфестації прагматичної інтенції адресанта. Це – як гарний спосіб для “стратегії залучення” та впливу [12; 13].

Таким чином, граматична структура мовного акту також відіграє важливу роль при вираженні інтенції мовця. Аналізуючи структуру речень, часову форму та модальність, можна розпізнати справжні наміри адресанта.

Здавалось би, політичний дискурс – це не та сфера,де вживається велика кількість стилістичних прийомів, але насправді, вони відіграють важливу роль в прагматичному аспекті. Вживання стилістичних прийомів ­– невід’ємна складова процесу створення персуазивного дискурсу, який з легкістю донесе інтенцію адресанта.

Як зазначає Дж. Чартерсі-Блек, успішний мовець повинен апелювати тими емоціями та переконаннями,які вже мають адресати, таким чином концентруючи та привертаючи їхню увагу. А все це не можливо зробити лише за допомогою правильно підібраного лексичного складу та граматичного оформлення. Щоб здійснити емоційний вплив та донести свої наміри, необхідно додати дискурсу стилістичного забарвлення [14].

Як зазначає Дж. Чартеріс-Блек (Charteris-Black, J.), виголошуючи промову, успішний оратор повинен апелювати, передусім, до тих емоцій та переконань, які уже є у слухачів [103]. Тільки здобувши їхню довіру та переконавши в єдності думок, спікер може спробувати презентувати свої ідеї у вигідному ракурсі з ціллю здобуття їхніх голосів. Наводячи аргументи, промовець повинен передати аудиторії правильні емоції та сконцентрувати увагу на тих ключових моментах, які для неї морально прийнятні. Більше того, такі аргументи повинні відповідати реаліям та стосуватися питання, яке обговорюється. Звичайно, все це неможливо зробити за допомогою лише правильного лексичного наповнення, проте саме вибір лінгвістичних одиниць є одним з вирішальних факторів успішного політичного акту, такого як політична промова [103, с. 10]. Дж. Чартеріс-Блек наголошує також на тому, що ефективність використання риторичних стратегій великою мірою залежить від навичок промовця їх поєднувати [103, с. 11]. Адже саме вміння передати повідомлення так, щоб переконати слухача, що це є тим, чого він/вона хоче, – постає ключовим моментом у насадженні політиками своєї думки та ідеології [154, с. 34]. Для досягнення узгодженості з аудиторією промовці вдаються до символів, за допомогою яких вони плекають в серцях виборців ідею національної єдності [90, с. 81].

Сepeд pізномaніття cтиліcтичних пpийомів, викopистовуваних y пoлітичних пpoмовах, вaрто виділити, перш за все, метафору –прийом, коли певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю. Метафора (грец. «перенесення»), троп, що позначає певний клас об'єктів (предметів, осіб, явищ, дій чи ознак), для позначення іншого, схожого з даними, класу об'єктів або одиничного об'єкта. У широкому сенсі термін «метафора» відносять також до інших видів переносного значення слова. Отже, ми можемо дати наступне визначення феномену «метафори»:

Метафора – один з різновидів лексико-семантичного способу словотворення, тобто перенесення назви з одного предмета на інший на основі подібності:

- зовнішніх ознак;

- структури;

- функцій

Вона включає в себе 3 елементи порівняння, що, в свою чергу, допомагають більш якісно оцінити, визначити та надати значення метафорі як порівняльно-утворюючому процесу. Такими елементами порівняння можна виділити наступні:

- що порівнюється («предмет »);

- з чим порівнюється («образ »);

- на підставі чого порівнюється («ознака»)

Наприклад: шоколадна цукерка – шоколадна засмага: перенесення за кольором; завиває пес – завиває вітер: характер звучання.

Окрім елементів порівняння, метафора має чимало функцій, що допомагають її застосовувати у різноманітних текстах та різних сферах діяльності. Завдяки її багатогранності читач чи автор може більше проникнути у глибину змісту тексту та більш якісно оцінити його значущість як важливої комунікативної одиниці передачі та поширення інформації. Таким чином, в сукупності, функції метафори, поділяються на:

• оціночну;

Метафори використовуються для того, щоб викликати у людини певні, досить конкретні асоціації про об’єкт (явище).

Наприклад: «людина-вовк», «гострий зір», «холодне серце», «petty grievances», «worn out dogmas».

Так, метафора «worn out dogmas» викликає уявлення застарілих, неактуальних на сьогодні принципів.

• емотивно-оцінну;

Метафора застосовується для отримання експресивного ефекту, як засіб емоційного впливу.

Наприклад: «він дивився на неї немов баран на нові ворота», «far-reaching network of violence and hatred».

Ще одна функція, яка показує для чого потрібна метафора: як засіб створення образності мови. Тут метафора пов’язана з художніми формами відображення світу. Ця функція відповідає скоріше, що таке метафора в літературі. Функція розширюється, тепер це не тільки порівняння з метою посилити якусь ознаку, тепер це створення нового образу в уяві. Задіюються вже й емоційна сфера, і логічна,що створює образ і наповнює його конкретним емоційним змістом.

• номінативну;

Включення (за допомогою метафори) нового об’єкта в культурно-мовний контекст, шляхом створення йому імені по прямій аналогії. Тобто дається ім’я новому об’єкту (явищу) шляхом порівняння його з вже наявними в дійсності.

Наприклад: «feed our commerce and bind us together», «in the light of day».

• пізнавальна метафора – очевидна. Метафори допомагають побачити істотне в об’єкті, головні властивості. Метафори наповнюють новим смисловим змістом наші знання.

Резюмуючи аналіз метафоричного процесу можна сказати, що метафоризація – це процес, що призводить до отримання нового знання про світ шляхом використання вже існуючих в мові назв. В цьому процесі взаємодіють наступні сутності чи суб'єкти метафори і його мовне знання про світ – з одного боку, а з іншого – його знання мовних значень і їх асоціативних комплексів (власний тезаурус) [46, с.46]. Метафоричний процес передбачає не тільки участь розуму, мозку людини, а й світу, в тріаді з яким метафоричний вислів постає своєрідним вузлом: метафора – людина – світ.

У створенні метафори беруть участь чотири компоненти: дві категорії об'єктів і властивості кожної з них. Метафора відбирає ознаки одного класу об'єктів і докладає їх до іншого класу чи індивіду – актуальному суб'єкту метафори. Коли людину називають лисицею, їй приписують ознаки хитрості, характерних для цього класу тварин, і вміння замітати за собою сліди. Тим самим одночасно пізнається сутність людини, створюється її образ і породжується новий сенс: слово «лисиця» набуває фігурального значення – «підлесник, хитрий і лукавий ошуканець». Таким чином, всі зазначені вище функції метафори виявляються реалізованими. Характеристика тієї категорії об'єктів, яка позначена метафорою є національно-специфічною. Вона може належати фонду загальних уявлень про світ носіїв мови, міфології чи культурної традиції.

З часів Арістотеля метафора розглядається як скорочене порівняння: тобто це порівняння, з якого виключені предикати подібності (схожий, нагадує тощо) і компаративні союзи (як, начебто, як би, ніби, точно, рівно і ін.). Разом з ними усуваються підстави порівняння, його мотивування, обставини часу і місця, а також інші модифікатори. Метафора лаконічна: вона скорочує мову, в той час як порівняння її поширює. Формальне розходження відповідає відмінності у значенні.

Метафора зближує об'єкти, що належать різним класам. Її сутність визначається як категоріальний зсув. Метафора відкидає приналежність об'єкта до того класу, до якого він входить, і включає його в категорію, до якої він не може бути віднесений із раціональної підстави. Зіставляючи об'єкти, метафора їх протиставляє [5, с.57].

Асоціюючи дві різні категорії об'єктів, метафора семантично двоїста. У визначенні, відповідно, аналізі метафори, беруть участь чотири компоненти: основний і допоміжний суб'єкти метафори, до яких застосовуються парні терміни (буквальна рамка і метафоричний фокус, тема і «контейнер», референт і корелят), і співвідносні властивості кожного об'єкта або нових об'єктів. Ці компоненти не повністю представлені в структурі метафори, зокрема, залишаються непозначені властивості основного суб'єкта метафори, складові її семантики. Внаслідок цього метафора допускає різні тлумачення [43, с.296].

Дослідники процесу метафоризації як культурно-експресивної одиниці розрізняють декілька типів метафор:

- індикативну;

- когнітивну;

- експресивно – образну;

- експресивно – оцінну;

- мовну і поетичну

Можна говорити, що Дж. Лакофф і М. Джонсон виділили три основні типи метафор:

- структурні;

- орієнтаційні;

- онтологічні

Структурні метафори – випадки, коли одне поняття структурно упорядковується в термінах іншого (democracy would flourish; a needless war of choice; wave of invading forces). Орієнтаційні метафори – тип метафоричного вираження, коли немає структурного упорядкування в термінах іншого, але є організація цілої системи, понять за зразком якоїсь іншої системи (they can't fade away into obscurity; this pushes our veterans; military men and women have been thrown around). Онтологічні метафори – способи трактування подій, дій, емоцій, ідей і т.п. як предметів і речовин. Онтологічні метафори – обслуговують різноманітні цілі, типи цих цілей відображаються за допомогою різноманітних типів метафор (Iraq will teach us).

Також слід виокремити й основні характеристики метафори:

- двоплановість;

- суміщення (оказіонального і узуального значення);

- накладення на вже наявне нове значення, а також додаткові специфічні характеристики:

Складність перекладу метафори в значній мірі пов'язана з відмінностями між метафоричними системами, що існують у відповідних мовах. Наприклад, метафоричні образи, характерні для англійської мови, нерідко відсутні в українській, і навпаки. Тому далеко не завжди можливий простий перенос метафор з українського тексту в англійську або навпаки. У зв'язку з цим періодично виникає необхідність зміни метафоричного образу. Така заміна допомагає зберегти рівень експресії оригіналу і зробити переклад більш ідіоматичним. Стилістичній ідіоматичності тексту на мові перекладу багато в чому сприяє і застосування метафор для передачі інших, неметафоричних засобів мови оригіналу.

У теорії перекладу вже давно сформульований «закон збереження метафори», відповідно до якого метафоричний образ повинен в міру можливості зберігатися при перекладі. Недотримання цього закону призводить до того, що зміст фрази змінюється, а її естетичний і прагматичний ефект знижується [18, c.57]. Як зазначає В. Н. Вовк, опущення метафор оригіналу є «серйозними і досить

Ще один схожий прийом – метонімія – слoво, знaчення якoго переноситься на найменування іншого предмета, пов'язаного із цим предметом за своєю природою. За допомогою такого стилістичного прийому промовець може зменшити або збільшити рівень як своєї, так і чужої відповідальності.

Нерідко в політичному дискурсі можна зустріти фразеологізми та ідіоми (сталі вирази) ,які також слугують задля вираження інтенції та намірів.

Важливе значення мають повторення, тут можна виокремити анафору (повторюються початкові частини фрази) та епіфору (повторення наприкінці речень). Таким чином, адресант може виявляти свою безпосереднє занепокоєння темою. . У політичних промовах широко використовуються різноманітні повтори. Вони створюють своєрідний ритм промови, посилюючи тим самим сугестивний вплив на цільову аудиторію. Для повторів властива ідентичність та стереотипність, завдяки чому вони здатні чинити вплив на людину поза її свідомістю. Найбільш поширеним видом повтору є лексичний, метою якого є підкреслити певну ідею та слугувати елементом розкриття головної думки. У політичних промовах важливу роль відіграє також семантичний повтор, який виражається словами та словосполученнями одного семантичного поля, складниками якого є слова, що мають спільний елемент значення. Не менш важливе значення має синтаксичний повтор, який має три основних функціональних моделі: анафора, епіфора та паралельні конструкції. Анафоричний повтор є найбільш традиційним способом виділення актуальних положень промови шляхом винесення на початок речення чи вислову елементів, що повторюються. Анафора як різновид повтору є класичним прийомом стилістичного синтаксису, який сприяє ритмізації ораторського мовлення і підвищує його виразність. На противагу анафоричному, епіфоричний повтор означає винесення повторюваних елементів на кінець речення чи висловлювання. Використання паралельних конструкцій підсилює змістові елементи мови в синтаксичних конструкціях і сприяє закріпленню інформації у свідомості цільової аудиторії.

Аналіз моделей повтору виявив, що у політичних промовах повторюються як окремі лексеми, так і різні за структурою синтаксичні утворення, що зміцнює когезію тексту. Широке використання повторів у політичному дискурсі є цілком природнім, оскільки “завдяки своєму великому емоційно-експресивному потенціалу фігури повтору виступають засобом акцентування уваги слухача, психологізації, смислового та емоційного посилення, ритмічної організованості промови” [3, с. 6]. Використання повторів є ефективним засобом впливу на свідомість, оскільки одна й та ж інформація поступово перестає усвідомлюватися і починає впливати на підсвідомість. Це сприяє асоціативному закріпленню певної інформації в потрібному емоційному контексті. Далі таке закріплення починає діяти у зворотному напрямку, тобто знову на свідомість. Схема такого впливу має наступний вигляд: інформація – свідомість – підсвідомість – свідомість [7, с. 16]. Повтори наповнюються асоціаціями й набувають особливої психологічної та символічної глибини [13, с. 197], що створює міцну основу для сприйняття навіювання. Це пояснює велику кількість саме лексичних повторів, що застосовуються в політичних промовах. Проведений аналіз засвідчив, що лексичний повтор використовується в політичній комунікації переважно неваріативно, коли відтворюється рекурентна одиниця (слово, словосполучення, речення) в її початковому вигляді зі збереженням початкового значення:

Дoсить часто вживають аналогію, яка проводить парелель між сyчасним cтаном речей та певними історичними подіями, таким чином рoзкривaючи вeсь cенс ідеї чи кoнцепту через пopівняння їх із зaгальновідомими феноменами [15].

Aнтитеза – протиставлення, контрастні пари, зазвичай використовуються для виокремлення відмінностей між ідеями чи планами, а також для того, щоб показати різницю в часі між then та now і т.п.

Більше того, потужні за значенням евфемізми також відзначаються в політичному дискурсі, а маніфестація прагматичної інтенції та персуазивності є однією з їх ключових функції.

Слід зазначити і широке використання епітетів задля максимальної реалізації прагматичної інтенції мовця. Гальперін І.Р. хaрактеризує епітет, як виразний засіб, заснований на виділенні якocті, oзнаки описуваного явища, яке подається у вигляді атрибутивних слів або словоспoлучень, що характеризують дане явище з точки зору індивідуального cприйняття цьoго явища. Eпітeт зaвжди сeб'єктивний, він завжди має емоційне значення або емоційне забарвлення. Емоційне значення в епітеті може супроводжувати предметно-логічне значення, або існувати, як єдине значення в слові. [16; c.55-57]. Епітет розглядається багатьма дослідниками (Пономарів О.Д., Арнольд І.В. та ін.) як оснoвний зaсіб вирaження індивідуального, cyб'єктивно oціннoго ставлення до oписуваного явищa. За допомогою епітета досягається бажана реакція на висловлювання з боку читача. Таким чином, можна підсумувати, що епітет – це яскраве, емоційно-забарвлене означення, яке підкреслює особливі, виразні риси того чи іншого предмету чи особи, таким чином виокремлюючи його серед інших. Епітет несе в собі неабияку виразність та силу значення [17; 18].

Пoпри все вищезазнaчене, нaйважливішим мoментом будь-якого пoлітичного повідомлення залишається його когерентність – невидимий лaнцюжок, який з’єднує весь дискурс. Звичайно, гpаматична та лексична когезії також вaжливі, протe саме кoгерентність визначaльна для yспішності пoлітичного звернення, адже завдяки їй воно стає цілісним та набуває логічного розвитку подій, що й спpияє виpaженню пpaгматичної інтенції спoвна.