Тема . Литовсько-польські унії кінця XIV – середини XVI ст.

1. Польсько-литовські унії в історіографії

2. Від Крево до Городлі

3. Від Гродно до Мельника

4. ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ ТА УТВОРЕННЯ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

4.1. Акт 1569 р.: передумови та наслідки

4.2. Утворення Речі Посполитої та ситуація на тогочасній європейській політичній арені

ВИСНОВКИ

1. Польсько-литовські унії в історіографії

Розпад Радянського Союзу спричинив виникнення нової геополітичної ситуації у Центрально – Східній Європі, осмислення місця й ролі України та її стосунків з сусідніми країнами в епоху середньовіччя, дає можливість кращого розуміння сьогоднішніх проблем становлення державності. У сучасній вітчизняній історіографії зроблені спроби подолання історичних стереотипів русоцентричної концепції російської та радянської історичної школи щодо походження та політичної історії українців у давні та середньовічні часи. Особливе місце у цих дискусійних проблемах вітчизняного середньовіччя посідає тема політичного розмежування земель колишньої Київської Русі, зокрема Південно-Західної і Західної її частини у другій половині ХІІІ-ХIV ст., утворення на цих теренах нових центрів збирання руських земель в єдину державу – Галицько-Волинського і Великого князівства Литовського як Литовсько-Руської держави та історичній долі цих інтеграційних центрів у становленні української держави. Питання польсько-литовських унійних змагань неодноразово трактувалось в історії п’яти європейських країн (Литви, Білорусії, України, Росії та Польщі), і у своїй основі має безліч важливих наукових проблем. Не варто й казати, що оцінка цих подій у п’яти країнах має і свої суттєві відмінності. У той час, коли ряд значних українських істориків (В.Антонович,М. Дашкевич) дещо перебільшують негативні наслідки уній і, таким чином, не висвітлюють певні позитивні, хоча й нечисленні, моменти такої співпраці, деякі, наприклад, польські історики теж далеко не завжди об’єктивні та спокійні (Левицький, Прохаска) у своїх оцінках та результатах уній, і таким чином значно перебільшують позитивні культурні наслідки цього явища, і зовсім не торкаються утисків та гноблень. Звідси часом неточне уявлення про хід історичних подій у Литовсько-Руському князівстві та намагання пояснити його деякі особливості виключно польським впливом. З іншого боку, роблячи питання про унії об’єктом своєї наукової цікавості, історики більше зайняті вивченням їх наслідків, а не передумов, що викликали тяжіння цих двох держав однієї до одної.

Згадана тема стала предметом наукового аналізу, починаючи з ХІХ ст. Все ж, найбільший доробок з історії литовсько-польських дипломатичних взаємин XIV-XVI ст. був зроблений у ХХ ст. Нині ця тема у фокусі особливого інтересу в істориків Литви, Білорусі, Польщі, менш активну зацікавленість демонструють історики України та Росії. Використовуючи сучасний історіографічний доробок науковців п’яти країн, з’явилася можливість більш об’єктивної та політично незаангажованої оцінки тих подій, які мали місце у суспільно-політичному житті Великого князівства Литовського та Польського королівства упродовж XIV-XVI ст.І

Найпершим науковцем, який почав професійно займатись розробкою питання історії Великого князівства Литовського є В. Б. Антонович [1]. Серед інших вітчизняних науковців значний вклад зробили М. С. Грушевський у своєму четвертому томі «Історії України-Руси» [18]. Серед більш сучасних варто згадати О. М. Русіну [39-40], Н. М. Яковенко [50], М. Д. Чубатого [46] та Ф. М. Шабульдо [47-48].

Плеяда російських науковців, які вели розробки по даній темі – не менше. Необхідно зазначити А. В. Барбашова [3-4], П. Д. Брянцева [9], А. Ю. Дворниченко [20], Л. В. Чєрєпніна [44], а також таких грандів у цій сфері досліджень – І. Б. Грекова [16-17], М. В. Довнар-Запольського [21], М. О. Кояловича [29], В. Т. Пашуто [35-36] та М. К. Любавського [31-33]. Позитивним моментом є те, що після радянського періоду почалось повернення із наукового небуття дореволюційних науковців-професіоналів своєї справи.

Центрально-європейські та інші зарубіжні фахівці також висвітлюють проблеми взаємовідносин Литви з Польщею, питання унійних договорів та ін. Польські історики, такі як О. Халецький [52-53], Г. Войцик-Лаган [62], В. Урущак [61] та В. Камянецький [55] досить багато матеріалу присвячують саме цьому. Литовці Гудавічюс [19], Дундуліс [23] та Ючас [49] традиційно вважаються найавторитетнішими серед істориків, які досліджували проблеми даного періоду, в цій Балтійській країні. Білоруські дослідники М. Касцюк [15], В. Орлов [2] та Ю. Бардах [5] плідно працюють над литовсько-руською історією та, зрозуміло, білоруським елементом в ній.

«Батько української історії» М. Грушевський питанню литовсько-польських уній приділяє не так багато часу. Досить повно в його «Історії України-Руси» розповідається лише про Кревську угоду 1385 року та Люблінську унію 1569 року. Таким чином, на задній план відходять всі інші унійні договори, які в тій, чи іншій мірі приближали литовську державу (а, значить й українські землі) до польського володарювання. Грушевський досить детально висвітлює події весілля та коронування Ягайла, а також перші роки після підписання Кревської унії. Але було б несправедливо стверджувати, що М. Грушевський концентрувався лише на двох найвідоміших уніях між Литвою і Польщею. Досить детальний аналіз він провів також і Гродненської унії 1432 р.: «Говорячи про роль Гродненської унії для українського народу, можна сказати, що власне даний акт не склав якогось суттєво нового впливу на нього, бо вже в котре проголошував чи не одні й ті самі ідеї з 1385 р. Проте, можна також зазначити, що негативним моментом була віддача Поділля до складу Королівства Польського, де більшість населення була русинського походження, тому цей факт можна вважати певним розділенням народу між двома державами. Але для заспокоєння руського люду Ягайлом був виданий привілей, який мав би зрівняти русинів з литвинами. Проте, і тут не все так гладко.

Київська школа литуаністики (ХІХ – поч. ХХ стст.) відрізнялася якраз тим, що вивчала не загальний історичний розвиток Литви, а історії українських земель у той час, коли вони входили до її складу. Тобто, уже на початку ХХ ст. коло проблем, що цікавили українських науковців, було досить вузьким та орієнтованим саме на історію України. Можна сказати, що багато у чому вітчизняна історіографія з даного питання існує в аналогічних рамках. Загалом це успадкування від Київської школи литуаністики до сьогодення цілком вкладається в основні тенденції сучасної української історіографії. Фактично, можна сказати, що дослідження з історії ВКЛ стало жертвою як одного (національного українського міфу), так і другого (історіографічного канону). І ось у чому справа: у праці М.С. Грушевського, яка, зрештою, стала сучасним історіографічним каноном, однозначно вказано, що «в сформуванню Великого князівства Литовського наші землі і наш нарід мали лише другорядну ролю: підставою ВКЛ були племена литовські і землі білоруські: той руський елемент, що зрушив ВКЛ був не український, а білоруський» [18, с. 8].

Згадані особливості сучасної української литуаністики чудово демонструє остання узагальнююча науково-популярна праця О.В. Русіної – «Україна під татарами та Литвою» [40]. Ця робота представляє ще одну характерну ознаку сучасної литуаністики – популяризацію даного періоду. Варто сказати, що у ситуації майже повного вакууму знань широкого загалу про цю добу, це є досить позитивним моментом, але за відсутності понятійного апарату даної доби, дискутувати з авторкою з тих чи інших моментів її праць просто неможливо. Книга досить насичена подіями, цифрами та датами, що не дозволяє забувати, що книга, перш за все, - наукова. О.В. Русіна визначила ВКЛ як «конгломерат земель, які протягом XIV-XVI ст. зберігали значні локальні особливості, генетично пов'язані з більш ранніми етапами їхнього історичного розвитку» [39, с. 5]. Однак, щоб знайти локальні особливості, потрібно знати й ціле, або щось інше з того ж ряду для порівняння. Саме через панування погляду на ВКЛ як на «конгломерат земель», в українській історіографії відсутні навіть спроби поставити загальні питання щодо існування ВКЛ як єдиного та цільного історичного явища. До загальних питань можна віднести наступні: походження ВКЛ; проблема назви держави, що є похідною від першого питання; проблеми періодизації; зрештою, проблема дослідженості литовсько-польських уній.

Новий виток у дослідженні історії Великого князівства Литовського відбувся вже у радянський час. Починаючи із 2000-х років простежується зріст актуалізації даного питання та поява великої кількості наукових робіт, присвячених литовсько-польським відносинам, і, зокрема, уніям, як одної із форм таких відносин.