Тема 1.1. Вступ. Предмет і структура курсу «Українська мова (за професійним спрямування). .Державотворча роль мови. Нормативні документи про державний статус української мови. Мова як засіб пізнання, мислення, спілкування. Мова як генетичний код нації, засіб пізнання, мислення, спілкування, як показник культури людини.

Література

1.Зубков М.Г. Сучасна ділова мова за професійним спілкуванням. – Х.: Факт, 2006. – С.

2.Мацюк З.О., Станкевич Н.І. Українська мова професійного спілкування. – К.: Каравела, 2006. – С.

3.Мозговий В.О. Українська мова у діловому спілкуванні. Модульний курс. – К.: Центр навчальної літератури. – 2006. –С.

4.Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери. –К.: Атіка, 2005. – С.

"Українська мова (за професійним спрямуванням)"

Предметом курсу “Українська мова (за професійним спрямуванням)” є мова як соціально-культурний феномен і засіб спілкування, зокрема у професійній сфері.

Мета курсу – сформувати високий рівень комунікативної культури у сфері професійного спілкування в його усній та писемній формах, виробивши навички практичного володіння мовою в різних видах мовленнєвої діяльності в обсязі тематики, зумовленої професійними потребами.

Основні завдання курсу:

• забезпечити здобуття знань про основи професійного спілкування, його норми та правила, шляхи їх застосування;

• сприяти оволодінню особливостями української літературної мови, дотриманню вимог усного і писемного мовлення, навичок комунікативно виправданого користування засобами мови в різних ситуаціях під час створення висловлювань з дотриманням українського мовного етикету;

• формувати уміння і навички використання мовних знань на практиці;

• виробити вміння сприймати мову як мистецьке явище, що має етичну й естетичну цінність;

• виховувати повагу до української літературної мови, її культури, формувати мовленнєву компетентність.

Результатом вивчення навчальної дисципліни “Українська мова (за професійним спрямуванням)” мають стати:

а) знання студентів про:

• норми сучасної української літературної мови (орфографічні, лексичні, орфоепічні, граматичні, стилістичні, пунктуаційні);

• основи усного та писемного професійного спілкування;

• вимоги щодо укладання ділової документації;

• основи культури мовлення.

б) уміння студентів:

• вільно володіти мовними засобами наукового та офіційно-ділового стилів;

• укладати різні види документів;

• працювати з фаховими текстами, використовуючи словники різних типів.

Робота за підручником. Мозговий В.І. Українська мова у професійному спілкуванні: Модульний курс. Навчальний посібник – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – С.

Стартовий модуль. Загальна характеристика мови і професійного спілкування

1.Мова і мовлення

2.Походження і функціонування мови

3.Національна мова і мовна політика

4.Походження і функціонування української національної мови

5.Характеристика усної і писемної форм мовлення

ПРОФЕСІЙНЕ СПІЛКУВАННЯ

Для з'ясування, яке місце посідає професійне спілкування у мовній системі, треба знати, чим різняться такі поняття, як "мова" і "мовлення", коли і чому виникла мова, як вона розвивається і функціонує, яким чином співідносяться поняття "національна мова", "національна політика" і "на­ціональна культура" і як функціонує національна мова у межах різних сти­лів і різних форм мовлення (усної і писемної).

Мова і мовлення

Мова як ідеальна система і засіб спілкування. Мовлення як матеріальне явище, результат і процес спілкування. Практичне значення знань про специфіку мови і мовлення.

Уперше розрізнення понять "мова" і "мовлення" відбулося тільки на початку XX століття завдяки відомим лінгвістам - швейцарцю Фердинанду де Соссюру і росіянину Льву Щербі. Проте й зараз у повсякденному спілкуванні ці терміни вживаються як синоніми, хоча без з'ясування різниці між ними неможливо усвідомити систему будь-якої мови (морфології і синтаксису або методики викладання іноземних мов). Зрештою, це призводить до поверхового уявлення про граматику як науку, що вивчає правила написання слів (можна подумати, що без писемної форми мовлення граматики не існувало!), а вивчення мови зводиться до запам'ятовування багатьох визначень і винятків, які практично не сприяють логічному і правильному спілкуванню ані в усній, ані в писемній формах. Помилки стають постійним явищем, мова перетворюється у невизначену абстракцію, а мовлення у збіднілий і психологічно напружений процес із запізнілою реакцією на ситуацію або відсутністю цієї реакції взагалі.

Справа у тому, що мова і мовлення - поняття близькі, але не тотожні.

Мова - це ідеальна система матеріальних одиниць (звуків, слів, моделей речень тощо), яка існує поза часом і простором. Це певний код, шифр, відомий усім представникам мовного колективу, незалежно від їх віку, статі, тембру голосу або місця проживання.

Коли з'являється необхідність, цей код приводиться в дію і матеріалізується в окремому акті говоріння, тобто у мовленні. Таким чином, якщо мова - це тільки засіб спілкування, то мовлення - сам процес і результат спілкування, який відбувається у певній аудиторії і в певних часових рамках, матеріалізуючись у звуках, інтонації, жестах і міміці (останнє характерне для глухонімих) або буквах і розділових знаках (чи в інших технічних засобах). Мову ми можемо відчути тільки через мовлення, бо мовлення - це мова в дії. Мова однакова для всіх членів певного мовного колективу, а мовлення завжди індивідуальне. Воно реалізується у безлічі варіантів і ситуацій.

Розрізнення таких базових понять, як "мова" і "мовлення", дозволяє по-новому подивитися на практику мовної підготовки. Так, в узвичаєній традиції підмет і присудок (категорії синтаксису) ототожнюються з іменником і дієсловом (категоріями морфології), які відповідають на питання хто?, що? або що робити⁹, що зробити?. При такому підході у реченні Боротися - значить, жити відсутній підмет, а у реченні Заходи до річниці Перемоги на завершенні - відсутній присудок. Незрозумілим здається і на­писання слів разом чи окремо у реченнях типу Ми працювали вночі (коли?) або В ночі, темній і туманній, йшли батальйони (коли?, у чому?).

Насправді слід пам'ятати про те, що синтаксис не цікавить визначення частин мови. Він вивчає не окремі слова, а словосполучення і речення, орі­єнтуючись на їх значення при спілкуванні (одиниці мовлення). Для синта­ксису головні члени речення не можуть відповідати на питання, бо вони не залежать один від одного або від інших членів речення, і виражають осно­вне значення: підмет - це те головне, про що йдеться мова (тема речення), а присудок - те головне, що ми узнали про підмет (ідея речення). Ось чому вирвані із контексту слова у наведених вище прикладах можуть бути об'єднаними в одну частину мови (боротися, жити - дієслова; заходи, на завершенні - іменники) розрізнюючись принципово як одиниці мовлення (боротися; заходи - підмет, а жити; на завершенні - присудок) і, навпаки, бути різними у формальній площині мови (коли? вночі - прислівник; у чо­му? в ночі - іменник з прийменником), але мати одне значення у синтаксисі (обставини часу).

Отже, правильне мовлення, якщо воно оточує людину ще з дитинства, формує і глибину мовних знань, але, з іншого боку, недбале ставлення до вивчення мовної системи (фонетики, граматики, лексики) зрештою призводить до помилок в усній і писемній формах спілкування. При цьому неабиякого значення набувають питання про походження і функціонування мови взагалі й української національної мови зокрема, а також про специфіку різних форм мовлення у конкретних сферах людського спілкування. Походження і функціонування мови

Соціальна і біологічна теорії походження мови. Умови і причини виникнення мови як соціального явища. Підстави для появи і розвитку соціальних функцій мови: комунікативної, мислетворчої, пізнавальної, професійної, номінативної, експресивної, волюктативної та естетично-культурологічної. Роль функцій мови у сучасному суспільстві і проведенні адекватної мовної політики.

Проблема виникнення мови хвилювала людство ще з тих часів, коли виникло саме спілкування за допомогою мовної системи. Безліч відповідних теорій з цього приводу нині можна звести до двох наукових доктрин.

Біологічна теорія базується на тому, що мова з'являється разом із на­родженням дитини і притаманна їй, як вміння дихати, рухатися, бачити або чути. Відповідно до цього природа наділила народи різними мовами - розвиненими й нерозвиненими, багатими й бідними, а отже, ступінь розвиненості певних народів і здатність до самого процесу їх розвитку теж різні. У такій ситуації впровадження на чужій території "розвиненої мови і культури" шляхом підкорення одних народів іншими стає не тільки невід'ємною рисою расистських і нацистських теорій, але й нещодавньої практики мовного будівництва на теренах колишнього Радянського Союзу, де російська мова проголошувалася засобом міжнаціонального спілкування.

Проте історичний досвід подібного "будівництва" найчастіше закін­чується колоніальними або напівколоніальними трагедіями, які руйнують національну культуру й мову не тільки народу, примушеного до запозичень, а й народу-донора. Ось чому погляд на мову як на біологічне явиoе не відповідає суті і призначенню людини як такої.

Соціальна теорія походження мови говорить про те, що мова - невід'ємна ознака людського колективу. Вона могла з'явитися тільки в людському суспільстві в умовах спільної трудової діяльності на початковому етапі розвитку людства. Саме в процесі колективної праці з'явилася потреба погоджувати й коригувати свої дії, передавати знання і набутий досвід майбутнім поколінням.

Біологія людини (колір волосся, шкіри або очей) не змінюється залежно від місця народження або оточення (згадаймо, наприклад, ситуацію з темношкірими і білошкірими американцями), але мова, її система і структура можуть змінитися принципово, якщо людина змінює соціальне середовище. Українець, який з дня народження знаходиться, наприклад, серед африканців, залишиться білошкірим, але буде користуватися зовсім іншою

мовною системою.

Отже, мова не успадковується і не закладена в біологічній суті люди­ни. Дитина говорить мовою оточення, а не обов'язково мовою батьків. В умовах ізоляції від суспільства діти не говорять зовсім. Мова виникла в супільстві, обслуговує суспільство, і поза суспільством її існування неможливе, як неможливе і суспільство без мови.

Мова - не застигла категорія. Як соціальне явище вона розвивається за об'єктивними законами, які не залежать від волі окремої людини. Проте людство в цілому й окремі його представники (відомі письменники, політики, філософи) справляють величезний вплив на розвиток мови. Навіть протягом життя одного покоління разом із політичними, економічними або соціальними змінами відбуваються зміни і в мовній системі: фонетиці й графіці (як приклад можна навести нетрадиційну для українця вимову вибухового [ґ] і появу в українському алфавіті букви г на місці західноєвропейського [g] ([h]) - реґіон, Гамбурґ, аґресія, аґентура, ґазон, лозунґ та ін.), лексиці й семантиці (разом з новими словами типу консалтинґ, менеджмент, лізинґ, маркетинґ принципово змінилися зараз значення слів комунізм, капіталізм тощо) або морфології й синтаксисі (згадаймо хоча б зміну граматичної конструкції жити на Україні на форму жити в Україні за протиставленням "частка цілого - ціле").

На земній кулі існує понад п'ять тисяч мов. Усі вони постійно контактують між собою, збагачуючи і розширюючи свої функції і можливості. Для розвитку людської думки не існує національних, расових чи континентальних кордонів, тому класифікація мов за принципом "розвиненості-нерозвиненості" - свідоцтво політичної кон'юнктури чи культурного примітивізму. Будь-яка мова як засіб формування й вираження думки може конденсувати всі досягнення людської цивілізації. Звичайно, що мови відрізняються структурою, фонетикою, словниковим складом тощо, але їм усім притаманні загальні закономірності розвитку, які зосереджуються у соціальних функціях.

Як соціальне явище будь-яка мова виконує такі соціальні функції: загальні (комунікативну, мислетворну й пізнавальну), спеціальні на логічній основі (професійну й номінативну) і спеціальні на емоційній основі (експресивну, волюнтативну й естетично-культурологічну). Поступове розширення функцій приводить до появи різних стилів мовлення. Ось чому їх характеристика має принципове значення для подальшого розуміння суті національної мови та її стильових функціональних різновидів.

1. Комунікативна функція забезпечує людство найуніверсальнішим засобом спілкування, бо вона охоплює практично всі нюанси передачі інформації, знань і емоцій співрозмовникам (порівняйте, наприклад, мовну систему з азбукою Морзе або звичайним світлофором). Окреме слово не може бути засобом повідомлення. Щоб висловити думку і реалізувати комунікативну функцію, слова треба поєднати у речення за законами певної граматики (української, російської, англійської, німецької тощо). Ось чому повна і адекватна матеріалізація комунікативної функції неможлива без вивчення синтаксису. Для спілкування важливим є попереднє формування і висловлювання думки. У цьому випадку мова виконує мислетвірну функцію.

Комунікація відбувається, як правило, для того, щоб передати чи засвоїти інформацію, знання або набутий досвід. Йдеться про третю, не менш важливу функцію мови - пізнавальну.

Проста комунікація для висловлення думки і передачі інформації у межах усної форми мовлення розширила пізнавальні потреби людства. Разом із розвитком мови поступово формувалися її спеціальні функції, які максимально підсилювали можливості логічного (професійна й номінативна функції) та емоційного мислення (експресивна, волюнтативна й естетично-культурологічна функції).

4. Так, зростання пізнавальної ролі мови в епоху науково-технічної революції привело до появи професійної функції, яка стала критерієм спеціальної підготовки і засобом оволодіння фахом.

Без грамотного користування мовою професії неможливо сьогодні говорити про високий службовий чи громадський рівень спеціаліста. Справа у тому, що в наш час революційним стає процес появи нових професій і відповідно їх мов. Якщо зважити на те, що за рік у світі з'являється понад 120 тисяч нових термінів, то цілком зрозумілою стає вимога про постійне вивчення мови, без якої не можна вважати себе спеціалістом у будь-якій сфері діяльності. Старий поділ на ''інтелігентні'" чи "неінтелігентні" професії зникає на наших очах. Мова починає обслуговувати не лише сферу духовної культури - вона все більше пов'язується з виробництвом, стає засо­бом формування нових виробничих відносин і основним компонентом професійної підготовки. Ось чому правильному професійному спілкуванню слід навчатися все життя, бо це підвищує продуктивність та ефективність праці, наповнює результатом і змістом життя й діяльність конкретної особи.

5. Поява великої кількості нових явищ і реалій при зростанні ролі професійної функції об'єктивно активізує дію номінативної функції, яка притаманна тільки мові, особливо у науковому стилі, де без точної і правильної назви або визначення наукового поняття не можна говорити й про існування самого предмета дослідження. З дією цієї функції ми зустрічаємося при вивченні морфології й лексикології. Справа у тому, що звуки як фізичне явище значення не мають, а ось морфеми (корені, префікси, суфікси, закінчення) надають слову основне або додаткове лексичне чи граматичне значення. Повністю ж номінативна функція реалізується у повнозначних словах, які називають предмети, явища, процеси, ознаки тощо.

Наступні три функції мови пов'язані не з логічним, а з емоційним процесом пізнання світу і місцем особистості в ньому. Досить часто у практиці конкретного спілкування інформативність майже відсутня, але комунікація відбувається і досягає результатів за рахунок підвищеної психологічної або ж емоційної напруженості. Йдеться про експресивну, волюнтативну й естетично-культурологічну функції.

Експресивна функція реалізується у мовних формах вираження емоцій і почуттів людини.

Коли експресія досягає свого апогею, вона починає впливати на волю співрозмовника. У цьому разі можна говорити про реалізацію волюнтативної функції мови. її дію можна відчути у формах вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання або запрошення, а також у наказових конструкціях, якими досить часто користуються керівники чи політики, що сповідують жорстку схему управління колективом.

Проте найвищою функцією мови є естетично-культурологічна. Ця функція виражається в естетичних, культурних і національних уподобаннях певної нації. Руйнування естетично-культурологічної функції призводить до того, що нація поступово переходить у безнаціональну чи в іншу національну парадигму (згадайте "інтернаціональну" практику виховання радянської людини або прищеплювання "чужих" естетичних ідеалів у межах української незалежності). Йдеться про усвідомлення суті найважливішого для політичного і громадського життя поняття "національна мова".