Семінарське заняття № 4

Тема 2. Ресурси забезпеченості діяльності підприємств

Тема : Методи виміру продуктивності праці

Мета роботи: оволодіти навичками розрахунків показників продуктивності праці та впливу факторів на її рівень.

Методи, прийоми, технології: випереджувальне завдання (створення учнівських презентацій), презентація власних результатів, доповіді, обговорення.

План проведення семінарського заняття.

1. Продуктивність праці в сільському господарстві, її значення.

2. Класифікація показників продуктивності праці.

3. Методика визначення показників продуктивності праці в АПК

4. Шляхи покращення продуктивності праці та її значення для підприємства.

Перелік тем рефератів (доповідей) для підготовки до семінарського заняття.

1. Продуктивність праці- важливий фактор економії робочого часу

2. Шляхи підвищення продуктивності праці в АПК

3. Методика визначення показників продуктивності праці.

Індивідуальні завдання.

Завдання №1

Виконавці: група учнів (4 учні).

Термін виконання: 2 тижні.

Завдання: створити презентацію на тему: «Продуктивність праці в АПК». Презентувати свою роботу.

Розширений список запитань (завдань) для обговорення на уроці.

1. Дайте визначення поняття “продуктивність праці”.

2. Охарактеризуйте поняття “продуктивність індивідуальної праці” та “продуктивність суспільної праці”.

3. Які Ви знаєте методи вимірювання та показники продуктивності праці?

4. Дайте визначення поняттю “виробіток”. Визначте його показники.

5. Дайте визначення поняття “трудомісткість”. Які ви знаєте види трудомісткості? Охарактеризуйте їх.

6. Охарактеризуйте фактори підвищення продуктивності праці.

Короткі теоретичні відомості

Виробництво будь-якої продукції, в тому числі і сільськогосподарської, може зростати за рахунок збільшення маси праці, підвищення рівня її продуктивності або завдяки одночасній дії цих двох факторів. Маса праці залежить від кількості працюючих, тривалості робочого дня та інтенсивності праці. Враховуючи, що кількість працюючих у сільському господарстві має стійку тенденцію до зменшення, а робочий день законодавчо регу­люється і в історичному плані спостерігається скорочення його тривалості, то стає очевидним, що маса праці в цій галузі також має тенденцію до зменшення. Інтенсивність праці не можна розглядати як компенсуючий фактор, оскільки вона має раціональні межі, встановлені відповідно до фізичних і психічних можливостей людини. Тому зрозуміло, що збільшити виробництво сільськогосподарської продукції можна насамперед завдяки підвищенню продуктивності праці.

Під продуктивністю праці розуміють реалізовану здатність конкретної праці (праці конкретних працівників) в одиницю робочого часу виробляти певну кількість продукції або виконувати відповідний обсяг роботи. З наведеного визначення випливає, що підвищення продуктивності праці в кінцевому рахунку зводиться до економії робочого часу. Адже чим менше потрібно часу для виробництва якогось виду продукції, тим більше робочого часу може бути використано для збільшення виробництва цього самого або іншого виду продукції. Із скороченням робочого часу на виробництво одиниці продукції знижується (за інших однакових умов) її собівартість, отже, зростає дохідність підприємств, підвищується їх конкурентоспроможність. Зі зростанням продуктив­ності праці посилюється процес вивільнення працівників, які можуть бути залучені підприємством для розвитку інших видів діяльності. Очевидно також, що скорочення робочого дня можливе лише за умови послідовного підвищення продуктивності праці.

Проте на виробництво продукції витрачається не лише жива праця, а й минула, уречевлена у виробничо спожитих засобах і предметах праці. Тому, розглядаючи продуктивність праці в широкому значенні цього слова, можна зробити висновок, що для суспільства продуктивність праці підвищується з економією як живої, так і уречевленої праці. Однак слід мати на увазі, що співвідношення між затратами уречевленої і живої праці на одиницю продукції не є стабільним, а постійно змінюється, причому так, що частка живої праці зменшується, а минулої — збільшується. Реальне підвищення продуктивності праці в широкому розумінні цього слова має місце лише тоді, коли темпи зростання уречевленої праці менші за темпи скорочення живої праці, тобто коли сукупні затрати праці на одиницю продукції скорочуються.

Для визначення продуктивності праці в сільському господарстві застосовують систему економічних показників. Це зумовлено особливостями даної галузі і, насамперед, незбігом робочого періоду з періодом виробництва. У багатьох галузях аграрних підприємств продукцію одержують лише раз на рік, а працю витрачають цілорічно. Тому, застосовуючи систему показників продук­тивності праці, можна, не очікуючи кінцевих результатів, враховувати проміжні, що характеризують затрати живої праці на окремих операціях, за окремі проміжки часу, завантаженість працівників тощо. На рис. 9.2 наведено систему показників продуктивності праці, що використовується на аграрних підприємствах.

Рис. 9.2. Система показників продуктивності праці

Повними називають показники продуктивності праці, при визначенні яких беруться до уваги вироблена продукція і затрати живої праці. Неповні показники є проміжними і розраховуються до одержання продукції. Натуральні показники визначають діленням прямих затрат людино-годин, що виникають у процесі виконання технологічних операцій, на обсяг виробленої продукції. Це — обернені показники продуктивності праці, і їх називають технологічною трудомісткістю продукції. Вони відповідають на питання, скільки витрачено робочого часу на вироб­ництво центнера продукції. Трудомісткість, розрахована за кожним видом продукції, за економічним змістом є найбільш зрозумілим і порівнянним показником продуктивності праці у часі та просторі, а тому широко використовується для зіставлення в динаміці, між підприємствами, регіонами і країнами.

Крім технологічної трудомісткості центнера продукції, доцільно також визначати загальновиробничу трудомісткість центнера продукції, враховуючи не лише прямі затрати живої праці (праці працівників, які безпосередньо зайняті на виробництві відповідної продукції), а й непрямі, пов’язані з управлінською діяльністю виробничих підрозділів підприємства.

Слід розрізняти такі поняття, як трудомісткість центнера продукції і трудомісткість виробництва певного виду продукції. Останній показник визначається діленням загальної кількості відпрацьованих прямих людино-годин на площу посіву культури або на кількість поголів’я тварин, від якого отримана продукція. Розуміння суті цих двох показників є важливим при аналізі результатів виробництва і пошуку резервів подальшого підвищення продуктивності праці. Адже в сільському господарстві нерідкі випадки, коли трудомісткість центнера різних видів продукції приблизно однакова (наприклад, трудомісткість центнера зерна і центнера цукрових буряків), тоді як трудомісткість виробництва таких видів продукції істотно відрізняється.

З метою визначення продуктивності праці по сільському господарству країни, по окремих підприємствах з урахуванням усіх видів сільськогосподарської продукції, що ними виробляється, розраховують вартісні показники — погодинну, денну і річну продуктивність праці — відношенням вартості валової продукції в порівнянних цінах відповідно до відпрацьованих годин, людино-днів і середньорічної кількості працівників, зайнятих у сільськогосподарському виробництві. При визначенні погодинної і денної продуктивності праці враховують прямі і непрямі затрати живої праці.

Між річною і погодинною (денною) продуктивністю праці існує тісний взаємозв’язок, який у формалізованому вигляді можна зобразити виразом:

Рп = Чп · Іп,

де Рп — річна продуктивність праці; Чп — погодинна (денна) продуктивність праці; Іп — інтенсивність праці — кількість відпрацьованих одним середньорічним працівником людино-годин (людино-днів) за рік.

Неповні абсолютні показники розраховуються (за окремими культурами) за кожною технологічною операцією (підготовкою ґрунту до посіву, посіву, догляду за посівами, збиранням) діленням затрачених на цій операції людино-годин на площу посіву відповідної культури. У тих тваринницьких галузях, де виробничий цикл займає тривалий період (дорощування і відгодівля великої рогатої худоби і свиней, овець), з метою контролю за витрачанням живої праці обчислюють її затрати на голову тварин за певний календарний період — місяць, квартал, рік.

Важливим неповним абсолютним показником є норма закріплення певного виду тварин за одним працівником і норма обслуговування ним певних засобів праці (машин, верстатів, облад­нання тощо). За інших однакових умов вказані норми зростають з підвищенням рівня механізації та автоматизації виробництва, поліпшення організації праці. При цьому знижуються затрати живої праці на голову тварин (об’єкт обслуговування), і за тих самих показників (надій молока на корову, середньодобовий приріст живої маси тварин тощо ) зростатиме її продуктивність.

Наведений механізм визначення повних показників продуктив­ності праці побудований на прямо пропорційній залежності їх рівня від обсягу виробництва продукції та обернено пропорційній залежності від затрат живої праці. Для оцінки дії цих двох факторів на продуктивність праці визначають показник — коефіцієнт випередження з виразу:

,

де — коефіцієнт випередження; і — продуктивність праці відповідно у звітному і базовому періодах; і — обсяг виробництва валової продукції відповідно у звітному і базовому періодах.

Дані по країнах Заходу з розвинутим сільським господарством переконують, що швидке зростання ефективності виробництва в цій галузі відбувається тоді, коли на кожний процент збільшення обсягу виробництва продуктивність праці зростає на 2—5 % за рахунок зниження технологічної трудомісткості виробництва.

Продуктивність праці – це виробіток продукції на одного працюючого. На підприємстві продуктивність праці визначається за формулою:

, (1)

де ВП – обсяг продукції (шт., т, м³, м², грн., н-год.);

Чсс – середньосписковий склад промислово виробничого персоналу (ПВП), чол.

Виробіток буває:

• річний:

₍₂₎

• годинний:

₍₃₎

де Ф – відпрацьована кількість часу за рік,

– денний:

₍₄₎

де Др – відпрацьована кількість днів за рік.

Продуктивність праці може бути визначена і як кількість продукції за одиницю часу.

(5)

де Т – час, витрачений робітником на виробництво продукції.

Трудомісткість – це кількість робочого часу на одиницю продукції:

. (6)

Зріст продуктивності праці визначається за формулою:

, (7)

де Пф – фактичний виробіток на одного працюючого;

Ппл – плановий виробіток на одного працюючого.

Зріст продуктивності праці (%) за рахунок зменшення чисельності працюючих визначається за формулою:

(8)

де П – зріст продуктивності праці;

Еч – економія чисельності, чол.;

Чб – чисельність ПВП, розрахована для обсягів вироб­ництва планового періоду за виробітком базисного року, чол.

Зріст продуктивності праці (%) залежно від зміни об’єму виробництва і чисельності працюючих визначається за формулою:

₍₉₎

де Ву – плановий приріст виробництва, %;

Чу – збільшення кількості працюючих за планом, %.

На зростання продуктивності праці впливають такі техніко-економічні фактори:

– підвищення технічного рівня підприємства за рахунок втілення прогресивних технологій, механізації та автоматизації виробництва тощо;

– удосконалення управління, організації виробництва і праці за рахунок зменшення питомої ваги обслуговуючого персоналу;

– зміна об’єму і структури виробництва пов’язана зі змінами питомої ваги кооперативних постачань, змінами випуску різних видів продукції з різкою зміною питомої ваги матеріальних і трудових витрат.