1.4. Речові докази і документи, порядок їх зберігання та вирішення питання про них

Визначення поняття «речовий доказ» міститься у ч. 1 ст. 98 КПК.

Предмети, які можуть бути речовими доказами, найчастіше виявляються під час слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, наприклад, огляду, обшуку тощо (ч. 7 ст. 236, ч. 5 ст. 237, ч. 1 ст. 256 КПК). Відповідно до закону дозволено вилучати лише ті предмети, які мають значення для кримінального провадження, або обіг яких заборонено (наркотичних засобів; психотропних, сильнодіючих, ядовитих, отруйних, радіоактивних та вибухових речовин; зброї без належного дозволу на її придбання та зберігання; документів, які містять держану таємницю, при порушенні умов їх зберігання тощо).

Речові докази вилучаються цілком (у натурі). Залежно від виду слідів вилучаються об’єкти, на яких вони розміщені, або їх фрагменти. Якщо це неможливо зробити – вилучаються копії сліду або його моделі (зліпки та відбитки).

Оглянуті слідчим, прокурором речі, які мають ознаки речових доказів, залучаються до провадження їх відповідною постановою (ч. 2 ст. 100, ч. 5 ст. 110 КПК).

Самостійним джерелом доказів є документи, поняття якого розкрито у ч. 1 ст. 99 КПК. У ч. 2 зазначеної статті міститься перелік матеріалів, що можуть належати до документів.

Матеріали оперативно-розшукової діяльності, у яких зафіксовані фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб чи груп, зібрані на підставі Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», за умови відповідності вимогам ст. 99 КПК є доказами та можуть використовуватися у кримінальному проваджені як доказ (ч. 2 цієї статті).

Сторони кримінального провадження, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, зобов’язані надати суду оригінал документа. Визначення поняття «оригінал» та «дублікат» документа міститься у ч.ч. 3, 4 ст. 99 КПК.

Так, однією із причин скасування Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ рішень нижчестоящих судів щодо Ш., засудженого за ч. 4 ст. 191 КК, стало те, що суд першої інстанції в обґрунтування доведення вини Ш. поклав копію протоколу загальних зборів засновників ТОВ, пославшись при цьому на допустимість цього доказу, але не вмотивувавши своє рішення з урахуванням вимог ст. 99 КПК, а саме: що сторона кримінального провадження, потерпілий зобов’язані надати суду оригінал документа. Крім того, суд як на доказ вини Ш. послався на копію протоколу, яка завірена нотаріусом, в той час як в матеріалах кримінального провадження наявна інша копія цього ж протоколу, яка не завірена нотаріально, та які відрізняються одна від одної.

Джерелом доказів у кримінальному провадженні є лише той документ, який відповідає вимогам допустимості, що забезпечується такими умовами: 1) він містить відомості про фактичні обставини, що мають значення для цього провадження; 2) дотримано вимоги щодо реквізитів службових документів; 3) наявні дані про те, яким чином документ потрапив до матеріалів провадження, та суб’єкта фіксації. Якщо немає хоча б однієї з цих ознак – документ втрачає доказове значення, оскільки виникають сумніви в достовірності фактів, що в ньому містяться.

Зокрема, не є джерелом доказів документ, походження якого не встановлено (анонімний лист, записник невстановленого власника тощо), або дані зафіксовані особою, не наділеною відповідними повноваженнями. Наприклад, самостійне використання особою технічних засобів для фіксації злочинного діяння (відеозйомка, звукозапис) розцінюється як порушення конституційних прав особи і є підставою для визнання таких доказів недопустимими (рішення Конституційного Суду України №12-рп/2011 від 20.10.2011).

Так, наприклад, вироком суду першої інстанції М. визнано невинуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК та виправдано у зв’язку з недоведеністю вчинення ним кримінального правопорушення, а ухвалою суду апеляційної інстанції вирок залишено без змін. Одним із доказів сторони обвинувачення у цьому провадженні був відеозапис із камер відеоспостереження, встановлених у кафе-барі, які слідчому надала потерпіла. Наданий диск з відеозаписом відповідно до протоколу було оглянуто та постановою визнано речовим доказом, який долучено до матеріалів кимінального провадження. Оцінюючи надані прокурором докази, суд визнав цей відеозапис неналежним доказом, мотивуючи це тим, що відеозапис є лише копією певного запису і він отриманий з порушенням вимог ч.ч. 1, 2 ст. 93, ч.ч.1, 2 ст. 98, ст. 99 КПК. Суд апеляційної інстанції погодився з вказаним рішенням, зазначивши, що прокурором не надано жодного доказу щодо походження цього запису та встановлення його автентичності, судові експертизи з цього питання в ході досудового розслідування не проводилися.

За характером виникнення документи поділяють на дві групи: 1) офіційні (що надходять від підприємств, організацій і установ); 2) особисті (що надходять від приватних осіб).

Офіційними є документи, що складені з дотриманням встановлених форм та містять передбачені законом реквізити (штамп, печатку, номер, дату, підпис). Якщо відомості про фактичні дані викладають громадяни, то до форми документа може бути висунуто вимоги лише в особливих випадках (наприклад, доручення, розписка тощо). Причому такі документи можна використовувати в процесі доказування, якщо достовірно встановлено їх власника і джерело походження.

За способом фіксації відомостей документи можуть бути: 1) письмові – на папері (довідки, характеристики, листи тощо); 2) електронні – інформацію в яких зафіксовано у вигляді електронних даних, ураховуючи обов’язкові реквізити документа (ч. 1 ст. 5 Закону України від 22 травня 2003 року «Про електронні документи та електронний документообіг»).

Електронний документ може бути створений, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну форму. Візуальною формою подання електронного документа є відображення даних, які він містить, електронними засобами або на папері у формі, придатній для сприйняття його змісту людиною.

Оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов’язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис».

Якщо автор створює ідентичні за документарною інформацією та реквізитами електронний документ та документ на папері, кожен з них є оригіналом і має однакову юридичну силу. Допустимість електронного документа як доказу не можна заперечувати винятково на підставі того, що він поданий в електронній формі (ч. 3 ст. 7, ч. 2 ст. 8 вказаного Закону).

Для підтвердження змісту документа можуть бути визнані допустимими й інші відомості у випадку, коли: 1) оригінал документа втрачений або знищений, крім випадків, якщо він втрачений або знищений з вини потерпілого або сторони, яка його надає; 2) оригінал документа не може бути отриманий за допомогою доступних правових процедур; 3) оригінал документа знаходиться у володінні однієї із сторін кримінального провадження, а вона не дає його на запит іншої сторони; 4) сторони кримінального провадження, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, мають право надати витяги, компіляції, узагальнення документів, які незручно повністю досліджувати в суді, а на вимоги суду – надати документи у повному обсязі.

Документ, який, крім інформації, закладеної в ньому, містить ознаки, зазначені в ч. 1 ст. 98 КПК, може бути визнаний речовим доказом.

У кримінальному процесуальному законі забезпечено можливість тимчасового доступу до речей і документів (ст. 159 КПК), що полягає в наданні стороні особою, у володінні якої вони знаходяться, можливості ознайомитися з ними, зробити копії та у разі прийняття відповідного рішення слідчим суддею, судом, – вилучити (здійснити виїмку).

Звернення до слідчого судді з відповідним клопотанням можливе тоді, якщо сторона доведе значення цих речей та документів для процесу доказування і що іншим шляхом відповідну інформацію отримати неможливо. Порядок реалізації сторонами свого права на тимчасовий доступ до речей і документів регламентовано ст.ст. 160, 163–166 КПК.

Доступ до речей і документів (листування, інших форм обміну інформацією), які стосуються взаємовідносин між захисником та його клієнтом у зв’язку з наданням правової допомоги, заборонено законом (ст. 161 КПК). Особливий режим доступу мають речі та документи, які містять охоронювану законом таємницю, зокрема державну (ст.ст. 162, 517 КПК).

Важливо пам’ятати, що ухвала слідчого судді про тимчасовий доступ до речей і документів може бути реалізована виключно особою, якій надано такий дозвіл (п. 1 ч. 1 ст. 164, ст. 165 КПК).

Питання щодо порядку зберігання речових доказів і документів під час досудового розслідування, судового розгляду та вирішення питання про них регламентовано у ст. 100 Кодексу.

За загальним правилом речовий доказ, наданий стороні кримінального провадження або вилучений нею, повинен якнайшвидше бути повернутий володільцю (ч. 1 ст. 100 КПК), крім випадків, якщо він отриманий у порядку тимчасового доступу до речей і документів (ст.ст. 160–166 КПК), та при арешті майна (ст.ст. 170–174 КПК).

Речовий доказ або документ, що знаходиться у сторони кримінального провадження, повинен зберігатися нею у стані, придатному для використання у кримінальному провадженні. Речові докази, надані слідчому, прокурору або вилучені ними, обов’язково оглядаються, фотографуються та описуються в протоколі огляду (ч. 2 ст. 100 КПК).

Зберігання речових доказів слідчим, прокурором здійснюється відповідно до Порядку зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат, пов’язаних з їх зберіганням і пересиланням, схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 листопада 2012 року № 1104.

З метою забезпечення збереження речових доказів допускається арешт майна (п. 1 ч. 2 ст. 170 КПК). За наявності цієї мети арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у ст. 98 Кодексу. Частина 9 ст. 170 КПК передбачає можливість накладення попереднього арешту на майно у невідкладних випадках і виключно з метою збереження речових доказів або забезпечення можливої конфіскації чи спеціальної конфіскації майна.

Документ зберігається протягом усього часу кримінального провадження. За клопотанням володільця судом, слідчим чи прокурором йому може бути надана копія, за необхідності – оригінал з долученням його завіреної копії до кримінального провадження (ч. 3 ст. 100 КПК). Якщо документ долучений до провадження як речовий доказ, він повинен зберігатися в опечатаному конверті (будучи вкладеним між чистими аркушами паперу), приєднаному до матеріалів провадження.

Щодо речових доказів, які не містять слідів кримінального правопорушення (предметів, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість або з інших причин неможливе без зайвих труднощів або витрат на спеціальні умови зберігання, що не співмірні з їх вартістю, або ці товари чи продукція піддається швидкому псуванню), залежно від обставин приймається одне із рішень, передбачених ч. 6 ст. 100 КПК (повернення власнику, передача для реалізації, знищення чи технологічної переробки). При цьому речові докази обов’язково фіксуються шляхом фотографування або відеозапису, а також можуть бути виділені зразки для дослідження чи представлення в суді.

На стадії судового розгляду речові докази і документи, надані суду, зберігаються в суді за винятком випадків, коли вони можуть знаходитися в іншому місці у зв’язку з їх громіздкістю або з необхідності застосування спеціальних умов зберігання (ч. 5 ст. 100 КПК).

Питання щодо речових доказів і документів (їх доля) вирішується судом при ухваленні судового рішення, яким закінчується кримінальне провадження. Вони повинні зберігатися до набрання цим рішенням законної сили (ч. 9 ст. 100, п.п. 1, 2 ч. 4 ст. 373 КПК).

Спори про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується в порядку цивільного судочинства.