9. Судова (кримінальна) лінгвістика.

Судова лінгвістика є напрямом прикладної лінгвістики, який розв’язує практичні завдання сфери судочинства та криміналістики, як-от: установлення

авторства усного й письмового текстів, оцінки комунікативних намірів тексту,

отримання інформації про адресанта тексту (його віковий, статевий, соціальний, національний статус), мовного забезпечення судової справи. Становлення цієї лінгвістичної галузі автори «The Linguistic encyclopedia» пов’язують з іменем Я. Свартвіка, який у 1968 р. опублікував книгу «The Evans Statements: A case for Forensic Linguistics», де продемонстрував дискусію за серією доказів поліцейського Т. Еванса, який звинувачував автора у вбивстві дружини. На той час судові експерти мали відповісти на питання про

авторство написаного тексту і що цей текст означає.

Установлення авторства усного чи письмового тексту здійснюється за допомогою різних методик. Одна з них - текстологічна методика семантичного

інтеграла, впроваджена російськими психолінгвістами В. Батовим і Ю. Сорокіним у 1973 р. Модель семантичного шкалювання, застосована у цій методиці, є аналоговою з методом семантичного диференціала Ч. Осгуда. Результати семантичного шкалювання тексту з відомим автором зіставляється з такими само результатами щодо тексту з невідомим автором. Це зумовлює підтвердження чи спростування гіпотези про те, що відомий автор першого тексту є автором другого. Методики атрибуції авторства, на жаль, не мають абсолютної вірогідності, особливо стосовно звукових усних текстів.

Дослідження письмових текстів шляхом графічної експертизи (аналізу почерку) мають більшу міру достовірності. Ідентифікація людини за усним мовленням потребує залучення відповідних технічних засобів, що відображають певні фонетичні ознаки, та здійснюється на підставі характеристик голосу: гучності, тривалості, висоти тону, висотного діапазону, висотного рівня й контуру, спрямування руху тону при завершенні фрази, локалізації виокремленості.

У судовій лінгвістиці розглядаються різні типи експертних ситуацій: установлення запису під диктовку, наявності постредагування, навмисного викривлення письмового тексту, перебування людини у стані афекту, емоційної

напруги тощо (розробки Ч. Осгуда, Г. Вокера, С. Вула, В. Батова, О. Леонтьева,

О. Шахнаровича, В. Томіліна, Е. Носенко й ін.). Дослідження таких ситуацій

здійснюється на підставі постулатів, перевірених у результаті численних експериментів. Наприклад, у ситуації навмисного написання тексту з помилками спрацьовує постулат: наприкінці тексту зменшується кількість помилок іпідвищується рівень грамотності та зв’язності мовлення [Вул 1970, 56].

Методики діагностики неправдивої інформації різноманітні: від детектора

неправди (поліграфа), принцип якого був розроблений у 20-ті p. p. XX ст. радянським нейропсихологом О. Лурія під назвою «сполучена моторна методика», до встановлення частотності певних слів, просодичних, жестових,

мімічних й ін. паравербальних засобів - симптомів неправдивого повідомлення.

Першими стали застосовувати технічні засоби для встановлення істинності свідчень підозрюваних М. Вертгеймер, один із засновників гештальтпсихології,

і К. Юнг, який використав асоціативний експеримент, супроводжуваний тестом на фіксацію часу реакцій, зміни частоти дихання, електропровідностішкіри. К. Юнг навіть довів вину двох злочинців, що звинувачувалися у злодійстві.