50. Землі сільськогосподарського призначення як об'єкт правового регулювання, їх фактичний склад та особливості правового режиму.

Земля не є результатом людської праці, а продуктом самої природи. Безпосереднім об'єктом правового регулювання ви¬користання земель сільськогосподарського призначення є певна територія, що є просторовою сферою діяльності суб'єкта, на якій він може займатися виробництвом сільськогосподарської продукції та зведенням будинків, будівель, споруд й інших виробничих об'єктів, необхідних для обслуговування його основ¬ної діяльності. Таким чином, для земель сільськогосподарського призначення характерне їх використання не тільки як засобу виробництва (вирощування сільськогосподарської продукції), що є відмітною рисою цієї категорію земель, а й як просторово-операційного базису, що притаманне усім категоріям земель.

У ЗК міститься як термін "земля", так і термін "земельна ділянка", хоч визначення дається лише останньому. Це пояс¬нюється тим, що об'єктом правовідносин, пов'язаних з вико¬ристанням землі, завжди є індивідуально-визначена земельна ділянка, яка згідно з ч. 1 ст. 79 ЗК становить частину земної поверхні зі встановленими межами, певним місцем розташу¬вання та з визначеними щодо неї правами.

Специфічними ознаки земельних ділянок сільськогосподар¬ського призначення, що характеризують їх як об'єкт земельних відносин, є обмеженість їх площі, локалізованість за місцем розташування, те, що вони є нерухомим об'єктом та основним засобом виробництва в сільському господарстві.

Земельні ділянки, права на них, а також тісно пов'язані з цими ділянками об'єкти (ґрунт, замкнуті водойми, ліс, багато¬річні плодові насадження, будинки, будівлі, споруди тощо), переміщення яких без заподіяння надмірної шкоди їх призна¬ченню неможливе, знаходяться в обігу неподільно, якщо інше не передбачене законом.

У літературі існує думка, відповідно до якої землі сільсько¬господарського призначення як об'єкт правового регулювання мають потрійну правову характеристику: загальний об'єкт (части-на земельного фонду), на який поширюється загальний право¬вий режим використання землі; родовий об'єкт (категорія земельного фонду), на який поширюються правила особливого правового режиму, призначені для земель сільськогосподар¬ського призначення; а також безпосередній об'єкт (як сільсько¬господарське угіддя), на який поширюється дія норм земель¬ного, фінансового, господарського й інших галузей права.

Використання земель сільськогосподарського призначення регулюється земельним законодавством як єдиного об'єкту. Це означає, що не будь-які землі підлягають сільськогосподарсько¬му використанню, а лише придатні для цього; а також те, що не будь-які придатні для сільськогосподарських потреб землі можуть використовуватися як землі сільськогосподарського призначення. Так, у заповідних зонах не може здійснюватися товарна сільськогосподарська діяльність.

Мета використання земельних ділянок визначається органами виконавчої влади або місцевого самоврядування при їх наданні. Про це вказується у документах, які засвідчують права на землю, а також у документах державного земельного кадастру і держав¬ної реєстрації. При цьому самовільна зміна цільового призна¬чення земельної ділянки не допускається.

Важливою характеристикою земельної ділянки як об'єкта правового регулювання є її площа. При встановленні розмірів ділянок, наданих у власність або в користування, відповідні органи враховують природно-економічні, екологічні та соціальні умови, які визначаються на основі рекомендацій науково-дослід¬них установ про природно-сільськогосподарське районування та нормування земель.

У ЗК зроблено спробу обмеження площі земельних ділянок сільськогосподарського призначення, які знаходяться у влас¬ності громадян, граничними розмірами. Так, згідно зі ст. 121 ЗК громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної влас¬ності у таких розмірах: для ведення особистого селянського господарства — не більше 2 га; для ведення садівництва — не більше 0,12 га; для ведення фермерського господарства — у розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано кілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної її пси (паю) визначається як середній по цих підприємствах. V разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району.

Відповідно до ст. 31 ЗК землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві її власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам-членам фермер¬ського господарства на праві приватної власності; а також земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Громадяни — члени фермерського госпо¬дарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної та комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). А згідно зі ст. 32 ЗК громадянам України — членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність надані їм у користування земельні ділянки в розмірі земельної частки (паю) члена сіль¬ськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Це право не поширюється на громадян, які раніше набули права на земельну частку (пай).

Розмір земельних ділянок, які передаються безоплатно гро¬мадянину для ведення особистого селянського господарства, може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю). Відповідно до п. 13 Перехідних поло¬жень ЗК на період до 1 січня 2015 р. громадяни та юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогоспо¬дарського призначення загальною площею до 100 га. Ця площа може бути збільшена у разі спадкування земельних ділянок