Загальна характеристика класичної німецької філософії та її представники.

Термін "класична німецька філософія" був введений Ф. Енгельсом. Сам Енгельс спеціально не роз'яснює, що він має на увазі під "німецькою класичною філософією". Але під класикою зазвичай мається на увазі вища міра чого-небудь, деяка завершена форма. І після класики, як правило, йде зниження рівня.

Німецька класична філософія охоплює відносно короткий період, обмежений 80-ми роками XVIII ст. і 40-ми роками XIX ст. Проте з цілого ряду положень вона є вершиною філософського розвитку, його підсумком на цьому етапі західноєвропейської історії.

До основних представників цієї філософії відносяться такі мислителі, як Іммануїл Кант (1724-1804) – основоположник німецької класичної філософії, Готгольд Ефраїм Лессінг (1729-1781 рр.), Йоганн Георг Гаман (1730-1788 рр.), Йоганн Готфрід Гердер (1744-1803 рр.), Йоганн Вольфганг Гете (1749-1832 рр.), Йоганн

Готліб Фіхте (1762-1814), Вільгельм Гумбольдт (1767-1835 рр.), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 -1831), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775-1854), Людвіг Андреас Фейербах (1804-1872). Кожний з цих філософів є настільки своєрідним та оригінальним, що виникає питання — чи можна говорити про німецьку класичну філософію, як про цілісне утворення? Проте при всьому розмаїтті ідей та концепцій, німецьку класику відрізняє ряд суттєвих рис та принципів, що є спільними для всього цього етапу розвитку філософської думки. Саме вони і дають змогу говорити про німецьку класичну філософію як про цілісне духовне утворення.

Німецька класична філософія виступає єдиним духовним утворенням і характеризується такими

основними рисами:

• Усі представники німецької класики ставилися до філософії як до спеціальної системи філософських дисциплін, ідей, категорій.

• Філософія в історії розвитку світової культури покликана бути совістю, «душею» культури, «конфронтуючою свідомістю», яка «насміхається» над дійсністю.

• У класичній німецькій філософії розроблено цілісну концепцію діалектики, як методу пізнання природної і соціальної дійсності.

• Поряд з історією досліджувалась людська сутність.

• Німецькі мислителі підкреслювали роль філософії у розробці проблем гуманізму, здійснивши спробу осмислити життєдіяльність людини в суспільстві.

Класична німецька філософія сприйняла основоположні принципи філософії Нового часу – раціоналізм і «натуралізм», тобто розгляд навколишнього світу як природи, що існує за внутрішньо властивими їй механічними законами, творчо переробленими нею. Якщо мислителі Нового часу спирались на ідею про творчу силу людського розуму, то представники німецької класичної філософії виходили з протилежної постанови - з розумної доцільності навколишнього світу, і йшли не від природи до розуму, як просвітителі, а від розуму до природи.

Що стосується загальної характеристики філософії, то в ній відбувається зміщення акцентів з аналізу природи на дослідження людини, людського світу і історії. При цьому вже у Канта ясно виражена думка про незалежність людини і його історію відносно природи. До цього філософи знали, з одного боку, природу, а з іншого - людину, яка розглядалася як особливого роду природне тіло, наділене нетілесною душею. Представники німецької класики уперше усвідомлюють, що людина живе не у світі природи, а у світі культури. І тільки дивлячись на нього, як на продукт культури, можна розгадати цілий ряд філософських загадок. Також німецька класика йде далі за раціоналізм Нового часу (Декарта, Лейбніца, які вважали, що про суть світу ми дізнаємося, лише занурившись в глибини самого розуму, оскільки чуттєве різноманіття природних тіл приховує від нас основу буття). У німецькій класиці йдеться про розумно організовану дійсність, де суть світу відкривається нам безпосередньо. І чим далі просувається думка німецьких філософів, тим ясніше те, що йдеться не про первозданну природу, а про світ культури, організований відповідно до законів Істини, Добра і Краси (метафізика, етика і естетика - три частини філософії Канта, які присвячені відкриттю цих законів). Німецькі філософи виводять цей світ культури з діяльності людського духу, і мислячий суб'єкт, таким чином, виявляється основою всесвіту. Діяльність людей тлумачиться ними тільки як духовна діяльність, а тому на найфундаментальніші питання представники класичної німецької філософії відповідають з позиції спочатку суб'єктивного (Кант), і лише потім об'єктивного ідеалізму (Гегель).

Інша особливість цієї філософії полягає в тому, що, звернувшись до дослідження суб'єкта, до дослідження його діяльних здібностей, німецькі філософи покидають рівень популярного викладу філософії. "Аж до появи кантівської філософії, - пише в зв'язку з цим Гегель, - публіка ще йшла в ногу з філософією; до появи кантівського філософського вчення філософія збуджувала до себе загальний інтерес. Вона була доступна, її бажали знати; її знання входило взагалі в уявлення про освічену людину. Нею займалися практики, державні люди. Тепер, коли виступив плутаний ідеалізм кантівської філософії, в них пропало натхнення. Таким чином, вже з виступом Канта покладений був початок цьому відділенню від звичайного способу свідомості.

Отже, одна з особливостей класичної німецької філософії проявилася в тому, що вона була приречена на нерозуміння в очах громадськості. Інакше кажучи, вона не могла стати популярною. І це з тієї простої причини, що не може бути популярною серйозна наука. Всяка популяризація науки веде до того, що поступаються спочатку науковою формою заради простоти викладу, а потім самим змістом - заради простоти сприйняття. Що стосується німецької класики, то тут було поставлено протилежне завдання. Кант і Фіхте особливо прагнули перетворити філософію на науку. Саме з цим пов'язані прийоми дедукції (логічного виведення і обґрунтування) і конструкції (метафізичні і діалектичні), які вони використовували для побудови філософської теорії.

Перерахуємо деякі з позитивних моментів німецької класичної філософії. Філософія Канта завершує раціональну філософію (почату Декартом). У його філософії знайшло своє вираження теоретичне віддзеркалення і розуміння в просвітницькому дусі людської свободи, рівності в період до французької революції. У німецькій класичній філософії можна бачити зачатки "філософії активної сторони" у Фіхте, основи нової натуральної філософії у Шеллінга (його ж концепцію "динамічного процесу" в природі, близьку до матеріалістичної діалектики), діалектичну концепцію Гегеля (що переосмислила старе розуміння діалектики, як способу суперечки і обговорення проблем у бік її наукової побудови, де діалектика стає методом пізнання дійсності, що розвивається). Починаючи з Гердера, німецька філософія вводить історизм, ідею розвитку в дослідження суспільства і природи, тим самим відкидає неісторичні і механічні концепції попередньої просвітницької епохи (ідея розвитку стала головною в діалектиці Гегеля).

Посткантівская філософія проводить також серйозну критику агностицизму (теорії про непізнанність дійсності) і усієї попередньої раціоналістичної і емпіричної традиції.

Переважання ідеалізму в німецькій класиці пов'язане з розвитком усієї філософії після Декарта. В протилежність онтологічній позиції древньої і середньовічної філософії, як недостатньо обґрунтованою, Декарт підкреслив ідею про те, що найбільш суттєвим моментом, з якого філософія повинна почати, є достовірність того, що саме пізнає «Я», суб'єкт. У рамках цієї традиції ряд філософів Нового часу робить більший наголос на суб'єкт (людину), чим на об'єкт (світ, природу), а питанню про характер пізнання віддають перевагу перед питанням про характер буття (гносеологія перед онтологією). У філософії Канта також проявляється подібне привілейоване положення суб'єкта і теорії пізнання (суб'єктивізм, що почався з робіт Декарта, доводиться Кантом до логічного кінця і тому його можна вважати останнім послідовним суб'єктивним ідеалістом, з чим пов'язане те, що в наступній фазі розвитку німецької філософії (Шеллінг, Гегель) спостерігається перехід до онтологічної позиції).

Також можна сказати, що характерною рисою німецького ідеалізму був пантеїзм (він характерний для Фіхте, Шеллінга і Гегеля). Поштовх, для розвитку пантеїзму, дав Кант своєю критикою метафізичних ідей (бог, душа, ідея світової цілісності), а також дискусією, що розгорілася в кінці 18 століття навколо філософії Спінози (викликана книгою Ф. Якобі "Про вчення Спінози", що представляє атеїстичну інтерпретацію його філософії).

В соціальному плані німецька філософія - свідоцтво ідейного пробудження "третього стану" (бюргерство, буржуазії) Німеччини і розвиток соціальних і ліберально-політичних ідей Нового часу і Освіти (у цьому плані Кант і Гегель дають одні з кращих тлумачень "громадянського суспільства" і "правової держави").

2. Критична філософія і. Канта.

У творчості Канта виділяються два періоди: докритичний і критичний. У докритичний період (до 1770 р.) Кант виступав як вчений - астроном, фізик, географ. Йому належить першість в обґрунтуванні залежності припливів і відпливів від розташування Місяця, а також обґрунтування наукової гіпотези про походження Сонячної системи з гігантської газової туманності. Цю гіпотезу, скориговану великим фізиком Лапласом, астрономи і нині розглядають, як один з можливих варіантів пояснення походження Всесвіту. В працях цього періоду, в знаменитій «Загальній природній історії і теорії неба» (1755 р.) Кант виступає як, стихійний матеріаліст і діалектрик, який обґрунтовує ідею саморозвитку природи.

« І чим більше я розмірковую, тим більше дві речі наповнюють душу мою все новим здивуванням і зростаючим благоволінням: зоряне небо наді мною і моральний закон у мені».

Однією з головних проблем критицизму Канта є вирішення питання: як можливо достовірне наукове знання? Він вважав, що достовірне знання - це об'єктивне знання. Об'єктивність же в нього ототожнюється з загальністю і необхідністю. Отже, для того, щоб знання мало достовірний характер, воно повинно мати риси загальності і необхідності. За Кантом, суб'єкту, що пізнає, від природи притаманні деякі вроджені форми підходу до дійсності, які не можуть бути виведені із самої дійсності, - це простір, час, форми чуттєвості. Простір і час, у Канта, - це не форми буття речей, що існують незалежно від нашої свідомості, а навпаки, це суб'єктивні форми сприйняття людини, споконвічно властиві їй як представнику людства. Розсудок - це мислення, що оперує поняттями та категоріями. Розсудок виконує функцію підведення різноманітного чуттєвого матеріалу, організованого за допомогою апріорних форм споглядання, під загальні поняття і категорії. Не предмет є джерелом знань про нього у вигляді понять та категорій, а, навпаки, форми розуму - поняття і категорії - конструюють предмет. Розсудок може пізнати тільки те, що сам сконструював, вважає Кант. Поняття та категорії носять незалежний від індивідуальної свідомості загальний і необхідний характер. Тому знання, засноване на них, має об'єктивний характер.

Теорія пізнання Канта грунтується на визначенні ним “речей у собі” і “речей для нас”. Речі, як вони існують у свідомості суб'єкта, Кант називав явищами, “речами для нас”. Людина може пізнати тільки явища. Якими є речі самі по собі, які їхня сутність, людина не знає і знати не може. Тому речі самі по собі для людини стають «речами в собі», непізнаними, нерозкритими. Усе, що перебуває за межами людського досвіду, може бути доступне тільки Розуму. Розум - це вища здатність суб'єкта, що керує діяльністю розсудку і ставить перед людиною цілі. Розум оперує ідеями. У Канта ідеї - це уявлення про мету, до якої прагне наше пізнання, про задачі, які воно ставить перед собою. Ідеї розуму виконують регулюючу роль у пізнанні, спонукаючи розум до діяльності. Розсудок, що спонукається розумом, прагне до абсолютного знання, виходить за межі досвіду (тобто за межі своєї компетенції) і заплутується в суперечностях, антиноміях (антиномія – суперечність між двома твердженнями, кожне з яких однаковою мірою логічно довідне в даній системі). Антиномії( парадокс) мають місце там, де за допомогою скінченого людського розсудку намагаються робити висновки не про світ досвіду, а про світ «речей у собі». Розум за своєю природою є суперечливим. Спроба розуму дати відповідь на питання про те, що таке світ як ціле, приводить до суперечливих відповідей: можна незаперечно довести, що світ не має початку в часі, не має границь у просторі, і можна незаперечно довести, що світ почав існувати в якийсь момент часу і що він обмежений у просторі і т.і. Ці протиріччя виникають у розумі неминуче. Але разом з тим Кант стверджував, що ці протиріччя є уявнимі і виникають через претензії розуму судити про світ як безумовну цілісність, тоді як він є «річ у собі», яку неможна пізнати.

Особливое місце у філософії Канта займає вчення про людину. Людина є жителем двох світів: світу природи і світу свободи. Свобода, за Кантом, - це незалежність від визначальних причин природного світу. Світ «речей у собі» закритий як для чуттєвості, так і для теоретичного розуму, науки. Однак, це ще не означає, що цей світ недоступний людині. У сфері свободи діє не теоретичний, а практичний розум. Останній керує вчинками людини. Рушійною силою практичного розуму є не мислення, а воля (готовність до певних дій). Закони практичного розуму - це моральні закони, які визначають вимоги до людини, як їй поводитися в цьому світі. Головною вимогою, категоричним імперативом є: поводься з іншими так, як ти хотів би, щоб вони поводилися з тобою; своїми вчинками ти формуєш спосіб дії інших і створюєш форму, характер взаємних відносин. Людина поводиться необхідно, оскільки вона є «явище» серед інших «явищ» природи й у цьому відношенні підлягає необхідності, що панує у світі явищ. Але та ж людина є моральною істотою і як така належить до світу свободи.

Відсутність у людини можливостей теоретичних доказів буття Бога та безсмертя душі заповнюється вірою та надією, що дозволяє спасти свободу особистості. Знання змушувало б людину вести себе певним чином, її вчинки було б “легальними”, але не моральними. Зникла б свобода, яка можлива лише в ситуації фундаментальної невизначенності. Але моральність і свобода є основою людської особистості. Вони складають, за Кантом, вищу цінність буття. За Кантом, людина є головной проблемою філософії. Центральне питання “що таке людина” підсумовує три інших питання: “що я можу знати?”, “що повинен робити?”, “на що можу сподіватися?”, що розкривають різні види діяльності людини.