3. Національні акти України про засади процесуального статусу іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб

Громадяни України можуть мати процесуальні права та обов'язки на території іноземної держави, а так само іноземці та особи без громадянства можуть набути процесуального статусу в судах України. Як зазначалося, Конституція України проголошує норму про піклування та захист Україною її громадян, що опинилися за кордоном. Вона наділила іноземців та осіб без громадянства національним режимом стосовно здійснення ними прав та виконання обов'язків. Вказане стосується і процесуальних прав та обов'язків суб'єктів права. Засади правового регулювання процесуальних прав іноземців та осіб без громадянства містить Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 p., у якому зазначено: іноземці та особи без громадянства мають ті ж права та виконують ті ж обов'язки, що й громадяни України (ст. 2); вони можуть звертатися до суду й інших державних органів для захисту їх особистих, майнових та інших прав. У судочинстві іноземці та особи без громадянства як учасники процесу користуються такими ж процесуальними правами, що й громадяни України (ст. 22).

Подальший розвиток зазначені засади отримали у Цивільному процесуальному кодексі України 2004 p., а саме у розділі X за назвою: «Провадження у справах за участю іноземних осіб». Тут врегульовано питання надання національного режиму щодо користування цивільними процесуальними правами та обов'язками іноземцям, особам без громадянства та іноземним юридичним особам; застосування реторсії до згаданих осіб (ст. 410); визначення підсудності спорів, в яких беруть участь іноземці, або, в яких хоча б одна із сторін, які беруть участь у справі, проживає за кордоном судам України (ст. 414); пред'явлення позову до іноземної держави та міжнародних організацій, а також застосування дипломатичного імунітету до представників іноземних держав чи інших осіб, зазначених у відповідних нормативних актах (ст. 413); порядок виконання доручень іноземних судів в Україні та звернення судів України з дорученнями до іноземних судів (ст. 415). Окремий розділ ЦПК України регулює питання визнання та виконання на території України рішень іноземних судів (розділ VIII). У ньому містяться норми про визнання та звернення до виконання рішень іноземних судів, що підлягають примусовому виконанню (статті 390-398) та норми про визнання рішень іноземних, що не підлягають примусовому виконанню (статті 399-401).

Ще одним нормативно-правовим актом з питань процесуального статусу іноземних осіб в судах України став Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р. Його норми містять визначення поняття «іноземної особи» у судовому провадженні та закріплюють право цих осіб на звернення до судів України (ст. 73); детально регулюють питання міжнародної підсудності (ст. 75-78). Є у розглядуваному Законі і норми відсилочного та бланкетного характеру, зокрема ті, що стосуються виконання судових доручень та визнання і виконання рішень іноземних судів на території України (ст. 80, 82). Загалом, Закон України «Про міжнародне приватне право» можна вважати нормативно-правовим актом, який демонструє тісний зв'язок міжнародного цивільного процесу з правовим регулюванням приватноправових відносин з «іноземним елементом». Разом з цим, наявність норм відсилочного та бланкетного характеру свідчать про його невід'ємність від цивільного процесуального права держави.

Потреба врегулювати окремі процесуальні питання виникла ще з прийняттям Верховною Радою України 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Так, Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. встановив принцип захисту інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності (ст. 2), урегулював питання порядку оскарження суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в суді рішень органів державної влади України про застосування антидемпінгових, компенсаційних та спеціальних заходів (ст. 31), підсудності (ст. 32), подання позову (ст. 34), діяльності судових та арбітражних органів щодо визнання або стягнення боргу, а також оскарження санкцій у суді або арбітражі (ст. 37), розгляду судовими та іншими органами спорів, що виникають у процесі зовнішньоекономічної діяльності (ст. 38), компетентності судів та арбітражів стосовно предмета розгляду спорів щодо застосування положень цього Закону та інших законів, прийнятих на його виконання (ст. 39).

Крім вказаних, в Україні є нормативно-правові акти, спрямовані на регулювання спорів за згодою суб'єктів цивільних правовідносин поза судовою системою. Це правила про третейські суди. Так, основою створення в Україні міжнародного комерційного ар­бітражу став Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» 1994 p., який є яскравим прикладом уніфікаційного права, оскільки побудований на основі Типового закону ЮНСІТРАЛ про міжнародний комерційний арбітраж 1985 p., розробленого Комісією ООН з права міжнародної торгівлі, схваленого Генеральною Асамблеєю ООН 11 грудня 1985 р.

У 2004 р. в Україні було прийнятоЗакон України «Про третейські суди», який надав право юридичним та фізичним особам передавати на розгляд цього суду деякі спори, що виникають з цивільних та господарських правовідносин за наявності між сторонами спірних правовідносин третейської угоди (ч. 1 ст. 5). Проте, правове регулювання цього Закону не поширюється на випадки, коли у судовому провадженні хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України. Отже, справи можуть стосуватися тільки об'єктів правовідносин, що знаходяться на території іноземної держави, чи юридичних фактів, які мали чи мають місце за кордоном. Загалом, слід зазначити, що норми Закону України «Про третейські суди» 2004 р. був прийнятий із врахуванням досвіду аналогічних правових актів деяких іноземних держав.