У старослов’янських пам’ятках зустрічаються обставини способу дії, місця, часу, мети, причини тощо. Наприклад: Шсть ми льзЬ шито ити разві сьдє (Супрл.рук.); Изиди ыдро на распжтиі и стъгны града (Мар. Єв.); И посьла и на села своы. пасть свинии (Остр.Єв.); Идєжє бЬхж оучєнищ кго събьрани за страхъ иждеискъ (Остр. Єв.).

4. Поняття про конструкції з «давальним самостійним»

У старослов’янській мові був поширений зворот, який нази­вався «давальний самостійний». Він складався з дієприкметника в давальному відмінку та іменника або його еквівалента теж у давальному відмінку. Ці складові частини звороту могли мати за­лежні від себе слова. Наприклад: Иджштамь же имь коупить. придє жєнихь (Остр.Єв.) - Коли ж вони йшли купити, прийшов наречений; Исоусоу рождьшоу сд. сє вльсви придошд ()— Коли народився Ісус, прийшли ось волхви.

Учені висловлюють різні погляди на предмет походження конструкції «давальний самостійний». Дехто вважає, що вона ви­никла під впливом грецьких перекладів, обмежена була певними жанрами (напр. літописами і відсутня у ділових документах), су­часні слов’янські мови не знають такої конструкції, де б дієприк­метниковий зворот був незалежним від речення. Інші ж, навпаки, вбачають у давальному самостійному індоєвропейський спадок, бо він присутній у сучасних балтійських мовах, які найближчі до слов’янських в індоєвропейській мовній сім’ї і мали тривалий спільний історичний розвиток; прослідки цієї конструкції тра­пляються у сучасних українській і білоруській мовах, старожит­ніх російських говорах.

«Давальний самостійний» не можна перекладати сучасною мовою дієприслівниковим або дієприкметниковим зворотом, тому що ці звороти підпорядковуються або підмету, або присуд­кові, а «давальний самостійний» не залежний від жодного члена речення. Функцію «давального самостійного» зараз виконують підрядні речення, найчастіше часу, рідше - причини, умови і т. д.

Так його і слід перекладати при читанні текстів. Наприклад: Сжштоу пєтрови низоу на дворі, придє єдина отъ рабынь архиєрєовь —Коли Петро перебував внизу на подвір % до нього пі­дійшла одна з рабинь архієрея; ІЄште же кмоу далече сжштоу оузьрЬ и о~ць ієго и миль кмоу бысть (Остр.Єв.) - Коли він був ще далеко, побачив його батько його і зрадів йому; І вьлігьшоу емоу въ корабль, по нємь ідошл оучєници єго (Зогр. Єв.) - Коли він ввійшов на корабель, за ним пішли його учні.

Ось кілька прикладів, коли «давальний самостійний» мав інше значення: а) причини: Моудлштоу же жєнихоу. вьздрЬмашА са вьсА и сьпаахж (Остр.Єв.) — Через те що наречений забарив­ся, всі задрімали і спали; б) умови: Начинаїжштимь же симъ бывати. вьсклонитє са. і вьздвигнітє главы вашА (Зогр.Єв.) — Якщо почне це наступати, поклоніться і підніміть голови ваші; в) наслідку: И бжджтъ знамєниі. въ слъньци и лоунЬ и звЪздахъ ... издъихаїжштем ч'лкмъ. отъ страха (Ассем.Єв.) -1 будуть знамення на сонці, і місяці, і зорях .., так що повмирають люди від страху.

Дієприкметник, який входить до складу «давального са­мостійного», ніколи не міг бути пропущений, бо він був основою звороту, виражав основний його смисл. Додаток у цьому звороті міг пропускатися, якщо діюча особа була названа у попередньому реченні, тобто його значення зрозуміле з контексту: Сє ізидє сІ>іаі да сЬєть. сіьжштюмоу ова оубо падоша при пжти (Зогр.Єв.) - Ось вийшов сіяч сіяти. В той час, коли [він] сіяв, деякі [зерна] впали при дорозі.

4. Речення. Вндн речень за метою висловлювання

Старослов ’янська мова знала речення прості, прості усклад­нені і складні, поширені і непоширені, двоскладні та односклад­ні, повні і неповні (це за особливостями внутрішньої структури). Ускладненість простого речення зумовлювалася тими ж елемен­тами, що і в сучаній українській мові: однорідними і відокремле­ними членами, звертанням, вставними конструкціями (зрідка).

13

Наприклад: Иродиы. же гнівашє ел на нь. и хотЬаше и оубити. и не можааше (Остр.Єв.); Молішє же с а емоу мажь із него­же біси изидж. да бы съ ним быль (Сав.кн.); Безоумьне. въ сіні ношть д~шж твош истлзажтъ отъ тебе (Ассем.Єв.); Позді бывъшю прідє ч~къ богатъ. їмєнємь іосифгь. въ истинж богатъ (Зб.Клоца). За зовнішньою структурою старослов’янський син­таксис оперував реченнями як розповідними, так і питальними та спонукальними. У текстах пам’яток переважають звичайно розповідні речення: Ч~кь єтєрь імі дъва сына (Зогр.Єв.); Азь гласъ въпижштааго въ поустыни (Остр. Єв.); Се ізидє сііаі да сієть (Зогр.Єв.); Блаженыи же призвав слоугж свого (Супр. РУК.).

Питальні речення мали у своєму складі питальні слова, що були займенниками або прислівниками, або питальні частки (найпоширеніша - ли, рідше - єда). Наприклад: И г~ла имь. чии єсть образь сь и написание (Мар. Єв); Онъ же рече кь нємоу. въ законі чьто пісано єсть, како чьтєші (Ассем. Єв.); Пришелъ ли єси сімо пріждє врімєнємжчитъ нась (Зогр.Єв.).

Частка ли стояла після першого повнозначного слова.

Питальна частка єда вживалася рідше і означала «хіба, не­вже». Наприклад: Которааго же отъ васъ о~ць въпроситъ с~нъ свои хліба еда. камень подасть кмоу (Остр.Єв.).

Спонукальні речення містили дієслово-присудок у наказово­му способі і виражали наказ, заперечення, просьбу, пораду, поба­жання: Пиіте отъ нал вси. просите и дасть са вам. іштітє и обрАштєтє (Мар. Єв.); Идіта вьслідь мене, и створ а ва ловьца чл~камь (Сав.кн.).

Як і в сучасних слов’янських мовах, у старослов’янській мові речення були стверджувальними і заперечними.

Показником заперечного речення була частка не, яка у праслов’янській мові стояла перед дієсловом. Але вже у старослов’янській мові ця частка могла стояти і перед іншим ло­гічно наголошеним словом: Не іміоша зємл ’а многы (Зогр. Єв.); Южє немного г~лж сь вами (Зогр. Єв.).

Якщо після заперечної частки не стояло дієслово быти у фор­мах теперішнього часу, відбувалося злиття частки з дієсловом: не

14