2.3. Координація підмета і присудка

Підмет і присудок узгоджувалися переважно лише в числі: Ч~кь єтерь сьхождааше (однина).

Якщо підмет виражався складеною дієслівною формою, до якої входив дієприкметник на -ль-, то узгодження відбувалося не лише в числі, але й в роді: Сь спите би быль пророкь (чол. рід, одн.).

При збірних іменниках у ролі підмета присудок стояв у мно­жині: И молишА і всь народъ ЬеръЬесинъскыА отити оть нихь (Сав. кн.). Але це не було правилом, якого би постійно дотриму­валися.

Присудок стояв у множині тоді, коли підметом виступали кількісні або неозначені числівники: Пжть ихь рЬша (3 ос.мн.) (Супр. рук.).

Якщо у ролі підмета та іменної частини присудка виступав прикметник, займенник або дієприкметник середнього роду, то дієслівна зв’язка стояла у множині, на відміну від сучасної укра­їнської та інших східнослов’янських мов: Онъ жерєчєкмоу чждо. ты вьсєгда сь мъном. кси и вьса моя твоя сжть (Остр.Єв.).

4. Другорядні члени речення і способи ік вираження

Частини мови, якими виражалися другорядні члени речення, та спосіб їх зв’язку з головними членами речення майже не від­різняються від сучасної української мови, тому зупинимося на них коротко.

аї означення

У старослов’янській мові означення уже виділялося як окре­мий член речення. При цьому означення були як узгодженими, так і неузгодженими. Узгоджені означення морфологічно виражалися прикметниками, займенниками прикметникового типу, числівни­ками (порядковими, а кількісними - у непрямих відмінках) і діє­прикметниками. Наприклад: Миль ми єсть народь (Сав.кн.);КаІ єсть заповідь прьва вьс&хь (Мар. Єв.); Йди братє даждь кмоу

9

блюдъ пгь (Супрп.рук.); Въ грлджштес вркмл. посЬчеши ьк (Зогр.

Єв.).

Короткі прикметники у функції узгодженого означення стояли переважно у постпозиції до означуваного слова, натомість член­ні (або повні) - перед означуваним словом: Мжжь кріп і льжівь мрьзіть г~ві (Сін.Пс.); ОтъвЪштавъ жє господинь іего рєчєкмоу зълыи рабе и лЬнивыи (Остр.Єв.). Семантика таких означень теж мала свої відтінки. Коротка форма називала таку ознаку, яка була властива й іншим предметам того ж ряду, сама ознака мала більш абстрактне значення. Повні форми прикметників називали озна­ку, за якою предмет виділявся з ряду однорідних, така ознака була властива саме цьому предметові, на таку ознаку слід було звернути особливу увагу. Віднесеність ознаки саме до цього, а не до іншого предмета, припускаємо, могла забезпечуватися також залишковіс- тю анафоричності колишнього займенника третьої особи, що став частиною морфологічної структури повного прикметника.

Неузгоджені означення виражалися переважно іменни­ком, займенником або субстантивованим словом у непрямих відмінках, найчастіше у родовому. Наприклад: ГрІхь юнос­ти моєьк не п оман и (Сін.тр.); ...стадо свиниі много пасомо (Зогр.Єв.). А.Майборода зауважує, що неузгоджене означення у старослов’янських пам’ятках могло виступати і в давальному від­мінку (8,259): Toy бждєть плачь и скръжъть зжбомъ (Сав.кн.); И въ врЬмж жлтвЬ рєкж жлтелемъ (Лист. Унд.). Звичайно, із су­часного погляду ми перекладаємо їх як означення. Але чи такими вони були тоді? Чи не могли вони мислитися як додатки, що нази­вали предмети, на користь чи шкоду яких чинилася дія? Для нас це питання залишається відкритим.

б) додаток

У старослов’янській мові додаток виражався іменниками, займенниками або субстантивами у непрямих відмінках: знахід­ний відмінок без прийменника був морфологічною формою для прямого додатку; знахідний прийменниковий та інші непрямі від­мінки — для непрямого додатку: Ч~лвкь єдинь сьтвори вєчєрш велиш. (Мар.); Видите ржцЬ мои и нозі мои (Мар); Блаженыи же призвав слоугж свого (Супр.рук.).

10

Прямий додаток виражався формою родового відмінка у конструкціях із запереченням при дієслові, а також при супіні: А ты гніва своєму братроу. не можєші отьпоустити (Зб.Клоца);

А сынъ ч~скы нє імать кьдє главы подъклонити (Зогр.Єв.); Идя оуготовать міста вамъ (Сав.кн.);Ізидє сііли с\>ы.тъ сімєнє сво­го (Зогр.Єв.).

Із поступовим формування категорії істот прямий додаток почав виражатися так званим родовим-знахідним. Семантично така форма співзвучна із знахідним, а формально - із родовим відмінком. Наприклад: Авраамъ роди исаака. Исаакь жє роди иакова. Иаковь жє роди Июдж (Ас.). Форма родового-знахідного є досить поширеними у сучасній українській мові, охоплюючи навіть категорію неістот.

У старослов’янському синтаксисі додатки виражалися кон­струкціями подвійних відмінків. Як зазначає М.Станівський, по­двійні непрямі відмінки вживалися при дієсловах і вказували на перехід об’єкта в інший стан. Перший непрямий відмінок був при­дієслівним додатком, а другий - узгодженим означенням до пер­шого і водночас додатком до дієслова, вказуючи на стан, у який переводиться об’єкт (5,251). Ось приклади з подвійним знахідним і родовим відмінками: ИдЬта вьслідь мене, и створи ва ловьца чл~комъ (Сав.кн.); Да знаьктъ тебе істиньнаго б~а (Зогр.Єв.); Южє нє г~льк вась радь (Мар.). Подвійний давальний відмінок функціонував так: перший давальний виступав як суб’єктний до­даток, а другий - як узгоджений додаток і водночас як прикладка до першого давального (5,252): Дасть імь власть члдомъ б~жиємь быти (Зогр.Єв.); Чатштєкмоу жівоу бьіти (Супрл.рук.).

в) обставина

Старослов’янська мова знала такі морфологізовані форми вираження обставин, як і сучасна українська та інші слов’янські, зокрема: прислівники, іменники з прийменниками та без них, а також субстантиви. Наприклад: Доидєть міста того (Супрл. рук.); Иидєть кь нємоу полоуношти и рєчєть ємоу (Мар.Єв.); И идж єтєри оть нась кь гробоу (Зогр.Єв.);Нє вьходли двьрьми вь дворъ овьчии тать єсть иразбоиникь а въходи двьрми пастырь есть овцамь (Зогр.Єв.).

и