2.2. Головні члени речення і способи їх вираження аї підмет

Головний член речення підмету пам’ятках старослов’янської мови в основному виражався іменником, займенником, а та­кож іншими субстантивованими (тобто такими, що пере­йшли в іменник) частинами мови. Наприклад: Петрь же вьне сідіаше. на дворі (Зогр. Єв.); Ч~кь єтєрь імі дъва сына(Зогр. Єв.); Азъ гласъ вьпижштааго въ поустыни (Остр. Єв.); Азь оубо крьстихъ вы водощ (Зогр.Єв.); Ты бы просила оу него, и даль ти бы водж живж (Остр.Єв.); Кьто єсть мати моє (Зогр. Єв.); Нє трІбоуьить сьдравиі врача, нъ болжштиі (Сав.кн.); Пръвъ сьзъданъ быстъ (Супрл.рук.); НІспгь добро отити хліба члдомь. і поврішти пьсомь (Зогр. Єв.).

Слід відзначити, що особові займенники першої і другої осо­би в однині та множині при особових формах дієслова-присудка опускалися, оскільки вказівку на особу означено виражало дієс­лово. Наприклад: Вьслідь єго гл~шштє. нє хоштємь сємоу. да ц~рсоуєть надь нами (Зогр. Єв.); И посьла рабъ свои вь годь вече­ріі (Остр.Єв.). При потребі логічно виділити суб’єкт-підмет осо­бовий займенник зберігався: Ідіте и вы въ виноградъ мои (Зогр. Єв.); Ты бы просила оу него, и даль ти бы водж живж (Остр. Єв.).

Анафоричний займенник третьої особи, як зауважує М.Станівський, зберігався, оскільки дієслово у формі третьої особи виразно не визначало суб’єкт дії(5,240-241): Отьвіштавь же и~с. рече кь нємоу. симонє. імамь ти нічьто решти, онь же рече, оучитєлю рьци (Зогр. Єв.).

Характерною особливістю синтаксису пам’яток старо­слов’янської мови є вживання у ролі підмета активних ді­єприкметників. Наприклад: Іміь&и дьві ризі да подасть нєимжштоумоу (Мар.Єв.).

За будовою підмет був простим і складеним. Наведені вище приклади — це речення із простими підметами.

Складений підмет старослов’янської мови переважно стано­вив поєднання числівника (чи слова із кількісною семантикою) та іменника: ідьшихь же біашє мжжь плть тыслшть (Зогр. Єв.); По нємь идж народи мьнози (Мар.Єв.).

6

Рідше вживався соціативний підмет, що виражався поєднан­ням іменника чи займенника у формі називного відмінка з імен­ником чи займенником у формі орудного відмінка. Наприклад: Мы съ ними ликоуимъ. мы еь сими праздьноуємь (Супрл.рук.).

б^-) присудок

Присудки у пам’ятках старослов’янської мови за значенням і морфологічною природою вираження були дієслівні та іменні, за будовою - прості і складені.

Простий дієслівний присудок виражався будь-якою часовою чи способовою формою дієслова. Наприклад: Не трібоушть сьдравиі врача, нь боллштиі (Сав.кн.); По нємь идж народи мьнози (Мар.Єв.); Прити бо имать с~нъ ч~скы въ славі о~ца свого (Зогр.Єв.); Дожди імавірж нспостыднж (Син.тр.),

На думку М.Станівського, іменний присудок без дієслівної зв’язки быти теж слід відносити до простих, бо він не виник унаслідок її пропуску, а був таким успадкований із попереднього історичного періоду (5,242): Д~хь бо бьдрь. а пльть нємошть- на (Зогр.Єв.). Правда, таких присудків із пропущеною зв’язкою быти старослов’янські пам’ятки фіксують небагато. Очевидно, вони на той час були уже архаїзмом і заступалися поступово складеним іменним. Як зауважують Л.Білецька-Свистович та Н.Рибак, без допомоги зв’язки іменний присудок з’єднувався з підметом лише в реченнях з позачасовим значенням: Никто же благъ тъкмо єдинь богь (Мар.Єв.) (1,186).

Складений дієслівний присудок виражався або поєднанням інфінітива з особовою формою фазового дієслова (вказувало на початок чи закінчення дії), або того ж інфінітива з особовою фор­мою модального дієслова. Наприклад: І сідє мрътвы. і начлть гла'ти (Зогр.Єв.); Хоштєть бо иродь искати отрочлтє (Сав. кн.).

Складений іменний присудок поєднував у собі дієслово- зв’язку быти та іменну частину, яка морфологічно найчастіше виражалася іменником, рідше його еквівалентом. Ця іменна частина мала форму називного (найчастіше), або орудного чи родового відмінків: Світильники тілоу єсть око. аштє оубо ли око єсть просто, все тіло просто єсть, аштє ли око твоє

7

лжкаво єсть, все тіло твоє тьмно єсть (Сав.кн.); Ч~лкь єдинь бі богапгь (Сав.кн.); Вьі єсть свіпгь мироу (Зогр.Єв.).

При дієслівних зв’язках називання, перетворення іменна частина також виступала у формі називного відмінка: Храмь мои храмь молитві нарєчєть сл (Мар.Єв.); Блажєньїи григо- рии. поставькнь бьіспгь патриархь (Супрл.рук.). Цей відмінок у науковій літературі отримав назву так званого другого назив­ного. У сучасній українській мові він майже послідовно засту­плений орудним відмінком, хоч таке заступлення інколи вже фіксувалося окремими старослов’янськими пам’ятками.

У родовому відмінку іменна частина переважно мала зна­чення походження або територіальної приналежності особи: Дроугьіи бо оть инол страньї бі (Супрл.рук.).

Характерною ознакою старослов’янського синтаксису було вживання у ролі іменної частини дієприкметникових форм. Діє­прикметникові форми на -ль-, -ла-, -ло- закономірно входили до присудкових форм, інші, як каже М.Станівський, називали су­провідну дію (5,244): Она жє шь&ьширєчє кь м~ри своєї (Зогр. Єв.). О.Потебня у цьому випадку вважав, що такі дієприкмет­ники називають другорядну дію. Дієприкметник узгоджувався з підметом у роді, числі й відмінку, але не пояснював його, а вказував на дію. Ця синтаксична роль дієприкметника була на­стільки виразною, що деколи він приєднувався до присудка спо­лучником и. Можливо, така функція дієприкметника з’явилася під впливом синтаксису грецьких перекладів, бо вона власти­ва грецькій мові Євангелій. Ця особливість дієприкметника збереглася у російській, польській та інших мовах, а в україн­ській цю функцію перебрав на себе дієприслівниковий зворот: Плачжшти сл начать мочити нозі єго сльзами («Плачучи (до­слівно - плачуча), стала обливати ноги Його сльозами») (Мар. Єв.); Пришєдь и~сь в домь пєтровь и виді тьштж єго («Ісус, ввійшовши (який ввійшов) в дім Петра, побачив тещу його»).

8