17. Первісність, як час формування цивілізації

Первісне суспільство — тривалий період в історії людства: від початкового етапу становлення людини та суспільства і до виникнення перших цивілізацій.

Передумовами виникнення цивілізації також були: - зростання та концентрація населення; - поява та певний обсяг додаткового продукту, його концентрація; - розвинена іригація (поливне землеробство); - розвиток ремесла; - розвиток обміну; - соціальна диференціація.

Коли йдеться про відмінність цивілізації від первіснообщинної спільноти, то можна виділити такі сфери, або ознаки:

o порівняно високорозвинене землеробство і ремесло, що вже відокремилося від нього;

o класове суспільство;

o держава;

o міста;

o монументальне будівництво;

o високорозвинене мистецтво;

o писемність;

o спільність порівняно розвиненої релігії та ідеології. Треба підкреслити, що оригінальність тієї чи іншої локальної цивілізації найбільше виявляється в чотирьох останніх сферах, а саме: естетичній, знаковій, релігійно-ідеологічній, а також у передбаченому способі життя. Для того, щоб цивілізація дійсно існувала, необхідна сукупність усіх зазначених ознак. Наявність однієї - не є свідченням наявності цивілізації. Наприклад, найстародавніше у світі місто, відоме історикам, - палестинський Ієрихон. Дослідження довели, що вже 10 тис. рр. тому в ньому мешкали 3 тис. осіб і спосіб життя був суто міським. Проте це не була цивілізація в повному розумінні слова.

19. Індоєвропейці у Північному Причорномор’ї

До найбільш обґрунтованих і популярних у наш час версій розміщення батьківщини індоєвропейських народів належить степова, за якою індоєвропейці зародилися у степах між Дністром і Кавказом. Фундаторами цієї концепції були О. Шрадер (1886) та Г. Чайлд (1926; 1950), які ще наприкінці ХІХ – на початку ХХ сторіччя висловили думку, що перший імпульс до індоєвропеїзації Євразії пішов від найдавніших скотарів північнопричорноморських степів та лісостепів.

За цією версією найдавніші індоєвропейці постали на півдні України внаслідок складних історичних процесів, що призвели до виділення скотарства в окрему галузь первісної економіки. Через аграрну колонізацію Балкан резерви мотичного землеробства в Центральній Європі були вичерпані. Подальше поширення відтворювальної економіки у степовій та лісовій зонах вимагало збільшення ролі скотарства. Цьому сприяла прогресуюча аридизація клімату, що вела до кризи землеробської економіки Балкан, в той же час створюючи сприятливі умови поширенню різних форм тваринництва.

Кіммерійці – найдавніший народ української історії, який був південним сусідом праслов'ян у X-VII ст. до н. е. Кіммерійці жили в південноукраїнських степах від Дону до Дунаю. Їх остаточне походження не з'ясоване. Кіммерійський народ складався з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Військо кіммерійців формувалось з загонів вершників, які були добре озброєними. Ці племена займалися скотарством, в якому провідне місце посідало конярство. Широкого розвитку у кіммерійців набуло мистецтво, яке носило прикладний характер. На кам'яних виробах висікались зображення різноманітної військової амуніції. За мовою кіммерійці, вірогідно, були іранцями. Розвиток їхнього суспільства був зупинений навалою скіфів.

Скіфи – один з найдавніших народів Стародавнього світу. Вони з'явились на території України в першій половині VII ст. до н. е., прийшовши зі Сходу, із степів між Каспієм, Уралом і Кавказом. Наприкінці VII ст. до н. е. скіфи остаточно підкорили місцеві племена, завершивши політичне формування Скіфії.

Ядро Скіфії становили племена царських скіфів і скіфів-кочівників, які панували над усіма іншими племенами. Поблизу давньогрецького міста Ольвія жили калліпіди або елліноскіфи. Далі на північ мешкали скіфи-орачі, на схід від них – скіфи-землероби. Останні два народи, вважають дослідники, не були етнічними скіфами, а належали до праслов'янських, які потрапили під скіфський вплив. Північно-причорноморська Скіфія досягла свого розквіту в IV ст. до н. е., в часи правління царя Атея, який вів часті війни за контроль над причорноморськими землями. Ударною силою скіфського війська була кіннота. Воїн-скіф був одягнутий переважно в панцир, мав бойовий пояс і щит, а його голову захищав шолом. Арсенал скіфської зброї складався з невеликого складного лука, списа, дротиків, сокир, кинджалів, коротких мечів.

Лісостепові племена скіфів займалися орним землеробством, у них розвивалось скотарство, садівництво, різні промисли та ремесла. Про соціальне розшарування скіфського суспільства красномовно свідчать численні поховання скіфських володарів у вигляді курганів, в яких знайдено унікальні вироби із золота та срібла. Скіфська релігія була політеїстичною. Усі боги зображались у вигляді людини. В образотворчому мистецтві скіфів переважав звіриний стиль (образи коня, оленя та інше).

Отже, у своєму розвитку скіфське суспільство досягло стадії переходу від варварства до цивілізації. На рубежі IV-III ст. до н. е. почався занепад цієї могутньої держави і на більшій її території з'явились нові кочові племена.

Сармати – сформувались у заволзьких степах на рубежі ІІІ-ІІ ст. до н. е., хвилями просувались на захід в пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори в своїх творах підкреслювали агресивність і войовничість сарматів. Під кінець ІІ ст. до н. е. починається масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор‘я, а вже на рубежі нашої ери вони освоюють степи між Доном і Дніпром, проникаючи аж до Південного Бугу і Дунаю. Постійні сарматські набіги і вимоги сплачувати данину зумовили переселення ранньослов’янського населення Середнього Подніпров’я на нові території.

Апогею розвитку сарматське суспільство досягло в І ст. н. е. Господарство сарматів носило характер попередників, а суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних до ранньокласових відносин. Сармати були вправніші за скіфів у військовій справі, використовували досконалішу зброю. З часом частина сарматського населення була асимільована місцевими слов’янськими племенами.