Мапа. Київська держава за князювання Володимира та Ярослава (980-1054 рр.) 13

Ярослав Мудрий (1019-1054 рр.) переміг в боротьбі за великокнязівський стіл, яка розпочалася після смерті Володимира Святославича. Період князювання Ярослава Мудрого позначився новими піднесеннями Київської Русі. Одночасно з масштабною розбудовою Києва здійснював заходи щодо зміцнення південних кордонів Русі. Була зведена оборонна лінія вздовж Росі. Добре розуміючи ідеологічне і інтегруюче значення християнства в житті країни, всіляко зміцнював християнство. Ще за Володимира церква одержала спеціальний статус, який визначав її місце в системі державного управління, а при Ярославі дуже розширилися церковні привілеї. В усіх великих містах розгорнулося будівництво православних храмів, засновувалися монастирі, найбільший із них – Києво-Печерський. У 1051 р., без відома Константинопольського патріарха і всупереч канонові, собор руських єпископів обрав на митрополичу кафедру Софії Київської відомого вітчизняного церковного діяча і письменника Іларіона. За Ярослава значно поширилися міжнародні зв’язки Київської Русі через укладення міждинастичних шлюбів, наприклад з Францією, Польщею, Угорщиною, Німеччиною, скандинавськими країнами. Була укладена «Руська правда».

В 1054 р. Ярослав помер. Київський стіл перейняв його старший син – Ізяслав. Формально він став главою держави, але фактично виконував цю роль разом із своїми братами Святославом і Всеволодом, які сиділи відповідно, на чернігівському та переяславському столі. В 1072 р. тріумвіри зібралися у Вишгороді на раду, результатом якої стала «Правда Ярославичів» - загальноруський кодекс юридичних норм. На основі соціально-економічного характеру виникають суперечки між братами, що свідчило про початок політичного дроблення держави. Розвиток феодалізму, чисельне зростання й економічне зміцнення місцевої земельної знаті неминуче продовжували відцентрові тенденції на Русі. З 1073 по 1093 рр. Ярославичі по черзі займали київський стіл: Святослав у 1970-1076 рр., Ізяслав у 1076-1078 рр., Всеволод – у 1078-1093 рр. Наприкінці XI – початку XII ст. на політичну арену виступили онуки Ярослава Мудрого – Святополк Ізяславич (1093-1113 рр.) і Володимир Всеволодович Мономах (1113-1125 рр.). Щоб покласти край князівським чварам та організувати боротьбу проти половців, вони в 1097 р. в м. Любечі скликали з’їзд князів, який підтвердив непорушність вотчинних володінь. Перше десятиліття XII ст. позначене блискучими перемогами руських дружин над половцями, зміцненням позицій на Півдні, відновленням Посульської та Пороської оборонної лінії.

Володимир Всеволодович Мономах (1113-1125 рр.). Внутрішнє становище Київської Русі значно стабілізувалося. В системі заходів Мономаха, спрямованих на нормалізацію соціальної ситуації, винятково важливе місце посідало його законодавство. На нараді у м. Берестове був розроблений славнозвісний «Устав», або доповнення до юридичного кодексу «Руська правда», який значно обмежував безконтрольну діяльність адміністрації, що спричинювала зубожіння жителів міст і сіл. Зміцнилися відносини з Візантією, взагалі міжнародні позиції Київської Русі.

Мстислав (1125–1132 рр.). Його правління характеризується піднесенням авторитету великого князя, реальне старшинство якого визнавали всі давньоруські князі, навіть половці підкорилися. В Новгороді сидів син Мстислава Всеволод. На міжнародній арені Мстислав продовжував політику батька щодо забезпечення недоторканності державних кордонів і захисту загальноруських інтересів. Великий князь і його воєводи здійснили успішні походи проти неспокійних сусідів Русі – половців, литви, чуді. За роки князювання Мстислава, не ускладненими між князівськими усобицями, економічний, культурний розвиток Русі відбувався спокійно і по висхідній.

Мапа. Київська держава за князювання Ярославичі, Володимира Мономаха та Мстислава Володимировича (1054-1132 рр.) ¹⁴

Відповідь на питання 5.

З проблемою утворення Київської Русі тісно пов’язане питання про походження етноніму «Русь». На сьогодні існують теорії:

• теорії про південне та північне походження слова «Русь»;

• термін «Русь» - назва класової верхівки давньоруського суспільства;

• теорії південного походження назви «Русь» (М. Тихомиров, Б. Рибаков, В. Мавродін);

• у давньоруських літописах XII-XIII ст. поняття «Русь» або «Руська земля» виступало у 2-х значеннях: у широкому, яке відносилося до всіх східнослов’янських земель у складі Давньоруської держави; у вузькому, яке стосувалося лише південної частини цих земель – Київщини, Переяславщини та Чернігівщини;

• практично всі літописи локалізують Русь в її вузькому значенні в Середньому Подніпров’ї: в басейнах р. Десни (на північному сході), р. Сейму і р. Сули (на сході), р. Горині (на заході). Це землі, де знаходилися колись поляни, сіверяни і древляни, які склали основу ранньодержавного утворення «Русь». провідна роль в ньому належала древлянам;

• пов’язують назву «Русь» з гідронімом і топонімом, тобто з назвами річок, а саме: Рось, Росава, Роставиця, Ростовець;

• Б.О.Рибаков вважає, що союз слов’янських племен Середнього Подніпров’я перейняв ім’я народу «рос» або «рус», відомого ще в VI ст. Сталося це наприкінці VII-початку IX ст.¹⁵;

Незалежно від походження, в період східнослов’янської політичної й етнокультурної консолідації назва «Русь» ототожнювалася з назвою «слов’яни».

Відповідь на питання 6.

Русь відзначалася високим рівнем культурного розвитку. На етапі завершення формування Київської Русі її культура збагатилася новими здобутками.

• Найважливішим серед них була писемність.

Археологічні пам’ятки («Софійська азбука», виявлена С.О. Висоцьким на стіні Софійського собору в Києві, складалася із 27 літер, серед яких 23 – грецькі, 4 – слов’янські) свідчать про час оволодіння східними слов’янами неупорядкованим письмом – до IX ст. З часів Володимира Святославича у Києві, Новгороді та ін. містах відкривалися державні школи грамоти, в яких вчилися діти «нарочитої чаді», тобто бояр, старших дружинників, духовенства («Повість минулих літ»). На Русі практикувалося й приватне навчання (наприклад, Феодосій Печерський дістав освіту в невеличкому Курську, де навчався в «єдиного учителя»).

Для продовження і поглиблення освіти при храмах і монастирях, у князівських дворах засновувалися бібліотеки. При церковних і монастирських бібліотеках існували спеціальні майстерні з переписування або перекладання книг з іноземних мов. Книги були церковної, філософської, юридичної тематики, які містили відомості зі світової історії, географії, астрономії. На базі монастирських бібліотек розвинулося вітчизняне літописання, література. В Софії Київській був укладений перший давньоруський літописний звід 1037-1039 рр., написане й проголошене митрополитом Іларіоном славнозвісне «Слово про закон і благодать», створений «Ізборник» 1073 р. – фактично перша давньоруська енциклопедія.

У Печерському монастирі наприкінці XI-початку XII ст. працював один із провідних літописців того часу Нестор – автор «Повісті минулих літ». Славу видатного публіциста мав в XII ст. Володимир Мономах, перу якого належить широко відоме «Повчання» дітям. Вершиною давньоруської літератури стало «Слово о полку Ігоревім» (1187 р.), в якому з особливою силою прозвучала ідея єдності Русі.

Писемна культура не була привілеєм винятково вищих феодальних кіл Київської Русі і духовенства. Вона поширювалася і серед трудящих мас.

Іншими здобутками культури цього періоду вважають наступні:

• Народна творчість (епічні пісні, перекази, билини).

• Музична культура (музика, танці, театралізовані вистави супроводжували всі родинні, культові та землеробські свята. Був дуже поширений хоровий спів. Фрески Софії Київської свідчать про використання гудків, гусел, а також існування оркестру з семи виконавців, які грають на флейті, трубі, лютнях, гуслях , органі);

• Монументальна культова архітектура (Софія Київська побудована в XI ст.). Софіївський собор був взірцем для будівництва однойменних храмів у Новгороді та Полоцьку. В одному ряді з названими – храм св. Спаса в Чернігові, який продовжив архітектурні традиції київської Десятинної церкви.

Софіївський Собор (Київ) 16	Зображення Десятинної церкви в Києві 17

По всій території Київської Русі набув поширення тип Успенського храму Києво-Печерського монастиря.

Зображення Успенського храму Києво-Печерського монастиря 18
Зображення П’ятницької церкви Чернігова 19

Наприкінці XII- початку XIII ст. монументальна архітектура Русі розвивалася шляхом ускладнення зовнішніх форм. Будівлі цього часу мають висотні композиції, класичним зразком нового стилю стала П’ятницька церква Чернігова.

• живопис і художня різьба. До найвидатніших памяток належать ранні зображення конкретних особистостей в мініатюрі, наприклад мініатюра князя Святослава Ярославича з родиною («Ізборник 1073 р.»), фреска з зображенням родини князя Ярослава Мудрого в Софії Київській та ін.

Фрески київського Софійського собору 20
Фрески, мозаїка Михайлівського Златоверхого собору в Києві 21

Відповідь на питання 7.

Основні напрямки розвитку давньоруської медицини²²

Належну увагу лікарській справі приділяла княгиня Ольга. Вона заснувала в Києві лікарні, а догляд за хворими доручила жінкам. Князь Володимир Великий у 996 р. та Ярослав Мудрий у 1096 р. закріпили право лікувати за монастирями. За грецькими зразками при монастирях і великих церквах, передусім при Києво-Печерському монастирі, влаштовуються притулки для хворих та інвалідів. Серед монахів виділяються особи, які спеціально присвячують себе піклуванню про хворих і їх лікуванню. Звичайно, найпершими ліками священнослужителі вважали молитви, але вдавалися й до засобів народної медицини. «Києво-Печерський патерик» доніс до нас відомості про монаха Агапіта, що в XI ст. лікував у Києво-Печерській лаврі.

Зазначимо, що у період раннього феодалізму (IX-XII ст.) на Русі в медицині існувало два напрямки: церковно-монастирський і світський. Першими лікарями були монастирські «лічця» з ченців. При монастирях виникли, так само як і в інших країнах середньовічної Європи, лікарні та богодільні.

Піклування і лікування мали місце в першому давньоруському монастирі – Києво-Печерській лаврі (XI ст.). Відомості про монастирські лікарні містяться в монастирських хроніках – «Києво-Печерському патерику» (XII ст.). Він містить згадки про ченців, відомих своїм лікарським мистецтвом. Це «пречудний лічець» Антоній і його учень «преподобний Агапіт», оздоровив онука Ярослава Мудрого, майбутнього київського князя Володимира Мономаха. Зберігся переказ про те, що князь Володимир викликав до себе Агапіта, втративши надію на зцілення від тяжкої хвороби. Однак Агапіт не виходив за межі монастиря. Він відмовився відвідати князя і надіслав йому своє «зілля», від якого Володимир швидко одужав. Після одужання князь побажав щедро нагородити вправного лікаря і передав йому багаті дари. Агапіт роздав князівські подарунки бідним людям.

У цей же період при переяславській церкві відкривається перша безкоштовна лікарня. Лікарня була влаштована Переяславським єпископом Єфремом, що написав спеціальний статут, в якому були викладені правила «піклування недужих і людей похилого віку». За цими правилами потрібно мати при монастирі свого лікаря і запаси ліків. Серед ліків повинні бути різні види масел, пластирів, мед, вино, журавлина. У лікарнях лікували не лише монахів, а й хворих, які приходять в монастир.

Таким чином, до XI ст. можна віднести організацію першої слов’янської лікарні, а також відкриття при лікарнях аптек. Про існування аптек свідчать наявність запасів ліків і особи, яка відає ліками в ній. У цей же період багато ліків надходили до Києва з держав з більш високим рівнем медицини (з Олександрії, Єгипту), що свідчило про широкі зв'язки Давньоруської держави. При монастирях часто містилися лікарняні палати.

При княжих і боярських дворах на Русі здавна служили світські лікарі («лічця»), як давньоруські, так і іноземні. Літописи XI-XII ст. зберегли згадки про лічця-вірменин («Ормяніне»), який був «хитр зело в лікуванні». До цього лікаря, який умів визначати хвороби за зовнішнім виглядом і пульсом, зверталися князі Всеволод і Володимир Мономах. При дворі чернігівського князя в XII ст. служив лікар Петро на прізвисько Сиріянин (сирієць). «Києво-Печерський патерик» містить повідомлення про медичні диспути («стязаніях про врачевськой хитрості») між Агапітом і «Ормяніном», з одного боку, та Петром-сиріянином, з іншого. Згадують хроніки Києво-Печерської лаври і про «преподобного Алімпія». Він лікував маззю прокажених після того, як їх не могли вилікувати «волхви і невірні люди».

Хворих та сірих, в тому числі і душевнохворих, з XI століття було прийнято відправляти в монастирі. У багатьох монастирських лікарнях практикували вправні в лікуванні ченці. «Києво-Печерський патерик» містить перелік вимог до них: лічці повинні були, доглядаючи за хворими, виконувати найчорнішу роботу; бути терпимими у поводженні з ними; не піклуватися про особисте збагачення. Деякі ченці-лічці були згодом канонізовані православною церквою.