2.Соціальний
у поселеннях Середнього Подніпров’я першої половини I тис. н.е. вже існували індивідуальні господарства, що велися окремими сім’ями. Знахідки на черняхівських поселеннях гачкових та якореподібних ключів для замикання дверей свідчать про існування у населення власності, яку необхідно було оберігати;
свідченням збагачення окремих членів общини є грошові та грошово-речові скарби, відкриті в лісостеповій частині сучасної України;
племінна верхівка складалася з осіб різного соціального рангу. Вища влада належала вождям, яких античні та середньовічні автори називали королями. Вожді очолювали племена, які об’єднували територіальні общини. Писемні пам’ятки називають також старійшин або вельмож. Так від історика Іордана дізнаємося про існування наприкінці IV ст. слов’янського (антського) вождя Буса (Божа), почет якого складався з 70 вельмож;
було поширене рабство, переважно патріархальне рабство для тих народів, які минули рабовласницьку формацію. Рабами звичайно були полонені. Рабська праця застосовувалася у ремісничих майстернях, які потребували численної допоміжної робочої сили, а також у землеробстві. Рабство, як і збирання данини, було початковою формою експлуатації;
для слов’ян було характерне утворення великих союзів племен (державних утворень, відомих в історичній літературі під назвою «літописних племен» або «племінних князівств»,процес утворення князівств припадає на VI-VII ст., на їх основі в IX ст. утворилася давньоруська держава – Київська Русь), які об’єднувалися під владою одного вождя.
Згідно з літописними свідченнями, у східних слов’ян напередодні утворення Київської Русі існувало 14 великих груп племен: Поляни, Древляни, Уличі, Тиверці, Дуліби, Бужани, Волиняни, Хорвати, Сіверяни, В’ятичі (6 племен), Радимичі (8 племен), Дреговичі, Кривичі, Ільменські словени.
Мапа. Східні слов’яни у VIII-серед. IX ст. 2
3. Ідеологічні вірування
язичництво, суть якого полягала у вірі в потойбічне життя як продовження земного, обожненні сил природи та поклонінні їм, обрядах й ворожіннях, пов’язаних з турботами про новий врожай. Більшість язичницьких обрядів і вірувань була пов’язана з працею землероба й обумовлювалася бажанням одержати багатий врожай.
найбільш відомий кам’яний ідол, знайдений у р. Збруч (1848 р.) - чотиригранна постать (Збруцький ідол)3
Східні слов’яни у VI-IX ст. (анти). У VI-VII ст. слов’янські племена виступали вже під своїм іменем слов’яни або «склавини».
Численні воєнні походи слов’ян у межах Візантійської імперії супроводжувалися переселенням значної їх частини на Балканський п-в, який вони заселили майже весь.
У 2 пол. І тис. н.е. завершилося розселення слов’ян. Вони розселилися з своєї прадавньої території між Дніпром і Віслою не тільки південно-західному напрямку, на Балкани. На Заході слов’яни досягли Ельби, на півночі – оз. Ільмень, на Північному Сході – Волго-Окського межиріччя, на півдні – Північного Причорномор’я.
З широким розселенням слов’янських племен в VI - VII ст. пов’язаний процес диференціації загальнослов’янської мови, утворення східних (від оз. Ільмень до Північного Причорномор’я), західних (від Повіслення до р. Ельби, її притоків Заале та Середнього Дунаю) та південних ( на Балканському півострові) слов’ян.
На основі розвитку феодальних відносин у слов’ян у VII - IX ст. відбувся процес утворення держав:
у південних слов’ян – Болгарська держава;
у західних слов’ян – Великоморавська, згодом Чеська, Польська держава.
Зазначимо, що більш докладні відомості про слов’ян у писемних джерелах з’являються з VІ ст. (візантійські історики VІ-VІІ ст. Прокопій Кесарійський, Менандр, Маврикій, Феофілакт Сімокаття, історик готів Іордан та ін.)
Щодо назви слов’ян, то:
за північно-західними слов’янськими племенами Прибалтики довго зберігалася назва венеди;
західна група слов’ян, за Іорданом, що займали територію від Дністра до Дунаю, а на півночі до Вісли називалися склавинами;
східна група слов’ян, за Прокопієм Кесарійським, що мешкали на півночі від племен, які населяли Північне Причорномор’я та Приазов’я, називалися анти.
Зазначимо, що антами історики називали всі східнослов’янські племена VІ-поч. VІІ ст. Назва «анти» була збірною для східної частини слов’янських племен, які утворювали великі союзи.
Історики відзначали велику схожість склавинів і антів, їх способу життя, звичаїв, мови, язичницьких вірувань. Середньовічні автори називають імена склавинів і антів – Бож, Мезамир, Келагаст, Даврит, Всегорд, Доброгаст та ін.
Балканські війни VI-VII ст. являли собою продовження «великого переселення народів» та їх боротьби з Римською імперією, що точилась у 1-ші століття н.е. На Візантію і в VI – VII ст. вели наступ різні народи: авари, болгари, перси та ін.. Важливу роль у цій боротьбі відіграли слов’янські племена.
Розвиток економіки, зокрема зміцнення індивідуальних господарств, зростання кількості населення викликали у слов’ян потребу в освоєнні нових земель. Цьому сприяла і зовнішньополітична обстановка, що склалася наприкінці V ст. у Причорномор’ї та Подунав’ї: після розгрому гунського об’єднання шлях для слов’ян на південь був відкритий.
Перший наступ слов’янських племен на Візантію під час правління імператора Юстініана (527-565); 2-й наступ – 550-551 рр.; 3-й наступ – 581 р. У наступні роки слов’яни не тільки продовжували боротьбу з Візантією, а й розселялися на її території4.
Слов’янсько-візантійські війни на Дунаї закінчилися 602 р.
Починаючи з середини VІ ст. розпочинається боротьба антів з кочівниками. У 558 р. в Північному Причорномор’ї з’явилися орди аварів, які просувалися на захід, авари поселилися на землях колишньої римської провінції Паннонії, підкоривши місцеві слов’янські племена. 60-ті рр. VІ ст. – виникає Аварська держава на чолі з каганом Баяном, яка проіснувала до 30х рр..VІІ ст.
У VІ – на поч. VІІ ст. анти припинили напади на Візантію, виступили як її союзники. 602 р – аварський каган надіслав військо на чолі з Апсихом, щоб винищити плем’я антів. Очевидно, що після цього удару анти втратили колишню могутність, політичну активність,їхнє ім’я вже не зустрічається в писемних пам’ятках,
VІІ ст. – слов’яни продовжили походи та переселення в межах Візантії, а також в Малу Азію. Вони заселили весь Балканський п-в (за винятком частини Фракії, Аттіки, півдня Пелопонесу).
Значення Балканських війн для слов’ян
утворення південної групи слов’янських народів (болгари, серби, македонці);
на землях, що належали Візантійській імперії, виникли держави південних слов’ян;
прискорення майнової на соціальної диференціації слов’янського суспільства,формування в ньому класових відносин і держави;
під час Балканських воєн і в наступний період слов’яни Східної Європи розселялись не тільки на південний захід, а й у північні й північно-східні області.
Давній дніпровський водний шлях у 2 пол. І тис. н.е. поступово став частиною важливого торгового шляху, що згодом у літописі дістав назву «путь изъ Варяг в Греки» Цей шлях з’єднував Скандинавію і країни Прибалтики через Ладозьке озеро, оз. Ільмень, Ловать, Дніпро з Візантією.
Шляхи розселення слов’ян у V-VII ст. є складним питанням, однак згідно з даними лінгвістики, археології та антропології, вдається окреслити райони, де протягом тривалого періоду фіксується спадкоємність матеріальної культури східнослов’янських племен. Такими районами, зокрема, є:
межиріччя Середнього Дніпра і Дністра;
верхнє Подніпров’я;
з Верхнього Подніпров’я східні слов’яни поступово розселялися на північний схід, на Оку й Волго-Окське межиріччя;
слов’яни заселили також північні райони поблизу озер Псковське та Ільмень.
Отже,
у період VII – VIII ст. східнослов’янські племена вже заселили всю ту велику територію, на якій у IX ст. склалася давньоруська народність (ознаки народності: спільна територія, єдина мова й культура, відносно міцні економічні зв’язки);
у процесі розселення східні слов’яни асимілювали неслов’янські етнічні групи, з якими стикались: у Верхньому Подніпров’ї та на Верхній Оці – східнобалтську, на півночі й північному сході Європи – фінно-угорську групи. На півдні Європи слов’яни асимілювали частину сармато-аланських і тюркських племен;
процес взаємодії слов’янських племен з мешканцями територій, на яких йшли завойовничі походи та розселення, та з племенами, з якими слов’яни вели боротьбу, призвели до асиміляції слов’ян з кіммерійцями, скіфами, сарматами, гунами, готами, аварами, візантійськими греками, кельтами, східнобалтською слов’янською групою, сарано-аланським племенами, тюркськими та фінно-угорськими.
Маючи слов’янське ядро, в своїй етнічності слов’яни характеризуються тими рисами, які притаманні етносам, до яких вони були причетні в процесі свого історичного та культурно-духовного розвитку.
Відповідь на питання 2.
Існування Київської Русі як єдиної держави охоплює період з IX ст. по 30-ті рр. XII ст.
Територія: від Балтики до Чорного («Руського») моря і від Карпат до Волго-Окського межиріччя.
Політична форма: ранньофеодальна монархія з елементами феодалізму.
Економічна форма існування: східнослов’янський феодалізм5, який характеризувався пануванням данинної форми експлуатації, так званого «полюддя». В Київській Русі існувала васальна залежність без ленів або лени, що полягали у виплаті данини. В міру захоплення князями і знаттю общинних земель формувався феодальний маєток, який викликав до життя таку форму експлуатації, як відробітки. Уперше про них згадує літопис 946 р. у зв’язку з реформою княгині Ольги. Запровадженні київською адміністрацією «уроки» фактично стали нормованими відробітками в господарстві феодалів. Зростання їхнього значення обумовлювалося розвитком товарного виробництва і збільшенням попиту на сільськогосподарську продукцію.
Форми експлуатації в Київській Русі
Данинна форма – «полюддя»;
безпосередньо трудова форма - «відробітки»;
грошова форма – «грошова рента».
Форми феодальної експлуатації визначалися рівнем розвитку виробництва і, в свою чергу, впливали на економічне становище суспільства.
Соціальна структура суспільства київської Русі:
смерди – основна категорія населення, зайнятого на відробітках, феодально залежні люди. Вони мали власне господарство, проте час від часу повинні були працювати і на феодала;
холопи або дворова челядь, перебували в цілковитій залежності від свого господаря;
рядовичі – колишні смерди, які внаслідок посилення експлуатації втрачали власне господарство й ішли в кабалу до феодала. Вони працювали за договором – «рядом»;
закупи - колишні смерди, які внаслідок посилення експлуатації втрачали власне господарство й ішли в кабалу до феодала. Вони відробляли позичені гроші – «купу» (звідси «закупи».)
Економічний розвиток Київської Русі
Характерною особливістю Київської Русі були прискорені темпи її соціально-економічного розвитку;
провідне місце в економіці Київської Русі займало сільське господарство, збагачене давніми традиціями. Для обробки ґрунту і вирощування врожаю використовувалися досконалі для того часу знаряддя праці: плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса. Культивувалися жито, пшениця, просо, ячмінь, овес, горох. У лісостеповій зоні вживалася парова система землеробства з двопільною і трипільною сівозмінами, у лісовій – підсічна і перелогова;
важливу роль у господарському розвитку Київської Русі відігравало розвинене ремісниче виробництво, в першу чергу чорна металургія та металообробка. Асортимент виробів із заліза налічував близько 150 назв, а давньоруські ковалі опанували всіма відомими тоді технічними і технологічними прийомами його обробки: куванням, зварюванням (зокрема, сталевих лез), гартуванням, інкрустацією кольоровими металами;
високим рівнем майстерності відзначалися вироби «кузнецов по злату и серебру»: золоті діадеми і брами, колти і ланцюги, срібні браслети наручні тощо, виконані технікою перегород частих емалей, скані, черні, литва, карбування. Майстерність давньоруських ремісників набула міжнародного визнання. У трактаті ченця Теофіла із Падедрборна «Про різні художества» Русь названо країною, яка відкрила таємниці «мистецтва емалі в різноманітності черні».
Ремесло розвивалося як у феодальних маєтках, так і в місті. У XII-XIII ст. посадські ремісники починають об’єднуватися в корпорації, про що свідчать назви міських районів (кінців): гончарський, теслярський, міських воріт, ковальські та інші, а також згадки письмових джерел про артілі городників і мостиків;
розвивалася внутрішня і міжнародна торгівля.
Найбільшими торгівельними комунікаціями були шляхи «от Грек», або «Грецький», який зв’язував Русь з балтійськими і чорноморськими ринками. «Соляний» і «Залозний», які вели в Галичину і на Кавказ. Шлях Київ – Галич – Прага – Регенсбург сполучав Київську Русь з країнами Центральної і Західної Європи.
Статті вивозу: хутро, мед, віск, шкіра, деякі ремісничі вироби, продукція сільського господарства, рабів. Завозили ж золото, срібло, коштовні тканини, вина, посуд, предмети християнського культу, зброю.
Основними торгівельними партнерами Давньоруської держави були: Візантія, Вользько-Камська Булгарія, Хазарія, країни Арабського Сходу, скандинавські, центрально- та західноєвропейські.
У Київській Русі існували купецькі об’єднання, наприклад: іванівська община в Новгороді, «гречники», «залозники». В Києві, Новгороді, Смоленську, Володимирі та інших містах розташовувалися торгівельні двори іноземних купців.
Для цього періоду характерний міцний грошовий обіг. У VIII-X ст. на Русі оберталися арабські дірхеми, візантійські номісми і міліаресії, західноєвропейські динари. За Володимира Святославина та Ярослава Мудрого (X-XI ст.) Русь карбувала власні гроші – срібники і златники. На монетах були зображення князя, тризуба й ще напис: «Володимир, а се його злато». 96 золотників становили гривню.
|
|
|
|
Зображення Срібника Володимира I Великого. Срібло. X-XI ст. 6 |
|
|
|
|
|
Київська Русь. Гривня київського типу полегшеної ваги. Срібло. XI-XIII ст. 7
|
Чернігівське наслідування абасидському дирхему. Срібло. IX-X ст. 8
|
|
|
Київська Русь. Гривна-паличка. Золото. XI-XIII ст. 9
|
Київська Русь. Гривна-паличка. Срібло. XI-XIII ст. 10
|
З XI ст. при розрахунках у великих торговельних операціях використовувалися срібні зливки – гривні. Відомі гривні 3-х типів: київські, новгородські та чернігівські.
Диференціація поселень. Більшість населення проживала в селах. Відносно ж нечисленний адміністративний апарат землеробських округ зосереджувався у феодальних дворах – замках. У письмових джерелах сільські поселення часів Київської Русі мають декілька назв: «село», «сельцо», «деревня», «погост», «двор», «дом». Вони відрізнялися розмірами й соціальними функціями.
«Погост» – центральне поселення округи, де знаходилися торги, культові та общинні установи.
«Деревня» – невеликі дочірні поселення, засновані вихідцями із великих сіл.
«Двори» або «доми» – садиби окремих феодалів, осередки феодальних володінь. Двори-замки мали міцні укріплення.
«Гради» – міжплемінні центри, порубіжні фортеці, пункти зосередження зібраної данини, общинні сакральні місця, зародки міст, виникли, як новий тип поселень, у третій чверті I тис. Саме з таких градів зросло чимало найдавніших східнослов’янських міст – Київ, Чернігів, Псков, Ізборськ, Стара Ладога та інші. Автор «Повісті минулих літ» стверджує, що у IX – X ст. на Русі налічувалося понад 20 міст, у XI ст. – ще 32. Згідно з літописними даними в XIII ст. у Давньоруській державі було близько 300 поселень міського типу, з яких 100, за П.П. Толочком, являли собою справжні міста.
Відповідь на питання 3.
В умовах високого рівня економічно-соціального розвитку Київської Русі відбувалася певна поляризація майнового й соціального становища різних груп населення. «Феодальна верхівка» - «сільська біднота».
Соціальні верстви суспільства Київської Русі
Князь київський – глава держави, верховний власник усієї державної території.
«Світлі князі» – великі бояри, які володіли окремими князівствами та містами. Залежали від князя київського («були під його рукою»).
«Дрібні феодали» – залежні феодали від «світлих князів», бояри, дружинники, влада яких поширювалася на невеликі міста і села.
Народні повстання в Давньоруській державі за даними літописів:
у Києві в 1068-1069, 1113, 1146-1147, 1157 рр.;
у Ростово-Суздальській землі в 1024, 1070-1071, 1175 рр.;
у Новгороді в 1069-1070, 1136, 1209, 1228 рр.;
у Галичі в 1219 р.
Народні рухи в Київській Русі час від часу набирали релігійного забарвлення й зливалися з боротьбою проти християнства, наприклад повстання 1024 р. у Ростово-Суздальській землі очолювали язичницькі жерці, літопис засвідчив участь жерців у київському повстанні 1068-1069 рр.
Нерідко правлячі феодальні угрупування, які постійно ворогували між собою, використовували невдоволення «низів» у своїх інтересах.
Підкреслимо, що феодальна система тоді ще не вичерпала своїх прогресивних можливостей. Отже, конструктивність народних рухів полягала у вдосконаленні цієї системи, зокрема в сприянні виробленню під тиском «знизу» найдоцільніших форм господарського управління.
Відповідь на питання 4.
Етапи утворення східнослов’янської держави
Перший – V-VI ст., про що свідчать писемні джерела, зокрема «Повість минулих літ», пов’язаний з існуванням міжплемінних союзів: Дулібсько-Волинського (південний Захід), Північне велике об’єднання псковських, смоленських, полоцьких кривичів, Полянський союз (древляни, дреговичи, родимими, уличі, сіверяни);
другий – заснування Києва VI ст. – важливий момент у процесі політичної консолідації полянського міжплемінного союзу. Спираючись на дружини полян-русів, київський князь владарював над усіма тими племенами, головні ріки яких текли до Києва: над древлянами (Ірпінь, Тетерів), дреговичами (Прип’ять, Дніпро), родимичами (Сож), сіверянами (Десна, Дніпро). Першим київським князем, згідно з літописом, був Кий;
третій – виникнення у VIII-IX ст., за Нестором, у Середньому Подніпров’ї державного об’єднання Руська земля, до складу якого увійшли поляни, древляни, сіверяни;
четвертий – похід руських дружин у 860 р. на Константинополь, який, незважаючи на його відносну невдачу, відіграв вирішальну роль в утвердженні міжнародних позицій Київської Русі. Давньоруський літописець, пославшись на «літописання грецьке», зауважив, що від цього часу «начася прозівати Руська земля». Отже, фактично відбулося дипломатичне визнання Київської Русі Візантією;
п’ятий – від середини IX ст. літописи починають послідовний династичний виклад історії Київської Русі.
Політична історія Київської Русі. Політика – давнє грецьке поняття, що визначається в працях Аристотеля, Платона, як «мистецтво керувати державою». Керівництво давньоруською державою здійснювалося наступними князями і династіями, які вони презентували:
Київська династія
Кий, Аскольд і Дір (згадуються у «Повісті минулих літ» під 862 р., Діра згадує Аль-Масуді, вважаючи його найвидатнішим із слов’янських князів, що володіли багатьма містами і великими територіями. Аскольда – Никонівський літописний звод, як визначного державного діяча, проводиря військових походів на Константинополь, печенігів, волзьких булгар);
Династія Рюрика
У 882 р., вбивши Аскольда, владу захопив Олег, час князювання (882-912 рр.), який характеризувався активізацією консалідаційних процесів. Влада Києва поширилася не лише на древлян і сіверян, а й на новгородських словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, чудь, мерю (фінно-угорські племена). Олег спробував захистити свою державу від нападів сусідів, у т.ч. норманів, яким щорічно сплачувалася данина в 300 гривен. У такий спосіб Олег порозумівся з уграми, які під проводом Алмоша проходили через землі Русі на захід. Алмошу русичі погодилися виплатити контрибуцію грошима, але за недоторканість Алмошем меж Русі. Русь одержувала данину від Візантії за угодою, які укладено ще Аскольдом. У 907, 911 рр. руські дружини під проводом Олега здійснили успішні походи на Візантію, внаслідок чого Русь домоглася нових вигідних для себе мирних договорів. Князюванням Олега завершився процес утворення Київської Русі, що був результатом тривалої політичної, економічної, культурної консолідації східних слов’ян.
Мапа. Київська держава за князювання Аскольда, Діра та Олега (862-912 рр.) 11
Ігор (912–945 рр.), син Рюрика, перший представник династії Рюрика, який намагався здолати автономію древлян, уличів, у 914, 944 рр. ходив на Константинополь. Русько-візантійський договір 944 р. підтверджував основні торгівельні інтереси на ринках Візантії, містив разом з тим пункти, що обмежували купівлю купцями коштовних тканин, скасовувалася безмитна торгівля, руси зобов’язувалися не зимувати в гирлі Дніпра, в районі Білобережжя і на острові св.. Єлферія (сучасний о. Березань), боронити кримські володіння Візантії від нападів чорних болгар. У 944 р. Ігор здійснив похід у Закавказзя, маючи намір нейтралізувати союзника Візантії Марзубана – ватажка войовничих горців Південного Прикаспію, і здобув Дербент, Ширван, столицю Албанії м. Бердаа. У роки князювання Ігоря на південних рубежах Русі вперше з’явилися печеніги. Згідно з візантійськими джерелами стає очевидним, що в загостренні русько-печенізьких відносин був зацікавлений візантійський імператорський двір. Ігор загинув у 945 р. під час збирання данини з древлян і повстання данників в Древлянській землі.
Ольга (945–964 рр.). Щоб запобігти новим народним виступам, вона змушена була впорядкувати норми феодальних повинностей і провела з цією метою деякі реформи. Зміцнила міжнародний авторитет Русі, цьому сприяв візит великої княгині до Константинополя, а також прийняття нею християнства. У 959, 961 рр. Давньоруська держава обмінялася посольствами з Німеччиною.
Святослав (964–972 рр.). Час правління проходив у безперервних війнах. Протягом 965–967 рр. він розгромив Хазарський каганат, Волзьку Булгарію, ясів, косогів, включив до складу Київської Русі в’ятичів. Активність Святослава турбувала Візантію, тому візантійська дипломатія доклала максимум зусиль, аби зіткнути Русь з Болгарією. У 968 р. руські дружини Святослава з’явилися на Дунаї. В битві під Доростолом болгари зазнали поразки, Святослав здобув подунайські міста і зробив Переяславець своєю резиденцією. Маючи намір перенести сюди і столицю Русі, він мотивував це тим, що в Переяславець стікалося добро з різних країн: із Візантії, Чехії, Угорщини, з Русі. У 969 р., дізнавшись про облогу печенігами Києва, Святослав повернувся на Русь. поклав початок державній реформі, внаслідок якої Київська Русь незабаром стане володінням однієї князівської династії. Він посадив на київському столі старшого сина Ярополка, у Древлянській землі – Олега, а в Новгороді – Володимира. Другий похід Святослава на Балкани закінчився невдачею. За мирною угодою між Святославом і імператором Іоанном Цимісхієм Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму і на Дунаї. Візантія зобов’язувалася безкоштовно пропустити руських додому, забезпечивши їх при цьому харчами, а також ставитися до них як до друзів. Повертаючись у Київ, 972 р. в битві з печенігами в районі Дніпровських порогів Святослав загинув.
Володимир Святославич (980–1015 рр.), очолив боротьбу в печенігами-кочівниками, уся його діяльність була спрямована на зміцнення внутрішнього та зовнішнього становища країни. Протягом 981–993 рр. він здійснив походи на ятвягів, в’ятичів, хорватів, завершив тривалий процес формування державної території Київської Русі. В кожному князівстві Володимир посадив своїх синів або посадників. Отже, з автономністю давньоруських земель було покінчено. Для захисту від печенігів звів цілу мережу фортець уздовж Остра, Трубежу, Сули, Стугни. Здійснив релігійні реформи. Спершу Володимир намагався піднести авторитет язичеських богів, для чого спорудив у Києві нове святилище з ідолами Перуна, Сімаргла, Стрибога, Хороса, Дажбога і Мокоші. Однак, керуючись інтересами розвитку Київської Русі, зміцнення її позицій на міжнародній арені, у 988 р. запровадив християнство. Київська Русь підтримувала відносини з Візантією, Німеччиною, Римом, Польщею, Чехією, скандинавськими країнами. Період князювання Володимира Святославича дослідники називають кульмінаційним моментом в історії київської держави.
Мапа. Київська держава за князювання Ігоря, Ольги, Святослава (912-972 рр.) 12
