Тема. Київська Русь, її всесвітньо-історичне значення
Орієнтовний план заняття:
Східні слов’яни. Теорії та етапи слов’янського етногенезу та розселення.
Соціально-економічний розвиток: феодальне господарство; село і місто.
Суспільні відносини. Народні рухи.
Утворення й політичний розвиток Давньоруської держави.
Походження назви «Русь».
Культура Київської Русі.
Розвиток лікарської справи в Київській Русі.
Всесвітньо-історичне значення Київської Русі.
Відповідь на питання 1.
Найдавніший період історії слов’ян відноситься ще до бронзового (2 пол. ІІ тис до н.е.) і раннього залізного(І тис. до н.е.) віку.
Слов’яни вперше стають відомими в античній літературі під назвою «венеди»
Відомості про венедів знаходимо у:
Плінія Старшого «Природнича історія».
Корнелія Таціта «Про походження германців і місцеположення Германії»(«Германія».
Клавдія Птолемея «Географії»(сер. ІІ ст. н.е.).
Теорії походження слов’ян:
найдавнішою серед них є теорія про дунайську або балканську прабатьківщину слов’ян. В її основі лежить неправильне тлумачення «Повісті временних літ» про розселення слов’ян з Подунав’я. Особливо популярною вона була серед вітчизняних істориків ХІХ - поч. ХХ ст.;
у 1 пол. ХІХ ст. визначний славіст П.Й.Шафарик на підставі повідомлень античних авторів 1-х століть про венедів, даних історика готів VІ ст. Іордана та ранньовізантійських хронік спробував довести, що найдавнішими слов’янськими землями були Поділля,Галичина а також Волинь;
наприкінці ХІХ ст.. видатний чеський славіст Л.Нідерле узагальнив весь відомий на той час матеріал про стародавніх слов’ян – найдавнішою територією формування слов’ян могли бути сучасні землі Південно-Східної Польщі, Південної Білорусії та Північної України;
відомий польський мовознавець Я.Розвадовський та видатний рос. Філолог О.Шахматов обстоювали думку, що батьківщину слов’ян становили землі між Нижнім Німаном у басейні Західної Двіни на узбережжі оз. Ільмень, де слов’яни межували з кельтами, германцями, бастами і фінами. А з ІІ ст. н.е. проникли в Повіслення і вже звідти пізніше розселилися на широких просторах Європи. Велике переселення слов’ян тривало до кін. VІІ ст.
вісло-одерська теорія походження слов’ян набула широкого визнання в 40-50х рр. ХХ ст. Найдавнішими слов’янськими землями вважали межиріччя Вісли та Одеру, звідки слов’яни з часом почали своє розселення по Європі, зокрема в райони Подніпров’я.
Таким чином, до останнього часу питання про первісну територію слов’янських племен ще остаточно не вирішено. Значний внесок у вивченні проблеми розселення стародавніх слов’ян у повоєнні роки зробили П.М.Третяков, Б.О.Рибаков, Ф.П.Філів, С.Б.Бернштейн (радянські), В.Гензель (закордонні).
Вперше назва слов’ян «венеди» була вжита Плінієм для характеристики груп населення Східних Карпат на широких просторах від азово-чорноморських степів до верхньої течії Вісли І ст. н.е.
На підставі повідомлень Плінія і Таціта,а також за даними археологічних досліджень можна окреслити венедську територію у І ст. н.е. Венеди займали територію Східної і Центральної Європи між Дніпром і Віслою. Північною межею їхньої території було Лівобережжя Прип’яті, де венеди межували з давньобалканськими племенами та, можливо, узбережжя Балтійського моря. Південною – рубіж Лісостепу і степу.
Характеристика венедів:
1
єдиний сталий етнічний масив на території Східної Європи;
осілий землеробський спосіб життя;
споруджують собі будинки;
розвинуте землеробство;
сталі торгівельно-економічні контакти.
З другої пол. ІІ ст. н.е. територія, заселена венедами, збільшується.
Птолемей вперше називає слов’ян не лише чужоземною назвою «венеди», а й справжнім ім’ям «ставани» і вказує на їх місце проживання: на південь від галіндів і супінів (племена балтійської групи) аж до аланів,які жили за Доном у Передкавказзі.
Хронологічною відповідністю слов’янам-венедам є:
зарубинецька культура, залишена осілим землеробським населенням лісостепової смуги Східної Європи з рубежу 3-2 ст. н. е. до 2 ст. н.е. Територіально поширення зарубинецької культури найповніше збігається зі східною частиною венедської території, відомої з писемних джерел (від Прикарпаття до Подесення. Південна межа зарубинецьких слов’ян проходить між Лісостепом і Степом,а північна межа досягає басейну Прип’яті;
пшеворська культура у верхній течії Вісли (2 с. н.е. – 4 ст. н. е.);
черняхівська культура між Дніпром і Дністром у 2 – 5 ст. н.е., відповідає території заселенні східної частини слов’ян-венедів, які Іорданом і Прокопієм називалися антами. Основна територія черняхівської культури була смуга Лісостепу між Середнім і Верхнім Подністров’ям.
Способи існування давніх слов’ян:
1.Економічний
будували наземне житло, поділене перегородками на окремі камери, з піччю в центральній частині. Неподалік розташовувалися господарська частина подвір’я з рядом будівель. Найближче до житла знаходилася яма-погріб, далі – комора, хлів для худоби та 2 невеликі будівлі, які могли служити для утримання птиці й дрібної худоби. У кутку подвір’я розташовувалися невеликі споруди й яма, що мали виробниче призначення, пов’язане з виготовленням глиняного посуду;
займалися орним землеробством (жито, пшениця, ячмінь, просо, гречка, овес, горох, коноплі.) Використовували як основне знаряддя праці оранки – дерев’яне рало, що мало вузький залізний наконечник – наральник; молотили зерно за допомогою ручних зернотерок та жорен;
скотарством (розводили велику і дрібну рогату худобу, свиней, коней, свійську птицю, в господарстві тримали собак). Із скотарством пов’язані такі знахідки, як коси для косіння трави, калатала;
промислами: мисливством, бортництвом, рибальством;
ремеслом (обробка металів, наприклад черняхівські ковалі володіли вісьма (8) основними прийомами кування заліза в гарячому стані, знали кілька способів одержання та обробки сталі. Ковалі працювали переважно на замовлення, обслуговували здебільшого свої общини. У 1-ші ст. н.е. у населення Лісостепу існувало як самостійне ремесло виробництво прикрас із кольорових металів. Важливою галуззю господарства було деревообробне ремесло. Набір теслярських та столярних інструментів: сокири, струги, тесла, долота, свердла, пили. Розвивалося і каменеобробне виробництво, про що свідчать знахідки виготовлених кам’яних знарядь праці і монументальні кам’яні споруди, що зображали язичницьких ідолів. поширення набула обробка кості, що підтверджується знахідками цілого ряду кістяних виробів: гребінці, підвіски, проколи, гольники та ін.. Окрему галузь становило скловарне виробництво);
гончарством, про що свідчить поширення саме в цей час гончарного круга та спеціальних гончарних горнів для випалювання посуду. Значна частина посуду виготовлялася на ручному крузі, що являв собою дерев’яний диск, який обертався на нерухомій осі і приводився у рух рукою майстра. Тоді ж почали застосовувати і більш досконаліший ножний круг, що складався з 2-х дисків, з’єднувався рухомою віссю. Нижній диск приводився у рух ногами, руки гончара лишалися вільними для формування посуду на верхньому диску;
торгівлею з Північним Причорномор’ям, римськими провінціями, з Італією, про це свідчать локалізація знахідок-монет у Верхньому Подністров’ї та на правобережжі Середнього Дніпра. Найбільша кількість монет припадає на часи римських імператорів Антонія Пія (138 - 161) та Марка Аврелія (161 - 180). Існує думка, що римські монети перебували в обігу у місцевих племен, особливо сусідніх з римськими провінціями. Статтями вивозу з Лісостепу в Римську імперію та міста Північного Причорномор’я були хліб, мед, віск, хутра, шкіра, худоба, раби (полоненні).