38. Поняття цивільної правоздатності

Той, хто здатний мати суб'єктивні права, бути носієм права, визнавався суб'єктом права, особою. Здатність людини бути носієм певних прав називається правоздатністю.

Цивільна правоздатність — це здатність вільної людини мати права та обов'язки у галузі приватних відносин. Вона виникала з моменту народження. Проте, як вважали римські юристи, у деяких випадках цивільна правоздатність може виникнути і до народження дитини. Моментом народження римські юристи визнавали відділення дитини від матері та її крик. У мертвої дитини правоздатність не виникала. З моменту народження дитина була носієм прав; вона могла бути власником, суб'єктом інших цивільних прав, наприклад спадкоємцем тощо.

Правоздатність припинялася смертю людини. Римське право прирівнювало до смерті продаж у рабство, полон, засудження до тяжких видів покарання (довічна каторга). Якщо людина отримувала знову свободу, її правоздатність відновлювалася, хоч і не завжди в попередньому обсязі.

Зміст цивільної правоздатності римського громадянина охоплював два основних елементи: 1) jus conubii — право брати законний римський шлюб, у якому діти набувають статусу римського громадянина; 2) jus commerзa — право бути учасником цивільного обігу, тобто право бути власником будь-якого майна, здійснювати будь-які цивільно-правові правочини (продавати, дарувати, здавати в найм, обмінювати тощо), бути спадкоємцем і спадкодавцем, вести цивільно-правові спори в суді тощо. В jus commerзa у період принципату почали розрізняти окремо право складати заповіт і право бути свідком при складанні заповіту (активна тестаментна правоздатність), а також; право бути спадкоємцем за заповітом (пасивна тестаментна правоздатність). Крім того, право бути учасником цивільного обігу означало також, що особа є деліктоздатною, тобто здатна сама відповідати за вчинені нею приватні делікти.

У сукупності ці повноваження складали зміст цивільної (приватної) правоздатності римського громадянина.

Проте для того, щоб повною мірою користуватися існуючими правоможностями, однієї цивільної правоздатності було замало. Адже правоздатність — це тільки можливість мати права, скористатися ними особа може самостійно тільки за наявності дієздатності, тобто здатності своїми діями набувати права і створювати для себе обов'язки, відповідати за вчинені делікти. Іншими словами, цивільна дієздатність — це здатність здійснювати юридично значимі дії і відповідати за них. Римське право не виробило визначення дієздатності, хоч широко застосовувало це поняття на практиці. На відміну від правоздатності, цивільна дієздатність наставала в людини не в момент її народження, а з досягненням певного віку, коли вона вже могла вільно виявляти свою волю, адекватно оцінювати свої дії, усвідомлювати значення їх і відповідати за вчинені правопорушення. Дієздатність залежала також і від інших чинників — стану здоров'я, сімейного стану тощо.

За віковим цензом цивільна дієздатність громадян диференціювалася на чотири групи. До першої (infantes) належали діти до 7 років, що були абсолютно недієздатними; до другої (impubиres) — дівчатка з 7 до 12 років і хлопчики з 7 до 14 років, що були обмежено дієздатними. Вони могли здійснювати тільки дрібні правочини, робити недорогі покупки, приймати незначні дарунки, проводити дрібний обмін речей. Якщо ж виникала необхідність здійснювати правочини, спрямовані на припинення прав або встановлення якого-небудь обов'язку, то треба було отримати дозвіл опікуна, який давав його у момент здійснення правочину. Правочин, здійснений без згоди опікуна, зобов'язував неповнолітнього тільки в межах збагачення, одержаного за цією угодою.

Третю вікову групу (асшіезсіепіез) складали особи (з 12 до 25 років — дівчатка, з 14 до 25 років — хлопчики), що визнавалися повнолітніми і дієздатними. Вони мали право здійснювати будь-які цивільноправові правочини, якщо були в шлюбі, проте, уклавши явно невигідний для себе правочин, могли просити претора визнати його недійсним і повернути сторони у той стан, в якому вони були до укладення правочину, тобто застосувати реституцію.

Нарешті, четверту групу становили повністю дієздатні особи. З досягненням 25 років відпадали обмеження цивільної дієздатності за віком, вона ставала необмеженою, якщо не було інших чинників, що її обмежували.

Фізичний стан особи незначною мірою впливав на її дієздатність. На здатність здійснювати юридичні дії значно більше впливав психічний стан особи. Недоумкуваті та душевнохворі визнавалися абсолютно недієздатними і не могли самостійно вчиняти цивільні правочини. Істотно обмежувалися у дієздатності марнотратники — особи, не здатні розумно розпоряджатися своїм майном. Марнотратникам призначався піклувальник, який зобов'язаний був піклуватися про їхній майновий стан. При цьому сам марнотратник міг самостійно здійснювати лише правочини, спрямовані на набуття майна. Він же особисто відповідав за вчинені правопорушення. Інші правочини марнотратник міг вчиняти лише зі згоди піклувальника.

Жінка поступалася у правовому становищі чоловікові. У період республіки вона перебувала під постійною опікою свого чоловіка, батька або інших родичів, істотно обмежувалася в правоздатності та дієздатності. В період принципату відбуваються зміни у правовому становищі заміжньої жінки, пов'язані з тим, що шлюб cum manu, де дружина переходила під владу чоловіка, поступово був витіснений шлюбом sine manu, при якому дружина залишалась для свого чоловіка юридично чужою, зберігаючи за собою статус, майнові права, які мала до укладення шлюбу. Отже, доросла жінка, яка не перебувала під постійною опікою батька чи чоловіка, могла приймати самостійні рішення щодо свого майна. Проте і в цей період вона не могла відповідати за чужі борги. Тому Папініан загалом слушно зазначав, що «за багатьма постановами нашого права жінки перебувають у гіршому становищі, ніж чоловіки».

Обмеження цивільної правоздатності наставало при capitis deminutio, оскільки втрата будь-якого із статусів неминуче впливала на можливість бути взагалі суб'єктом права, а, отже, і учасником цивільних правовідносин.

Разом з тим, існували досить істотні обмеження загальної правоздатності, що стосувалися, насамперед, визначення можливого обсягу цивільних прав і обов'язків. їх можна об'єднати одним поняттям «приниження честі», розрізняючи кілька її видів: а) позбавлення права бути свідком (intestabi-litas); б) ганьба (infamia, ignominia); в) погана репутація (turpitudo).

Intestabilitas була передбачена вже Законами XII таблиць, як спеціальне обмеження правоздатності, пов'язане з порушенням обов'язку свідка підтвердити факт договору або його зміст. Така особа визнавалася безчесною і втрачала право бути свідком (VIII.22).

Найбільш серйозне обмеження — infamia, або ж ignominia (ганьба) — утвердилося за допомогою преторського права як інститут, головним чином, приватного права. Ганебними діями визнавалися: виключення зі складу легіону, подвійні заручини тощо.

39. Поняття зобов`язання

Зобов'язання — це правовідносини, в яких сторонами є кредитор і боржник, а їх зміст складають права й обов'язки сторін. Сторону, що має право вимагати, називають кредитором, а сторону, зобов'язану виконати вимогу кредитора, — боржником, або ж дебітором. Предметом зобов'язання завжди є дія, що має юридичне значення і правові наслідки. Якщо дія не має правового характеру, то вона не породжує юридично значимого зобов'язання. Різноманітність господарсько-економічних дій римляни поділяли на три групи: dare — дати, praestare — надати, facere — зробити. Ця тріада і визначає зміст зобов'язання. Будь-яка дія боржника зумовлена однією з вимог кредитора: дати, надати або зробити.

Проте власне зобов'язань, де кредитор має лише право, а боржник лише обов'язок, виникає порівняно небагато. Вони дістали назву односторонніх, оскільки одна сторона має тільки права, а друга — несе тільки обов'язки. На практиці переважають зобов'язання, де кожна із сторін має певні права і несе відповідні обов'язки. їх називають двосторонніми. Прикладом одностороннього зобов'язання може бути договір позики: позикодавець має право вимагати повернення боргу і не несе обов'язків, а боржник (позичальник) несе тільки обов'язки — повернути своєчасно борг. У нього немає ніяких прав щодо кредитора. Прикладами двосторонніх зобов'язань можуть бути договори купівлі-продажу, найму, доручення тощо. У договорі купівлі-продажу продавець має право вимагати сплати ціни, але він також зобов'язаний передати покупцеві продану річ. Якщо права й обов'язки кредитора відповідають правам і обов'язкам боржника, то таке зобов'язання називається синалагматичним, або синалагма.

Як і всі правовідносини, зобов'язання підлягає захисту з боку держави. Проте римське право знало зобов'язання, які не підлягали позовному захисту. Так було із зобов'язаннями, за якими сплив строк позовної давності тощо. Вони дістали назву натуральних.

У сфері майнових відносин зобов'язання займають провідне місце. Вони опосередковують усі сфери виробництва, пе-реміщення і розподілу товарів. Отже, сфера застосування зобов'язань у господарському обігу будь-якого суспільства є досить великою. Це повною мірою стосується Стародавнього Риму. Римські юристи ретельно розробили систему зобов'я-зально-правових відносин, договірну і позадоговірну майнові системи. їхні сентенції щодо договорів відзначаються витон-ченістю, логічністю й гармонійністю.

Розробки римської юриспруденції щодо зобов'язань зберігають життєздатність у сучасному приватному праві, де вони знов-таки трактуються як право кредитора вимагати від боржника здійснення певних дій або утримуватися від здійснення яких-небудь дій.

40. Поняття сім`ї.

Сім'я — це засноване на шлюбі чи кровному спорідненні об'єднання осіб, пов'язаних спільністю побуту, взаємною до-помогою й моральною відповідальністю.

Давньоримська сім'я несла на собі відбиток родового ладу. Вона будувалася за принципом підпорядкування владі глави родини (pater familias)

Отже, залежно від сімейного стану римські громадяни поділялися на осіб свого права (persona sui juris) та осіб чужого права (persona alieni juris). До перших належали pater familias, до других — інші члени сім'ї, так звані підвладні. Для повної приватної правоздатності вимагалося, щоб особа займала в сім'ї незалежне, самостійне становище, а його мав тільки pater familias. Підвладні не мали свого майна. Вони могли укладати приватноправові правочини тільки від імені й на користь pater familias, котрий був єдиним носієм майнових прав сім'ї.

Сім'ю, засновану на підпорядкуванні владі pater familias, називали агнатською. Всі підвладні підкорялися владі одного pater familias і вважалися родичами, тобто агнатами. Кровний зв'язок на той час не мав правового значення. Тому дівчина, що виходила заміж і переходила жити до свого чоловіка, займала становище в цій родині дочки його батьків, тобто ставала сестрою братів і сестер свого чоловіка, втрачаючи при цьому родинні зв'язки зі своїми кровними батьками з усіма наслідками, що з цього випливали, наприклад, вона вже не могла стати спадкоємницею після їхньої смерті. Агнатське споріднення зберігалося й після смерті pater familias.

Агнати могли бути пов'язані між собою і кровним зв'язком, як, наприклад, батько й діти, проте юридичне значення мало лише підпорядкування владі pater familias. При цьому агнатське споріднення визначалося тільки по чоловічій лінії, оскільки йшлося про підпорядкування владі батька сімейства. Потомство дітей також ставало агнатами свого pater familias.

Споріднення агнатів розрізнялося за лініями і ступенями. Агнати, що народилися від одного спільного предка, були родичами по боковій лінії, а ті, що походили один від одного, були родичами по прямій лінії. Ступінь агнатського споріднення визначався числом народжень, що утворювали це споріднення (син — агнат батька першого ступеня, онука — агнат другого ступеня). Ступінь споріднення по боковій лінії також; обчислювався кількістю народжень від спільного предка до другого родича. Після смерті pater familias його дорослі сини були носіями влади в сім'ї, а дружини й діти підпадали під їхню владу. Згідно з цим вільний від батьківської влади римський громадянин, навіть той, що не мав сім'ї, вважався pater familias. «Pater familias — той, кому належала влада в сім'ї, і правильно він так називався, хоча б у нього не було сина», — писав Ульпіан (Д. 50.16.195).

.

Виробництво матеріальних благ у більшій кількості, ніж можуть спожити їх виробники, породжувало прагнення батьків закріпити накопичене протягом життя майно за кровними нащадками, передусім за дітьми. Агнатське споріднення суперечило природному бажанню батьків залишити спадщину своїм кровним дітям, які стали агнатами іншого pater familias. Поступово римляни надають перевагу кровному спорідненню, що стало основою нової, когнатської сім'ї, яка пов'язувала групу людей кровними узами. Деякий час ці два види сім'ї існували паралельно, проте когнатська сім'я за нових умов поступово витіснила агнатську, і дотепер залишається основою сімейно-правових відносин. Кровне споріднення також визначали за лініями і ступенями. Розрізняли дві лінії — пряму і бокову. Пряма поділялася на висхідну і низхідну. Якщо родичі походили послідовно один від одного (батько, син, онука, правнук), — це родичі по прямій лінії. Родичів по прямій лінії, від яких походила конкретна особа, називали родичами по прямій висхідній лінії (батько, дід, прадід, мати, бабуся тощо). Родичі, що походили від цієї конкретної особи, становили пряму низхідну лінію (діти, онуки, правнуки). Родичі, які походили від одного спільного предка, були родичами по боковій лінії.