3 Питання

Міждержавні справи можуть розглядатися відповідно до заяви однієї держави-учасниці про порушення прав лю- дини іншою державою-учасницею Конвенції. Кожна дер- жава (або держави) може подати в Суд заяву про порушен- ня іншою державою-членом (або державами-членами) положень Конвенції. Це положення є обов’язковим для всіх держав-учасниць. Держава може подати заяву щодо порушення прав людини громадян держави-відповіда- ча. Кожна держава-учасниця має право порушити справу проти іншої держави, так встановлено в Конвенції та про- токолах до неї у відповідності до принципу колективного захисту прав людини, закріпленого у Преамбулі.

Європейська конвенція не передбачає обов’язкової процедури попереднього повідомлення держави, проти якої подається скарга. За всю історію діяльності Європейського суду з прав людини розглядалось всього декілька справ держави проти іншої держави щодо порушення прав людини. Пе- реважно такі справи мають політичний характер. Так, у 1967 році скандинавські країни та Нідерланди подали за- яву проти Греції у зв’язку з ситуацією, що склалася піс- ля приходу до влади «чорних полковників», а у 1982 році скандинавські країни, Нідерланди та Франція подали за- яву проти Туреччини у зв’язку з подіями під час воєнного режиму. У більшості випадків ці справи були предметом розгляду контрольних органів і вирішувалися диплома- тичними способами поза рамками контрольних процедур.

Визначення компетенції Суду за колом осіб передбачає розгляд двох позицій суб’єктів: відповідача та позивача. Суд має визначити належність заявника до категорії осіб, що визначені в статті 34 Конвенції, як таких, що мають право на подання індивідуальної заяви. Стаття 34 сформульована наступним чином: «Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, що вважають себе потерпіли- ми від порушення однією з Високих Договірних Сторін прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї». Таке формулювання дає можливість Суду в кожному кон- кретному випадку вирішувати питання відповідності по- зивача статті 34. Так, Конвенція не визначає, що позивач має обов’язково бути громадянином держави-учасниці, з чого можна зробити висновок про те, що такими пра- вами наділяються як громадяни держав-учасниць Кон- венції, так і громадяни інших держав. В той же час, Кон- венція не говорить про те, що позивач обов’язково має бути громадянином будь-якої держави, він може бути і апатридом і біпатридом.

Також Конвенція не встановлює правосуб’єктності через формулювання умов правоздат- ності та дієздатності – дія статті 34 може поширюватися на неповнолітніх і психічнохворих (навіть без належного представництва). Правосуб’єктність індивідів гарантується також імперативною вимогою статті 14, яка забороняє будь-яку дискримінацію за ознакою національного або со- ціального походження, статі, раси, кольору шкіри або ін- ших підстав [16].

Що стосується тлумачення правосуб’єктності неуря- дової організації, то практика Комісії і Суду надала мож- ливість юридичним особам, компаніям та корпораціям по- давати заяви до Суду. За роки діяльності Комісії та Суду це право було надано комерційним підприємствам (справа «Аутронік АГ проти Швейцарії» від 1990 року), профспіл- кам (справа «Національна асоціація викладачів післяди- пломної і вищої освіти проти Сполученого Королівства» від 1998 року), релігійним організаціям (справа «Церква саєнтології проти Швеції» від 1979 року), політичним пар- тіям, різного типу асоціаціям соціального чи благодійного характеру (справа «Платформа «Лікарі за життя» проти Австрії» від 1988 року). В той же час місцеві та державні органи влади не визнаються «заявниками» у тлумаченні статті 34 Конвенції.

Суд незалежно визначає статус за- явника як неурядової організації в кожному конкретному випадку. До третьої групи позивачів за статтею 34 належать «групи осіб», що розглядається як можливість подання заяв декількома особами про порушення Конвенції на під- ставі ідентичних фактів. Кожний член групи осіб повинен самостійно довести, що він є «жертвою» порушення від- повідно до статті 34. Разом з тим, необхідною умовою реалізації права на звернення до Суду визначених суб’єктів є наявність стату- су постраждалого або жертви. Поняття жертви за Конвен- цією значно відрізняється віл аналогічного поняття в наці- ональному праві. Порушення повинно бути пов’язаним з нанесенням особистої шкоди заявнику. Заява не буде при- йнятною також, якщо позивач буде намагатися довести не- справедливий характер окремих положень національного законодавства або державної практики, які стосуються інших осіб.

Для тлумачення поняття жертви

Суд сформулював по- няття потенційної та непрямої жертви. Потенційна жертва. Такою жертвою можуть бути осо- би у випадках, коли порушення прав людини є наслідком не тільки безпосереднього застосування законодавчого акту держави до індивіда, але й потенційно спровоковане невідповідністю правових норм держави-учасниці поло- женням Європейської конвенції. Непрямою жертвою мо- жуть бути визнані близькі родичі потерпілого, особи, які мають близькі відносини іншого характеру з потерпілим, особи, що зазнали певних збитків в результаті порушення, яке було спрямоване безпосередньо проти потерпілого, інші особи, в інтересах яких є припинення порушення або запобігання його негативним наслідкам. Статус непрямої жертви може бути визнаний у випадках смерті заявника в ході розгляду справи. Розгляд може бути продовжено, але щодо визнання інших осіб непрямими жертвами Суд ви- рішує у кожній справі окремо. Правила щодо статусу жертви. За загальним прави- лом статус жертви заявника може змінитися під час роз- гляду справи. Так, заявник може втратити статус жертви в таких випадках: якщо уряд держави визнає порушення та виправляє ситуацію; якщо у рамках національної про- цедури виправляється порушене право, що становить від- новлення права, порушеного в ході судового процесу, і якщо держава здійснила відповідні зміни в національному законодавстві.

Суб'єкти звернення до Європейського суду з прав людини.

Приблизно четверта частина статей Конституції України присвячена правам і свободам людини та гро­мадянина. Проте самого лише законодавчого закріплен­ня певного переліку прав людини явно замало.

Конституція України 1996 року встановлює цілу ни­зку гарантій прав і свобод людини, однак у першу чергу, доцільно звернути увагу на ті з них, що утворюють найбільш ефективні юридичні ме­ханізми захисту цих прав. Зокрема, особливе значення мають положення статті 55 Основного Закону, які гаран­тують кожному можливість судового захисту своїх прав і свобод, у тому числі шляхом оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ч. 1, ч. 2 ст. 55), а також право кожного після викорис­тання всіх національних засобів правового захисту звернутися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ч. 4 ст. 55).

Ратифікація 17 липня 1997 року Верховною Радою України Конвенції про захист прав людини та основопо­ложних свобод і набрання нею чинності для України (11 вересня 1997 року) створили передумови для практи­чної реалізації права, закріпленого в частині 4 статті 55 Конституції України, шляхом звернення до Європейсь­кого суду з прав людини. Таким чином, положення Кон­ституції України та Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року кореспон­дують між собою, створюючи дворівневу систему захисту прав людини – на національному й міжнародному рів­нях.

До компетенції Європейського суду з прав людини входить розгляд як міждержавних справ, так і індивідуальних скарг. У першому випадку скарга подається в порядку ст. 33 Конвенції, де сказано, що будь-яка Висока Договірна Сторона може передати на розгляд Суду питання про будь-яке порушення положень Конвенції і протоколів до неї, яке було допущене іншою Високою Договірною Стороною. У другому випадку Страсбурзький суд розглядає індивідуальні скарги на підставі ст. 34 Конвенції, яка встановлює, що Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової органі­зації або групи осіб, котрі вважають себе потерпілими від порушення однією з держав, що ратифікували Конвен­цію, закріплених в ній прав і свобод.

Слід зазначити, що індивідуальну скаргу до Євро­пейського суду з прав людини може подати будь-яка фі­зична особа, яка знаходиться під юрисдикцією держави-учасника Конвенції. При цьому не має значення, закон­но або незаконно перебуває дана особа на території держави. Заявник може бути як громадянином держави, що порушила норми Конвенції, так і громадянином ін­шої держави (у тому числі тієї, що не підписала або не ратифікувала Конвенцію), громадянином з декількома громадянствами або особою без громадянства, незалеж­но від тривалості й мети перебування на території цієї держави.

Конвенція не встановлює обмежень правоздатності та дієздатності осіб, охочих подати скаргу, тому дія статті 34 Конвенції розповсюджу­ється також на неповнолітніх, душевно хворих, інвалідів та ін. Звернутися до Страсбурзького суду можуть і особи, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі, не­залежно від тяжкості й кількості вчинених ними злочи­нів.

 Процедура

а) Подання скарги

Давайте прослідкуємо за проходженням скарги в Європейському Суді. Позивач повинен надати коротке резюме скарги, а також вказати, які, з його точки зору, права були порушені. Перш за все він має викласти інформацію про вичерпність національних правових шляхів, тобто, назвати ті внутрішньоправові засоби в своїй країні, якими він скористався. Датою подання скарги вважається - це здавна є страсбурзькою особливістю - не дата поштового штемпелю на конверті, в якому було надіслано першу скаргу до Страсбургу. Значно частіше нею вважається дата, вказана в першій скарзі.

Після надходження скарги Канцелярія повідомляє позивачу, при необхідності, про сумніви щодо допустимості скарги. Якщо таких сумнівів не існує, або ж позивач наполягає на своїй скарзі - на це в нього завжди є право, - то вона підлягає реєстрації.

б) Процедура допуску

Після реєстрації скарга передається одному з суддів як доповідачу по справі, який готує пропозицію. Система осіб, які доповідають по справі, інструменталізує окремих суддів Європейського Суду, на них теж покладається відповідальність за перебіг процедури розгляду скарги.

Доповідач спочатку пропонує, чи передати справу на розгляд в комісію чи в Палату; він також робить пропозицію по справі, тобто або ж готує проект рішення, який передбачає недопустимість скарги, або ж скарга передається відповідному уряду. Якщо справа не оголошується відразу як недопустима, то доповідач по справі після передачі скарги знову робить пропозицію щодо допустимості чи недопустимості скарги, або ж при необхідності пропонує усне слухання справи.

Усні слухання в Страсбурзі являтимуть собою і в майбутньому певний елемент несподіваності для адвокатів, бо судді можуть спонтанно ставити запитання до всіх осіб, які беруть участь у слуханні. Досвід показує, що відповіді на ці, часто раптові запитання такі ж повні, як і сумлінно розроблені та потім зачитані точки зору представників сторін.

Європейський Суд може, як виняток, направити делегацію суддів для збору доказів. Це відбувається перш за все у справах проти Турції, бо в цій країні стосовно скарг про нелюдське поводження та катування не існує внутрішньої правової процедури встановлення обставин справи. Лише тоді Суд сам займається визначенням обставин справи. Делегації суддів їздять також до тієї чи іншої країни, щоб обговорити зі сторонами врегулювання за згодою обох сторін; про це зараз дещо докладніше.

Оголошення недопустимості скарги припиняє процедуру, в цьому випадку не існує можливості для передачі скарги до Великої Палати. Допустимість скарги відчиняє двері до основної процедури, до можливості врегулювання за згодою обох сторін, до кінцевого вироку і можливо, до передачі справи до Великої Палати.

в) Зокрема, умови допуску

В цьому місці я хотів би коротко розглянути три основних умови допустимості. Якщо вони не виконані, то Суд відразу визнає скаргу як недопустиму.

Перша умова стосується терміну в 6 місяців згідно зі ст.35, абз.1 Конвенції. Позивач повинен подати свою скаргу в Страсбург протягом шести місяців після прийняття рішення в останній інстанції. Суть цієї норми полягає з одного боку в забезпеченні права, з іншого боку на Європейський Суд не може покладатися задача, переглянути всю історію якоїсь країни.

Наступна умова стосується вичерпного використання внутрішньодержавних правових шляхів, також згідно зі ст.35, абз.1 Конвенції. Іншими словами, позивач повинен вичерпати всі ефективні правові засоби перш, ніж звернутися зі своєю скаргою до Страсбурзького Суду. Звичайно йдеться лише про ефективні правові засоби, такі, що дійсно здатні вирішити скаргу позивача. Суть цієї вимоги полягає в тому, що спочатку слід дати державі можливість, виправити наявне порушення. Це також передбачає, що позивач формально вірно викладає свою справу перед національними судовими інстанціями. Якщо позивач, наприклад, пропустив термін для якогось правового засобу, то для Страсбурзького Суду це означає, що він не вичерпав внутрішньодержавні правові шляхи.

Наступна, третя умова полягає в тому, що Європейський Суд може застосовувати лише ті гарантії, які згадуються в ЄКПЛ. Соціальні права, наприклад, або право на громадянство, не надаються, і відповідні скарги мусять бути відхилені.

г) Врегулювання за згодою обох сторін

Повернімося до процедури. Під час докладної процедури Суд пропонує сторонам знайти, по можливості, врегулювання за згодою обох сторін (тобто, примирення).

"11-й протокол" передбачає конфиденційність такої процедури примирення; зокрема, уряду даної країни слід надати можливість зробити пропозиції щодо примирення, які не будуть відразу ж передані громадськості через засоби масової інформації. Якщо ж таке примирення не вдається, то позиції (точки зору) та пропозиції сторін не можуть бути використанні для подальшої процедури. Тобто, якщо уряд робить якусь пропозицію щодо примирення, то це ні в якому разі не означає, що він потай визнає порушення ЄКПЛ. Якщо ж вдається досягти примирення, то оголошується рішення, яке повинно бути відкритим і в якому коротко викладено обставини справи та досягнуте вирішення проблеми.

д) Вироки/Рішення

Докладна процедура завершується вироком Палати або, в окремих - рідких - випадках, Великої Палати. Вирок говорить про те, чи порушило якесь (державне) відомство ЄКПЛ. Вироки публікуються; зараз ще залишається відкритим, в якому видавництві вони повинні виходити.

Ще кілька слів щодо дії вироків Страсбурзького Суду. Вони мають лише констатуючий характер. Вони не можуть відмінити вирок національного суду, ще менше Європейський Суд може вказувати країнам, як вони мають творити своє законодавство. Суд може лише констатувати, що держава порушила свої зобов'язання згідно з Конвенцією. Конвенція ж чітко передбачає, що вирок є для країн обов'язковим, тобто, йдеться не про лише якусь там рекомендацію. Як держава на нього зреагує, лишається за нею. Це здається розумним, бо конституційні системи різних країн дуже відрізняються, і кожна держава буде по-іншому реагувати на констатацію порушення Конвенції. Чи держава вчинила згідно з рішенням, перевіряє Комітет Міністрів Ради Європи. В цілому можна сказати, що слідування страсбурзьким вирокам приводило лише у небагатьох винятках до ускладнень.

е) Призначення компенсації

Якщо Європейський Суд констатує порушення ЄКПЛ, то він висловлюється також і за компенсацію позивачу. Компенсація охоплює певне матеріальне відшкодування, по можливості, моральне відшкодування, а також, при необхідності, адвокатські витрати.

Претензії позивача спочатку подаються до відповідного уряду, який повинен висловити щодо цього свою точку зору. З огляду на складність вирахування в таких випадках точних сум Суд визначає, враховуючи точки зору сторін, розмір компенсації частіше за все по-справедливості. При необхідності Суд може також визначати, що вже сам вирок є моральним відшкодуванням. Під час підрахунків адвокатських витрат Суд враховує національні представницькі тарифи та практику. Якщо було призначено певну суму, то Суд може передбачити, що за затримку виплати призначатиметься пеня.

є) Передача справ на розгляд до Великої Палати

Якщо вирок було винесено однією з Палат, то кожна зі сторін може передати справу на розгляд до Великої Палати. Сторони мають у своєму розпорядженні три місяці, щоб письмово повідомити про цей намір. При цьому вони мають обгрунтувати, чому, на їхню думку, йдеться про важливе питання, яке могло б виправдати необхідність розгляду справи у Великій Палаті. Лише потому фільтраційна комісія перевіряє, чи виправданим буде розгляд справи у Великій Палаті. Для процедури в Великій Палаті діють принципово тіж самі норми, що й для процедури у Палаті суддів.