21

ЛЕКЦІЯ № 3

Стилі української літературної мови

1. Загальна характеристика функціональних стилів. Їх класифікація.

2. Науковий стиль.

3. Офіційно-діловий стиль.

4. Публіцистичний стиль.

5. Художній стиль.

6. Конфесійний стиль.

7. Епістолярний стиль.

8. Розмовний стиль.

9. Стиль Інтернет-спілкування.

10. Мова професійного спілкування. Мовна, мовленнєва, комунікативна компетенції.

11. Текст як форма реалізації мовленнєво-професійної діяльності.

1. Загальна характеристика функціональних стилів. Їх класифікація

Користуючись мовою в своєму повсякденному житті, люди залежно від потреби вдаються до різних мовних засобів. Відповідь на практичному занятті відрізняється від виступу на зборах. Коли студент пише твір, він старанніше добирає слова й будує речення, ніж тоді, коли пише приватного листа. Залежно від змісту й мети висловлювання, а також від індивідуальної манери та уподобань у процесі мовлення відбуваються певний добір і комбінування найпридатніших і найпотрібніших саме для цієї мовної ситуації співвідносних варіантів форм, слів, словосполучень, конструкцій речень тощо. Отже, художній твір (новела, оповідання), наукова стаття, наказ керівника установи, протокол, написані однією мовою, відрізняються набором мовних засобів, специфічними особливостями у мовному оформленні. Таке розрізнення називається стилістичною диференціацією мови.

Стиль є одним із найдавніших понять гуманітарного знання: воно вживалося в давньоіндійських поетиках, а також риториках і поетиках Давніх Греції й Риму. Давні греки стилем називали дерев'яну загострену паличку для письма, вміння користуватися якою було одним із показ­ників мовної культури. Пізніше це слово асоціювалося з манерою письма та мовлення і аж до середньовіччя пов'я­зувалося з нормативністю. Нині поняття «стиль» позначає характерну особливість видів діяльності чи її результату і є засобом реалізації понять різних сфер людських знань.

Мовний стиль (грец. stylos — паличка для письма) (у лінгвістиці) — різно­вид літературної мови (її функціональна підсистема), що обслуго­вує певну сферу суспільної діяльності мовців і має особливості добору й використання мовних засобів (лексики, фразеології, граматичних форм, типів речення тощо).

У літературі й взагалі у мистецтві стиль означає певну єдність художніх образів і форм їх вираження. Стиль означає також спосіб, прийом, метод певної діяльності.

Кожний зі стилів має свої характерні ознаки й реалізується у властивих йому жанрах.

Жанри — це різновиди текстів певного стилю, що різняться насамперед метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками.

Кожний стиль має:

• свою сферу поширення (коло мов­ців),

• призначення (функції повідомлення, впливу тощо),

• характерні ознаки,

• підстилі,

• систему мовних засобів і стилістичні норми, що оберігають цю систему, роблять її стійким стилем.

Функціональні стилі перебувають у постійній взаємодії, тому кожен із них міс­тить в собі елементи іншого. Основу кожного стилю ста­новлять стилістично нейтральні засоби сучасної літератур­ної мови, з якими взаємодіють марковані елементи.

Стиль мови має суспільну природу, твориться в проце­сі мовного розвитку нації і є невід'ємною частиною загаль­нонародної мови. Кількість і структура функціональних стилів, особливості їх використання тісно пов'язані з істо­ричними умовами розвитку і функціонування самої літературної мови.

Усі стилі перебувають у тісній взаємодії, їх елементи можуть проникати з одного стилю в інший, тому на сучасному етапі класичні зразки стають рідкістю.

Основні ознаки стилів та їх жанрів можна подати у вигляді таблиці.

Стилі і жанри мовлення

Назва стилів	Види творів, у яких стиль реалізується	Основні ознаки стилів і жанрів мовлення
		Мета мовлення	Сфера спілкування	Форма реалізації стилю	Мовні особливості стилю
Розмовний		обмін інформацією, думками, враженнями, прохання чи подання допомоги, виховний вплив	побутові стосунки з родичами, друзями, знайомими	діалог	широко використовуються побутова лексика, фразеологізми, емоційно забарвлені й просторічні слова, звертання, вставні слова, неповні речення тощо
Науковий	дисертація, монографія, стаття, підручник, лекція, відгук, анотація	повідомлення про результати наукових досліджень	наука, техніка, освіта	монолог	характерні мовні засоби: терміни, спеціальна фразеологія, складні синтаксичні конструкції; повні речення; логічність, точність, обґрунтованість викладу
Офіційно-діловий	закон, кодекс, статут, наказ, указ, оголошення, доручення, розписка, протокол, акт, інструкція, лист тощо	регулювання офіційно-ділових стосунків	офіційно-ділові стосунки	монолог (діалог)	переважають стилістично нейтральні мовні засоби: стандартна канцелярська лексика, складні речення, немає емоційно забарвлених слів; виклад гранично точний
Публіцистичний	виступ, нарис, публіцистична стаття, памфлет, фейлетон, дискусія	обговорення, відстоювання та пропаганда важливих суспільно-політичних ідей, сприяння суспільному розвитку	громадсько-політичне життя	монолог (діалог)	використовуються суспільно-політична лексика, емоційно забарвлені слова, риторичні запитання, вигуки, повтори; тон мовлення пристрасний, оцінний
Художній	трагедія, комедія, драма, водевіль, роман, повість, поема, вірш, байка	різнобічний вплив на думки й почуття людей за допомогою художніх засобів	мистецтво слова	монолог	застосовуються всі мовні засоби, особливо широко — слово в переносному значенні

2. Науковий стиль — функціональний різновид літературної мови, що обслуговує сферу і потреби науки.

У ньому виокремлюють такі підстилі з жанрами:

• власне науковий, науково-технічний (жанри: монографія, стаття, науко­ва доповідь, повідомлення, тези);

• науково-популяр­ний (жанри: статті у неспеціальних журналах, науково-популярна література);

• науково-навчальний (жан­ри: підручники, лекції, посібники);

• науково-діловий (жанри: патенти, основне призначення яких полягає у повідомленні про новини в науці і забезпеченні юридичного захисту прав винахідника).

Зберігаючи основні ознаки стилю, кожний підстиль і жанр характеризується своїми особливостями викори­стання мовних засобів. Власне науковий підстиль має інтернаціональні загальнонаукові терміни; науково-попу­лярний — використовує й елементи художнього мовлення (епітети, порівняння, метафори), щоб зацікавити читача; науково-навчальний — характеризується доступністю викладу інформації, спрощеністю системи доведень, програмністю викладу матеріалу, спрямованою на активіза­цію мислення учня, поступовим, послідовним уведенням термінологічної лексики.

Усі різновиди наукового стилю об’єднує їх основна функція – інформативна, основне завдання – передавання наукової інформації.

Основним призначенням цього стилю є повідомлення про результати дослідження, формулювання ідей, дове­дення теорій, обґрунтування гіпотез, класифікацій, опис ознак, роз'яснення явищ, систематизація знань, узагаль­нення й висновки досліджень тощо.

Особливості наукового стилю:

• ясність і предметність тлумачень;

• недвозначність, доказовість викладу;

• узагальненість понять і явищ;

• об’єктивний аналіз;

• точність і лаконічність висловлювань;

• аргументація та переконливість тверджень;

• однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень;

• докладні висновки.

Ці ознаки зумовлюють і відбір мовних засобів:

• велика кількість наукової термінології;

• наявність схем, таблиць, графі­ків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

• часте вживання абстрактних, переважно іншомовних, слів;

• використовування суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;

• залучення цитат, посилань;

• відсут­ність вказівки на особу автора;

• наявність чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації);

• однозначна за­гальновживана лексика;

• окрім переважного вживання іменників та відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу, що констатують певні явища і факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;

• монологічний характер текстів;

• переважання різнотипних складних речень, стандартних виразів (кліше).

3. У ст. 11 Закону «Про мови в Українській РСР» записано: «Мовою роботи, діловодства й документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ, організацій є українська мова».

Офіційно-діловий стиль — функціональний різновид літературної мови, що слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.

Належить до виразно-об’єктивних стилів; виділяється найвищою мірою книжності.

Основне призначення цього стилю — регулювати офіційно-діло­ві відносини мовців у міжнародній, державно-правовій і суспільно-виробничій сферах, обслуговувати потреби лю­дей у типових ситуаціях.

Історія розвитку. Розвиток офіційно-ділового стилю української мови тісно пов’язаний із розвитком державності. Виникнення основ діловодства, зокрема юридичної документації – законів, указів, грамот – сягає часів Київської Русі. Саме з тих часів успадковано термінологію, усталені форми та синтаксичну структуру офіційно-ділової мови. Його ознаки знаходимо в документах XI— XII ст. (Мстиславова грамота 1130 р.), в українсько-молдавських грамотах, українських грамотах XIV та XV ст., українських літописах (офіційні листи, угоди і т. ін.). Однак розвиток цього стилю припадає лише на 20-ті роки ХХ ст. на тлі суспільно-політичних зрушень в Україні. Виділяють три періо­ди в історії його функціонування: 1) 20—30-ті роки; 2) 40 — 80-ті роки; 3) 90-ті роки.

Перший період пов'язаний із політикою українізації — впровадженням української мови в усі сфери суспільного життя. У 20-х роках виходять словники В. Підмогильного та Є. Плужника «Фразеологія ділової мови»; «Практичний ро­сійсько-український словник ділової мови (конторської та рахівничої)» за ред. М. Гладкого та К. Туркала; «Словник ді­лової мови (термінологія та фразеологія)» М. Дорошенка, М. Станиславського, В. Страшкевича. Ці видання виконува­ли функцію мовних порадників. У передмові до першого з названих словників зазначалося: «Радянський службовець /.../ безсилий проти «мовних штампів» звиклої російської мови, не маючи під рукою не тільки остаточної ділової фра­зеології, а навіть того матеріалу, що додав би йому хоч навід (натяк, підказку), коли не нормативну відповідь».

У 40—70-ті роки ділова українська мова обслуговувала лише деяку політичну та ідеологічну літературу, законодавчі акти, тобто реалізовувалася як писемна форма офіційно-ділового стилю, наприклад: «Відомості Верховної Ради УРСР», «Збірник постанов і розпоряджень уряду УРСР». «Кодекс законів про працю УРСР» та под.

У 40-х роках до програми середніх шкіл з українською мовою навчання, слідом за російською, було введено обов'язкове вивчення правил складання службових папе­рів. Отже, у післявоєнний період розпочинається нормалізаційна робота, вироблення стандартів в офіційно-діловій практиці, врешті-решт визначається місце цього стильового різновиду літературної мови в системі стилів.

Довгий час ділова мовна практика, як зазначалося раніше, перебувала під тиском російської мови, тому й не було на порядку денному питання про видання словників та довідників, що давали б відповіді на питання слово- та терміновживання.

Офіційно-діловий стиль як окремий функціональний різновид української літературної мови виділяють у 50 - 60-х роках XX ст. Уже наприкінці 50-х років було очевидним те, що під впливом російської мови відбулися певні зміни в діловій лексиці порівняно з періодом 20—30-х років: усунення питомих чи запозичених раніше з польської або німецької мов лексем типу мешкати — проживати, шпитальний листок — лікарняний листок, заряд — розпорядження, прохач — заявник та ін.

Офіційно-діловий стиль цього періоду формується рядом канцелярсько-ділових слів: діловод, плановик, начфін, отоварити, прогресивка, плановість, громадська приймальна, народний суддя, парторг, сількор, класний керівник, керуючий трестом тощо.

Розвиваються переважно монологічні жанри службової мови: зокрема дипломатичне звернення — вітальні промови українською мовою на зустрічах представників зарубіжних країн, проголошення тостів на офіційних урядових зустрічах.

У культуромовній практиці цього періоду звертають увагу на поширення в офіційно-діловій мові книжних штампів: робота, питання, недооцінка, зрив, прорив, розкачка, домагатися, проробляти, викорінювати, мобілізувати, вирішальний, вищезазначений, нижчепідписаний, інфор­мувати тощо.

Уже в середині 60-х років пропонується вважати не­нормативними деякі архаїчні форми (об'ява), розрізняти слововживання заступник і замісник у діловій практиці.

Категорично негативно оцінюються русизми: міроприємство (нормативне захід), любий (нормативне будь-який), співпадати (нормативне збігатися), заключити договір (нормативне укласти угоду) та ін.

У 50—70-ті роки законодавчий тип офіційно-ділового стилю мав переважно перекладний характер, обмежено вживався в ієрархії державних структур.

У часи «хрущовської відлиги» українізація вплинула й на появу довідкових видань з української мови. Отже, після 20—30-х років на допомогу користувачам з'явився «Русско-украинский словарь» (1968—1969). У цей період популярною стає книжка «Як ми говоримо» Б. Антоненка-Давидовича, що відповідала пуристичним тенденціям в українській філологічній думці. Довідник пропонував та популяризував ряд культуромовних спостережень на зра­зок: виключно — винятково, обґрунтовано — підставно, іти назустріч — сприяти тощо. У передмові до книжки автор висловив ряд цінних зауваг щодо соціальних при­чин україномовного безкультур'я, суржиковості.

Науковці в 70—80-х роках обстежують цей стиль, ви­діляють його конструктивні ознаки, визначають засади культури української ділової мови.

Після проголошення незалежності України починаєть­ся третій етап бурхливого розвитку стилю, шліфування його норм. Виходять друком нові словники, довідники, посібники. У передмові до книги «Російсько-український словник. Сфера ділового спілкування» О. Тараненко ха­рактеризує 1992 рік як «злам двох періодів в історії укра­їнського суспільства, коли почав окреслюватися процес перегляду лексико-стилістичних норм української мови».

І все ж розширення соціальних функцій української мо­ви відбувається повільно, суперечливо. Так, певне розши­рення діапазону функціонування української мови, що спостерігалося в середині 1990 р. у таких сферах суспільно­го життя, як виробничо-економічна, науки, правоохоронна і нотаріальна, спорту, армії, відбувалося знов-таки в основ­ному в писемній формі реалізації, реалізація ж її усної фор­ми відбувалась у жанрах монологу (лекція, спортивний ко­ментар), у представницьких функціях (заміна вивісок, скла­дання військової присяги тощо). Мовою проектної та екс­плуатаційної, фінансової документації, юридично-нотаріальних документів лишилася в основному російська. У загальногромадських паспортах нового зразка написи здійснюються, як і раніше, двома мовами, однак українська тепер стоїть на першому місці. У написах назв населених пунктів та об'єктів усередині їх, назв товарних виробів та інструкцій щодо їх використання українська мова стала вживатися ширше. Посилюється тенденція до відтворення українських власних назв уже безпосередньо з української мови (Lviv, Bila Tserkva і под.), а не через посередництво росій­ської (Lvov, Belaya Tserkov і под.).

Найбільші успіхи в розширенні діапазону функціону­вання української мови виявилися у сферах загальнодер­жавного управління й політичної діяльності, освіти та ви­ховання, теле- і радіомовлення, а також у створенні на­писів на печатках, штемпелях, офіційних бланках держав­них установ.

Українською мовою оприлюднюються документи найви­щих органів законодавчої та виконавчої влади, вона є мо­вою міжнародних угод, контрактів, дипломатичного листу­вання. Публічні виступи (за участю засобів масової інфор­мації) більшості керівництва країни ведуться переважно державною мовою.

Спостерігається критичний підхід до поширення в офіційно-діловій сфері деяких висловів, орієнтація на мовну практику 20-30-х років, добір такої лексики, фразеології, яка б підкреслювала специфіку української мови насамперед у зіставленні з російською.

Характерні риси офіційно-ділового стилю:

• документальність (кожен папір повинен мати статус документа);

• конкретна адресність інформації;

• повторність дій і ситуацій (управлінська діяльність – це завжди «гра за правилами». Як наслідок цього повторність управлінської інформації приводить до регулярності використовування весь час однакових мовних засобів);

• тематична обмеженість кола завдань;

• стабільність (довго зберігає традиційні форми);

• стислість, чіткість;

• висока стандартизація вислову, застосування особової термінології і синтаксичних конструкцій, стандартних формул, кліше;

• сувора регламентація тексту (укладання документів у строгій відповідності до типового формуляр-зразка з дотриманням складу і розміщення елементів, композиції, обсягу основних розділів тексту, характеру аргументації і висновків).

Офіційно-діловий стиль функціонує переважно в пи­семній формі, це пов'язано з необхідністю документувати інформацію, надаючи їй правового значення за допомогою особливої побудови і мови службових документів.

Основні мовні засоби офіційно-ділового стилю:

• наявність реквізитів, які мають певну черговість. У різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить під змісту документа, його призначення та способу оброблення. Укріплення за реквізитами постійного місця робить документи зручними для зорового сприймання, спрощує їх опрацювання. Підпис є обов'язковим реквізитом будь-якого документа;

• широ­ке використання суспільно-політичної і адміністративно-канцелярської термінологій, номенклатурних наймену­вань (функціонування закладу, узяти участь, регламентація дій);

• широке вживання готових словесних формул типу: у зв'язку з, відповідно до, з метою, згідно з, що спрощує й полегшує процес укладання окремих видів документів;

• повторюваність тих самих слів, форм, зворотів, конструкцій як результат досягнення однотипності вираження думки;

• включення в текст складноскорочених слів, абревіа­тур;

• наявна фразеологія повинна мати специфічний характер (ініціювати питання, висунути пропозицію, поставити до відома);

• синонімія повинна бути зведена до мінімуму й не викликати двозначності сприймання;

• чітко регламентоване розміщення та будова тексту; обсяг основних частин, наявність обов’язкових стандартних стійких висловів, певних кліше (що дозволяє користуватися бланками);

• часте вживання віддієслівних іменників, відіменних прийменників, складних сполучників, а також стійких словосполучень, що служать для зв'язку частин складного речення;

• використання називних речень з перерахуван­ням;

• безособові, інфінітивні, неозначено-особові, узагальнено-особові речення;

• іменний присудок, складні синтак­сичні конструкції, дієприкметникові і дієприслівникові звороти;

• тенденція до вживання складних речень, що ві­дображають логічне підпорядкування одних фактів ін­шим;

• ВІДСУТНІСТЬ емоційно-експресивних мовних засобів та будь-якої авторської мовної індивідуальності;

• слабка індивідуалізація мовлення;

• для чіткої організації текст ділиться на параграфи, пункти, підпункти.

• характер викладу розповідний, прямий порядок слів у реченні.

Офіційно-діловий стиль має такі підстилі:

• зако­нодавчий. Використовується в законотворчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватними особами, між державою і приватними та службовими особами. Реалізується у Конституції, законах, указах, статутах, постановах;

• юрисдикційний. Використовується в юриспруденції (судочинство, дізнання, розслідування, арбітраж) та обслуговує й регламентує правові та конфліктні відносини (між державою та підприємствами усіх форм власності, між самими підприємствами та організаціями, між державою та приватними особами, між підприємствами та приватними особами, між приватними особами). Реалізується у жанрах: акт, вирок, протокол, обви­нувальний висновок, постанова про арешт, обшук, запит;

• дипломатичний. Використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури. Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Для цього підстилю властиві специфічна лексика, термінологія, своєрідні формули дипломатичної ввічливості, що використовуються з метою досягнення взаєморозуміння на міждержавному рівні. У текстах дипломатичного підстилю, на відміну від інших типів офіційних документів, допускаються використання образних виразів, які надають мовленню додаткової експресії. Реалізується в документах організаційно-регулювального характеру (конвенція, пакт, угода), організаційно-впливових за змістом документах (декларація, нота, міжнародна заява), інформаційно-описових документах (меморандум, комюніке);

• адміністративно-канцелярський. Використовується у професійно-виробничій сфері, правових відносинах і діловодстві. Сфера функціонування документів цього підстилю дуже широка, оскільки адміністративні документи супроводжують кожну людину, регулюють відносини між установами та їхніми підрозділами. За характером висвітлюваних питань документи цього підстилю реалізуються у таких жанрах: документи щодо особового складу (автобіографія, резюме, заява, пропозиція, скарга, характеристика), довідково-інформаційних документах (анотація, відгук, довідка, звіт, службовий лист, прес-реліз), обліково-фінансових документах (акт, доручення, розписка, накладна), господарсько-договірних документах (договір, трудова угода, контракт), організаційних документах (інструкція, положення, правила, статут), розпорядчих документах (вказівка, наказ, постанова, розпорядження).

Крім письмових текстів, офіційно-діловий стиль реалізується також у виступах на зборах, нарадах, прес-конференціях, бесідах з діловими партнерами.

4. Публіцистичний (лат. publicus — суспільний) стиль — функціо­нальний різновид літературної мови, призначений для передаван­ня масової інформації. У системі функціональних стилів займає центральне місце: за своїми мовними якостями він близький до всіх книжно-писемних стилів, але водночас активно взаємодіє із розмовним стилем. Цим визначається і його важлива роль у розвитку літературної мови, становленні сучасних стилістичних норм. Особливо зросла роль цього стилю у зв’язку з розвитком засобів масової інформації.

Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями т способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:

а) стиль ЗМІ - засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення, тощо);

б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);

в) есе (короткі нариси вишуканої форми);

г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

Основне призначення:

• інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні проблеми;

• активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;

• пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення.

Основні ознаки:

• доступність мови й формування (орієнтація на широкий загал);

• поєднання логічності доказів і полемічності викладу;

• сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників;

• емоційно-експресивне висловлення наукових положень і фактів;

• наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;

• використання суспільно політичної лексики: державність, громадянин, поступ, єдність, національна ідея, актуальність тощо.

• типовими є емоційно забарвлені слова, риторичні запитання, повтори, фразеологічні одиниці, що зумовлюють емоційний вплив слова.

• тон мовлення пристрасний, оцінний.

Як і інші стилі, він існує в писемному та усному варіантах.

Мовні засоби публіцистичного стилю:

• синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів,

• лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність та ін..),

• багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір та ін..), експресивні сталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото – вугілля, нафта; голубі магістралі – ріки; легені планети – ліси та ін.), що здатні привернути увагу реципієнта і вплинути на нього;

• точні найменування подій, дат, місцевості, учасників;

• уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт, парламентський хор й под.);

• із морфологічних засобів часто використовують іншомовні суфікси -іст (-ист), -атор, -ація та ін. (полеміст, реваншист, провокатор, ратифікація); префікси псевдо-, нео-, супер-, інтер- та ін. (псевдотеорія, неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний);

• різні типи окличних, питальних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками та ін.;

• ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючи заголовки.

5. Художній стиль — функціональний різновид літературної мови, мова художньої літератури, особливий спосіб мислення створення мовної картини світу.

Сфера його використання широка: індивідуальна і ко­лективна творча діяльність, усі види мистецтва, культу­ра, освіта.

Підстилі у художньому стилі виокремлюють за родами і жанрами літератури:

• епічні (епопея, роман, повість, оповідання, нарис);

• ліричні (поема, балада, пісня, пое­зія);

• драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодра­ма, водевіль);

• комбіновані (ліро-епічний твір, драма-феєрія, усмішка тощо).

Кожний з них має свої особливості мовної організації тексту.

Призначення цього стилю — впливати засобами ху­дожнього слова через систему образів на розум, почуття і волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості та естетичні смаки.

У художньому стилі все подається через призму соці­альної орієнтації, світогляду, інтелекту і світовідчуття особистості (образ автора) і все зображуване спрямовується на особистість читача (слухача). Тому в цьому стилі (зокре­ма, в художніх творах), крім об'єктивності реального сві­ту, існує і суб'єктивність сприйняття його людиною.

Основні ознаки:

- найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності - образність (образ-персонаж, образ-колектив, образ-символ, словесний образ, зоровий образ);

- поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;

- естетика мовлення, призначення якої – викликати в читача почуття прекрасного;

- експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);

- зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності;

- відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;

- визначальним є суб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світо відтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).

Основні мовні засоби:

• наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);

• використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, анонімів, фразеологізмів);

• запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів), формування індивідуального стилю митця;

• уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів., навіть жаргонізмів;

• поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л.Костенко); у наказовому способі: В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);

• широке використання різноманітних типів речень, синтаксичних зв'язків, особливості інтонування та ритмомелодики;

• повною мірою представлені всі стилістичні фігури (метафора, метонімія, синекдоха, порівняння, епітет, парономазія, гіпербола, літота, персоніфікація, асонанс, алітерація, повтори, синтаксичний паралелізм, еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).

6. Конфесійний стиль — функ­ціональний різновид літературної мови, який обслуговує релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства.

Функціонує він у культових установах — церквах, мо­настирях, скитах, теологічних навчальних закладах, мо­литовних будинках, а також релігійних громадах, роди­нах вірників.

Основними його підстилями є:

• біблійний (мова пе­рекладів Біблії),

• молитовний (молитви, тропарі, кон­даки та ін.),

• проповідницький (проповідь, духовна бесіда),

• агіографічний (стиль, яким описуються житія святих),

• підстиль церковних послань.

Основне призначення стилю – вплив на душевні переживання людини.

Конфесійний стиль характеризується особливою урочистістю і піднесеніс­тю, благозвуччям, символізмом та стійкістю стильової норми.

Основними мовними засобами є:

• конфесійна лексика, архаїзми, старослов'янізми, усталені конфесійні словосполучення, складні слова (молитися, воскресіння, заповіді, покаяння, дар праведності, гріховність тіла, усі люди – Божий храм);

• вживання слів для найменування Бога та явищ потойбічного світу (Божий Син, Святий Дух, Спаситель, Царство Боже, рай, вічне життя, сатана тощо);

• значна кількість епітетів, метафор, символів, алегорій, порівнянь (Я зруйную цей храм рукотворний, – ї за три дні збудую інший, нерукотворний: Єв. від Марка 14);

• інверсійний порядок слів у реченні та словосполученні (Не може родить добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити: Єв. від Матвія 7.18).

7. Епістолярний (лат. epistola, від грец. epistole — послання, лист) стиль — функціональний різновид літературної мови, який обслуго­вує сферу письмових приватних або приватно-офіційних відносин. Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів, наприклад художньої літератури, публіцистики ("Посланія" І. Вишенського, "Листи з хутора" П Куліша та ін.).

Крім листів, до епістолярного стилю належать щоден­ники, мемуари, записники, нотатки, календарі.

Сфера його використання не має чітко окреслених меж: це побут, інтимна сфера життя, виробництво, політика, наука, мистецтво, справочинство.

Основним призначенням цього стилю є обслуговування у формі листів заочного спілкування людей у всіх сферах їхнього життя, інформування адресата про щось, викликати в нього певні почуття, які б відповідали емоційній настроєності автора.

Залежно від сфери використання листів та інтересів ад­ресатів листування поділяють на офіційне (службове) і не­офіційне (приватне). Офіційним є листування між державними органами, установами, організаціями, а також між службовими особами, які перебувають в офіційних відносинах. Таке листування належить до сфери офіційно-ділового стилю. Неофіційне листування ведеться між особами, які перебувають в неофіційних стосунках. Воно має переважно побутовий характер — родинний, інтим­ний, дружній — і перебуває у сфері дії усно-розмовного стилю. Тому епістолярний стиль часто розглядають як писем­ний різновид (підстиль) усно-розмовного.

Правила написання листів були сформульовані ще в античні часи. З часом виробилася і стала канонічною структура листа, яка передбачає наявність привітання і звертання, встановлення контакту (домагання прихиль­ності, розповідь, прохання), закінчення листа та прощан­ня. Спеціальне позначення Р. S. («post scriptum») означає необхідність істотної дописки після прощальної формули.

Ознаками епістолярного стилю є:

• логічна послідовність викладу,

• точність і лаконічність,

• докладні висновки,

• дотримування і наявність певної композиції:

а) зверху зліва вказують дату написання листа; на початку чи в кінці листа інколи зазначають дату написання, завершують лист підписом (на розсуд автора);

б) лист починають звертанням до адресата, звертання може бути офіційним, напівофіційним, дружнім тощо. Характер звертання залежить від стосунків між тими, хто пише листа, і тим, кому лист адресується. Найбільш звичними є такі звертання: друже, друже мій, дорогенькі, шановний пане, вельмишановний, дорогий друже, дорогі батьки, високоповажний товаришу. Листи починають також словами, що вказують на час написання листа (Добридень! Добрий день! Доброго вечора Вам). Форма прощання в листі також залежить від взаємин автора адресатом (До побачення, Прощай, Будьте здорові. Прощавай до скорої зустрічі. Цілую. Кохаю. Чекаю) Після слів вітання і прощання ставлять знак оклику чи крапку.

У доборі лексики, у вживанні малої чи великої літери, розділових знаків виявляється особистість автора. Має значення також те, з якою метою пишеться приватний лист;

в) займенник ти, ви у звертанні до однієї особи пишуть з великої літери, засвідчуючи цим власну вихованість, одну з ознак індивідуальної культури;

г) усі назви адресата можуть повторюватися, ускладнюватись префіксами, суфіксами, набуваючи певної негативної чи позитивної оцінки;

ґ) специфіка листів як писемно-розмовного жанру перед­бачає переведення живомовної усної безпосередньої комуні­кації у текстову писемну. У листах поєднуються елементи уснорозмовного мовлення, оскільки автор є носієм загаль­нонародної мови, і елементи писемної, комунікативно-прагматичної, організованої мови, що чітко виражає намі­ри автора. До того ж у листах яскраво виражені ознаки психологічного порядку (автор перебуває у певному пси­хічному стані) і ознаки художньо-естетичного порядку (ав­тор є особистістю, носієм певних естетичних, художніх ідей тощо).

8. Розмовний стиль — функціональний різновид літературної мови, яким забезпечується усний обмін інформацією, думками, враженнями, прохання чи надання допомоги, виховний вплив, засіб невимушеного спілкування.

Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з'ясування виробничих і побутових стосунків. Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше — нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб'єктивними) стосунками мовців. Друге – обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом. Якщо звичайне спілкування попередньо не планується, не визначаються мета його і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування, можливих висновків, результатів. У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часто не пов'язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер.

Ділова ж мова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв'язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.

Жанри розмовного стилю виокремлюють:

— за кількістю мовців і характером їх участі у спілку­ванні (розповідь, діалог і полілог);

— за цільовою спрямованістю, характером ситуації і соціальними ролями учасників спілкування (сімейна роз­мова за обіднім столом, діалог співробітників на побутові і професійні теми, розмова людини з твариною, різні види інвективи (лайливе мовлення)) тощо;

— за мовним матеріалом конотативного (розмовного) значення.

Основні ознаки:

- безпосередня участь у спілкуванні;

- усна форма спілкування;

- неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);

- ситуативність;

- невимушеність спілкування;

- непідготовленість до спілкування (неформальне), спонтанність;

- використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);

- використання позамовних чинників (ситуація, поза, руки, жести, міміка);

- емоційні реакції;

- потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.

Основні мовні засоби:

- емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);

- суфікси суб'єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості);

- прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);

- часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами (поп-, пона-, поза-);

- фразеологізми, фальклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т.д.);

- заміна термінів розмовними словами (електропоїзд - електричка, бетонна дорога – бетонка).

Типові форми мовлення – усні діалоги та полілоги.

Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією – їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець. Жанри реалізації - бесіда, лист.

Для української мови розмовний стиль є особливо важ­ливим, бо в несприятливі для розвитку літературної мови і держави часи, через політичні утиски українського наро­ду, через офіційне невизнання його мови, культури, через надмірні впливи інших мов тільки розмовна мова зберігала власне українські слова, вислови, моральні засади, етнічні ознаки українства. У період занепаду давньої української літературної мови розмовна мова мала таке багатство різно­манітних виражальних засобів на кожному рівні і таку уні­фікацію вимовних, лексичних, граматичних, стилістичних норм, що змогла перебрати на себе функцію нової літератур­ної мови і оживити не лише художній, а й інші стилі.