2.7.4 Філософія постмодерна

У другій половині ХХ століття в силу ряду причин, у першу чергу завдяки широкому поширенню інформаційних технологій, виник новий тип культури – постмодерна. Латинське modo переводиться як «недавно». Постмодерн, отже, можна перекласти на російську мову як те, що настало слідом за недавнім.

Засновником постмодернізму є Жан Ліотар (1924–1998) після опублікування в 1979 р. ним книги «Стан постмодерну».

Згідно Ліотару, для постмодерну характерно остаточне руйнування принципу універсальної мови, «ніхто не володіє цілим». Виникло багато нових язикових ігор, кібернетичних, логічних, математичних, так званих теорій ігор і катастроф. Змінився характер знання, старе знання, що функціонує у формі більших оповідань (товстих книг) і зайняте по перевазі проблем істини, викликає недовіру. Тепер цінність наукової інформації визначається по ступеню її операціональності, це означає, що на перший план вийшли критерії ефективності та прибутковості. Люди в якості «атомів» суспільства розташовані на перетинанні прагматичних, тобто життєво важливих для них зв'язків. Ці зв'язки здійснюються в умовах протиборства, протиріччя. На зміну логіці універсальних, непорушних принципів прийшла паралогіка (гр. para – відхилення).

По Ліотару паралогізм означає відсутність певного дискурсу, певних правил гри у функціонуванні науки як умови її легітимації, а також заперечення значення, що легітимізує її по ефективності і результативності. У науці може існувати не одне, а кілька правил гри.

Основними домінантами філософії постмодернізму є: дисконсенсус (а не консенсус), дискретність (а не безперервність і прогрес), нестабільність (а не стабільність), випадковість (а не необхідність), гра (а не ціль), анархія (а не ієрархія), розсіювання (а не центрування), невизначеність (а не визначеність), естетика парадоксально-піднесеного (а не прекрасного), віртуальне (а не стійке уявляємо), іронія із приводу утопій, що й визнаються сталими цінностями.

Найбільш повна відповідь на дане питання можна знайти в джерелах [1; 2]

Ще далі Ліотара в дискредитації знання пішов інший французький філософ – постмодерніст Жак Дерріда ( 1930 рр.). Дерріда створює свою теорію деконструкції, у якій він «демонтує владу монументального тексту». Він показує багатозначність тексту, що випливає з багатозначності будь-якого слова. «…Мова не є ні абсолютною, ні точною, ні логічною. У кожному слові, кожній фразі й навіть способі побудови речень закладена можливості появи двозначностей, що спотворюють значення. Мова уникає ясності й точності». Проголошується неспроможною традиційна концепція істини та однозначності буття. Тепер ця однозначність заперечується не тільки в дійсності, але і у мові. Буття може ухвалювати різні форми і не має потреби в обґрунтуванні.

Додаткову літературу по даному питанню можна знайти в джерелах [3; 4; 5].

Література

1. Философский энциклопедический словарь / Л. Ф. Ильичев [и др.]. – М. : Сов. энциклопедия, 1983. – 840 с.

2. Лиотар, Ж. Ф. Состояние постмодерна / Ж. Ф. Лиотар. – М. : Алетейя, 1998. – 162 с.

3. Лузан, А. А. Введение в философию / А. А. Лузан. – Краматорск : ДГМА, 2009. – С. 135–139.

4. Современная буржуазная философия. – М. : МГУ, 1972. – 651 с.

5. Стребен, П. Деррида за 90 минут / П. Стребен. – М. : АСТ : Астребель, 2005. – 104 с.