1.14.2 Співвідношення віри і розуму, науки і релігії в процесі Пізнання

Слід відзначити також, що з Середньовічної філософії в неотомізм переходить ще одна проблема, а саме, проблема співвідношення віри і розуму, науки і релігії в процесі пізнання (в ідеалі – Богопізнання). У свій час Хома Аквінський, оцінюючи попередні спроби вирішення зазначеної дилеми (віра чи розум), прийшов до висновку про їх неприйнятність і необхідність вироблення нової концепції. Запропонований Хомою Аквінським і його послідовниками принцип гармонії віри і розуму припускає, що релігійна віра і знання суть різні шляхи осягнення Бога, який відкривається природним чином через пізнаваний розумом створений світ і надприродним чином – через Одкровення, Божественне слово.

Згідно неотомизму, існують три форми збагнення істини: наука, філософія і теологія. Нижча з них наука; вона фіксує явища і встановлює причино-наслідкові зв'язки між ними. Але це лише виявлення безпосередніх найближчих причин, далі яких наука не йде. Філософія – більш висока ступінь раціонального знання. Головним її завданням має бути пізнання Бога як першопричини і кінцевої мети всіх речей. Неотомісти, встановлюючи функції філософії, особливо виділяють наступні два положення: філософія, будучи наукою про вищі причини, разом з тим є вченням про первинність вищої причини і в цьому плані змикається з теологією. Філософія за допомогою своєї аргументації і понятійного апарату повинна виконувати службову роль відносно теології.

Раціональне знання цінно, згідно з твердженням теологів, тому, що воно дозволяє більш повно зрозуміти істини Одкровення. За допомогою «світла розуму» неотомізм намагається обґрунтувати такі догмати, як існування Бога, безсмертя людської душі. Але є й догмати, при осягненні яких виявляється обмеженість філософії і, тим більше, науки. Такими є догмати боговтілення, воскресіння, троїчності Бога, які осягаються тільки шляхом Божественного Одкровення. У цьому сенсі теологія є в один і той же час і вершиною раціонального знання, доступного людині, і нераціональним понад розумним знанням, тотожним вірі.

Розуміння неотомістами взаємин науки і філософії, з одного боку, і теології, з іншого, тісно пов'язане з їх розумінням взаємини віри і знання. Принцип гармонії віри і знання зводиться до наступного: істини віри не можуть суперечити істинам розуму, бо Бог є творцем і Одкровення, і розуму. Суперечити ж собі Бог не може.

Нині католицька філософсько-теологічна думка оновлює традиційну схему співвідношення віри і знання за рахунок виборчого використання теоретичних досягнень наук про природу і ідеалістичної філософії. Основними елементами цього оновлення є обґрунтування положення про «нове» обличчя природознавства, яке визнає на даний час обмеженість своїх методів пізнання природи, і наявність «прикордонних питань» між теологією, філософією і природознавством. Зусилля спрямовані на обґрунтування можливості інтеграції теоретичних досягнень науки в цілісний релігійний світогляд.

Найбільш цікава особливість сучасної католицької філософії – це стійкий інтерес до сучасної науки. Цим католицизм відрізняється від всіх інших християнських конфесій. Якщо з точки зору теолога – неотоміста Бога можна пізнати лише через посередництво його творінь, то звідси випливає, що всяке наукове знання про створений їм світ може бути корисно і навіть необхідно у справі богопізнання.

Звідси і виникають постійні спроби католицьких теологів використовувати досягнення сучасної науки для підтвердження основних положень католицького віровчення.

Так, наприклад, факт про «розширення Всесвіту» наштовхує мислення сучасних фізиків і космологів на теорії «Великого вибуху», згідно з якими, наш Всесвіт виник «із нічого» (із фізичного вакууму) близько 15 мільярдів років тому.

Цю теорію неотомісти розглядають як наукове підтвердження християнського догмату про створення Богом світу «із нічого в деякий віддалений момент минулого. Таким чином, і сучасна наука, і християнське віровчення говорять про те, що світ виник «із нічого, що він має кінець в часі і просторі.

Сам акт зародження світу нез'ясовний з точки зору законів фізики – немає такої фізичної сили, яка була б здатна породити таку подію, як «Великий вибух». Таким чином, створення Всесвіту виглядає як щось надприродне, як космічне «диво».

Можна розглянути й інші паралелі між традиційною томістською картиною світу і сучасною наукою. Наприклад, важливе місце в томістскій онтології має запозичене у платоніків вчення про час і вічність. Св. Хома мислив час в дусі Платона як «рухливий спосіб вічності». Відповідно, вічність – розглядається як «нерухомий прообраз часу» – тобто немов чиста тимчасова довжина, позбавлена становлення. Це як би нескінченно розтягнуте в бік минулого і майбутнього сьогодення – «застигле нині» – як визначав його св. Хома.

Але такого ж роду «просторо подібний», позбавлений становлення час, ми знаходимо в сучасній фізиці – а саме, в теорії відносності. Оскільки відповідно до теорії відносності просторово – часовий континіум неможливо однозначним чином розділити на часовий і просторовий континіум, ми змушені тут мислити час, як щось подібне простору – тобто як щось вже стале, закінчене, позбавлене руху і становлення. Іншими словами, просторово-часовий континіум виявляється цілком аналогічним тій самій вічності, про яку писав Аквінат. Ця обставина і підкреслюється сучасними неотомістами.

Однією з головних і постійних мішеней критики неотомістів є дарвіновська еволюційна теорія. І ця критика, треба визнати, вельми солідно науково аргументована. Слід визнати, що за всі ті 140 років, які пройшли з часу першого видання «Походження видів», так і не вдалося зібрати достатньо наукових даних, що підтверджують існування дарвінівського механізму еволюції. До цих пір, на думку неотомістів, не знайдені ті самі передбачені Дарвіном «перехідні форми», які могли б пов'язати існуючі види тварин і рослин між собою і тим самим показати, яким чином одні види виникають з інших. (А цих перехідних форм, за теорією Дарвіна, повинна існувати величезна безліч – і, таким чином, вони повинні постійно зустрічатися серед скам'янілостей).

Результати палеонтологічних досліджень показують, що види тварин і рослин хоча й виникли не одночасно, але тим не менше, кожен вид виникає як щось вже закінчене, повністю сформоване і далі практично не зазнає якихось змін.

Вельми сумнівною неотомістам уявляється і концепція тварин, як предків людини. Дослідження показують, що людина цілком сучасного виду співіснувала майже з усіма його передбачуваними «предками» і, таким чином, не може від них походити. Ці «предки» виявляються або вимерлими породами мавп, або вимерлими людськими расами – вони або досить істотним чином відрізняються від людини, або ці відмінності не перевищують тієї різниці, яка існує між сучасними людськими расами.

Зазнали також провал всі спроби отримати один вид тварин або рослин з іншого виду за допомогою штучного відбору і стимуляції мутагенезу. Мутації призводять лише до народження виродків. Вони не здатні створювати новий генетичний матеріал, необхідний для створення нового виду. Штучний відбір (який послужив для Дарвіна моделлю природного відбору) здатний на практиці лише породжувати породи всередині одного і того ж виду, але ніколи не виводять за рамки цього вихідного виду, тобто не виникають такі варіації, які б не схрещувалися з вихідним виглядом і давали б життєздатне потомство.

Також немає ніяких доказів, на думку релігійних філософів, що живе могло мимовільно, шляхом випадкового комбінування молекул, виникнути з неживого. Дослідження показують, що клітина навіть найпростішого одноклітинного організму – настільки складна конструкція, що виникнути чисто випадково навіть за мільярди років у найсприятливіших умовах вона не могла. Більше того, як показують підрахунки, випадковим чином не можуть виникнути навіть окремі білкові молекули.

Підводячи підсумок цим дослідженням, Мак-Уільяме пише у «Католицькій енциклопедії» про те, що немає й тіні доказів щодо походження живого з неживого, як і тваринного життя з рослинного життя, як і людського організму з нижчих тварин. Це означає, що необхідно прийти до розумного висновку про вплив Творця, принаймі, на кожному з цих рівний.