1.14 Неотомізм

Неотомізм являє собою один з найвпливовіших напрямків західноєвропейської філософії XX століття. Ця філософія сходить в своїх основах до вчення схоласта XIII століття святого Хоми (Томаззо, Фоми) Аквінського (1225–1274) (від його імені й походить назва даного напрямку).

Необхідність відродження релігійної філософії у ХХ ст. визначалася низкою факторів, які прихильники даного напрямку пояснювали наступним чином. По-перше, неспроможність так званої Нової філософії, починаючи з епохи Відродження, призвела до безперервного ланцюга відхилень і помилок не тільки в духовній реальності Західного світу, а й здобула відбиток у формі кризи всього соціуму. Отже, Світ лежить у злі – така вихідна позиція світорозуміння неотомістів. Виниклі глобальні проблеми людства як підсумок збільшення відстані між людьми та Богом, як результат «відпадання від справжнього джерела буття», і, якщо не вирішити цю проблему своєчасно, вся світобудова опиниться під загрозою загибелі. Представники неотомізму основним своїм завданням бачать подолання хаосу сучасного життя, набуття ясності і чистоти буття з Богом і для Бога, відродження втрачених духовних цінностей.

По-друге, розвиток науки, насамперед природознавства, який набув стрімкий темп за добу Нового часу, згідно неотомизму, крім позитивних сторін мав ще й негативні. Зокрема, наука відводить сучасну людину від розуміння значення моральних і релігійних ідеалів. Людина зайво увірувала в науку, в той час як відповідно до ідей неотомізму, наука не в змозі і не повинна вирішувати питання про кінцеві причини буття і сенсу людського існування. Наука вивчає вторинні причини і зовнішні (функціональні) зв'язки явищ. Особливе значення неотомізм надає поняттю особистості. Особистість не може існувати поза свободи, самосвідомості, проявів духовної творчості. Особистість самоцінна; всі люди мають однакову моральну цінність, незалежно від їхнього соціального походження, становища в суспільстві, національності, кольору шкіри і т. п.

Початок неотомізму датується появою енцикліки Папи Лева XIII «Aesterni Patres» («Вічні батьки»), яка була опублікована в 1789 році. У ній філософія св. Хоми проголошувалася єдиною філософською доктриною, відповідної основам віровчення католицької церкви. З цього часу вивчення філософії св. Хоми Аквінського було введено в якості обов'язкового у всіх католицьких навчальних закладах, а також розповсюджувалось і в некатолицьких університетах. З цього періоду і починається неотомізм – філософська течія, що намагається заново переосмислити філософську спадщину св. Хоми, модернізувати його вчення, пристосувати до сучасності.

Головні центри неотомістской філософії – римська Академія святого Хоми (заснована в 1891 р.) і Лувенский університет в Бельгії, при якому в 1893 році був створений Вищий інститут філософії. Пізніше виникли католицькі університети в Парижі, Мілані, Мюнхені, Фрейбурзі та ряді інших європейських міст.

Найбільш значні представники неотомізму: Ж. Марітен, Е. Жильсон (Франція); М. Грабман, К. Беймкер, І. де Фриз, І. Лотц, К. Райнер , Г. Фальк (Німеччина); Д. Мерсьє, Д. Ніс, Л. Ноель, М. де Вульф (Бельгія); А. Джеремі, Д. Крапель (Італія) та ін.

Так само, як і середньовічний томізм, сучасний неотомізм не є єдиним і монолітним філософським вченням. Існує велике число шкіл і напрямів всередині самого неотомізму, які більшою чи меншою мірою модернізують, переглядають вчення Аквіната, запозичуючи при цьому ідеї інших філософських напрямів таких, як феноменологія, екзистенційна філософія, критичний реалізм тощо.

Найбільш ортодоксальною (близькою до середньовічного томізму) є Римська школа. Найвпливовіший напрямок всередині неотомізму – це так званий «екзистенційний» томізм, найбільш видатними представниками якого є Жак Маритен і Етьєн Жильсон.