1.9.4 Неофрейдизм

Пансексуалізм, психологізація людини і суспільного життя класичним психоаналізом привели до того, що ще за життя З. Фрейда його учні-послідовники Карл Густав Юнг (1875–1961) і Еріх Фромм відмовилися від цих положень і істотно реформували психоаналіз, завдяки чому психоаналіз тільки виграв і розширив свій вплив.

К. Юнг розійшовся з Фрейдом насамперед у розумінні змісту несвідомого як тільки лібідо, зводити все до сексуальності і виводити всю європейську культуру із сублімації. На думку Юнга, взагалі не індивідуальне, а колективне несвідоме є первинним, у його надрах формуються архетипи, які неможливо адекватно виразити в мові і які впливають на індивідуальне несвідоме. Ці архетипи несвідомого лежать в основі культур і цивілізацій, в основі менталітету народів, що належать до різних культур і націй. Розходження західної і східної культур Юнг бачить в історії цих культур, в архетипах несвідомого, що сформувалися ще на зорі цих культур. Східна культура характеризується високим ступенем колективізму і схильністю до архетипів колективного несвідомого, у той час як західна слабко схильна до колективістських норм і більше орієнтована на індивідуальний успіх і індивідуалістичну мораль. Але, незважаючи на розходження культур народів і націй, у їхніх архетипах є багато спільного (взяти хоча б символ Батьківщина-мати), що дає можливість взаємозбагачення і взаємопроникнення різних культур. Один зі шляхів виходу європейської культури з глибокої кризи, на думку К.Юнга, полягає в її зближенні і збагаченні культурою Сходу.

Іншим найбільш відомим представником неофрейдизму є Еріх Фромм (1900–1980). Німець за походженням, він у 1933 році переїхав до США і до кінця життя прожив в Америці. Фромм, як і Юнг, виступає проти пансексуалізму Фрейда, хоча і поділяє вчення останнього про несвідоме. «Моє неприйняття теорії Фрейда означає не приниження ролі сексу, – пише він, – а навпаки, необхідність більш глибокого і серйозного його розуміння. З. Фрейд зробив лише перший крок у відкритті того значення, яке мають пристрасті в міжособистісних стосунках; виходячи зі своїх фізіологічних поглядів, він пояснив їх фізіологічно. При подальшому розвитку психоаналізу виникає потреба відкоригувати і поглибити фрейдівську теорію, перемістивши проблему з фізіологічної галузі розгляду в біологічну й екзистенціальну» [6, с. 24]. Фромм, на відміну від Фрейда, йде не від людини до суспільства, а від суспільства до людини і на місце лібідо він ставить кохання, що є єдиною відповіддю на проблему людського існування.

Що ж це за проблема? Коли наш твариноподібний предок став людиною й усвідомив себе таким, він порвав свій органічний зв'язок із природою і собі подібними. Незважаючи на свою єдність із природою й іншими людьми, він бачив і свою особливість, відокремленість, свою випадкову закинутість у цей світ, своє відчуження. І перебороти свою самітність і відчуження, свою тривогу через відокремленість, сором через приналежність до протилежної статі, почуття провини через нездатність використовувати власні людські можливості, людина може тільки завдяки коханню. Але кохання Фромм, на відміну від Фрейда, розуміє дуже широко. Еротична любов є тільки одним із видів любові, здатна перебороти протилежність статей. «Любов – це активна сила в людині, сила, що валить стіни, які відокремлюють людину від її ближніх, і яка поєднує його з іншими. Любов допомагає їй перебороти почуття ізоляції і самотності, при цьому дозволяючи їй залишатися самою собою і зберігати свою цілісність» [6, с. 17]. Поряд із еротичною любов'ю Фромм виділяє братерську любов – «найбільш фундаментальний вид любові», любов до всіх людських істот; материнську любов – любов матері до своєї дитини; батьківську любов – теж любов до дитини, але зовсім інша за своєю природою, ніж материнська; любов до себе, яку варто відрізняти від егоїзму; любов до Бога, як відображення самотності і потреби, що звідси випливає, «перебороти тривогу самотності за допомогою об'єднання». Любов, на думку Фромма, є єдиним справжнім способом людського буття.

Однак стан справ у сучасному йому суспільстві, за заявою Фромма, залишає мало місця для оптимізму. Аналізуючи стан людини в капіталістичному суспільстві середини ХХ століття, Фромм відзначає відчуження, глибоке почуття непевності, безсилля, сумніву, самотності і тривоги. У ньому відсутня істинна любов, а переважають її незрілі, сімбіотичні форми: пасивна форма сімбіотичного союзу – мазохізм і активна форма – садизм. Люди не вміють любити і не хочуть опановувати мистецтво кохання. Людське існування в капіталістичному суспільстві характеризується прагненням до споживання. Головне, до чого прагне людина, – мати. Любов розуміється як володіння, людське щастя як володіння усе більшим колом предметів у різних сферах. Мати або бути – це, на думку Фромма, одна з головних дилем сучасного суспільства. Адже справжнє кохання – це віддавання.

Суспільство повинне бути перебудоване на основі відносин істинної любові, а це означає корінну перебудову існуючих капіталістичних відносин, де «визначальним фактором є ринковий обмін». Справедливе суспільство, на думку Фромма, повинне бути організоване таким чином, щоб дати простір розвиткові справжніх відносин любові, щоб соціальна дійсність не роз'єднувала, а поєднувала людину з іншими людьми і при цьому цінувала в ній особистість, її Я. Будь-яке суспільство, що виключає розвиток любові, повинне, зрештою, загинути через те, що воно суперечить основним людським потребам.

Література

1. Маркс, К. Тезисы о Фейербахе / Маркс К. // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – 2-е изд. – М. : Политиздат, 1955. – Т. 3. – С. 1–4.

2. Фрейд, З. Я и ОНО / Фрейд З. – М. : Мэттэм, 1990. – 56 с.

3. Уэллс, Г. Крах психоанализа. От Фрейда к Фромму / Уэллс Г. – М. : Прогресс, 1968. – 287 с.

4. Фрейд, З. Психология бессознательного / Фрейд З. – М. : Просвещение, 1990. – 448 с.

5. Фромм, Э. Величие и ограниченность теории Фрейда / Фромм Э. – М. : АСТ, 2000. – 448 с.

6. Фромм, Э. Искусство любить / Фромм Э. – М. : Педагогика, 1990. – 226 с.