1.8.4 Філософія життя і суспільні науки

Філософія життя вплинула на суспільні науки про дух. Правда, тут ми маємо справу не стільки з філософією самого Ніцше, скільки з вченнями його послідовників, насамперед Вільгельма Дільтея й Освальда Шпенглера. Першому належить заслуга створення методу пізнання історичних явищ, а другому – створення оригінальної концепції історичного процесу, що поклала початок цілому напрямкові, культурологічному, у соціальній філософії.

Вільгельм Дільтей (1833–1911) не був першим, хто виділив науки про природу і науки про дух. Уже неокантіанці, насамперед Генріх Ріккерт, розділяють природні і суспільні науки. Ріккерт розділяє їх за методом пізнання: науки про природу користуються «генералізуючим» методом, намагаються знайти загальні закономірності природи, а історичні науки – «індивідуалізуючим» методом, описують, зображують колишні події, індивідуальні по своїй суті.

Дільтей виходить з іншої методологічної посилки – з філософії життя. У центрі уваги наук про дух повинне стояти життя, як безпосередньо дане нам у переживанні, як почуття, досвід, дія, думка. Цілісність і динаміку життя розум із його прагненням до аналізу, визначеності, дефініцій осягнути не в змозі. Життя може бути осягнене тільки за допомогою інтуїції, що у Дільтея на відміну від Декарта протилежна розуму. На думку Дільтея, методом наук про дух повинне бути безпосереднє переживання історичних подій і їхнє тлумачення. «Людство, збагнене в сприйнятті і (розумному) пізнанні, було б для нас фізичним фактом і як таке було б доступне тільки природно-науковому пізнанню. Як предмет наук про дух, воно існує лише остільки, оскільки людські стани переживаються й оскільки воно знаходить вираження в життєвих одкровеннях, а ці вираження розуміються» [6, с. 134–135]. Історик повинний пережити історичну подію і дати її тлумачення як моменту життя. Дане методологічне положення має дуже важливе значення для пізнання історичного процесу.

До історичного процесу можна підходити з двох позицій, із двох методологічних принципів. Один був в остаточному вигляді сформульований Гегелем і потім узятий на озброєння марксизмом: «Сова Мінерви вилітає опівночі». Це означає, що історичне явище, подія може бути правильно зрозумілим тоді, коли воно досягло вищої точки свого розвитку, повного розквіту. Минуле може бути зрозумілим тільки із сьогодення, і правильна оцінка історичної події (а будь-яка суспільна подія має ціннісне забарвлення) можлива, тільки виходячи зі зрілого стану суспільства. Здавалося б, усе вірно. Але в цьому підході закладений великий методологічний мінус. Справа в тому, що не тільки зміна суспільного ладу, але навіть зміна політичної влади, як правило, веде до зміни ідеології, зміни системи цінностей, а звідси і зміни історичних пріоритетів, оцінок історичних подій. Саме тому історичну науку нерідко характеризують як дівицю легкого поводження, що змінює своє бачення історичних процесів під впливом або за прямою вимогою влади. Пострадянський простір дає нам яскравий приклад історичної переоцінки цінностей. Якщо порівняти сьогоднішню історію будь-якої пострадянської держави з її ж історією радянського періоду, то ми побачимо істотні розходження в оцінці історичних подій, що нерідко доходять до протилежності.

Методологія Дільтея покликана була, якщо не усунути цей недолік (а зовсім усунути його навряд чи можна), то хоча б пом'якшити його. Історик повинний при трактуванні історичних подій виходити насамперед з тих інтересів, мотивів, з тієї системи цінностей, якою керувалися суб'єкти історичних подій, а не накладати на історію сучасні йому стандарти.

Іншим видатним послідовником філософії життя був Освальд Шпенглер (1880–1936). Його книга «Захід Європи», опублікована відразу після першої світової війни в 1918 році, мала величезний успіх. Шпенглер теж виходить з того, що світ природи і світ суспільного життя – це принципово різні світи, що вимагають різного підходу до свого пізнання. При пізнанні суспільного життя необхідно виходити з хронології й ідеї долі. Історія є історією виникнення, розвитку і загибелі культур. В основі кожної культури лежить душа, що вимагає свого втілення, проявом чого і є життя. Світ же є результатом втілення, підсумок життя. Кожна культура народжується, досягає свого розквіту і вмирає. Це і є доля.

Панівна в західноєвропейській історичній науці схема «Давній світ – Середні століття – Новий час» є убогою і безглуздою. Вона є вираженням європоцентризму історичної науки і не передає всього багатства історії. Адже поряд з Античністю і західною культурою існували й існують культури Індії, Вавилона, Китаю, Єгипту, арабська, мексиканська, майя і т. д. Усі вони своєрідні і деякі навіть вищі за античну. Шпенглер так характеризує суть свого «Коперниканського відкриття» в поглядах на історичний процес: «Замість безрадісної лінеарної всесвітньої історії, підтримувати яку можна, лише закриваючи очі на гнітючу купу фактів, я бачу справжню виставу безлічі могутніх культур, що з первозданною силою розквітають із лона материнського ландшафту, до якого кожна з них строго прив'язана всім ходом свого існування» [8, с. 151]. Спільне в цих культур – тільки етапи їхнього розвитку: весна – літо – осінь – зима, або в мистецтвах і політиці: глибока стародавність – культура – цивілізація. Спільність означає не повторюваність, а аналогічність подій, процесів, епох.

Культурологічна концепція історичного процесу одержала подальший розвиток у ХХ столітті в працях англійського історика і соціолога Арнольда Тойнбі (1889–1975) і американського соціолога російського походження Пітирима Сорокіна (1889–1968). Цінність цих концепцій полягає в тому, що вони акцентують увагу історичної науки на індивідуальних особливостях подій і процесів різних країн і культур. Але в цьому ж полягає і їхній недолік, особливо в наше століття – вік глобалізаційних процесів, коли відбувається взаємовплив і взаємозбагачення культур.

Література

1. Ницше, Ф. Воля к власти: опыт переоценки всех ценностей / Фридрих Ницше. – М. : REFL-book, 1994. – 324 с.

2. Ницше, Ф. Сочинения : в 2 т. / Фридрих Ницше. – М. : Мысль, 1990. – Т. 1. – 832 с.

3. Ницше, Ф. Сочинения : в 2 т. / Фридрих Ницше. – М. : Мысль, 1990. – Т. 2. – 830 с.

4. Скирбекк, Г., Гилье, Н. История философии / Скирбекк Г., Гилье Н. – М. : Владос, 2001. – 800 с.

5. Словарь иностранных слов. – М. : ГИС, 1954. – 856 с.

6. Современная буржуазная философия. – М. : МГУ, 1972. – 651 с.

7. Камю, А. Бунтующий человек. Философия. Политика. Искусство / Альбер Камю. – М. : Политиздат, 1990. – 416 с.

8. Шпенглер, О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 1. Гештальт и действительность / Освальд Шпенглер ; пер.с нем., вступ. ст. и примеч. К. А. Свасьяна. – М. : Мысль, 1993. – 668 с.