1.6.4 Розвиток української філософської думки в XIX - на початку XX століть

На особливу увагу заслуговують філософські погляди Миколи Васильовича Гоголя (1809–1852), літературна творчість якого склала значний період в розвитку української і російської літературної думки. Для творчості М. Гоголя притаманна така характерна риса української філософської думки як моделювання світу на зовнішній та внутрішній, видимий і невидимий. Перший світ – світ «мертвих душ» – є своєрідним «шифром», до якого необхідно знайти «ключ», щоб досягти світу «душ живих». І цей ключ, на глибоке переконання М. Гоголя, слід шукати у власній душі. Звернення до душі як головної справи життя і творчості, на противагу приписуваній зовнішній ролі провідника «реалістичної» школи, є типово українською ментальною рисою. У своїй творчості М. Гоголь постає не одномірним «реалістом», а багатомірним екзистенцій ним мислителем, який у сковородинській манері бачить плюралістичність (а не унітарність) життєвого простору людини і прагне не «революційного» нищення світу «мертвих душ», а його «реанімації» (оживлення), екзистенційного подолання розриву між зовнішнім і внутрішнім світами. Мета творчості М. Гоголя полягала у тому, щоб оживляти душі, роздмухати у людей жар душі, показати, що прекрасна душа має бути природно-прекрасною ціллю для людини. На всю Росію пролунав екзистенцій ний заклик М. Гоголя до духовності – вглядатися в душу людини, знати, що в ній ключ до всього. А пізнати душі інших людей дано лише тому, хто розпочав вже працювати над своєю власною душею.

Наприкінці 1845 – на початку 1846 рр. в Києві було організоване таємне Кирило-Мефодіївське братство, що ставило за мету створення федерації вільних слов’янських республік. До нього входило 12 чоловік, майже 100 чоловіків підтримували з ними зв’язки та дружні стосунки. В березні 1847 р. братство викрили, а його учасників заарештували. Серед учасників братства були відомий історик, етнограф, письменник, культурний діяч М. Костомаров (1817–1885); вчитель, згодом відомий письменник, історик, етнограф і культурний діяч П. Куліш (1819–1897), видатний український поет і художник Т. Шевченко (1814–1861).

Микола Іванович Костомаров народився у Воронезькій губернії, закінчив Харківський університет. Навколишній світ, природа за Костомаровим, не є просто «бездушною матерією», вона перебуває у постійному зв’язку з духовним світом людини. Бог, створюючи світ, втілив у ньому духовне начало, яке безпосередньо сприймається людським серцем. Костомаров є автором «Книги буття українського народу», цього фактичного маніфесту-програми Кирило-Мефодіївського братства, написаного своєрідним «біблійно-пророчим стилем». Костомаров розповідає про злиденне життя українців у складі Польщі, Литви і Московщини. Завершується маніфест пророцтвом про світле майбуття України й усіх слов’янських народів.

Головною заслугою Кирило-Мефодіївського братства було то, що вустами Костомарова та інших діячів братства воно провозголосило особистість українського народу серед інших слов’янських народів, його ідеології заклали основи самосвідомості українського етносу як особливої нації.

Надзвичайно суперечливою здається філософська позиція П. Куліша, проте це поверхове враження. У глибині тут має місце поліфонія кулішевого мислення. Головна його позиція (традиційна для української думки ще з часів Київської Русі) – спрямованість на «внутрішню» людину. «Внутрішнє», «глибинне» в людині є серце, яке нерозривно пов’язане з рідним краєм, батьківщиною, Україною. Воно постійно протистоїть «зовнішньому», «поверхневому», що уособлює усе вороже людині, все чуже рідному краєві, Україні. Із постійного змагання «внутрішнього» з «поверхнею» постає ціла низка антитез: минуле – сучасне, народна мова – штучна мова, хутір – місто, Україна – Європа тощо. Звідси – строкатість і розмаїття реальності, плюральність життєвого простору та часу, поліфонія світу.

Народне слово Куліш вважає безпосереднім виявом екзистенційної «глибини» людського єства, безпосереднім «голосом» серця. Просте, щире слово Куліш протиставляє штучній мові літературних салонів як чомусь «чужому» (навіть «іноземному»). І хоча проста людина (близький до землі житель хутора, селянин) шанує «розумність» такого слова, яке походить із розуму («з голови»), в серці своїм, як правило, зовсім несвідомо береже рідне слово як найбільший скарб свого єства. Куліш навіть говорить про те, що існують дві мови: справжня, «мова серця», і штучна, «мова розуму».

Поряд з екзистенційно-кордицентричною лінією у філософії Куліша вельми помітний антеїстичний мотив, орієнтація на землеробську культуру, яка «очищує» землю від «негіді», від усього зайвого та не потрібного, що оточує нас у міському житті (цій «безмежній вулиці»), яке робить нас однаковими, схожими одна на одну істотами. Так виникає поняття «хуторянської філософії» як філософії єдиної з природою, ріднею землею людини – хуторянина, яка, мов дуб зелений, «твердо на своїй рідній землі стоїть».

Розглядаючи творчість Тараса Григоровича Шевченка й передусім його світоглядну позицію, не можна не звернути увагу на розмаїття й, головне, суперечливість відомих на сьогодні тлумачень і оцінок. У радянську добу про нього говорили як про «войовничого матеріаліста» з «елементами діалектичного світогляду», інші розглядали його як націоналіста, якому притаманна «ідея примату нації». Одні вбачали в ньому атеїста, другі – глибоку віруючу людину. І все це можна доводити цитатами із його творів. Але слід зазначити, що в українській ментальності, внаслідок її принципово екзистенційного характеру, незбіг духу з буквою є цілком природним.

Що ж до Шевченка, то тут маємо справу не просто з українською ментальністю, а ще й з поезією, яка за будь-якої ментальності є феноменом символічно-образним, тобто буквально не тлумачним. У всій цілісності своєї творчості Шевченко постає як екзистенційний, антеїстичний і кордоцентричний україно-ментальний мислитель.

Головна риса багатомірного світогляду Т. Шевченка – активна патріотична позиція. За долю Неньки – України Т. Шевченко боровся художнім словом. Пошуки правди – світоглядний і творчий принцип, реалізований у творчості як норма особистісного переживання власного життя. Філософія Т. Шевченка належить до типу діалогічної «філософії шляху», центральними категоріями якої є пошуки Бога, шляхів пізнання Божественної істини, діалог з Богом, діалог безпосередній (містичний) або опосередкований діалогом з людьми, культурою, природою. Закликаючи до слов’янського братства, Т. Шевченко виступав за розвиток демократичної української національної культури, Шевченко – істинно український мислитель-романтик, вважав, що поезія покликана розтопити «людям серце», нести їм велику правду. Ці ідеї підхопив видатний представник філософії серця П. Юркевич.

Автором своєрідної «філософії серця» є П. Д. Юркевич (1827–1874). Як й інші українські філософи, П. Юркевич малює реальність плюралістичною (а не моністичною), складеною з трьох сфер:

а) «ноуменального світу», ідеального царства «вічної правди» (подібно до царства ідеї Платона);

б) реального світу, що є царством розумних істот;

в) феноменального світу примарного існування тілесності.

Активна взаємодія цих трьох світів і становить гармонію цілого (у своєму розмаїтті) світу. Проте гармонійна взаємодія світів не означає їх повної «прозорості». Насамперед це стосується реального світу розумних істот. Звичайно ж, оперуючи ідеями, розум пізнає буття розумних істот, але будучи сферою загального, він, принципово не може вичерпати індивідуальне. Цілком спроможний відповісти на питання, що є розумні істоти, він неспроможний відповісти на питання, хто вони є. Непрониклива для розуму глибина особистісно-індивідуального є те, що представники української класичної філософії (Сковорода, Гоголь, кирило-мефодіївці) називали серцем, до якого вела давня тенденція.

Розум виявляє загальне в діяльності людей, серце ж – основа неповторності та унікальності людської особистості. Тим-то в серці творяться ті явища й події історії, які принципово неможливо вивести із загальних законів. Звичайно, розум, «голова» керує, планує, дерегує, але серце – породжує. Між тим, серце породжує лише ті явища духовного життя, які не можуть бути з’ясовані загальними закономірностями психіки. У ті сфери, де панує закономірність і правильність, серце не втручається. В глибині серця завжди залишається джерело нового життя, нових рухів та устремлінь, які не вміщуються у закінчені форми життя душі.