3. Розвиток філософської думки в Україні у XV-XIX ст.

Розвиток філософської думки в Україні у XV-XIX ст. пов'язаний перш за все із братськими школами, які виникають в XVI-XVII ст. у багатьох місцях України та Білорусії. Братства та братські школи були головними осередками опору культурно-релігійній агресії Польщі після об’єднання Литви з Польщею в 1385 році. Серед них особливе місце займає острозький культурно-освітній центр та Києво-Могилянська академія.

Острозький культурно-освітній центр був першою спробою створення вищого навчального закладу в Україні та східнослов’янському світі взагалі. У 1636 р. він припиняє своє існування. За чотири роки до цього в Києві на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря виникає Києво-Могилянській колегіум (1632 р.), а згодом (з 1701 р.) Києво-Могилянська академія, яка й справді стала першим вищим навчальним закладом на східнослов’янських землях.

Навчальна програма колегіуму будувалася за класичною схемою середньовічного західноєвропейського університету: вивчалися «сім вільних наук» – граматика, поетика, риторика, арифметика, геометрія, філософія, музика. Це – основа («класика»), фактично ж набір навчальних дисциплін був набагато ширшим. Перші чотири роки відводилися на загальноосвітню підготовку, потім один рік на риторику та поетику, наступні два роки – на філософію, останні – на теологію.

Програма з філософії передбачала знайомство з творами східних отців церкви, філософськими ідеями античності, західної патристики, схоластики, ідеями Відродження, реформації, Раннього Просвітництва та ін. З Києво-Могилянським колегіумом пов’язана діяльність таких видатних українських мислителів як І. Борецький, К. Сакович, Є. Плетенецький, П. Могила (1596–1647) Києво-Печерський архімандрит, який у 1641 р. відкрив у Лаврі школу, реорганізовану ним у наступному році в колегіум, названий на його честь Києво-Могилянським. Серед професорів Києво-Могилянського колегіуму такі відомі вчені, філософи і письменники, як Ф. Прокопович (1681–1736), І. Галятовський (пом. 1688 р.), Л. Баранович (близько 1620–1693), Г. Кониський (1717–1795), Й. Кононович-Горбацький (пом. 1653 р.).

Києво-Могилянська академія відіграла суттєву роль у розвитку філософської культури не лише українського народу, а інших східнослов’янських та південнослов’янських народів.

Вихованцем Києво-Могилянської академії був Григорій Савович Сковорода (1722–1794). Його філософське вчення є вершиною у розвитку вітчизняної думки розглянутого періоду. Він народився в с. Чорнухи, полтавської губернії. Навчався в Києво-Могилянській академії (1734–1741, 1744–1753), був співаком придворної капели в Санкт-Петербурзі (1742–1744), перебував у складі посольської місії за кордоном (1745–1750), а згодом викладав у Переяславлі поетику, працював домашнім вчителем. У 1759–1764 рр., а також у 1768 р. викладав у Харківському колегіумі, після чого вже до самої смерті був мандрівним філософом, писав діалоги, читаючи та друкуючи їх своїм знайомим. Мандрівний спосіб життя досить гармонійно поєднувався зі специфічним стилем творчості XVI–XVIII століть – бароко (підкреслена урочистість, декоративність, динамічність композиції). Барокова спрямованість сковородинської думки виявилася насамперед у принципово нереалістичному тлумаченні розумової діяльності людини – навіть термінологічно Сковорода уникав слова «розум», лише подекуди вживав іронічний вислів «повзучий розум». Його думки найтісніше пов’язані терміном «серце». Серце є не просто дух, безодня думок, а й людина (істинна людина). Тобто йдеться про інтерпретацію людини не як мисленої істоти (гносеологічного суб’єкта), а як специфічного роду духовно-серцевого буття, екзистенції.

Реальність, за Г. Сковородою, не є моністично-унітарним (ідеальним чи матеріальним) буттям. Воно є гармонійною взаємодією трьох світів: макрокосмосу, мікрокосмосу й символічного світу. Перший є світ населений, де живе все народжене. Макрокосм є малий світ, тобто людина. Символічний світ є Біблія, біблійні сюжети. Кожен із трьох світів складається з двох «натур», двох своєрідних підпорядкованих світів – видимий і невидимий, живий і мертвий, цілий і зруйнований. Видима натура зветься живою істотою, а невидима – Бог. Бог завжди є, був і буде.

Макрокосм єдиний, але єдність його специфічна. Це «двоє в одному і одне із двох». Бог – не сама природа, а її «джерело», «світло», «сонце». Так само і мікрокосм, людина є єдністю двох натур: «емпіричної» (тілесної) і «внутрішньої» (істиної0 людини.

Великий світ (макрокосм) і Людина (мікрокосм), будучи відмінними, водночас тісно між собою взаємодіють. Взаємодія ця гармонійна, але встановлюється гармонія не автоматично, а сама собою: її грунт – творча життєва ініціатива людини і «інструментом» обрання правильного життєвого шляху є серце. Серце виступає в ролі специфічного пізнавального засобу, методологічного принципу. Воно є засобом пізнання свого – «сродного» життєвого шляху, своєї «сродної» щасливої долі. Сродність тут репрезентується людському серцю у символічній формі й тому опосередковується третім – «символічним» – світом, Біблією (вона означає не тільки «Святе Письмо», сам життєвий процес символізується тут «причитуванням» Книги життя).

У третьому світі (як і у перших двох) так само вирізняються дві натури: видима (предметна образність символу – літери, слова та ін.) і невидима (сенс, «розшифрування» змісту символу). Розшифрування біблійної символіки («життєвих шифрів»), проте, не є суто теоретичною роботою, воно охоплює всю сферу людської життєдіяльності, бо вимагає бачити за оманливою зовнішністю реалій їх справжній – духовний (етичний і естетичний та ін.) – сенс. А це цілком відповідає сковородинському розумінню завдань філософії.

Головне джерело всіх бід людських – «несродність» (невміння чи небажання творчого пошуку шляхів «сродності» зі світом). У кожного – унікальний і неповторний спосіб «сродності». Водночас можливість для всіх «сродної» праці і життя Сковорода розкриває в ідеї «нерівної рівності», сутність якої полягає в тому, щоб кожна людина виконувала у житті хоча б і не велику роль, але вдало.

У філософії Г. Сковороди домінантні лінії української світоглядної ментальності – екзистенційність, кордоцентризм («серце – всьому голова»), антеїзм («сродность» світу і людини) – вперше набули характеру не просто тенденції, а стійкого ядра і тому надають їм класичної форми вияву. Тому Г. Сковорода законно отримав статус родоначальника української класичної філософії.