1.2.7 Вчення про суспільство

До проблеми взаємин особистості і суспільства антична філософія підходить, виходячи з космоцентричного принципу самодостатності, досконалості. У взаємозв'язку людини і суспільства, держави (для грецьких філософів суспільство і держава тотожні) грецька думка пріоритет віддає державі. З цією думкою згодна переважна більшість грецьких філософів, за винятком епікурейців. І пояснення цьому простої. На думку Платона, кожна людина не може задовольнити сам себе, вона має потребу багато в чому, і тому люди збираються воєдино, щоб підтримувати і допомагати один одному, задовольняти свої потреби. По суті, цю думку підтримує й Аристотель. Він говорить про те, що держава є найвищою формою спілкування, а саме спілкування зорганізується заради якого-небудь блага, таким чином, держава є спілкування, що прагне до найвищого з усіх благ. Людина не самодостатня, на думку Аристотеля, вона лише частка і стає людиною тільки в державі. «Первинною за природою є держава в порівнянні з родиною і кожним із нас, – пише Аристотель, – адже необхідно, щоб ціле передувало частині» [5, с. 379]. У давньогрецький період Античності існував навіть інститут остракізму, коли навіть поважних громадян виганяли з держави, якщо, на думку більшості, їхня діяльність загрожувала спокою держави, підривала його основи.

Платон і Аристотель формують два методологічних підходи до дослідження суспільства, держави. Платон аналізує державу з погляду того, наскільки воно відповідає ідеалу, зразку. Усі існуючі держави, на думку Платона, недосконалі. За ступенем недосконалості, у залежності від форми правління, він розташовує держав у такому порядку: тимократія, олігархія, демократія і тиранія. Тимократія – це влада честолюбців; олігархія – влада небагатьох багатих; демократія – влада більшості, заснована на свавіллі; тиранія – влада одного над усіма. Кожна наступна форма є крайнім ступенем виродження попередньої. Платон виділяє дві основні причини спотворення держави: відсутність поділу праці і розкол суспільства на багатих і бідних, коли «у них містяться дві ворожі між собою держави; одна – бідняків, інша – багатіїв» [10, с. 210].

На противагу спотвореним формам держави, ідеальна держава характеризується тим, що найвищим принципом її організації є справедливість. А державна справедливість, на думку Платона, полягає в тому, щоб кожен громадянин держави робив свою справу. У такій державі всі громадяни розділені на три класи: правителі, стражі і люди, зайняті у сфері виробництва предметів, що задовольняють потреби держави в їжі, житлі, одязі і т. д. Правителями в такій державі є деякі з тих, хто має мудрість, здатні добре керувати державами. Такими людьми є справжні філософи. «Доки в державах не будуть царювати філософи, – пише Платон, – або так звані нинішні царі і владики не стануть шляхетно і ґрунтовно філософствувати і це не зіллється воєдино – державна влада і філософія, доти державам не позбутися зла» [10, с. 275].

Стражами є люди, що мають мужність. Їхнім завданням є охороняти державу від зовнішніх ворогів і охороняти внутрішній спокій, бути помічниками правителів і провідниками їхніх поглядів.

Завданням третього класу є задоволення численних потреб держави, і усередині цей клас розділяється за професійним принципом.

Рівність у ідеальній державі забезпечена тим, що в ній кожний робить свою справу, займає те місце, що він заслуговує. Але чим обумовлене місце кожного в соціальній ієрархії? На думку Платона, це обумовлено началами людської душі. Душа кожної людини має три начала: розумне, афективне і похітливе. У залежності від того, яке начало душі в людині переважає, вона належить до того або іншого класу. Якщо розумне – до правителів, афективне – до стражів, похітливе – до виробників. Визначати це повинні правителі ще в дитинстві і згідно з якостями душі давати відповідне виховання. А щоб у громадян держави не виникали власницькі інтереси, що виступають причиною псування вдач і є основним злом для держави, в ідеальній державі стражі не повинні мати власності і родини, виховання дітей повинне бути загальним. Тоді, на думку Платона, радість і страждання кожного громадянина будуть сприйматися всіма як власні страждання і радість. У такій державі народ буде називати правителів рятівниками і помічниками, а правителі називати народ платниками і годувальниками. Платон вважається першим творцем утопії, а деякі відносять його до перших попередників комуністичної ідеї.

По-іншому підходить до аналізу держави Аристотель. Його головний твір «Політика», присвячений цій проблемі, заснований на систематичному аналізі 158 Конституцій грецьких полісів [2, с. 383] і критиці існуючих політичних теорій, насамперед теорії держави Платона. Звичайно, це не означає, що Платон був мрійником-утопістом, а Аристотель – вченим-дослідником, що виключив зі свого арсеналу нормативно-ціннісний метод. У творах Платона є чимало міркувань, заснованих на глибокому знанні політичного життя свого часу, а Аристотелю властивий нормативно-ціннісний підхід. Але, як влучно зазначив В. Ф. Асмус, «особливість «Політики» у тому, що в ній риси реальні, історичні явно переважають над утопічними» [2, с. 399].

Аристотель вважає власність одним з найважливіших факторів громадського життя. Багатство, на думку Аристотеля, «… становить сукупність знарядь економічних і політичних» [5, с. 390]. Більш того, власність не тільки суспільно-утворювальний фактор, вона є і фактором самодостатньої особистості. «Важко виразити словами, – пише Аристотель, – скільки насолоди в усвідомленні того, що щось належить тобі, адже властиве кожному почуття любові до самого себе не випадкове, але укорінене в нас самою природою» [5, с. 410].

Але Аристотель виступає проти надмірного багатства. Він виступає прихильником середньої власності, достатньої для самодостатнього існування громадянина. Держави, у яких переважає олігархія або, навпаки, незаможні, не можуть бути стабільними. «Тільки там, де в складі населення середні мають перевагу або над обома крайнощами, або над однією з них, державний лад може розраховувати на стійкість», – пише він [5, с. 511].

Найвищою метою держави є суспільне благо. Виходячи з цього положення, Аристотель розділяє всі форми державного устрою на правильні і неправильні. До правильних від відносить монархію, аристократію і політію, тому що в них влада у своїй діяльності дбає про благо держави. При неправильних формах, якими є тиранія, олігархія і демократія, влада має на меті приватний інтерес. Найкращою формою правління є політія. У такій державі влада належить саме середнім шарам.

Важливе значення для розвитку всіх суспільних наук мала та обставина, що і Платон, і Аристотель, і взагалі вся антична філософія при дослідженні політичних і інших суспільних проблем нерозривно погоджували їх з етичними проблемами. Політика як мистецтво управління державою повинна бути нерозривно пов'язана з етикою, повинна керуватися засадами добра, блага, справедливості.

Література

1 Антология мировой философии : в 4 т. – М. : Мысль, 1969. – Т. 1. – 576 с.

2 Асмус, В. Ф. Античная философия / Асмус В. Ф. – М. : Высшая школа, 1976. – 543 с.

3 Аристотель. Метафизика / Аристотель // Соч. В 4 т. – М. : Мысль, 1976. – Т. 1. – 550 с.

4 Аристотель. О Небе / Аристотель // Соч. В 4 т. – М. : Мысль, 1981. – Т. 3. – 61З с.

5 Аристотель. Политика / Аристотель // Соч. В 4 т. – М. : Мысль, 1990. – Т. 4. – 830 с.

6 Богомолов, А. С. Античная философия / Богомолов А. С. – М. : Изд-во МГУ, 1985. – 367 с.

7 Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов / Диоген Лаэртский. – М. : Мысль, 1986. – 571 с.

8 Лосев, А. Ф. История античной эстетики. Итоги тысячелетнего развития / Лосев А. Ф. – М. : Искусство, 1992. – Кн. 1. – 656 с.

9 Платон. Менон / Платон // Соч. – М. : Мысль, 1968. – Т. 1. – 623 с.

10 Платон. Государство / Платон // Соч. – М. : Мысль, 1971. – Т. 3, Ч. 1. – 687 с.

11 Платон. Тимей / Платон // Соч. – М. : Мысль, 1971. – Т. З, Ч. 1. – 687 с.

12 Целлер, Э. Очерк истории греческой философии / Целлер Э. – М. : Творчество, 1913. – 342 с.