1.2.5 Проблеми пізнання

Вчення про буття в античних філософів нерозривно пов’язане з їхнім уявленням про пізнання. Агностицизм не властивий філософії Античності. Правда, у еліністично-римський період античної філософії виникає скептицизм, засновником якого був Піррон. Але скептицизм не є агностицизмом у справжньому розумінні слова. Скептицизм, довіряючи органам чуттів і констатуючи мінливість сприйнять і вражень, учив утримуватися від суджень про істинну сутність речей. «Нічого не визначати, ні з чим не погоджуватися», – ось девіз скептицизму.

Переважна більшість філософів Античності не розділяє позиції скептицизму і визнає безумовну пізнаваність світу. Але їх уявлення про мету пізнання, а у зв'язку з цим – і про сам процес пізнання, істотно відрізняються від наших уявлень, що сформувалися в новий час. Мету пізнання антична філософія бачить не в пізнанні мінливої чуттєво-предметної реальності, а в тому, що стоїть за нею, обумовлює саме її існування, залишаючись завжди такою, що дорівнює самій собі, у пізнанні Єдиного. Тому філософія і є, на думку греків, вищою наукою; тільки за її допомогою можна осягти Єдине, першооснову. Знання, що міститься в інших науках (у греків ми зустрічаємо зародки історії (Геродот, Фукідид), медицини (Гіппократ, Гален), математики (Піфагор, Евклід), фізики (Демокрит, Архімед), астрономії (Птоломей, Аристарх – геліоцентрична система)), є лише більш-менш достовірною думкою. Грецькі філософи, особливо в докласичний і класичний періоди, чітко розділяють результати пізнання на знання і думку.

Таке розуміння мети пізнання і сутності самого знання обумовлює і своєрідне розуміння самого процесу пізнання. Грецьким філософам зрозуміло, що в людини є два інструменти, два засоби пізнання – чуття і розум. Але роль їх у процесі пізнання різна. На думку античних філософів, чуттєве пізнання не може дати нам істинне знання, воно може бути лише джерелом думки. І це може бути пояснено. Єдине, першооснову, першопричину не можна ні побачити, ні почути, ні відчути на дотик. Навіть Демокрит, що розглядає процес пізнання як витікання з об'єкта атомів-посередників і вплив на атоми в органах чуттів, у результаті чого в нас утворюються образи, вважає, що істина доступна тільки розумові. Адже атоми, що складають сутність речей, настільки малі, що не можуть сприйматися органами чуттів, а тільки розумом. Воістину, заявляє він, існують лише атоми і порожнеча, колір, смак, запах існують лише в думці

Але як ми можемо пізнати першооснову, Єдине, загальне, якщо чуттєве сприйняття не в змозі дати нам уявлення про нього, якщо розум не може опертися на чуттєві дані? Якоюсь мірою відповідь на це питання дає нам теорія пізнання Платона. За Платоном, пізнання – є спогад. Справжнім світом, за Платоном, про що вже йшлося, є світ ідей, і він є метою пізнання. Досягається ця мета за допомогою душі, яка до того, як вселитися в тіло людини як у свою в’язницю (образ тіла людини як в’язниці душі – не християнський, а античний образ), жила у світі ідей і могла споглядати їх. Тепер їй варто тільки згадати те, що вона бачила. «... Оскільки душа безсмертна, – пише Платон у діалозі «Менон», – часто народжується і  бачила все і тут, і в Аїді, то немає нічого, чого б вона не пізнала; тому нічого дивного немає в тому, що і щодо чесноти, і щодо всього іншого вона здатна згадати те, що колись їй було відомим» [9, с. 384].

Спробу перебороти протилежність чуттєвого і розумового пізнання здійснює Аристотель. Це випливає з його вчення про буття. Аристотель під субстанцією розуміє одиничні предмети і види. Види як форми складають сутність речей, присутні в них як формотворне начало. Пізнання починається з чуттєвого сприйняття конкретних речей, але метою пізнання є пізнання видів або форм, що досягається абстрагуванням від чуттєво-конкретних предметів. Однак він не до кінця послідовний у цьому питанні. Так, міркуючи в «Метафізиці» про розум, Аристотель стверджує, що найвище мислення не може бути мисленням про предмети. «...Розум мислить сам себе, якщо тільки він найвищий і мислення його є мислення про мислення» [3, с. 316]. «... Бути думкою і бути таким, що осягається думкою, – не те саме. Але чи не є в деяких випадках саме знання предметом [знанням]: у знанні про творчість предмет – сутність, узята без матерій, і суть буття, у знанні умоглядному, – визначення і мислення. Отже, оскільки те, що осягається думкою, і розум не відрізняються один від одного в тому, що не має матерії, то вони будуть одне й те саме, і думка буде єдиною з тим, що розуміється думкою» [3, с. 316]. Таким чином, Аристотель вважає, що істинне пізнання пов'язане з мисленням. Уявне пізнається лише думкою – такий основний висновок античної філософії про пізнання. А здатність до мислення, душа людині властиві, тому що вона є породженням Космосу, що теж мислить, теж має душу. У цьому полягає своєрідність античного розуміння не тільки пізнання, але й людини.