Наука в системі духовної культури

Наука – це особливий вид пізнавальної діяльності, спрямованої на здобуття, об'єктивних, системно організованих і обґрунтованих знань про світ.

Отже, основною функцією науки є розробка та теоретична систематизація об'єктивних знань про буття. Це система понять про явища і закони матеріального світу та духовної діяльності людей, яка дає змогу передбачати і перетворювати дійсність в інтересах суспільства.

Змістом науки і її результатом є цілеспрямовано зібрані факти, розроблені гіпотези і теорії, прийоми та методи дослідження. Істинність наукових понять перевіряється і доводиться суспільною практикою. Поняття науки включає в себе як процес вироблення наукових знань, так і всю систему перевірених практикою знань, а остання (система) формує в сукупності наукову картину світу.

Наука як форма культурної людської діяльності є історичним явищем. Це порівняно пізній продукт культури. Тисячоліттями життєдіяльність людей здійснювалася без науки. Покоління за поколінням використовувало лише емпіричний досвід, сприймаючи світ через призму міфології та релігії. Поступово з'явилися крихти "наукоподібних" знань. Вважається, що наука як сфера культури склалася в Європі лише в епоху пізнього Середньовіччя та початку Нового часу.

Наука дає людству можливість використовувати сили природи, розвивати матеріальне виробництво, змінювати суспільні відносини. Вона сприяє формуванню наукового світогляду, розширює кругозір людини, звільняє її від забобонів та помилок.

Науки поділяються на фундаментальні і прикладні. Фундаментальні науки пізнають закони, які управляють поведінкою та взаємодією базових структур природи, суспільства і мислення. Ці закони та структури вивчаються безвідносно до їх практичного використання. Метою ж прикладних наук є застосування результатів фундаментальних наук для розв'язання як пізнавальних, так і соціально-практичних проблем.

Наука як соціальний інститут стала одним з найважливіших факторів соціально-економічного потенціалу, тому політика в галузі науки перетворилася в одну з провідних сфер соціального управління. Якщо на кінець XIX ст. наука виконувала допоміжну роль щодо виробництва, то в умовах науково-технічної революції вона стала її найважливішим компонентом, рушійною силою. Розвиток науки, як правило, випереджає розвиток техніки та виробництва, формується єдина система "наука – техніка – виробництво", в якій наука посідає провідне місце. Для сучасної науки

характерним є тісний взаємозв'язок з технікою, дедалі чіткіше проявляється тенденція перетворення науки в безпосередню продуктивну силу суспільства, зростає та поглиблюється її роль в усіх сферах суспільного життя.

Крім того посилюється тенденція, коли наука із засобу технічного прогресу перетворюється на органічну частину соціального і культурного розвитку, що проявляється не лише в ставленні людини до природи, а й у ставленні до інших людей, до суспільства в цілому. Наука стає органічною складовою культури також в тому розумінні, що вона сприяє розвиткові творчого потенціалу людини.

Культура і цивілізація

Історія суспільства – це розвиток людської цивілізації, що проходила певні етапи і закономірні стадії соціального поступу. Поняття "цивілізація" формувалося історично, а філософи в різні часи вкладали в нього різний зміст.

Вперше це поняття стало широко використовуватися в епоху Просвітництва у Франції і розглядалося просвітителями як близьке за своїм змістом поняттям "духовна культура", "розум", "справедливість".

У подальшому поняття "цивілізація" уточнювалося, вводилися нові характеристики цивілізаційного процесу. Так, Кант розмежовував поняття культури і цивілізації. Цивілізація, на його думку, є лише зовнішній "технічний тип культури". В процесі розвитку суспільства їх взаємодія суперечлива, тому що духовна культура, особливо в її моральному аспекті, відстає від цивілізації. Цієї думки дотримувалися Шпенглер, Ніцше (друга половина XIX ст.). Вони стверджували, що розвиток цивілізації неухильно призводить до деградації та духовної загибелі суспільства. Зокрема, Шпенглер заявляв, що цивілізація – це етап занепаду культури, її старіння.

Одночасно в соціальній філософії поняття цивілізації використовується для характеристики конкретного суспільства як соціокультурного утворення.

Так, А. Тойнбі виділяв цивілізації Стародавнього Єгипту або Вавилону, арабську цивілізацію тощо.

Крім того, в суспільних науках подекуди фігурує поняття цивілізації як фіксація певного рівня технологічного розвитку.

Засновники марксистської філософії розглядали цивілізацію як результат досягнень матеріальної і духовної культури, типи якої визначаються змістом суспільно-економічних формацій. Говорячи про ступені розвитку світової цивілізації, вони підкреслювали її конкретно-історичний характер, обумовлений рівнем і розвитку суспільного виробництва.

У сучасній філософії цивілізацію розглядають як універсальне поняття, що визначає зміст усіх суспільних процесів і лежить в основі класифікації основних історичних етапів розвитку суспільства.

Під цивілізацією розуміють не тільки і, головним чином, не стільки результати матеріальної і духовної діяльності людей, хоча самі по собі вони також важливі, а й спосіб або технологію відтворення суспільних відносин, "соціальну організацію, що творить і відтворює суспільне життя" (П. Сорокін). Тобто, цивілізація поєднує в собі перетворену людиною природу та засоби цього перетворення, людину, що засвоїла культуру і здатна жити і діяти в окультуреному середовищі, а також сукупність суспільних відносин як форм соціальної організації культури, що забезпечують її існування та розвиток.

У наш час до змісту цивілізації додається також здатність суспільства вирішувати глобальні проблеми, в тому числі основну з них – виживання людства. Таким чином, в основі цивілізації лежить діяльнісний підхід, який вирішальну роль у цивілізаційному процесі відводить суб'єктивному фактору та духовній культурі.

Отже, цивілізація є соціокультурним утворенням. Якщо поняття "культура" характеризує людину, визначає рівень її розвитку, способи самовиразу в діяльності, творчості, то поняття "цивілізація" характеризує соціальне буття самої культури.

Залежно від ступеня технічної оснащеності у сфері суспільного виробництва, свободи особи в соціальній і духовній сферах, типу культури визначаються і якісно різні типи цивілізацій:

– космогенна (охоплює стародавній світ та епоху Середньовіччя);

– техногенна, або індустріальна (відповідає капіталістичній і соціалістичній суспільно-економічним формаціям);

– антропогенна, інформаційне суспільство (формується в наш час).

Визначення науки  Наука виключно складне, багатоаспектне і багаторівневе явище. Існує безліч визначень науки, що розкривають зміст цього терміну:  Форми людських знань, складова частина духовної культури суспільства;  Особлива сфера цілеспрямованої людської діяльності, яка включає вчених, з їх знаннями та здібностями, науковими установами і має завданням дослідження на основі певних методів пізнання об'єктивних законів розвитку природи, суспільства і мислення для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства;  Система понять про явища і закони дійсності;  Система всіх перевірених практикою знань, які є спільним продуктом розвитку суспільства;  Певний вид суспільної діяльності людей, що сформувався в процесі історичного розвитку і спрямований на пізнання законів дійсності в інтересах практики;  Форма суспільної свідомості, відображення дійсності у суспільній свідомості;  Підсумковий досвід людства в концентрованому вигляді, елементи духовної культури всього людства, багатьох історичних епох і класів, а також спосіб передбачення та активного осмислення з допомогою теоретичного аналізу явищ об'єктивної реальності для подальшого використання отриманих результатів у практиці;  Система знань, в якій світоглядні, філософські, підстави та висновки є невід'ємним обов'язковим елементом.  Всі наведені визначення науки свідчать про її найважливішої ролі в культурі, як уже говорилося становлення науки в рамках культури, процес тривалий і складний. Простежимо його основні етапи.  Взаємовідносини людини і природи двояко: з одного боку, він є її частиною, а з іншого, людина протистоїть природі як унікальна істота, здатне осягати принципи самого себе і природи. В історії людства явно простежується еволюція від "що включає" розуміння природи до "протиставляємо". 

Основні принципи та норми етики науки

Заняття наукою – специфічний вид людської діяльності, суть якого – систематичний процес досліджень, спрямований на здобуття знань, що ґрунтуються на перевірених результатах.

Етика науки – це галузь, що вивчає специфіку моральної регуляції в науковій сфері, а також зведення цінностей, норм і правил у цій галузі. Вона охоплює два кола проблем: перше пов'язане з регуляцією взаємовідносин всередині самого наукового співтовариства, а друге – між суспільством в цілому і наукою.

Основні етичні принципи наукової діяльності, які визнаються більшістю вчених є такими:

а) самоцінність істини;

б) новизна наукового знання;

в) свобода наукової творчості;

г) відкритість наукових результатів;

д) організований скептицизм.

Принцип самоцінності істини

Принцип самоцінності істини чи універсалізм передбачає орієнтацію дослідника і наукової діяльності на пошук об'єктивного знання, а не на особисті, групові, корпоративні чи національні інтереси. Істина і тільки істина – основна цінність діяльності в сфері науки.

Тільки одна дихотомія має значення: "істинно – хибно", все інше – за межами науки. Якою б новою або тривіальною, "очікуваною" або "незручною" не виявилася істина, здобута в процесі наукового дослідження, вона має бути оприлюднена.

У науці (принаймні, в галузі точних наук) не застосовується принцип свободи совісті, тому кожен може вірити по-своєму: наука живе знаннями, а не вірою. З цього принципу випливає одна з обов'язкових умов наукової діяльності: точне дотримання правил одержання, відбору, обробки та публікації даних, що є в конкретній науковій дисципліні.

Новизна наукового знання

Наука існує, тільки розвиваючись, а розвивається вона безперервним збільшенням та оновленням знання.

Необхідність отримання нових фактів і створення нових гіпотез зумовлює обов'язкову інформованість дослідника про раніше здобуті в цій галузі науки знання.

Свобода наукової творчості

Свобода наукової творчості – ідеальний принцип, який, на жаль, не завжди реалізується у науковій діяльності. Для науки немає і не повинно бути заборонених тем, визначення предмета досліджень є прерогативою самого вченого. Будь-який результат, який претендує на наукове досягнення, має бути уважно проаналізований та оцінений науковим співтовариством незалежно від того, вчений з якими минулими заслугами його представляє. У реальних ситуаціях дієвість цього принципу здебільшого обмежена як внутрішніми чинниками, що діють у науковому середовищі, так і зовнішніми – етичними, соціальними і матеріальними.

Відкритість наукових досліджень

На результати фундаментальних наукових досліджень (не плутати з винаходами) не існує права інтелектуальної власності, бо вони належать усьому людству. Автор, і ніхто інший, не може заборонити використовувати наукові результати або вимагати будь-якої компенсації за їх використання, окрім посилання на авторство. Відповідно, будь-який науковець, який отримав нові результати, повинен їх опублікувати, оскільки нове знання тільки тоді стає складовим елементом наукової картини світу, коли воно перевірене і визнане науковим співтовариством.

Організований скептицизм

Принцип, який передбачає відкритість для сумнівів з приводу будь-яких результатів наукової діяльності, як власних, так і опублікованих іншими вченими. Це правило вимагає осмислення неявних припущень, що приймаються як аксіоми; пильного ставлення до спроб прийняти бажане за дійсне, викликаних особистою зацікавленістю або причинами етичного характеру; обережного ставлення до ймовірності неправильного тлумачення результатів.

Наукова чесність та дотримання принципів наукової етики дуже важливі для наукової діяльності, метою якої є розширення меж нашого знання і завоювання суспільного визнання. Принципи наукової етики можуть бути порушені різними способами – від недбалого застосування наукових методів або неуважного документування даних до серйозних наукових злочинів, таких, як навмисна фальсифікація або обман.

Подібні порушення суперечать суті науки як такої – систематичного процесу досліджень, спрямованого на здобуття знань, що ґрунтуються на верифікованих результатах. Крім того, вони підривають віру суспільства в надійність наукових результатів і руйнують взаємну довіру вчених, яка є найважливішою умовою наукової роботи в наші дні, коли співпраця і поділ праці стали нормою.

Хоча одного набору правил недостатньо для того, щоб повністю запобігти нечесності в науці, відповідні заходи можуть, проте, гарантувати, що всі, хто займається науковою діяльністю, регулярно ставляться до відома про норми наукової етики. Це істотний внесок у зменшення кількості випадків її порушення.