Становище закарпаття у міжвоєнний період

• Політичне, соціально-економічне та культурне становище Закарпаття

Політичне становище Закарпаття. Після розпаду Австро-Угорської імперії на територію Закарпаття претендувало три країни: Угорська Радянська Республіка, Чехословаччина та Румунія. Після того як в Угорщині було здійснено революцію і до влади прийшли більшовики, становище закарпатських українців покращилось. Угорщина надала Закарпаттю широких автономних прав. Також Угорщиною було визнано право українців на національне самовизначення і возз’єднання з Радянською Україною. Відразу було сформовано Русинську червону армію, видано декрет про націоналізацію поміщицької землі та промисловості. Створювались ради робітничих і солдатських депутатів. Але так тривало не довго. Чехословаччина та Румунія ввели свої війська на територію Угорщини та знищили радянську владу, що проіснувала на території Угорщини лише 125 днів.

Враховуючи те, що цей український край був найвідсталішим в політичному, соціально-економічному і культурному плані з-поміж інших українськими земель, подальшу долю Закарпаття вирішувало не місцеве «русинське» населення, а закарпатські емігранти. Взявши до уваги, те що на території України не було встановлено міцної української державності, а Закарпаттю реально загрожувала монархічно-поміщицька Румунія, у листопаді 1918 р. делегація від карпато-руських емігрантів підписала угоду з чеськими лідерами у м. Скрентоні (штат Пенсільванія, США). Згідно цієї угоди Закарпаття відійшло до нової Чехословацької держави, але з правом на власну автономію.

8 травня 1919 р. Центральна руська народна рада в Ужгороді, що була створена з ініціативи тих таки закарпатських емігрантів як представницький орган карпато-українців, прийняла рішення про приєднання краю до Чехословаччини на правах автономії.

За Сен-Жерменським від 10 жовтня 1919 р. і Тріанонським договорами від 4червня 1920 р. Закарпаття відійшло до складу Чехословаччини. Закарпаття у Чехословацькій державі було окремим адміністративним краєм за офіційною назвою «Підкарпатська Русь», а з 1928 – «Підкарпатський край».

Політичний рух на Закарпатті був представлений трьома політичними течіями: прочеською, проугорською та проукраїнською. До першої течії – прочеської, відносились «русофіли» або русини. Тривалий час закарпатські українці так себе й називали русинами. Традиційно сильними серед них були русофіли, що гуртувалися в «Обществі Духновича» і розглядали русинів як частину єдиного російського народу. Однак протягом 20-30-х років русофіли,попри сприяння чеської влади, поступово втрачали підтримку місцевого населення.

Існувала також мадярофільська (проугорська) течія «карпаторосів», яких називали «мадяронами». Вони доводили, що русини, або «карпатороси», - це окрема національність, і прагнули приєднати Закарпаття до Угорщини. У 1924 р. в Хусті виник «Автономний земледільський союз» на чолі Іваном Куртяком, який закликав повернути край Угорщині з наданням йому автономії.

Неухильно зміцнювався український народовецький (українофільський) табір. Його очолювали священик Августин Волошин – лідер Християнської народної партії, брати Михайло і Юрій Бращаки. За зразком Галичини українофіли створили товариство «Просвіта», скаутську організацію «Пласт», кооперативи та часописи. Народовці пропагували ідею єдності закарпатських українців з усім українським народом, вели боротьбу з русофілами і «мадяронами». Українські політики вимагали автономії Закарпаття, але чеський уряд відмовлявся брати до уваги ці вимоги.

Українські комуністи входили до складу легальної Комуністичної партії Чехословаччини. Компартія визнавала український характер Закарпаття і висувала гасло приєднання його до радянської України.

Соціально – економічне становище. У 20-30 –х роках Чехословаччина залишалась єдиною послідовно демократичною державою в Центральній Європі, тому ставлення до українського населення на її території (близько 550 тис. чол. у 1930 р.) було кращим ніж у Польщі і Румунії.

У розвинутій промисловій Чехословаччині Закарпаттю відводилася роль економічно занедбаної аграрної провінції, що постачала сировину та дешеву робочу силу метрополії. Промисловість майже не розвивалася. Дещо зростала лісова та лісохімічна галузі. Робітники (у 1930 р. їх налічувалося 16 тис. чол.) піддавалися жорстокій експлуатації. Їм платили у 1,5-2 рази менше, ніж у центрі країни, при значно гірших умовах праці.

Більшість українського населення Закарпаття — селяни, які дуже мало отримали від проведеної тут земельної реформи, коли було поділено частину найбільших маєтків угорських феодалів. Державі належало 362 197 гектарів землі. Понад дві третини — 260 112 — призначалися чеським військовим колоністам і лише 29 тис. гектарів ділилося між 32 тис. дрібних господарств. Селяни продовжували переживати важкий земельний голод, тривало зубожіння. В той же час значна частина поміщиків мала достатньо землі. У 1936 р. 703 магнатських маєтки (землі, пасовиська, ліси) більш ніж утричі переважали наділи всіх 103 тис. селянських господарств. В цілому по Закарпаттю капіталовкладення Чехословацької держави в економіку краю були недостатні, щоб підняти її рівень. З початком загальносвітової кризи кінця 20-х років населення спіткали тяжкі випробування, що часом виливалися в масові голодування. Тому тут часто проходили страйки та демонстрації. Населення підтримувало ліві партії. У 1924 р. комуністи отримали 40% голосів, в 1935 — 25%, і це було більше, ніж інші партії

Культура. Певних успіхів було досягнуто в галузі освіти і культури, які до Першої світової війни жорстоко переслідувалися угорською владою. Між 1914 і 1938 роками кількість початкових шкіл зросла з 525 до 851, гімназій з 3 до 11. Чеський уряд дозволив населенню користуватися в школах мовою на власний вибір. Швидко зростали українські культурні товариства, особливо «Просвіта» й Товариство русофілів ім. Духновича. Активізувалися діяльність театральних труп, хорів та видання українських книг. Скромному культурному ренесансові сприяла творчість таких письменників, як Василь Гренджа – Донський, Андрій Карабелеш, Олександр Маркуш.

Але культурне життя Закарпаття не було позбавлене складнощів та конфлікт-тів. Із поширенням освіти й по мірі залучення населення до демократичних політичних процесів на перший план завжди виходило питання національної самобутності, що на той час вже було розв’язане у більшості українських земель.

• Українське питання в Чехословаччині напередодні Другої світової війни та проголошення незалежності Карпатської України в 1939 р.

У другій половині 1930- рр.. урядові кола ЧСР зіткнулись із розгортанням нової хвилі боротьби населення за автономію і, зрештою, внаслідок підпи-сання Мюнхенської угоди 1938 р. змушені були в жовтні 1938 р. надати Закарпаттю автономію.

Чехословацька республіка стала федерацією. Перед населенням краю відкрилась можливість врешті-решт утворити власний уряд. Уряд ЧСР доручив його формування лідеру русинського руху А. Бродію. До адміністрації автономії увійшли також й представники народовського (українофільського) руху. Але вже 28 жовтня сформувати адміністрацію автономію було доручено лідеру народовського руху А. Волошину. А. Бродій був заарештований, звинувачений у співробітництві з угорською розвідкою і в прагненні приєднати край до Угорщини. Нова адміністрація краю опинилася в скрутному становищі. Населення краю в основній своїй масі підтримувало русинський рух. Від краю, за рішенням Першого віденського арбітражу, були відторгнуті на користь Угорщини найбільш економічно розвинені райони й міста: Ужгород, Мукачеве, Берегове та ін. Столицею автономного краю стає м. Хуст.У краї діяли диверсійні загони з Угорщини та Польщі, які дестабілізували становище (влаштовували напади на залізниці, поліцейські пости тощо). Незважаючи на це, автономна адміністрація краю взялась до активної державотворчої діяльності. Не маючи достатньої опори серед населення і підготовлених до адміністративної роботи кадрів, вона починає використовувати допомогу ОУН. Діячі ОУН, які зайняли найважливіші посади в адміністрації краю, взялись за формування війська Карпатської України – «Карпатської Січі».

Як наслідок – державотворчі процеси в краї розгорталися згідно з теорією інтегрального націоналізму Д. Донцова. У краї було заборонено діяльність усіх політичних партій, крім Українського національного об’єднання (УНО). Всіх незгодних було ізольовано в концентраційному таборі (це не був табір смерті, які утворювали нацисти в роки Другої світової війни, скоріше він був прототипом польського концтабору в Березі Картузькій). Вибори в січні 1939 р. були сфальсифіковано, у результаті було оголошено, що за УНО проголосувало 86% виборців. Спроби створення власного війська викликали конфлікти із чеською адміністрацією на чолі із Прхалою. 14 березня 1939 р. частини чехословацької армії завдали поразки загонам «Карпатської Січі» в Хусті, які намагалися оволодіти складами зі зброєю, а згодом усунули помірковане керівництво Карпатської України. Загинуло 102 січовики. Цей конфлікт стався на передодні вторгнення на територію краю угорських військ. Пізніше частина діячів Карпатської України буде звинувачувати чехословацьку адміністрацію в тому, що вона здійснила цей крок із метою полегшити угорську агресію.

15 березня 1939 р. у приміщенні гімназії Хуста зібрався сейм Карпатської України, в якому було проголошено її незалежність. Президентом обрано А. Волошина. Прийнято прапор, гімн і герб Карпатської України. Засідання сейму проходило під канонаду наступаючих угорських військ, тому Берлін зустрів цей факт з неприхованим роздратуванням. В цих умовах уряд Волошина здійснює помилковий дипломатичний крок — пропонує Німеччині встановити протекторат над «Карпатською Руссю». Фашисти зневажливо відкинули цю пропозицію і передали Закарпатську Україну Угорщині.

15 березня 1939 p., коли Німеччина остаточно окупувала Чехословаччину, угорські війська вдерлися в Карпатську Українську державу. Президент і його уряд виїхали в еміграцію, підрозділи «Карпатська Січ» (5 тис. воїнів) вступили в нерівний, але героїчний бій з переважаючими силами агресора (40 тис. добірних угорських військ). До 18 березня точилися тяжкі бої, в яких загинула частина молодої української армії. Найзапекліші бої точилися на підступах до Хуста на Красному полі. Далі рештки «Карпатської Січі» перейшли в підпілля і до 22 вересня вели партизанську боротьбу, але малочисельність оборонців відіграла свою фатальну роль. До того ж, Карпатська Україна перебувала в міжнародній ізоляції. Й. Сталін ставився до неї з відкритою неприязню та глузував, вбачаючи тут небезпечне вогнище українського самостійництва. Відомо про його вислови в сторону ідеї молодої української держави, мовляв «Мурашка, що бажає прилучити Слона» себто Велику Україну. Також неприязно до незалежності Карпатської України поставилась Польща, виходячи з тих самих міркувань.

Карпатська українська державність проіснувала надовго, але він дав важливі уроки. Ще раз була доведена небезпечність орієнтації на чужі сили і держави. Гітлер не був зацікавлений в існуванні української державності і використовував це питання у власних загарбницьких цілях. Українці ще раз переконалися в необхідності об’єднання своїх національних сил та інтересів. Існування Карпатської України допомогло закарпатцям остаточно усвідомити себе частиною єдиної української нації.

• Під угорською окупацією…

Протягом 1938–1939 рр. головним у стратегії Угорщини стали домагання переглянути свої північно-східні кордони й повернути свої історичні землі в Словаччині та Карпатському краї. Мюнхенська політика радикально динамізувала політичні процеси в субреґіоні.

З прилученням Карпат до Угорщини, як стверджувалося у Будапешті, «почалося нове тисячоліття угорсько-руського братерства», було покінчено з 20 річним чеським та 5 місячним українським пануванням у краї, бо русини нічого спільного не мали з українцями, окрім того, що обидва народи — слов’яни. Між ними стоїть «міцна нездоланна стіна тисячолітньої мадярсько-руської братерської історії» .

Боротьба за прилучення Підкарпатської Русі до Угорщини велася під гаслами надання краєві автономії, але влітку 1940р. це питання було відхилене у зв’язку з тим, що СРСР став безпосереднім сусідом Угорщини і зросла потенційна небезпека: одна справа — автономність Карпатської Русі при сусідстві Польщі, і зовсім інше становище склалося після виходу Радянського Союзу в Карпати.

Протягом 1939 р. у Карпатах було паралізоване духовне, освітнє життя часів Чехословаччини, всі українські організації, що проповідували українські ідеї, об’єднання українських земель у єдину державу, розпускалися. Діяльність комуністичних, оунівських, січових організацій також заборонялася, їхні члени підлягали арештам і висиланню з краю. Натомість формувалися такі угорські, русинські організації, які сповідували непорушну єдність з Угорщиною, не допускали думок про спільні корені русинів і українців.

ПІВНІЧНА БУКОВИНА У СКЛАДІ РУМУНІЇ

• Політичне, соціально-економічне та культурне становище краю

В листопаді 1918 р. народне віче у Чернівцях, скликане Українським крайовим комітетом прийняло рішення про входження Буковини до складу Української держави. Проте вже 12 листопада Румунія окупувала українські землі із населенням близько 1 млн. осіб: Ізмаїльський, Акерманський, Хотин-ський повіти Бессарабії та власне Північну Буковину. Ці територіальні надбання були визнані Сен – Жерменським мирним договором 1919 р. і Паризьким протоколом 1920 р.

У міжвоєнний період з метою інтеграції окупованих земель було прийнято адміністративну уніфікацію. Тобто представники окупаційних властей намагалися довести, що «Бессарабія і Буковина — штучні утворення австрійського і російського походження... В Румунії вони не мають ніякого права на існування» . Замість таких окремих адміністративних територій, як Бессарабія, Буковина, Валахія тощо, було створено 10 цинутів (провінцій).

Українці в Румунській державі поділялися на три групи. Перша з них мешкала в Бессарабії, що до 1918 р. належала Росії, друга в Мармарощині і не виявляла політичної активності, а третя населяла Північну Буковину, де українська національно-культурна діяльність була найінтенсивнішою.

Режим, що його встановила Румунія на окупованих українських територіях, був ще жорстокіший, ніж на українських землях окупованих Польщею. Репресії щодо українців спричинили Хотинське повстання в січні – лютому 1919 р. Повстанці здобули Хотин і утворили Хотинську директорію під проводом М. Лискуна. Проте румунські війська після запеклих боїв придушили повстання. Понад 15 тис. селян було розстріляно або замордовано. Частина буковинських громадських діячів, подібно до галицького «легального сектора», схилялась до «органічної роботи» та компромісу з владою. У 1927 р. створена Українська національна партія (УНП) під проводом Володимира Залозецького, яка намагалась захищати права українців, зберігаючи лояльність до Румунії. У 1930 р. вона уклала виборчу угоду з правлячою Націонал-цараністською партією, внаслідок якої українцям було надано кілька місць у парламенті, а в уряді створено спеціальне відомство у справах національних меншин. УНП видавала газети «Народна сила», «Рада». Однак у 30-х роках вплив УНП послабився .

Комуністи Буковини 1926р. приєдналися до Компартії Румунії і діяли в підпіллі. У 1929р. група українців, що відокремилася від соціал-демократів, створила на Буковині легальну партію «Визволення». Вона закликала до боротьби за «радянську червону Буковину» та її приєднання до радянської України. Комуністи використовували партію «Визволення» для легального прикриття своєї діяльності. У 1934р. партія була заборонена.

У30-х роках на Буковині розгорнувся націоналістичний рух, який очолили Іван Григорович, Орест Забачинський, Денис Квітковський. Як і в Галичині, націоналісти користувалися підтримкою молоді, передусім студентства, а також частини селянства. Під їхнім впливом перебували спортивне товариство «Мазепа», студентське товариство «Залізняк». Націоналісти видавали журнал «Самостійна думка» і тижневик «Самостійність.

Революційний націоналізм на Буковині зазнав жорстоких переслідувань. У 1937р. відбулися два політичних процеси над українськими націоналістами, які були використані румунською владою для наступу на всі прояви українського політичного життя. У 1938р. король Кароль II встановив у Румунії військову диктатуру. Політичні партії та інші організації були розігнані. На Буковині лише націоналісти завдяки конспірації зберегли і навіть розширили власні організації.

Із прискоренням процесу фашизації країни дискримінація українського населення особливо посилилася. На початку 30-х років лідери націонал-цараністської партії висунули гасло «Румунія для румунів». Шалена шовіністична пропаганда поєднувалася з каральними заходами задля насадження всього румунського. Закон «Про захист національної праці» (1938 р.) вимагав витіснення представників корінного населення румунським елементом не лише в установах, а й на підприємствах .

Національна асиміляція корінного населення в румунському середовищі здійснювалася методами економічної, політичної, ідеологічної і культурно-освітньої дискримінації українців та інших національних меншин. Послідовно проводячи політику румунізації національних меншин, правлячі кола Румунії намагалися довести, що належність українських земель північної частини Буковини і Південної Бессарабії до Румунії забезпечена.

Буковинці зазнали також утисків з боку румунської влади і в сфері культури. Закон про шкільництво від 26 липня 1924 р. трактував їх як «румунів за походженням, що забули рідну мову». До 1927 р. всі українські школи були закриті або румунізовані. У Чернівецькому університеті було закрито українські кафедри. Румунізували православну церкву. Українська преса була заборонена. Українців змушували змінювати прізвища на румунські. На початку 30-х років була заборонена навіть назва — українці . До 1928 р. на Буковині зберігався воєнний стан.

У 1928 р. почалася деяка лібералізація окупаційного режиму, що дало змогу частково відродити українське громадське життя. Відновлювались культурні товариства, театральні трупи, хори, тощо. Існували студентські товариства «Чорноморе», «Запороже», товариство «Кобзар», спортивне товариство «Довбуш» та ін. З’явилась українська преса: тижневик «Рідний край», єдина українська щоденна газета «Час».

Список використаних джерел

1. Бойко А. Д. Історія України у ХХ столітті. - Ніжин, 1994;

2. Грицак Дж. есе з історії України. Створення сучасної української нації. XIX - XX століть. - Київ, 1993;

3. Т. Hunczak. Україна у першій половині двадцятого століття. - Київ, 1993;

4. Касьянова Г. Українська розвідка 1920 - 1930 : портрет соціальної та історичної долі. - Київ, 1995;

5. Касьянова Г., Даниленко В. Сталіна та української інтелігенції (20-30). - Київ, 1991;

6. Кульчицький В. СРСР у період нової економічної політики. Спроба побудувати концептуальну основу реальної історії. - Київ, 1995;

7. Кульчицький С. В. Комунізм в Україні: у перше десятиріччя (1919 - 1928). - Київ, 1996;

8. Кульчицький С. В. Україна між двома війнами (1921 - 1939 роки) - Київ, 1999;

9. Лисак - Рудницький І. Історичні нариси. - Т. 2. - Київ, 1994;

10. Касьянова Г. Теорії нації та націоналізму. - Київ, 1999;

11. Кент А. Українська військова організація (УВО), в 1920-1928 був коротким есе. - Київ, 1998;

12. О. Kрасивський. Східна Галичина і Польща в 1918 - 1923 рр. - Київ, 1998;

13. І. Соляр. Український демократичний союз. У перший період діяльності (1925 - 1928). - Львів, 1995;

14. З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. № 24 / 25 ½. Науково-документальний журнал. - Київ, 2005;

15. З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. № 26 / 27 ½. Науково-документальний журнал. - Київ, 2005;

16. З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. № 2 (21). Науково-документальний журнал. - Київ, 2003;

17. М .Сивіцький. Історія українсько-польського конфлікту. Видавництво ім. Олени Теліги. - Київ, 2005;

18. М. І. Сенченко «культурна революція в Україні або в Управління деградацією". МАУП. - Київ, 2004;

19. М.Гадяч. Джерела Московського комунізму. Публікація Краєвої Ради Союзу визволення України, Канада. - Торонто, 1960;

20. Бусел Я. Радянський патріотизм. (Київ). - Іноземні землі, 1948;

21. I.П. Крип'якевич. Історія України. Відп. Редактори Ф. П. Шевченко, Б.З. Якимович. "Мир". - Львів, 1990;

22. А. Микулин. Концентраційні табори в Радянському Союзі. Серія - 2, т. 2. Тип ". О. А. Організація українських націоналістів". - Нью - Йорк, 1958;

23. К. К. Федевич. Галицькі українці у Польщі 1920-1939. Типографія "Базис". - Київ, 2009;

24. К. К. Федевич. Інтеграція галицьких земель до польської держави в 1920-1930-х рр. Типографія "Базис". - Київ, 2009;

25. В. Скло. З історії української культури. Вручну. МАУП .- Київ, 2002;

26. Астольф, де Kюстін. Правда про Росію. Тип:. Ліга визволення України. Організація оборони чотирьох свобод України. - Торонто, 1958;

27. Савченко В. А.Дванадцять війн за Україну. Вид. "Фоліо" .- Харків, 2006;

28.Шульгин.О. Без території. Ідеологія і діяльність уряду УНР у вигнанні / репродукції справжній погляд. 1934 Ans. більше. H.Y. Удовенко; компілятор Стрельський Г.В., Г.Д. Шевченко. Type. "Yurinkom Інтер", 1998;

29. М. Голубець. Велика історія України. (Репретентне видання 1935). Типографія "Глобус". - Львів, 1993;

30. Злочини Москви у Вінниці. Публікація президента Української асоціації молоді Америки. - Нью-Йорк, 1951;

31. A. П. Мірчук. Історія. Есе. (Том I: 1920 - 1939). Type. "Глобус" .- Київ, 1994;

32. Андерс Б. Історія Польщі. Т.1. Edition. "Військова література". - Санкт-Петербург, 2000;

33. Н. Полонська - Василенко . Історія України 1900 -1923 . " Миронівська друкарня" . - Київ, 1991;

34. О. Субтельний .Історія України-Руси. «Либідь» - Київ, 1993;

35. Червона епоха . 70-річна історія СРСР / Під ред. / A.A Красновського . "Олма Медіа Групп". - М., 2010;

36. О.В. Гісем. Історія України. 10 кл. навч. підручник . Вид.: "Ранок". - Харків, 2007.