Соціально-економічні перетворення в усрр

(1929—1938 рр.)

• Сталінська індустріалізація УСРР: завдання, труднощі, характерні риси,

особливості і наслідки.

На базі непу промисловий розвиток СРСР у середині 20-х років досяг довоєнного рівня(1913р.), однак країна суттєво відставала від передових капіталістичних держав: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. Тому цілком закономірно, що XIV з'їзд ВКП(б) (грудень 1925 р.) проголосив курс на індустріалізацію. Будучи логічним продовженням плану ГОЕЛРО, офіційно цей курс був спрямований на за без-печення економічної самостійності й незалежності СРСР; зміцнення оборо-ноздатності країни; створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства; стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту й культурного рівня трудящих .

Важливе місце у здійсненні наміченого курсу на індустріалізацію відводи-лося Україні. На IX з'їзді КП(б)У (грудень 1925 р.) вказувалося на принципово важливу роль важкої промисловості республіки для процесу модернізації та реконструкції країни.

Проголошений курс на індустріалізацію майже одразу наштовхнувся на низку об'єктивних труднощів. Величезні за масштабами перетворення мали здійснюватися на гігантській території, а це з надзвичайною гостротою ставило питання про розвинуту інфраструктуру (дороги, мости та ін.), стан якої значною мірою не відповідав потребам.

Заплановану модернізацію необхідно було проводити швидкими темпами, щоб, по-перше, остаточно не відстати від капіталістичного світу, по-друге, для зміцнення обороноздатності, оскільки в середині 20-х років зовнішня загроза, на думку сталінського керівництва, лишалася ще досить реальною. На промислових підприємствах у цей час хронічно не вистачало кваліфікованих кадрів. Серйозною проблемою був і дефіцит обладнання, адже на більшості заводів і фабрик воно було застарілим, крім того, значну частину необхідних для модернізації машин і устаткування своя промисловість взагалі не виробляла. Проте, очевидно,основною перешкодою для успішного здійснення курсу на індустріалізацію була нестача коштів. Саме тому питання про джерела фінансування намічених економічних планів було одним із центральних у державному і внутріпартійному житті. Г. Зінов'єв, Л. Каменєв і Л. Троцький обстоювали курс на інтенсивніше перекачування коштів із села в місто за рахунок підвищення податків і цін на промтовари. Ця ідея «надіндустріалі-зації» піддавалася гострій критиці з боку голови ВУЦВК Г. Петровського і голови РНК УСРР В. Чубаря та інших і на XV з'їзді ВКП(б) була засуджена (грудень 1927 р.). Цей же з'їзд затвердив директиви першого п'ятирічного плану (1928/1929—1932/1933 господарські роки).

План готувався ґрунтовно: тільки комісія Ковалевського розробила 50 варіантів можливого економічного розвитку. У кінцевому підсумку пропону-валося здійснити один з двох альтернативних варіантів. У квітні 1929 p. XVI партконференція схвалила оптимальний варіант, але він так і залишився на папері, бо вже в листопаді цього року в газеті «Правда» з'являється стаття Сталіна «Рік великого перелому», в якій виголошується курс на стрімке форсування індустріалізації. У1931 р. радянські закупки становили 30% світового експорту машин і обладнання, 1932 р. — майже 50%.

Джерелами фінансування цих закупок та індустріалізації були:

1) перекачування коштів із легкої та харчової у важку

промисловість;

2) податки з населення (для села «над податок» — постійне

зростання цін на промислові товари);

3) внутрішні позики, спочатку добровільні, а згодом — «під контролем суспільних організацій».

Так, протягом 1927—1929 pp. було випущено 3 державні позики індустріалі-зації,і населення України підписалося на суму понад 325 млн. крб.;

4) випуск паперових грошей, не забезпечених золотом (у роки першої п'ятирічки інфляційне покриття державних потреб становило 4 млрд. крб.);

5) розширення продажу горілки. У вересні 1930 р. Сталін у листі до Молотова писав: «Необхідно, на мою думку, збільшити (наскільки можливо) виробництво горілки. Необхідно відкинути удаваний сором і прямо й відкрито піти на максимальне збільшення виробництва горілки». У 1927 р. завдяки продажу спиртних напоїв бюджет одержав понад 500 млн. крб., 1930 р. — 2,6 млрд., а 1934 р. — 6,8 млрд. крб.;

6) збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба;

7) режим економії. Так, у республіці 1927 р. при РНК УСРР було створено комісію з режиму економії на чолі з В. Чубарем, яка лише за рахунок скорочення адміністративно-управлінських витрат зекономила за два з половиною роки майже 65 млн. крб.;

8) небаченого рівня досягла експлуатація селянства та робітничого класу, інших верств населення, багатьох мільйонів в'язнів ГУЛАГу.

Процес індустріалізації в Україні в принципових рисах збігався із загально-союзними тенденціями, але мав і свої особливості. Вони зумовлені широким спектром природних багатств, спеціалізацією промисловості республіки, структурою розміщення продуктивних сил.

Особливості процесу індустріалізації в Україні:

1. Інвестування в промисловість республіки, особливо в початковий період індустріалізації, значної частини коштів. У 1926—1927 pp. капіталовкладення в індустрію СРСР становили майже 1 млрд. крб., з них 269,4 млн. крб. припа-дало на промисловість УСРР. Всього ж за роки першої п'ятирічки на проми-слову модернізацію України виділено понад 20% загальносоюзних капітало-вкладень.

2. Побудова і реконструкція в Україні на початку індустріалізації крупних промислових об'єктів. У період технічної реконструкції 20—30-х років у промисловості СРСР основними вважалися 35 об'єктів, серед них в Україні знаходилося 7 новобудов і 5 докорінно реконструйованих підприємств. До новобудов належали три металургійні заводи (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь), Дніпробуд, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд (Краматорськ) і ХТЗ. Гігантськими серед реконструйованих об'єктів були Луганський паровозобудівний і чотири металургійні заводи (у Макіївці, Дніпро-дзержинську, Дніпропетровську і Комунарську).

3. Нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки. Якщо в роки першої п'ятирічки з 1500 промислових підприємств, що спору-джувалися в СРСР, 400 будувалося в УСРР, то у другій п'ятирічці в Україні будується лише 1000 заводів з 4500, а у третій —600 з 3000 заводів. Очевидно, це пояснюється тим, що на початку індустріалізації необхідно було зміцнити базу для розгортання процесу модернізації. Робилося це, як правило, там, де були найсприятливіші для цього умови, а згодом зростаючі масштаби рекон-струкції, реальна загроза війни змусили союзне керівництво подумати про індустріальний розвиток Уралу. Виступаючи на XVI з'їзді ВКП(б) (червень 1930 p.), Сталін акцентував: «Зараз наша промисловість, як і наше народне господарство, спирається в основному на вугільно-металургійну базу на Україні. Зрозуміло, що без такої бази немислима індустріалізація країни. Нове в розвитку нашого народного господарства полягає в тому, щоб, всебічно розвиваючи цю базу і надалі, почати створювати другу вугільно-металургійну базу на Уралі».

4. Поява в республіканському промисловому комплексі нових галузей. Зокрема, у харчовій промисловості України виникли нові галузі: маргаринова, молочна, маслопереробна, комбікормова, хлібопекарська. Коли став до ладу 1932 р. завод «Дніпроспецсталь», у республіці виникла електрометалургія як галузь металургійної промисловості. Після введення в дію 1930 р. Костянтинівського цинкового і 1933 р. Дніпропетровського алюмінієвого заводів в УСРР з'явилася також кольорова металургія.

5. Значне відставання модернізації легкої та харчової промисловості від важкої індустрії внаслідок менших масштабів капітального будівництва і недостат-ньої сировинної бази. Відповідно до планів першої п'ятирічки, у важку індустрію України передбачалося вкласти 87,5% асигнованих коштів, а в легку та харчову — лише 12,5% .

6. Вищі темпи витіснення приватного сектора в економіці України, ніж у СРСР загалом. Якщо в початковий період непу приватний сектор у республіці давав 25% виробництва промислової продукції, то 1928 р. на його долю припадало лише 12% (по СРСР — 17%).

Незважаючи на те, що жодна з перших довоєнних п'ятирічок не була вико-нана в повному обсязі, все ж індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку, докорінно змінивши структуру господарства: зросла частка промисловості в порівнянні з часткою сільського господарства в загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції самої промисловості дедалі більше домінує виробництво засобів виробництва; дрібна промисловість (кустарно-ремісничі підприємства, окремі товаро-виробники) витісняється великою індустрією.

Модернізація промислового потенціалу дала змогу Україні випередити за рівнем розвитку індустрії кілька західноєвропейських країн. Вона посіла 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-тє місце за виробни-цтвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-те місце у світі за видобутком вугілля. Модернізація промисловості сприяла посиленню процесу урбанізації. Якщо до індустріалізації в Україні в містах проживав лише кожен п'ятий житель України, то перед Другою світовою війною вже кожен третій. Наслідком швидкого процесу урбанізації стала певна українізація міст. Саме в цей час активно формуються національний український робітничий клас та інтелігенція.

У перші п'ятирічки ставку було зроблено на побудову й реконструкцію підприємств-монополістів. Так, модернізація запорізького заводу «Комунар» перетворила його на найбільше у світі підприємство з виробництва зерно-збиральних комбайнів. Реконструйований паровозобудівний завод у Луганську за проектною потужністю дорівнював найбільшому в світі заводу кампанії «Америкен локомотив». Підприємства-монополісти спочатку поглинали левову частку капіталовкладень у промисловість, а згодом факти-чно підім'яли під себе всю економіку країни.

Форсований розвиток індустрії вів до збільшення кількості об'єктів, що мали будуватися чи реконструюватись, але планові цифри не завжди були обґрун-тованими. Так, в Україні в цукровій промисловості планом п'ятирічки передбачалося побудувати 11 нових підприємств. Однак з часом виявилося, що сільське господарство не зможе забезпечити сировиною таку кількість потужностей, і було побудовано лише 3 цукрові заводи. Будівництво сотень об'єктів було розпочате, але не завершене через нестачу сировини, палива, обладнання, робочої сили. Тому до кінця 1930 р. 40% капіталовкладень в промисловість СРСР було заморожено у незавершених проектах.

Промисловий потенціал України формувався диспропорційно: посилювалися і розширювалися традиційно індустріальні райони — Донбас та Придніпров'я, а промисловість досить густо заселеного Правобережжя помітно відставала у темпах розвитку.

Протягом перших п'ятирічок остаточно було зламано механізм саморегуляції економіки. Наростаюча централізація економічного життя призвела до формування командно-адміністративної системи. Командні методи управління економікою зумовлювали відчуженість робітничого класу від засобів виробництва, зниження життєвого рівня народу.

Отже, процес індустріалізації в Україні, збігаючись із загальносоюзними тенденціями, мав свої особливості: інвестування в промисловість республіки, особливо в початковий період індустріалізації, значної частини коштів; побудова в Україні у роки перших п'ятирічок більшості запланованих промислових об'єктів; нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки; поява в республіканському промисловому комплексі нових галузей, витіснення приватного сектора.

Наслідки індустріалізації були неоднозначними. З одного боку, це позитивні зрушення: вихід України на якісно новий рівень промислового розвитку, прогресивні зміни в структурі господарювання на користь промисловості, досягнення промисловістю республіки за низкою головних індустріальних показників європейського та світового рівня, урбанізація, швидке форму-вання національного робітничого класу та ін. З іншого — форсована індустріалізація стимулювала появу багатьох негативних тенденцій: домінуюче, привілейоване становище виробництва засобів виробництва, побудова і реконструкція підприємств-монополістів, заморожування значних коштів у незавершених об'єктах, диспропорційне і нерівномірне формування промислового потенціалу республіки, наростаюча централізація економічного життя, повернення до командних методів управління, посилення експлуатації трудящих, поглиблення відчуженості робітничого класу від засобів виробництва.

• Колективізація та «розкуркулення»

Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потен-ціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами: кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило більшість населення. Проте бажаних наслідків досягти одразу не вдалося. Звичні командні методи в економіці спрацьовували погано, і тому провести планове перекачування коштів з аграрного сектора в промисловість шляхом встановлення занижених цін на сільсько-господарську продукцію правлячі кола не змогли. Пропоновані державні ціни часто становили лише 1/8 ринкових, а за таких умов селяни просто відмовлялися продавати свій товар.

Сталін і його оточення з часом дедалі більше переконувались у тому, що потреби індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 25—30 млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200— 300 тис. колгоспів. Тому визріла думка про кардинальну зміну вектора залежності: не держава мусила залежати від значної кількості неконтрольованих індивідуальних селянських господарств, а сконцентровані у великі спільні господарства селяни мусили перебувати в залежності від державних структур. До того ж у сталінських планах колективізація — це не тільки зручний засіб забезпечення зростаючого населення міст та армії продовольством, а промисловості — сировиною і робочою силою. Крім цього, вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату: з одного боку, колективізація стимулювала процес пролетаризації селянства, з іншого — разом з індустріалізацією відкривала шлях до ліквідації багатоукладності в економіці.

Восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% селянського земле-користування — це була слабка опора для здійснення грандіозних сталін-ських планів. Переходом до політики суцільної колективізації 1929 р. покладено початок кардинальним змінам у сільському господарстві. Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Основну протидію цей процес викликав з боку заможних селян, які отримали назву «куркулі». Тому закономірно, що колективізація супроводжувалася «політикою ліквідації куркульства як класу». Перша хвиля розкуркулення прокотилася республікою з другої половини січня до початку березня 1930 р. Вона охопила 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарств. Станом на 10 березня під розкуркулення потрапило 61 887 господарств, тобто 2,5%.

Селянство чинило опір сталінській політиці: на селі лише з січня до червня 1930 р. в Україні зареєстровано 1500 терористичних актів проти представ-ників радянської влади. У Херсонському, Кам'янець-Подільському, Вінницькому, Чернігівському, Одеському, Дніпропетровському округах відбулися збройні виступи селян. За деякими підрахунками, 1930 р. в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 тис.

Збагнувши, що ситуація може стати некерованою, Сталін 2 березня 1930 р. у «Правді» опублікував статтю «Запаморочення від успіхів», у якій у «перегинах» процесу колективізації звинуватив місцеву владу. Вимушене переміще-ння акцентів у селянському питанні одразу призвело до серйозних наслідків — почався масовий вихід селян із колгоспів. За сто днів після публікації статті з колгоспів України вийшло 1594 тис. господарств. Реакцією офіційних властей на такий перебіг подій став курс на поглиблення розколу села та зміну методів примусу.

Тих, хто виходив з колгоспів і повертався до індивідуального господарю-вання, чекали підвищені податки, їм відводилися гірші землі, не поверталися худоба і реманент, а колгоспникам держава гарантувала пільги та кредити. Восени 1930 р. у колгоспах залишилося менше третини селянських дворів. Характерно, що виходили переважно середняцькі господарства, і в колгоспах залишалися тільки незаможні селяни.

Проте відступ Сталіна тривав недовго — вже у вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) розіслав по республіках директивного листа «Про колективізацію». Зокрема, Україна, відповідно до директив, мала подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 р. в основному закінчити суцільну колективізацію вирішальних сільськогосподарських районів.

Ще рішучішими методами і темпами пішов процес розкуркулення. Вважалося, що куркулі мають більше засобів виробництва, ніж середняки, й використовують найману працю. Підрахували, що вони складали близько 5 % селян. Але зображення урядом куркулів як «кровопивців-лихварів» та «експлуататорів» своїх односельців рідко відповідало дійсності.

Заможнішому селянинові, як правило, належало 10—15 акрів землі, кілька коней, корів та овець. Його майно у сучасних цінах навряд чи перевищувало б 2000 доларів США. Оскільки багато давніх куркульських родин було знищено під час громадянської війни і куркулями нерідко ставали колись убогі селяни, що завдяки натужній праці розбагатіли в роки непу. У вирішенні питання, хто куркуль (а цим звичайно займалася «трійка», до якої входили представник Чека (тепер ДПУ), голова сільської ради та партійний секретар), свою роль відігравали заздрість, особисті антипатії й дуже часто небажання селян вступати до колгоспу. Тому куркулями оголошували багатьох середняків. Для бідняків, які практично не мали нічого, але теж не бажали вступати до колгоспів, винайшли споріднений термін — підкуркульник.

Що ж фактично означала «ліквідація куркульства як класу»? Тих, хто чинив найупертіший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності (вклю-чаючи хату й особисті речі), не приймали до колгоспів, лишаючи їх напризволяще. Розкуркулювання сягнуло апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенішою його формою стала депортація. Сотні тисяч селян разом із сім'ями виганяли з домівок, саджали у товарні потяги й вивозили за тисячі кілометрів на Північ, де їх скидали серед арктичної пустелі, нерідко без їжі та притулку.

З понад мільйона українських селян, експропрійованих радянським режимом на початку 1930-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато з них, особливо дітей, загинули. Деякі депортовані, зокрема молодь, втікали із заслання. Разом з тими, кому пощастило уникнути депортації, вони нишком приєднувалися до міської робочої сили (приймати на заводи куркулів заборонялося). Так перестала існувати велика частина найбільш працездатних і продуктивних господарів на Україні. Як зауважив один радянський письменник, «ніхто з них ні в чому не був винний, але вони належали до класу, що був винний в усьому».

Протягом 1930 р. з України було депортовано майже 75 тис. селянських родин, а з кінця року й до червня 1931 р. — 23,5 тис., за роки суцільної колективізації було експропрійовано понад 200 тис. селянських господарств.

Трагедія колективізації вимірювалася мільйонами людських доль. Депортація «куркулів» з України набула величезних масштабів. Що їх чекало? – Сибір чи Байкало-Амурська магістраль!

На жаль, не кращою була доля тих українських селян, що залишилися жити в республіці. У грудні 1932 р. було введено внутрішній паспорт , що не давало можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не тільки «куркулям», але й бідним селянам. Це рішення офіційної влади прив'язувало селянина до землі, знову його закріпачувало. Характерно, що саме в цей час ВКП(б) у народі почали розшифровувати як ≪второе крепостное право большевиков≫, а Бухарін називав експлуатацію селянства в СРСР ≪воєнно-феодальною≫.

Такі обставини змушували одноосібника вступати до колгоспу. У 1932 р. колгоспи об'єднували майже 70% селянських господарств, 80% посівних площ республіки. Останню крапку в епопеї колективізації було поставлено в сумнозвісному 1937 p., коли в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об'єднували 96,1% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ.

За привабливим, на перший погляд, фасадом колгоспного ладу на початку 30-х років визрівала трагедія — спустошливий голод, жертвами якого стали мільйони українців.

«ДОБА ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ»

• Голодомор 1932-1933 рр. в Україні – геноцид українського народу

Український народ пережив багато трагедій і одна з найбільших – це голодомор 1932 – 1933 рр. Причинами голодомору були:

• Хлібозаготівельні кризи 1927 – 1929 рр. та «розкуркулення» .Заможні селяни (куркулі) відмовлялись здавати державі зерно за заниженими цінами, яке державі в під час індустріалізації було вкрай потрібне: на експорт та для забезпечення робітничого класу в містах Східної України та інше;

• Колективізація сільського господарства та примусове повне вилучення продуктів харчування і с/г реманенту в селян;

• Необхідність знищення українського селянства як «буржуазного контрреволюційного елементу»;

Очевидним є те, що голод в Україні виник не внаслідок стихійного лиха, а був організований штучно.

Насильницька колективізація призвела до кризи сільськогосподарського виробництва в Україні. Селяни насильно об’єднані в колгоспи, не були зацікавлені в результатах своєї праці, оскільки за роботу в колгоспах вони майже нічого не одержували. Наприклад, заробітна плата нараховувалась згідно відпрацьованих трудоднів, відповідно один трудодень дорівнював 5 копійкам. За відпрацьований місяць колгоспник отримував 1 крб. й то лише на бартерній основі – 5-кг. пшениці чи 0,5 л. олії. (У 1932-33 рр. Сталінське керівництво взагалі заборонило платити зарплату колгоспникам, тим більше зерном, до тих пір поки не буде виконано хлібозаготівельного плану).

Вироблену в колгоспах продукцію селяни віддавали державі, яка ставила завищені норми хлібозаготівлі. Зрештою, в 1930 – 1931 рр. дезорганізація та деградація колгоспного виробництва позначилась не стільки на поставках державі, скільки на матеріальному становищі селян, які опинилися без будь-яких запасів продовольства.

Хлібозаготівельна кампанія 1931 – 1932 рр. фактично вимела в селян все зерно, навіть посівний фонд. У результаті вже в грудні 1931 р. стали поступати перші відомості про голод в окремих районах. У першій половині 1932 р. від голоду загинуло 150 тис. селян.

Фізично ослаблене селянство не могло ефективно провести весняну посівну кампанію 1932р. Ускладнювала ситуацію й безгосподарність у колгоспах. На 20 травня 1932р. у республіці було засіяно трохи більше половини запланованих площ. Унаслідок неякісного обробітку частина посівів загинула. І все ж урожай 1932р. був лише на 12% меншим, ніж середній за 1926-1930рр. і міг забезпечити Україну мінімумом продовольства. Проте радянське керівництво вимагало негайного виконання норми хлібозаготівлі, які відповідали ситуації, що склалася на селі. У дійсності на 1 листопада 1932р. від селянського сектора України надійшло лише 136млн. пудів. Такі результати не влаштовували радянське керівництво, якому потрібен був хліб для продовження розпочатої масштабної індустріалізації.

Хлібозаготівельна кампанія 1931-1932рр. фактично залишила селян без хліба. Щоб вижити, селяни вночі ножицями стали зрізувати ще не дозрілі колоски на полях. Це явище швидко набуло масового характеру. Влада не забарилася відреагувати на те. 7 серпня 1932р. з’явився відредагований особисто Сталіним Закон про охорону соціалістичної власності ( закон «про п’ять колосків»), згідно з яким за розкраданням передбачалися розстріл або десять років ув’язнення. На початок 1933р. за цим законом було засуджено понад 54,6 тис. осіб, із яких 2000 – розстріляно.

Крім того, за невиконання хлібозаготівлі було усунуто з посад 80% секре-тарів райкомів партії. Але такі заходи не допомогли. І тоді для «виправлення становища» Сталін надсилає в Україну «надзвичайну комісію» на чолі з В. Молотовим. Комісія надала нового імпульсу репресіям проти колгоспного активу, партійних і радянських працівників. Їх почали масово звільняти з партії і віддавати під суд. За період роботи комісії до січня 1933 р. у селян за сприяння спеціальних бригад (славнозвісні «трійки»)було додатково зібрано 90 млн. пудів збіжжя. Актив цих бригад налічував 112 тис. осіб, які отримували відсоток від добутого зерна ( і тим годувались, а відтак виживали, у той же час прирікаючи інших на смерть). Але й ці заходи не сприяли виконанню плану хлібозаготівлі. Тоді для покарання боржників влада запровадила «натуральні штрафи» . Спеціальні загони почали вилучати все наявне продо-вольство. Таким чином, «натуральні штрафи» стали свідомо здійсненим терором проти українських селян. На початок 1933 р. в Україні фактично не залишилось продовольства.

Щоб хоч якось врятуватись, люди їли товчену кору дерев, солому, перемі-шану з глиною й мерзлою капустою, гнилу бараболю, яку знаходили на полях під снігом, а навесні – зелень (навіть лободу і мох). Їли котів, собак, щурів, слимаків, жаб, кротів, пили помиї з військових кухонь та кухонь номенклатури тощо. Траплялись випадки канібалізму. Така їжа викликала тяжкі захворювання. Люди почали пухнути і вимирати, втрачали здоровий глузд. Спочатку в сім'ї першим вмирав чоловік, потім діти, а наприкінці дружина. Траплялись випадки коли вимирали цілі села. Поставлені в безвихідь селяни почали рятуватись втечею в міста і райони, не вражені голодом. Випереджаючи такий розвиток подій, сталінське керівництво 27 грудня 1932 р. запровадило паспортну систему з обов’язковою пропискою. Цей «новорічний подарунок» був адресований, у першу чергу, селянам, оскільки вони не отримували паспортів на руки. Фактично селяни перетворилися на «державних кріпаків».

Із метою виконання плану хлібозаготівлі та організації нової посівної кампанії до України були направлені «окремо уповноважені» Л. Каганович і П. Постишев, які посилили репресивні заходи. Але людям, що помирали від голоду, було не до сівби. План по знищенню української нації в межах УСРР було майже виконано.

В результаті штучно спланованого голоду загинуло близько 7 мільйонів осіб( точна кількість не встановлена). Від голоду загинув кожен четвертий українець. Це при тому, що валовий збір зернових у 1932р. склав 147 млн. центнерів.

Україна вимирала від голоду, а більшовицьке керівництво продавало зерно за кордон, в основному до фашистської Німеччини. Факт голоду всіляко приховувався.

Після голодомору в знелюднілі регіони України (особливо в її південні та південно-східні області) почали масово заселяти росіян. Усього в Україну було переселено 117 тис. неблагополучних осіб російської національності.

• «Сталінські репресії»

У довоєнний період, починаючи з 1929 p., Україною прокотилися три хвилі масових репресій: перша (1929—1931) — розкуркулення, депортації; друга (1932—1934) — штучне посилення конфіскацією продовольства для смертоносного голоду, постишевський терор, репресивний спалах після смерті М. Кірова; третя (1936—1938) — доба «Великого терору».

Дозуючи тиск і відвертий терор, репресивний апарат, який був невід'ємною частиною тоталітарного режиму, мав виконати три головні завдання: ліквідувати організовану опозицію та індивідуальне інакомислення в партії та країні; забезпечити державу через систему ГУЛАГу безплатною робочою силою; тримати під жорстким контролем хід суспільних процесів.

Особливу активність «система страху» в Україні розгортає наприкінці 20-х та в 30-ті роки. Одним з перших кроків до масового терору стала кампанія боротьби із «шкідниками» та «саботажниками», що розпочалася в умовах згортання непу. Сигналом до неї стала «шахтинська справа» (навесні 1928 p., згідно з офіційними повідомленнями, у Шахтинській окрузі Північно-кавказького краю було викрито велику «шкідницьку» організацію, яка нібито складалася з вороже настроєних технічної інтелігенції та замаскованих білогвардійців).

В Україні цей сигнал було почуто одразу. У березні 1928 р. в Харкові відбувся об'єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У, на якому Л. Каганович виступив з доповіддю «Про економічну контрреволюцію та загальнополітичні завдання парторганізацій», наголосивши, що навіть і до чесного спеца (тобто спеціа-ліста із числа старої інтелігенції — О.Б.) слід виявляти певний мінімум довіри, адже спец все-таки не комуніст, не революціонер, не пролетарій, і звихнутися йому дуже легко.

Уже влітку 1928 р. на лаві підсудних серед «шахтинців» опиняться й керів-ники промисловості України, яким буде приписано створення «Харківського центру» для керівництва «шкідництвом». Після цього набула імпульсу різно-планова, але цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції.

Звинувачення і викриття наростали, як снігова лавина, — сфальсифікований судовий процес «Спілки визволення України», розгром міфічних «Українського національного центру», «Польської організації військової», «Блоку українських націоналістичних партій», «Троцькістсько-націоналіс-тичного блоку». Протягом 1930—1941 pp. в Україні було виявлено понад 100 різних центрів, блоків і організацій (ця цифра, на яку найчастіше роблять посилання в історичній літературі, потребує, на нашу думку, уточнення, адже, як свідчать архівні джерела, тільки в одній Житомирській області з 1 жовтня 1937 р. до 15 лютого 1938 р. було викрито і ліквідовано 19 «націоналістичних контрреволюційних організацій» і 27 «повстанських груп»).

Міцніюча тоталітарна держава, борючись з опозицією, не жаліла і власних структур. Так, відповідно до рішень XVI конференції ВКП(б) і II Всеукраїнської конференції КП(б)У протягом 1929—1930 pp. в Україні було проведено «чистку» в 61 823 установах радянського державного апарату; з 338 тис. осіб, які проходили «чистку, звільнено майже 40 тис. (11%).

Відповідно до настанов Сталіна, репресії на початку 30-х років застосову-ються проти: а) «шкідництва»; б) «переродженців і дворушників» у самій партії; в) « рештків ворожих класів»; г) «рештків старих контрреволюційних партій». Коса сталінського терору безжально різонула національну українську еліту. Тільки в інспірованій справі Спілки визволення України» (СВУ) було репресовано 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, серед них С. Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський, Й. Гермайзе, М. Слабченко, Г. Голоскевич.

Жертвами репресій насамперед стали найяскравіші постаті українського національного відродження —М. Бойчук, М. Зеров, М. Хвильовий, Л. Курбас. В Академії наук України, за неповними даними, було репресовано 250 осіб, із них 19 академіків. Жахливого удару було завдано українській літературі: 89 письменників було знищено, 212 примусили замовкнути, 64 заслано, а 83 емігрували.

У 1933 р. стався погром усього культурного життя України. Паралельно до репресій проти творчої та наукової інтелігенції в цьому році розпочалася «чистка» Наркомату освіти УСРР, внаслідок якої було «вичищено» майже 200 «націоналістів і ворожих елементів». В обласних управліннях народної освіти через політичні мотиви замінили 100% керівництва, у районних — 90%. Часто за звільненням наступало позбавлення волі.

Для українського відродження фатальною стала осінь 1937 p., коли протя-гом п'яти днів (наприкінці жовтня — на початку листопада) в урочищі Сандормох (Карелія) було розстріляно — 1111 в'язнів Соловецького табору. Серед розстріляних — зірки української національної еліти — Л. Курбас, М. Куліш, М. Зеров, В. Підмогильний, М. Вороний, М. Ірчан, В. Поліщук, О. Сліса-ренко, П. Филипович, Г. Епік, М. Яловий (Юліан Шпол). Ті, хто лишилися живі, були приречені на роздвоєне творче життя, на постійний внутрішній конфлікт, необхідність балансувати між дисиденством і обслуговуванням режиму.

Жахливим за наслідками був і удар по армії. У Київському та Харківському округах лише за півтора року було репресовано понад 45 командирів стрілецьких з'єднань, у тому числі щонайменше 17 комдивів та 18 комбригів. Під час репресій 1937—1938 pp. загинули коменданти всіх Укріплених районів — особливих з'єднань, розташованих в Україні. На початку березня 1938 р. у своєму донесенні до Москви М. Хрущов та командувач Київського військового округу С. Тимошенко рапортували, що з військового округу за рік «вичищено» майже 3 тис. осіб, із них заарештовано понад 1 тис. , «оновлені» практично всі командири корпусів і дивізій. Трагічні наслідки цих репресій стали особливо відчутними в перші місяці війни Німеччини та СРСР.

Не уникла репресій і партія. Внаслідок «чисток» кількісний склад КП(б)У з 1933 до 1938 р. зменшився на 266 281 особу, тобто майже наполовину. Під репресії потрапляли не тільки рядові комуністи, а й керівники КП(б)У.

Із травня 1937 р. до лютого 1938 р. на посади перших секретарів обкомів партії було висунуто 13 осіб, з яких 9 незабаром було оголошено «ворогами народу». До червня 1938 р. було заарештовано 17 членів українського радянського уряду. Вже після смерті Сталіна в ході реабілітацій колишній слідчий Родос, якого з трибуни XX з'їзду КПРС було названо «нікчемною людиною з курячим кругозором, у моральному відношенні буквально виродком», заявив на засіданні Президії ЦК КПРС: «Мені сказали, що Косіор і Чубар є ворогами народу, тому я, як слідчий, повинен був витягти з них зізнання, що вони вороги народу. Я вважав, що виконую доручення партії».

Погрозами, моральним тиском, фізичним насиллям вибивалися такі «зізнання». Для зміцнення тоталітарного режиму важливо було не тільки знищити будь-яку опозицію, не тільки прищепити суспільству вірус тотального страху, а й створити атмосферу загальної недовіри, взаємної підозри. Саме з цією метою ХVI з'їзд КП(б)У висунув гасло: «До кінця викорчувати залишки ідіотської хвороби — політичної безпечності, підняти революційну пильність». Внаслідок цього, у різні інстанції і «компетентні органи» мутним потоком пішли численні наклепи і доноси. Норми моралі і людська гідність поступалися місцем боротьбі за елементарне біологічне виживання.

Атмосфера в суспільстві була гнітючою. Відчуваючи наростаючий тиск тоталітарного режиму, люди намагалися знайти бодай примарливі гарантії від сваволі репресивного апарату. Одні бачили вихід у доносах, інші — впідлабузництві до начальства. Інколи ці розпачливі пошуки призводили до трагікомічних ситуацій. Виступаючи на XVIII з'їзді ВКП(б), А. Жданов іронічно розповідав про одну з них: «Деякі члени партії для того, щоб перестраху-ватися, зверталися по допомогу до лікувальних установ. Ось довідка, видана одному громадянину: «Товариш (ім'я) за станом свого здоров'я і свідомості не може бути використаним ніяким класовим ворогом для своїх цілей. Райпсих. Жовт. р-ну м. Києва (підпис)». А з вершини піраміди влади лунала цинічно-оптимістична фраза Й. Сталіна: «Жити стало краще, жити стало веселіше».

Отже, про зміцнення тоталітаризму в Україні, як і в СРСР загалом, у 20—30-х роках свідчать утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології; монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій; зрощення правлячої партії з державним апара-том;одержавлення суспільства, блокування державою розвитку громадянського суспільства; встановлення партійно-державним апаратом монополь-ного контролю над економічною сферою, зміцнення централізованого керівництва економікою.

Масові репресії, що набули в 20—30-х роках різних форм (розкуркулення, депортації, голодомор, викриття «шкідницьких організацій» та ін.), були важливою умовою функціонування тоталітарного режиму, оскільки вони в політичній сфері придушували опозиційні сили, нейтралізували потенційних противників системи, блокували розвиток громадянського суспільства, давали змогу майже повністю контролювати розвиток суспільних процесів; в економічній сфері — сприяли підтриманню основного стимулу до праці — страху, забезпечували систему дармовою робочою силою; у соціальній сфері — розколювали суспільство, протиставляли його верстви одну одній, створювали атмосферу взаємної підозри та недовіри, шляхом перманентних пошуків ворога (хто не з нами, той — проти нас) забезпечували збереження важливих функціональних якостей системи — дисципліни та єдності.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ НАСЕЛЕННЯ

• Конституція УСРР 1937 р. Перейменування УСРР в УРСР. Перенесення столиці УРСР з Харкова до Києва у 1934 р.

Після закінчення дій геноциду над українським народом Сталінський режим як завжди прагнув показати далекоглядність та великодушність політики комунізму по відношенню до народів СРСР. 24 червня 1934 р. відбулось перенесення столиці УСРР з Харкова до Києва ,засвідчивши тим самим про кінець небезпеки зі сторони «буржуазно-поміщицької Польщі» та військово-політичного протистояння з « капіталістичним заходом». З іншого боку КП СРСР нібито дбала також і про«збереження багатовікових традицій українського народу».

Восени 1935 року ЦВК СРСР створив Конституційну комісію під головува-нням Сталіна і 12 підкомісій для створення нової Конституції. 12 червня 1936 проект цієї Конституції був опублікований і обговорювався протягом наступних 6 місяців на всіх рівнях.

Незважаючи на свою назву, основним автором конституції був згодом репресований Микола Бухарін. У роботі над текстом конституції безпосередньо брав участь Сталін. Конституція 1936 року, за задумом авторів повинна була відобразити важливий етап в історії СРСР — побудову соціалізму. В її обговоренні вперше брало участь 75 млн. чол., було внесено 2,5 млн. пропозицій, доповнень, поправок.

Конституція проголосила, що соціалізм в СРСР переміг і в основному побудований. Це означало, що знищена приватна власність на засоби виробництва і експлуататорські класи, перемогли соціалістичні виробничі відносини. Економічною основою проголошувалася планова соціалістична система господарства, що спирається на соціалістичну власність у двох її формах — державну і колгоспно-кооперативну.

Вперше в історії СРСР Конституція 1936 р. всім громадянам надавала рівні права:

• Загальне, рівне і пряме виборче право при таємному голосуванні;

• Право на працю і відпочинок, матеріальне забезпечення у старості та хвороби;

• Свобода совісті, слова, друку, зборів і мітингів.

• Проголошувалися недоторканість особи і таємниця листування.

Земля, її надра, води, ліси, заводи, фабрики, шахти, рудники, залізничний, водний і повітряний транспорт, банки, засоби зв'язку оголошувалися всенародним надбанням; земля, яку займають колгоспи, передавалася їм у довічне користування.

Комуністична партія проголошувалася «керівним ядром» державних та громадських організацій . Вищої законодавчою владою в країні оголошувалась двопалатна Верховна Рада СРСР, а в перервах між його сесіями — Президія Верховної Ради СРСР. У конституції було положення про неможливість встановлення одноосібної президентської влади і створення «колективного президента» в особі Президії Верховної Ради, передбачалося рівність палат Верховної Ради і його право створювати слідчі і ревізійні комісії з будь-якого питання, відповідальність депутатів перед виборцями і право відкликати тих, хто не виправдовує надану їм довіру.

Уряд країни зберігав свою назву — Рада народних комісарів СРСР. РНК був вищим виконавчим органом, підзвітним Верховній Раді і його Президії. Ще однією вагомою подією у суспільно-політичному житті українців стало перейменування УСРР в УРСР, що підкреслювало само собою про повну підпорядкованість України радянській системі і ліквідацію будь-яких залишків її самостійності.

Конституції союзних республік були розроблені за зразком союзної. Наприкінці січня 1937 р. ХIV з’їзд рад УРСР затвердив конституцію УРСР. Соціальний, національний , партійний склад депутатів ретельно дозувався. Крім того, було «спрощено» текст виборчого бюлетеня. Така підготовка гарантувала партії потрібних кандидатів від «блоку комуністів і безпартійних».

Демократичні норми, які були зафіксовані в Конституції 1936 р., у реальному житті не діяли. Панування однопартійної системи призвело до уніфікації та стандартизації суспільно-політичного життя.

• Зміни в соціальному складі населення. Рівень життя

Соціально-економічні перетворення, які мали місце в роки перших п’ятирічок, суттєво вплинули на соціальний склад населення України. В СРСР (УРСР) сформувалась принципово нова соціальна структура. Попри проголошену Конституцією рівність, соціальна структура населення в СРСР була ієрархічною:

Перший щабель соціальної піраміди посідала номенклатура:вождь – Й. Сталін, члени політбюро, співробітники ОГПУ – НКВД, керівники заводів, фабрик, партійні чиновники. На другому щаблі рейтингу розмістилась радянська інтелігенція. Далі робітничий клас і на четвертому щаблі – селянство(механізатори та інші спеціалісти, колгоспники). Заключною ланкою (найнижчою і практично безправною) були в’язні (карні злочинці, спец поселенці, політв’язні ).

Стосовно робітничого класу то він залишався багатонаціональним. Але у його складі продовжувала зростати кількість росіян, білорусів та представників інших національностей.

Індустріалізація вплинула не тільки на структуру робітничого класу. Вона супроводжувалась стрімким зростанням міст, що у свою чергу – до зроста-ння кількості міських жителів, які вже 1939 р. складали 1/3 населення УРСР.

Індустріалізація та колективізація суттєво вплинули на стан селянства. Практично було знищено його заможний прошарок. У 1932-1933 рр. була запроваджена система внутрішніх паспортів, що значно обмежило мож-ливості селян змінювати місце проживання. Колгоспники, як і робітники та службовці, були залежними від держави. У наслідок заборони приватного підприємництва практично зникли представники так званих «вільних професій».

Саме в цей час формується значний адміністративно-командний апарат та прошарок службовців, до яких було віднесено інтелігенцію. Радянська інтелігенція формувалась за рахунок представників робітників та селян. При цьому кількість службовців зростала надзвичайно швидко і перед війною сягнула 2 млн. чол.

Як вище згадувалось, найбезправнішою частиною радянського суспіль-ства були політичні в’язні . Ця категорія формувалась внаслідок масових репресій. Її використовували як безкоштовну робочу силу для «соціаліст-тичного будівництва».

Таким чином, індустріалізація та колективізація сільського господарства, «культурна революція» призвели до кардинальних змін у соціальному складі населення України.

Щодо життєвого рівня населення, необхідно підкреслити, що після скасування непу він почав знижуватись. Вказується, що в 1928-1929 рр. у містах УСРР було запроваджено торгівлю хліба за картками і за низькими цінами. Незабаром карткову систему поширили на основні види продо-вольчих і промислових товарів, а з 1930р. населення поділили на шість груп постачання. Згідно з цими групами, норми видачі продовольства, починаючи від робітників і до утриманців робітників, зменшувались. У привілейованому становищі опинилися тільки керівні працівники партійного апарату.

Селяни, окрім праці в колгоспі, розвивали своє присадибне господарство, яке стало джерелом грошових доходів для селян й істотно поповнювало потребу робітників і службовців у продуктах харчування.

У другій п’ятирічці життєвий рівень населення почав зростати. Із 1935 р. була скасована карткова система постачання продовольчими товарами, із 1936 р. – промисловими. Доповненням до індивідуальних доходів робіт-ників і службовців були суспільні фонди споживання, із яких сплачувалися пенсії, стипендії, різні види соціальної допомоги. У другій п’ятирічці суспільні фонди за розміром перевищували чверть фонду заробітної плати.

Високі темпи індустріалізації та колективізації призвели до зменшення темпів розвитку виробництва предметів споживання, що породжувало їх дефіцит .

• Радянський ідеал людини. Стереотип мислення радянської людини

На початку 20-р. ХХ ст. ідеологи та практики марксизму намагалися вивести нову «породу» людей – «людину радянську» (lat. - Homo Sovieticus). Ось уже десятиліття, як Союз Радянський Соціалістичних Республік (CРСР) припинив своє існування, а радянські люди все ще зустрічаються. Чим же вони відрізняються? Homo Sovieticus (lat.) - "радянська людина", також "нова радянська людина" - ментальний, культурний і антропологічний феномен ХХ століття. З комуністичної точки зору, - це історично і цивілізаційно "новий" тип людини - "будівник світлого майбутнього всього людства" - Комунізму. З історико-критичної та аналітичної точки зору - це абстрактний конструкт або утопічний суспільно-історичний «проект», такий же як безкласове суспільство - "комунізм" і "радянський народ" .

До ознак, котрі вирізняють "homo soveticus" можна віднести те, що "людина радянська" мислить не самостійно, як це роблять Homo sapiens, а виключно в рамках заданих владою. Для радянського мислення характерні наступні шаблони:

- СРСР – велика і могутня держава.

- Усім, хто народився у Радянському Союзі, виключно поталанило.

- Увесь світ проти РССР.

- Нас чекає світле майбутнє.

- Гроші в житті не головне.

- Усі багатії нажили гроші нечесно.

- У всьому винні євреї.

- Якщо ворог не здається, його треба знищити тощо.

При розмові "homo soveticus" не притримуються чіткої позиції, не відстоюють своєї думки, нестійкі. А щодо речей, які відбуваються з ними або навколо них, то, на їх думку, це все "просто відбувається...", "час був такий...". Досить часто люди, що відносяться до даної категорії не мають відчуття відповідальності за те, що вони роблять. "Людина радянська" не навчилася керувати собою, зате постійно береться керувати іншими, але, не отримавши бажаного результату, шукає причину не в собі, а вишукує різних "шкідників", "ворогів народу", "євреїв"... Люди даної категорії в першу чергу намагаються знайти недоліки інших людей, тим самим викриваючи свої.

Основою "homo soveticus" мав стати ідеальний комуністичний тип особи-стості, але парадокс полягає в тому, що реальна дійсність тоталітарного режиму створила такий тип людини, що докорінно відрізнявся від комуністичних ідеалів. Але основною характерною рисою "homo soveticus" стало розщеплення особистості на декілька складових, коли людина думає одне, говорить інше, а робить чи має намір зробити ще щось зовсім інше. Для "людини радянської" звичним є конформізм, тобто пристосування, пасивне сприйняття існуючого порядку речей, відсутність автономності в суспільстві, побоювання конфліктів і необхідності прийняття власних рішень, безініціативність, небажання наражатися на ризик, недовіра до нового, ворожість до змін, нетерпимість до інших думок та поведінки, відмінної від власної .

Сьогодні в українському суспільстві досить чітко простежуються ознаки конформізму, особливо, коли це стосується питань щодо умов життя в Україні. Ми бачимо, що Європа та Америка у цьому плані далеко попереду, адже, якщо у якійсь європейській державі люди незадоволені умовами життя, або працівники незадоволені умовами праці, то протесту, а часто і у формі страйку, не уникнути. І саме під тиском людей влада змінює закони у такому напрямі, котрий задовольняв би і владу, і суспільство. В Україні люди мовчать і терплять до останнього, і лише коли, як кажуть "припече", тоді наше суспільство починає рухатись.

І саме тому сьогодні молодь в нашій державі є рушійною силою, адже вона вже далека від того конформізму, який притаманний "людині радянській", і чим молодше покоління, тим дальше воно відходить від ідеалів Радянсько-го Союзу. Не даремно сьогодні більшість акцій протесту, невдоволення умовами життя, навчання, надання медичних послуг тощо організовуються та й проводяться за активної участі молоді, особливо студентства.

Щодо психологічних якостей "homo soveticus", то Р. Бистрицкас та Р. Кочю-нас виділяють наступні психологічні особливості "людини радянської":

- людина не мета, а засіб;

- шизоїдне розщеплення «Я» (суспільне та особисте);

- повна відсутність відчуття безпеки, постійний страх, незахищеність;

- тоталітаризм мислення вступає у суперечку зі здоровим глуздом (осуд фільмів, котрих ніколи не бачили, статей, котрих не читали тощо) .

Яскравими прикладами "людини радянської" можуть бути переважно люди, котрі підтримують комуністичну партію та її погляди на життя. Це люди, котрі жалкують про розпад Радянського Союзу і постійно ствер-джують, що тоді жити було краще. Це можуть бути і наші батьки, котрі ще не прийняли цінності незалежної держави, а тим більше - наші дідусі та бабусі, котрим змінити свої пріоритети ще важче.

Щоб проілюструвати відмінності поглядів "людини радянської" та європейського суспільства скористаємося кількома цитатами з роману «Гомосоветикус»: "Мое Сооружение начали облицовывать какими-то плитами. Они временами сверкают, как зеркала, временами становятся голубыми, временами - золотистыми. Беспорядочное переплетение блоков и цилиндров обретает строгие формы. Теперь я поражаюсь дерзости архитекторов, решившихся на такие формы. В Москве такое ни за что не разрешили бы..." І пізніше: "Рассвело. Я вспомнил о моем Сооружении и кинулся к окну. Оно сияло в голубом небе такой невиданной красотой, что у меня дух захватило. Но что это? На самом видном месте отчетливо выделя-лись буквы: БАНК."

Отже, ми бачимо, що відмінність є, і вона досить суттєва. І сьогодні в державах пострадянського простору значну частину населення можна віднести до категорії "homo soveticus".

СХІДНА ГАЛИЧИНА ТА ВОЛИНЬ У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

• Нарис політичного,соціально-економічного та культурного життя населення Східної Галичини та Західної Волині напередодні Другої світової війни.

Починаючи з 1921р. фактично закінчилась національно-визвольна боротьба українського народу. Всі її частини опинились під різними окупаціями: з 1918 р. Буковина – під румунською окупацією, з 1919 р. Закарпаття – під чеською, з 1921 р. Наддніпрянщина – під радянською, а з 1923 р. Західна Волинь та Східна Галичина – під польською.

Політика польського уряду щодо Західної України. Ризький мирний договір закінчив героїчну добу визвольних змагань, боротьбу за волю України, за її державу, за її національні права. 18 березня 1921 р. в Ризі підписано мирний договір між Польщею та Радянською Росією. Польща визнала Українську соціалістичну радянську республіку. Незважаючи на прийняті ухвали та рішення Паризької мирної конференції 1919 р. про надання народам колишньої Австро-Угорської імперії права на самовизначення і утворення власних держав, або як мінімум – надання широкої автономії цим народам, Конференція Амбасадорів, що зібралась в Парижі 1923 р. ухвалила прилучити Галичину до Польщі з умовою, до речі яку поляки так і ніколи не виконають, надання Галичині широких автономних прав.

Таким чином Директорія, уряд УНР і всі їхні організації втратили право згідно умов Варшавського договору на легальне існування в Польщі. Вони продовжували свою діяльність нелегально.

Щодо претензій поляків на землі населені західними українцями то вони ґрунтувалися на історичних аргументах. Наприкінці ХVІІІ ст. Волинь та Східна Галичина входили до Першої Речі Посполитої. Наявність на цих землях значних панівних польських меншостей підсилювало польську теорію приналежності західноукраїнських земель до Польщі. Величезну більшість непольського населення «східних кресів» уряд Другої Речі Посполитої мав намір полонізувати. Віра в дійовість польської культури, мовляв, така велика, що неполяки будуть з готовністю переймати її, а національний рух серед меншостей надто слабкий, аби протистояти польському тискові. Як виявилось поляки помилились в обох цих розрахунках.

Репресивна політика щодо українців часом ставилась під знак питання. Якщо впливова ультра націоналістична партія соціал-демократів на чолі з польським нацистом Романом Дмовським, яку підтримувала польська меншість Східної Галичини, послідовно обстоювала войовничий антиукраїнський курс, то деякі високоавторитетні поляки, як зокрема, Леон Василевський і Тадеуш Голувко, закликали до помірності і гнучкості у стосунках із меншостями. Час від часу центральна влада у Варшаві оголошувала про поступки для українців, але прибічники твердої консервативної лінії в середовищі місцевих урядовців, чиновників та армійських командирів відмовлялись втілювати їх. В цьому випадку ми яскраво бачимо історичні риси «польсько-шляхетської республіки» ХVІ - кінця ХVІІІ ст. – слабкість центральної влади, гноблення та полонізація всіх непольських народностей, подальший вплив католицизму на політичну та культурну діяльність уряду . Ці чіткі риси гноблення проявлялись навіть у загальнодержавній ідеології, коли уряд умовно ділив Другу Річ Посполиту на дві частини – Польщу «А» та Польщу «Б», до якої власне і відносились землі Західної України та Західної Білорусії.

В остаточному підсумку польський уряд проводив щодо українського насе-лення політику конфронтації, використовуючи при цьому «золоте правило» австрійських імператорів – «Поділяй та владарюй». У 1924 р. він категорично відмовився перед Лігою Націй визнавати права національних меншин і прийняв закон, що забороняв користуватись українською мовою в державних установах, в тому числі як у ВНЗ, так і в середніх, лише в початкових школах навчання велось наполовину українською мовою з поглибленим вивченням польської мови (Lex Grabsky). Крім того, така політика доходила до абсурду, коли уряд всіляко ставив заборони на стосунки між українським населенням Галичини та Волині, при цьому навіть провів «адміністративний кордон» розділивши ним Східну Галичину та Волинь. Три воєводства Східної Галичини включено до складу споконвічних польських земель, Волинь – віднесли до окремого краю у складі ІІ Речі Посполитої, надавши волинянам більше прав та свобод ніж галичанам, або як їх ще поляки докірливо називали «русини». Така політика намагалась створити штучний етнічний поділ між цими українськими землями «Малопольщі», відносячи населення цих земель до нібито різних народностей, щоб запобігти проникненню ідей національної ідентичності та свідомості з Галичини до менш свідомої Волині.

Серед перших політичних заходів поляків особливе невдоволення україн-ського селянства викликала програма колонізації «східних кресів». У 1920 р. для зміцнення польської присутності на східних кордонах уряд почав запрошувати до Галичини й Волині переселенців – так званих «осадників». Спочатку більшість осадників, особливо на Волині, складали ветерани армії, пізніше стали переважати цивільні. Незважаючи на те, що Галичина була одним із найбільш перенаселених сільськогосподарських регіонів Європи, новоприбулі отримували великі наділи найкращих земель і щедрі фінансові субсидії. Ті, що вирішували не обробляти землі, займали привілейовані посади сільських поліцаїв, поштових, залізничних працівників і дрібних чиновників. Згідно різних джерел відомо, що до 1938 р. у села Східної Галичини і Волині прибуло 200 тис. поляків і ще 100 тис. – у міста. У всякому разі, хоч наплив польських переселенців не міг рішуче змінити етнічний склад населення східних земель, він був досить значним, щоб викликати гостре невдоволення українців.

Із переворотом Пілсудського 1926р. , встановленням режиму « санації» до влади прийшов більш авторитетний польський уряд, і стали з’являтися перші ознаки можливого поліпшення стосунків з українцями. Уособленням цього нового підходу був Генрик Йозевський , призначений у1927р. волинським воєводою . Йому пощастило дещо привернути на свій бік українських селян завдяки розподілу великої частини державних земель серед місцевого населення. Він також пішов на обмежені поступки політичним керівникам волинських українців, одночасно намагаючись ізолювати їх від «згубного впливу» націоналістично налаштованих галичан. Але врешті - решт зусилля Йозевського були підірвані релігійною дискримінацією православних волинян та запеклим опором місцевого чиновництва і польських націоналістів.

Українсько-польські стосунки значно погіршились під час «Пацифіка-ції»1930р.і Великої депресії 1929-1933рр., що особливо дошкульно вдарило по населених українцями сільськогосподарських районах. Селяни терпіли не стільки від безробіття, скільки від катастрофічного падіння прибутків, спричиненого зменшення попиту на їхню продукцію. За цих обставин ненависть українських селян до щедро субсидованих осадників та польських поміщиків дуже загострилась. Зростало також невдоволення серед української інтелі-генції, особливо серед її молодих і безробітних представників, через те, що всі нечисленні державні вакансії віддавались полякам . Тому коли радикально настроєні українські націоналісти закликали чинити активний опір польському пануванню , вони знайшли негайний відгук серед молодих українців.

Влітку 1930 р. ворожнеча між українським селянством і польськими колоністами вже досягла критичної точки. Галичиною прокотилася хвиля підпалів майна польських осадників. Всього було зареєстровано близько 200 актів «саботажу». Польська влада та преса оголосили головним організатором підпалів ОУН, яка незабаром і сама взяла на себе відповідальність за них. Версія «саботажу» ОУН міцно утвердилась в історичній літературі, проте, як свідчать спогади колишнього діяча українського підпілля Зиновія Книша та ін. джерела, насправді ініціатором підпалів були лише декілька членів ОУН, які діяли без відома керівництва, а далі селянський рух поширювався стихійно. Крайова організація ОУН спочатку намагалась стримати підпали, але згодом взяла відповідальність за такі акції на себе, щоб зміцнити свою популярність серед радикально налаштованої молоді .

Під приводом боротьби з «українськими терористами» уряд здійснив жорстокі погроми мирного населення. В середині вересня великі підрозділи польської поліції та жандармерії вдерлися в галицькі села для «пацифікації» (заспокоєння), яка охопила в середньому 500 сіл. Жандармерія та поліція руйнували українські громадські центри і бібліотеки, конфісковували майно, жорстоко били селян, інколи до смерті. Під час екзекуцій селян примушували вигукувати: «Niech żyje marszałek Piłsudski!» або співати: «Yesche Polska nye zhinela».Понад 2 тис. українців, переважно молоді, було заарештовано, близько третини з них засуджено до різних строків тюремного ув’язнення.

У червні-липні 1932 р. відбулось Ліське повстання, в якому взяли участь близько 30000 чоловік з Ліського, Добромильського, Сокальського і Турківського повітів. Польський уряд на цей раз надіслав на придушення повстання підрозділи регулярної армії. Такі розправи над селянами зчинили розголос міжнародного характеру і викликали протести в Лізі Націй .

Водночас уряд Пілсудського вирішив покінчити з парламентською опозицією. Польський сейм був достроково розпущений, а опозиційні посли та сенатори, в тому числі 30 українців, кинуті до в’язниці, щоб перешкодити їхній участі в нових виборах. Українських виборців погрозами змушували голосувати за проурядових кандидатів. «Пацифікація» та політичні репресії 1930 р. надовго загострили польсько – українські стосунки.

Поступово режим Пілсудського ставав відверто антидемократичним. Посилювались репресії проти національних меншин. Так, у 1934р. було створено концтабір у Березі Картузькій (нині м. Береза в Білорусії). Більше половини в’язнів становили українці, переважно підпільних націоналістичних і комуністичних організацій.

В середині 30-х років зроблена спроба досягти компромісу шляхом політики «нормалізації», яка передбачала незначні поступки українцям, однак більшість українців не сприйняла цю політику, а польська адміністрація в Західній Україні спеціально саботувала, що призвело до провалу «нормалізації».

Отже, напередодні Другої світової війни відносини між Польською державою та українським населенням було вкрай напруженим.

Українське соціально-економічне життя. Українці в Польщі ділилися на дві етнографічні групи. Перша (понад 3 млн.) жила в Галичині . Галичани були переважно греко-католиками, відрізнялись вищою національною свідомістю та політичною організованістю. Друга – понад 2 млн. – проживала на Волині, Холмщині, Поліссі та Підляшші – землях які донедавна входили до складу Російської імперії. Тутешні українці були переважно православними і в полі-тичному, соціально-економічному та культурному відношеннях поступалися галичанам.

Близько 80% українців були селянами, які страждали від малоземелля та утисків польської адміністрації. У населених українцями воєводствах Польщі на 1, 2 млн. селянських господарств припадало 60% землі. Ця проблема особливо гостро стояла в Галичині,де понад 75% селянських наділів не досягали і 10 акрів. Тим часом близько 2 тис. великих маєтків, що належали польським поміщикам, часом дорівнювали 10-20 тис. акрів і охоплювали 25% всьої землі. На Волині, де польських поміщиків було менше, земля краще родила, а селянські наділи були більшими, на селі жилося дещо краще.

Українське робітництво було нечисленним. Оскільки, уряд підтримував промисловий розвиток Великопольщі, нехтуючи провінціями, населеними в основному неполяками . Лише близько 135 тис. західних українців працювали робітниками в лісовій та нафтовидобувній промисловості. Найбільшим міським і промисловим центром Західної України залишався Львів із населенням близько 300 тис. чоловік, переважно поляків та євреїв .

Менш ефективною, ніж колись, виявилась еміграція, оскільки у міжвоєнний період США й Канада скоротили квоту емігрантів, яких вони могли прийняти. В результаті в той період емігрувало лише близько 170 тис. західних українців.

Майже не було національної буржуазії. Провідну роль у політичному, культурному і навіть економічному житті відігравала інтелігенція, до якої належало близько 1% зайнятого українського населення. Для українських інтелігентів була практично недоступною служба на державних посадах, їм важко було знайти роботу в місті, тому багато освічених молодих людей ішли на село, що мало своїм позитивним наслідком прискорення культурного та економічного розвитку українського села. Економічна криза 1929 – 1933 рр. боляче вдарила по українській інтелігенції, значна її частина залишилась без роботи. Дискримінація породжувала невдоволення в середовищі освічених українців і сприяла поширенню національно-визвольних ідей .

Частина інтелігенції прагнула розвивати «органічний сектор» українського суспільного життя – кооперацію, культурно-освітні товариства, українську школу. Кооперативний рух розглядався як школа самоврядування і засіб економічного самозахисту українців. У 20-30-х роках у Західній Україні діяли культурно-просвітницькі товариства «Рідна школа» і «Просвіта», молодіжні організації націоналістичного спрямування «Сокіл», «Луг», «Пласт» та ін. Жіночий рух також мав націоналістичне забарвлення і назву «Союз українок».

Впливовою силою в галицькому суспільстві була греко-католицька церква. Вона мала мережу молодіжних організацій і жіночих товариств і навіть власні політичні організації – Українську католицьку народну партію і український католицький союз. На чолі греко-католицької церкви з 1900 р. незмінно стояв митрополит Андрій Шептицький .Його гуманізм, принциповість і широта поглядів здобули йому загальну повагу. У 30-х роках він протестував проти «пацифікації», але водночас засуджував злочинну роботу «українських терористів». Митрополит Шептицький був найвищим авторитетом для більшості галицьких українців.

Православна церква на Волині, на відміну від греко-католицької , не мала протекції Риму і зазнавала набагато більших переслідувань. У 1924 р. вона проголосила автокефалію. Польська влада розгорнула кампанію навернення православних в католицизм, що супроводжувалось руйнуванням церков. На Волині, Поліссі, Холмщині православна церква була основою української національної самобутності. Тому, за наказом польських владних структур 190 православних храмів було зруйновано, понад 150 - передано католикам та уніатам . Із 380 православних церков, що були на Волині до 1914р.,залишилось лише 51, але переважна більшість віруючих зберегла вірність православній церкві

Українські політичні партії та організації. Незважаючи на антиукраїнську політику правлячих кіл Польщі, існуючий політичний режим допускав певну політичну діяльність. Використовуючи цю можливість, українці створили політичні партії, покликані захищати їхні інтереси. Так, в Польщі на 1925 р. існувало 12 українських політичних партій, а з початком встановлення режиму «санації» - лише 4.

Найбільшою і наймогутнішою серед українських політичних партій було Українське народно-демократичне об’єднання (УНДО), яке утворилось в 1925 р. і було, по суті, ліберальною партією інтелектуальної еліти краю. Лідерами об’єднання були Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран та ін. УНДО виступало за конституційну демократію й самостійність України. Головним завданням УНДО вважала захист економічних, політичних, національно-культурних прав українців, але як видно на практиці – нічого з вище наведеного не змогла виконати. Під впливом УНДО перебувала значна частина українських фінансових, кооперативних та культурних закладів краю, товариств, у тому числі і найвпливовіша газета «Діло», яка, по суті, стала його неофіційним органом.

Соціалістичний спектр українського руху був представлений Українською соціал – радикальною партією (УСРП), що утворилася після об’єднання у 1926р. найстарішої західноукраїнської партії Русько-української радикальної партії з Українською партією соціалістів-революціонерів, що діяла на Волині. Її підтримували селяни,сільська інтелігенція. Радикали прагнули поєднати принцип демократичного соціалізму з ідеєю незалежності України. Розв’язання найважливіших соціально-економічних проблем пов’язувалося із завоюванням незалежності . Її лідерами були Л. Бачинський та І.Макух.

Ще однією соціалістичною партією була Українська соціал-демократична партія (УСДП). У своїй діяльності вона спиралася на нечисленне українське робітництво. У 1924р. УСДП була примусово розпущена польською владою на підставі звинувачення в поширенні ідей комунізму. У 1929 р. відновила свою діяльність. Лідером партії був М. Ганкевич. Решта українських партій були менш численними і маловпливовими (Українська католицька партія, Волинське українське об’єднання, москвофіли тощо). Майже всі українські партії виступали за об’єднання українських земель у єдину державу. Щодо УСРР у 1920 –ті рр.., узагальнюючи, можна висловитись словами Д.Левицького. У 1925 р. в газеті «Діло» він писав: «На Радянській Україні росте, міцнішає й розвивається українська національна ідея, і разом зі зростом цієї ідеї чужі рамки фіктивної української державності наповнюється рідним змістом справжньої державності». Але в 1930-ті рр.. його думка стосовно УСРР і СРСР докорінно змінюється.

Ще однією впливовою політичною силою була Комуністична партія Східної Галичини, яка в 1923 р. перетворилась в Комуністичну партію Західної України (КПЗУ) і ввійшла до Компартії Польщі. КПЗУ діяла підпільно. Прагнула поєд-нати національні ідеї з ідеями комунізму. Спиралась переважно на найбідніші прошарки населення. На чолі партії стояли Й. Клірик, Р. Кузьма. Політика українізації та непу, що проводились в УСРР, сприяли зростанню впливу КПЗУ і взагалі про радянських настроїв у Західній Україні. Але наступна політика радянського керівництва (колективізація, голодомор, репресії) викликала критику з боку членів КПЗУ. Під час перебування в СРСР чимало західно-українських комуністів було репресовано, а компартію Польщі, до складу якої входила КПЗУ, за рішенням Комінтерну в 1938 р. було розпущено.

Поряд із легальними українськими партіями й підпільною діяльністю комуністів зростала ще одна сила, якій судилося стати провідником українського руху в 1930 – 1950 –ті роки. У 1920-1930-х він неухильно розвивався. Організаційні витоки були пов’язані з діяльністю Української військової організації (УВО), що була створена в Празі в 1920 р. групою старшин УСС і УГА на чолі з Євгеном Коновальцем. Головною метою УВО була Українська самостійна соборна держава, здобуття якої мало здійснитись загально-національним повстанням українського народу проти окупантів. Основним методом боротьби вважався терор проти представників окупаційної влади, установ тощо. Терористичні акції УВО мали й пропагандистську мету: привернути увагу світової громадськості до тієї несправедливості , яка після Першої світової війни була вчинена щодо українців.

Ідеологічною основою націоналістичного руху стала ідеологія інтегрального націоналізму Д. Донцова. Діяльність УВО та Д. Донцова сприяли консолідації націоналістичних сил. У 1929 р. постала Організація українських націоналістів(ОУН).

Засновниками ОУН стали Українська Військова Організація (УВО), що об’єднувала колишніх офіцерів української армії і вела збройну боротьбу проти польської окупації Східної Галичини, студентські організації - «Асоціація української націоналістичної молоді» (Львів), «Українська соціалістична молодь» (Прага), «Легіон українських націоналістів» (Подєбради, ЧСР) та інші націоналістичні групи. На чолі ОУН став керівник УВО, командир УСС у роки визвольних змагань, полковник Є.Коновалець. Ідеологією ОУН залишався інтегральний націоналізм, розроблений Д.Донцовим.

Крайовий провід ОУН трактував терор як засіб, що мав привести до загаль-ного антипольського повстання. Терористичні акти разом з відповідними діями польської влади мали довести українське населення до стану постійного революційного кипіння, щоб у слушний момент взятися за зброю і стати до остаточної розправи з ворогом.

У червні 1933 р. пост провідника крайового ОУН зайняв енергійний і рішучий Степан Бандера. Він підготував два голосні політичні вбивства – аташе радянського консульства у Львові Олексія Майлова, застреленого 22 жовтня 1933 р. у помсту за колективізацію і голод у радянській Україні, та 15 червня 1934 р. – міністра внутрішніх справ Польща Броніслава Пєрацького, відповідального за проведення пацифікацій.

Після вбивства Пєрацького спеціальним декретом польського президента у місцевості Береза Картузька був створений концентраційний табір для політ-в’язнів. Він зразу ж наповнився українцями, підозрюваними у революційній діяльності, комуністами та членами польської опозиції. 14 вересня 1934 р. Польща денонсувала закон про захист національних меншостей.

Терор УВО-ОУН був спрямований не тільки проти зовнішнього, але й проти внутрішнього ворога, у першу чергу – проти тих, хто виступив за нормалізацію стосунків з польським урядом. Всього за 1921-1939 роки націоналістичне підпілля провело 63 замахи. Їхніми жертвами стали 25 поляків, один росіянин і один єврей; більшість – 36 – були українцями (з них лише один комуніст!). Така тактика ОУН викликала засудження легальних організацій і лідерів центристських партій.

Культура. Для української освіти під польською владою настали тяжкі часи. Відразу після окупації Галичини ліквідовано українські кафедри Львівського університету, а обіцянка уряду заснувати окремий Український університет ніколи не була виконана. Були полонізовані і інші навчальні заклади Львова – Політехніка, Академія ветеринарної медицини та Академія зовнішньої торгівлі.

У відповідь українці заснували у Львові таємний Український університет (1921 – 1925). У період свого піднесення університет налічував три фа культети, 15 кафедр, 54 професори і близько 1500 студентів. Викладання велось конспіративно в приміщеннях різних українських установ, а часом навіть у помешканнях самих професорів. Деякі закордонні університети визнали Український університет у Львові рівноправним зі західноєвропейськими вищими школами та без застережень та без застережень зараховували студентам роки навчання в ньому. Водночас функціонувала таємна Українська політехніка. Проте внаслідок поліційних переслідувань таємні університет і політехніка припинили своє існування.

Головним осередком української культури залишалось Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ) у Львові. Його членами у 20-30-х роках були понад 200 науковців. Серед них літературознавці Михайло Возняк, Володимир Гнатюк, Кирило Студинський, історики Іван Крип'якевич, Степан Томашівський, археолог Ярослав Пастернак, фольклорист і музикознавець Філарет Колесса, філолог і мистецтвознавець Іларіон Свєньціцький, математик і фізик Володимир Левицький, фізик Василь Міліянчук, лікарі Максим Музика, Маріян Панчишин та ін. НТШ відігравало важливу Роль у розвитку історії, етнографії, археології, літературознавства. Більш скромним був доробок природничих наук, що пояснювалось відсутністю матеріальної бази.

НТШ підтримувало тісні зв’язки з ВУАН у Києві. Членами товариства стали А. Кримський , Д. Яворницький та ін. члени з Радянської України. Своєю чергою, М. Возняк, В. Гнатюк, Ф. Колесса, К. Студинський були обрані академіками ВУАН. Однак після трагічних подій 1933 р. ці зв’язки перервалися, а західно-українські вчені на знак протесту проти більшовицького терору і голодомору відмовились від своїх академічних зарплат. У відповідь президія ВУАН виключила Возняка, Колессу та Студинського з Академії.

Західноукраїнська література в цей час збагатилася новими іменами. Серед поетів виділялися Роман Купчинський, Олесь Бабій, Юрій Шкрумеляк, з молодшого покоління – Богдан Кравців, Богдан – Ігор Антонич, Святослав Гординський. Із Західною Україною була пов’язана творчість емігрантів зі Сходу, які оселилися у Празі, Варшаві, Львові, - Юрія Косача, Олександра Олеся, Олега Ольжича, Євгена Маланюка та ін. До найпомітніших явищ у прозі належали твори Уласа Самчука, трилогія Романа Купчинського «Заметіль», присвячена історії галицького стрілецтва, історичні та інші твори Богдана Лепкого.

Для тогочасного літературного процесу характерна значна політизація. Письменники розділилися на три основні групи. Прихильники націоналіс-тичного напряму згуртувалися навколо журналу «Вісник», редагованого Д. Донцовим, який 1922 р. мешкав у Львові. До них належали Улас Самчук, Олесь Бабій, Юрій Клен, поети – Олег Ольжич, Олена Теліга, Леонід Мосьондз. До групи «пролетарських» письменників, що орієнтувалися на Радянський союз, входили Василь Бобинський, Олександр Гаврилюк, Ярослав Галан та ін. Молоді «пролетарські» письменники об’єдналися в літературно-мистецьку групу «Горно» і видавали у Львові журнал «Вікна». Найбільшим був гурт ліберальної орієнтації, до якого мжна віднести Петра Карманського, Юру Шкрумеляка, Богдана – Ігоря Антонича, Ірину Вільде, Богдана Лепкого, Наталену Королеву та ін. Ліберальних поглядів також дотримувалися також письменники старшого покоління – Василь Стефаник, Уляна Кравченко, Марко Черемшина.

У західній Україні існували також польські та єврейські культурні осередки. Важливим центром польської культури (поряд з українською та єврейською) залишався Львів з його університетом Яна Казимира. Світової слави зажила Львівсько – Варшавська філософська школа, яку ще перед першою світовою війною заснував польський філософ Казімеж Твардовський. Львівська історична школа (Освальд Бальцер, Францішек Буяк, Ян Птасьнік) другий історичний осередок після Краківської школи .

Польсько – український конфлікт позначився і на взаєминах національних культур. Траплялися випадки плідної співпраці польських та українських культурних діячів, але загалом між двома інтелектуальними елітами панувало відчуження.

Окрім «високої» культури у Львові розквітав своєрідний вуличний «батярський» (рос. – «босяцький») фольклор, породжений переплетенням польського, українського та єврейського народного гумору. За мотивами цього фольклору складені жартівливі пісні, популярні й донині і в Польщі, і в Україні. Завдяки радіопрограмі «Весела львівська хвиля» Львів здобув у Польщі славу столиці гумору, подібно до Одеси в СРСР.

• «Пакт Молотова – Ріббентропа. Зміни в геополітичному становищі Східної Європи внаслідок підписання пакту Молотова – Ріббентропа та таємного протоколу до нього

Наприкінці 30-х років актуалізація української проблеми була зумовлена насамперед намаганнями нацистської Німеччини переглянути Версальську систему договорів та здійснити черговий поділ сфер впливу в Європі й усьому світі. В цей процес поступово включалися також країни Західної та централь-ної Європи – Велика Британія, Франція, Італія, Польща, Румунія та Угорщина, а згодом і СРСР, переслідуючи власні геополітичні цілі. Розчленована і поне-волена Україна була тільки суб’єктом, а не об’єктом міжнародної політики держав, які вирішували проблеми війни та миру і загалом долю багатьох народів Європи напередодні Другої світової війни.

Уперше українська проблема була використана Третім рейхом у період «чехословацької кризи» кінця 1938 – початку 1939 рр., коли під приводом галасливої кампанії захисту прав національних меншин, зокрема судейських німців, Гітлер висунув територіальні домагання щодо Чехословаччини. Мюнхенська угода у вересні 1938 р. між Німеччиною, Італією, Велико-британією про передання Судетів Німеччині започаткувала розчленування та остаточну ліквідацію чехословацької державності. Тоді ж німецьке керів-ництво підтримало автономію Карпатської України. Імітуючи створення на базі Карпатської України «Великої України», Німеччина шантажувала не тільки Польщу та Румунію, які володіли відповідно Західною Україною та Північною Буковиною і Бессарабією, а й Радянський союз, складовою якого була радянська Україна. З другої половини березня 1939р. після окупації Німеччиною Чехословаччини, а Угорщиною – Закарпаття Берлін використо-вував українське питання для залучення Радянського Союзу до розчлену-вання та окупації Польщі.

Влітку 1939 р. Друга світова війна стала реальністю. Переговори СРСР з Англією і Францією про взаємодопомогу закінчились безрезультатно. У радянської сторони не вистачало витримки, вона виявила надзвичайну поспішність, недооцінила можливості західних держав укласти угоду з фашистською Німеччиною і ступінь ворожості їх до СРСР. Західні країни недооцінили економічний і воєнний потенціал СРСР .

Берлін запропонував Москві відкриття кредиту в 200 млн. марок для закупівлі німецьких товарів в обмін на постачання сировини за ту ж суму. Цей демонстративний жест повинен був довести Заходу, що він не має права на монополію у відносинах з СРСР. Для Гітлера надто важливим було не допус-тити воєнного співробітництва між західними державами і Москвою.

У серпні 1939 р. Москва повідомила Берлін про згоду прийняти його пропо-зицію про економічні та «інші» питання. 20 серпня Гітлер безпосередньо звернувся до Сталіна з особистим посланням про підписання німецько - радянського пакту. На переговорах у Москві міністру закордонних справ Німеччини Ріббентропу були поставлені вимоги про відмову від планів на зразок «Великої України», про визнання інтересів СРСР в Прибалтиці, у Південно – Східній Європі. Зокрема, Литва згідно умов таємного протоколу повинна перейти у сферу впливу Німеччини, а Латвія та Естонія, Бессарабія – СРСР. Західний кордон СРСР у Центрально-Східній Європі повинен проходити по річках Нарев, Вісла і Сян, таким чином розділивши Польщу на дві зони окупації: - Центральна Польща переходила до складу Третього рейху, а західноукраїнські та західнобілоруські землі – до складу СРСР. Задоволення цих вимог німецькою стороною відкрило шлях до підписання угоди. Голов-ним у змісті договору було те, що сторони утримуються від нападу один на одного і не будуть підтримувати треті держави в нападі на одну із сторін .

Протокол був відступом від норм міжнародного права, нехтував суверені-тетом і незалежністю Латвії, Литви, Естонії, Фінляндії, Польщі. Ні при його підписанні, ні при ратифікації не розкривався той факт, що одночасно з угодою було підписано секретний додатковий протокол, який знищував саму Версальську систему договорів і розмежовував нові сфери впливу сторін від Балтійського до Чорного морів, від Фінляндії до Бессарабії. Він був підписаний таємно від радянської громадськості, адже весь Радянський союз вважав нацистську Німеччину своїм ворогом № 1.

Таким чином, пакт «Молотова – Ріббентропа» став першопричиною розв’язання Другої світової війни та зміни геополітичного становища не тільки в Європі, але й в усьому світі.